Вечоріє. Ще хвилину тому таке яскраво-голубе небо вкривається криваво-багряними та світло-рожевими бліками – буде дощ. Але зараз я насолоджуюсь останніми промінцями сонця, які пестять мої щоки. Їхній дотик нагадує дотик маминих рук – такий самий ніжний, теплий, він дарує впевненість у собі і віру в завтрашній день, віру в себе. Землю густою ватою оповивають сутінки. Душно. Повітря густе і як павутина обліплює все твоє тіло: губи, руки, шию, волосся.
Аж ось темне, вже нічне небо, немов стріла, прорізає блискавиця – і на землю впали перші важкі краплі дощу. Це не звичайний дощ. Він несміливий і водночас впевнений у собі, він вибачається за своє зухвальство, але і надалі є зухвалим, він любить тебе і хоче, щоб і ти любила його. Краплі дощу, відриваючись від хмари летять вниз, падають на тебе і стікають… Кожна капля тече по волоссю, стікає по обличчю, шиї, грудях. Вона повторює всі контури твого тіла, всі його випуклості і впадини. Ти вся знаходишся у владі дощу. Тобі передаються його емоції, страхи, переживання. Страх випаруватися, зникнути з лиця Землі і не залишити по собі навіть згадки; любов до квітів і трав, яким він дарує життя; і головне – співчуття до людей, які прив'язані до землі, які ніколи не були на небі з тим, щоб залишити його і повернутись знову. Вони ніколи не будуть знати, як це – летіти у безодню, як летить він, дощ, і відчувати у собі силу вирватись з цієї безодні. Вони ніколи не будуть знати, як це – спалахнути і згоріти, як згорають його друзі –зірки, але перш ніж перетворитись на попіл, відчути, що все недаремно, що ти залишив хай маленький, але слід, тобою захоплювались мільйони. Вони всього цього ніколи не будуть знати. Тож нехай насолоджуються тим, що уявляють себе гігантами у макросвіті, навіть не знаючи, що вони – найменша пісчинка…
… Дощ закінчився. І закінчилася вся його магія. Я знову стояла одна, мокра з голови до ніг, і дивилася на темне небо, густо всипане зорями. І раптом одна зірвалася…