Вона стояла і дивилася у вікно. За склом була осінь. Жовте листя повільно кружляло в повітрі, опадаючи на землю. Вітер хитав дерева… Неначе гігантські гойдалки вони схилялися вправо-вліво, заколисуючи птахів. Вправо-вліво… Усе життя – як гойдалка. І після найкрутіших злетів провалюєшся у глибокі прірви. А потім знову вгору…
Та одного разу ланцюги, що тримають гойдалку, обриваються…
Ось так обірвалася і її гойдалка. А скільки всього хорошого було… Друзі, коханий, робота… Було. .. І все зникло в одну мить, разом із страшним діагнозом.
Гойдалка, яка ще вчора тримала її на вершині, давала перевагу над іншими, тепер кинула у прірву і дороги назад немає…
СНІД – таке коротке слово, а як багато може означати. Для людей – це тавро, яке не можна змити нічим. Вона стала стервом, яке гуляє направо й наліво і немає ніякої різниці, що інфекцію занесли при переливанні крові у лікарні. Стерво і все…
СНІД – цього ніхто ніколи не зрозуміє і не прийме. Ніхто й ніколи… Які страшні слова, та саме вони тепер стануть її вірними супутниками. І ось вона довіку приречена на самотність. Хоча… Скільки там того віку залишилось?
Вона закрила очі і життя, мов плівка кінофільму, перекрутилось назад. Ось вона йде зі своїм хлопцем, майже чоловіком. Все навколо лише для них. Він клянеться, що ніщо в світі не здатне їх розлучити. Ніщо, крім одного короткого слова. Як важко було сказати, але вона мужня. “Ти знаєш, в мене СНІД”… Все подальше згадувалось, мов крізь туман. Якісь пусті слова, щось на тему, що він хоче здорових дітей. Даремні запевнення, що все буде добре. Якісь вибачення… Та хіба це все вже має якийсь сенс? Ще однієї важливої людини не стало в житті… Зник ще один камінчик з його фундаменту…
А що залишилось? Вже відвернулись друзі, які почувши про страшний вирок просто стали всі страшенно зайняті. Колеги по роботі влаштували бойкот, так що в кінцевому результаті довелось звільнитись самій… Може й даремно вона всім розповіла, але жити в брехні – не для неї. Знати, що самою своєю присутністю вона наражає оточуючих на небезпеку – це було вище її сил. Краще вже залишитись одній…
От так в один момент і розлетівся, здавалося б, міцний фундамент, на побудову якого пішов не один рік…
І зараз, стоячи на руїнах життя, вона чітко розуміла дві речі. По-перше, наскільки химерним та аморфним було все, що її оточувало. Брехливі люди, фальшиві емоції, несправжні почуття, заздрісні посмішки – все з’єднувалося в одне замкнуте коло. Як легко зруйнувати те, що лише здавалось справжнім…
І друге: вона не може і не хоче починати все з початку. А навіщо? Кому вона зараз потрібна зі своєю проблемою? Та нікому. І навіть жодному з мільйонів тих людей, які мають ту саму проблему. Можливо, якби вони об’єднались, спробували допомогти один одному, але ніхто не хоче зробити першим крок назустріч…
Вона простягнула руку і відчинила вікно. Ноги самі винесли на підвіконня. Тринадцятий поверх. Хм… Ніколи не звертала увагу на те, що живе на такому “магічному” поверсі. А може воно й на краще? Так, щоб гарантовано потрапити туди, де нема лицемірства. Де всі в очі кажуть, що думають, хоч ні слова хорошого в тому немає…
Глянула вниз. Високо. Високо і страшно. А жити ще більше страшно. Раптовий порив вітру похитнув, ледве встигла зловитись за раму. “А виявляється, я все ще чіпляюсь за життя. А втім, якщо добре подумати, то кого засмутить моя смерть? Та нікого… Батьків вже немає, а решті й байдуже. Тільки от ховати будуть у закритій труні. А чи не все-одно?...”
Погляд знову впав на вікно. Скло… Вени… Ванна… Кажуть, що коли ріжеш вени, то вся кров виходить з тіла і обличчя стає таким білим, аристократичним.
А в принципі, яка різниця? Вона останній раз оглянула кімнату, затрималась на своїй фотографії з минулого дня народження. Весела… Щаслива… Аж не віриться, що це було пів року тому.
…Міцно замружила очі і зробила крок вперед. Серце підскочило десь під горло, а вже наступної миті все стало тихо і спокійно. І вже не було страшного діагнозу, а якщо й був, то це не мало ніякого значення. І вона була вільна. Дійсно вільна. Від емоцій, страхів, переживань, почуттів. І єдина думка, яка повторювалась, мов запис на касеті “А Смерть прекрасна. Навіщо було так довго зволікати?...”