Вузьке підвіконня… Ще вчора – веселі діти.
І лузали щастя своє, як великий сонях…
Вона – божевільна. Їй треба впіймати вітер.
І кришить, мов птаху, окраєць тепла в долонях.

Так мучить буденність. Цей розпач не має жити…
А вітер у косах – хвилююче і незвично.
І їй, ненормальній, так треба його вловити.
Собі.
У волосся.
Красиво.
Собі.
Навічно.

Так вузько і страшно.
Ця зірка мозолить око.
Її б рукавами з холодного неба збити…
Міняє світи…
І ніхто не почує кроків.
А з серця її витікає поволі літо…

Подуєш на воду, обпечений на молоці...
Шукаєш любові. Бажаєш її, наче свята...
А я - просто зморшка. Я в тебе живу на щоці
І знаю всі пальці жінок, що тобою крилаті.
Я знаю всі пальці, що гладять тебе по лиці...

Бо так захотіла - у тобі, з тобою навік.
Я так не хотіла - настільки глибоко і гірко
Кохане обличчя черкнути кутами, як зірка,
Згораючи смутком таким, що аж небо пропік.

І голос пропік... Оніміло усе ще кричу.
Кричу, розрізняючи пальці усіх цих любовей.
І корчусь зміїїно під ними від страху і болю.
А раптом розгладять? Не вислизну і не втечу.

Вони не розгладять. А я із під них - ну, ніяк!
І вже не ревную. Як завжди, ревную! Скоріше
Мене під долоню сховай потаємно від інших.

Я сум поцілунку, що так невиправно закляк.

Я зморшкою просто... за всіх і назавжди рідніша.

Здуріти можна, Мужики,
Бідненьких мучать вас гормони,
Що ви спускаєте курки
І руки пхаєте... до лона!
А руки ці чогось тремтять 
Не ловеласи і не хами!
Це вас чорти у пеклі вчать:
«Любіть курками і руками!»???

Ви кожен – в’язень. Кожен – раб.
Ви кожен – кручений-прикутий...
Сліди цілуєте від... лап.
Готові сволоками бути,
Щоб пазурища на руках
Гострили ми належним чином...

Ну, слово честі, О Мужчини,
Не суть у спущених курках,
І не в низьких загинах спини.
І не в обмацаних жінках.

Тож повтирайте сльози-слину!
Нам мужні будьте!
Ви ж МУЖЧИНИ!!!

Ця історія дивна. Ці люди давно пропащі.
Все змішалось-загусло, жується, неначе гума.
Він додому прийде і залізе в словесні хащі.
А дружина його завтра купить такі ж парфуми.
Хоч не любить солодкі. А жити усе гіркіше,
Бо не вилізти з брехень, немов із рибальських сіток.
І вона не спитає... Так легше, і так мудріше -
Удавати байдужість до вічних його лоліток.

Він до мене завжди о сьомій. Аби на звуки
Дика пристрасть палка розірвала шалено голос...

А дружина змовчить, поцілує з любов"ю руки,
Що троянди несли лоліті, і покололись...

Він був поет, розхристаний душею,
З тривожним серцем і чуттям бездонним.
Він ладен був молитися на Неї -
На жінку із сумним лицем Мадонни.

Він був дивак - як Діоген у бочці,
Лише хотів не сонця, а любові.
Він сяяв в накрохмаленій сорочці.
В Мадонни ж руки зрепались до крові.

Він так писав!!!!!! Слова страшної сили
Злітали з уст у роси світанкові.
Небесний Боже, як вона косила
Траву з росою лагідній корові!!!!!!

Він так жалів цю жінку, аж до болю.
Казав: "Лишай усе. Поїдем в місто!"

Мадонна йшла сапати бараболю.
Бо п"ять дітей. Вони захочуть їсти...

Уже давно високий твій поріг
відвідують знервовані тривоги.
Твої надії валяться із ніг,
Втомившись пішки міряти дороги.
Руйнуються місточки і мости,
що друзі залишали за собою.
Твій світ летить кудись під три чорти!
Ти вдало прикидаєшся сліпою.
В твоїх садах грязюка до колін.
І навіть хижаки втекли далеко.
Вже, мабуть, до страшних оцих руїн
не прилетить ні ангел, ні лелека.
Тобі життя свій крижаний привіт
щоранку регулярно присилає.

...А ти шепочеш мрійно: "Це мій світ.."
Хоч каменя на камені немає.

Моїм друзям і не зовсім присвячено!

Бігме, легка! Коли на язиках
Несуть мене знайомі (і не дуже).
Сиджу у пересудах і плітках,
Точнісінько, як жаба у калюжі.
Шалений вік! У пошуках нажив
Усі забули, що мовчання - злото.
НЕ ПЛІТКУВАВ - А ЗНАЧИТЬ І НЕ ЖИВ!
Пробачте за такі-от повороти!

Надія в серці. Палиця в руці.
Суцільний шлях невипраданих зрад.
Любов сліпа, і як усі сліпці,
Беззастережно вірить всім підряд.
Куди й навіщо знову йде вона?
Чи думає вертатися назад?
Дорога обірвалась, як струна.
Любов спинилась над рікою втрат.
Яка різниця, хто вона й чия?
Їй цю безодню не переплисти.
Прощальних слів нестримна течія
Давно знесла потрощені мости.
Стоїть любов. Не робить перший крок.
Немає де позичити снаги...
Хто перекине цій сліпій місток?

У щастя обвалились береги...

На порожній зупинці тебе випадково побачу.
Ти за руку з тіею, що скоро дружиною стане.
Я так щиро заплачу, так щиро і винно заплачу,
Що відкриється небо і бабине літо настане.
Буде радісне місто, руде і кудлате, мов пудель,
Смішно чухати вухо, в яке наловилися вірші.
Ми постелимо листя, розріжем горіховий струдель,
І загуслу любов розіп"ємо з долонь, як раніше.
Ти дістанеш троянду з-за пазухи, звідкись з-під светра.
Голуби поцілуються. Голосно скажеш: "Кохаю"
Тільки все це неправда. Усе це наївно, як ретро...
І ця осінь зникає... Ти чуєш, ця осінь зникає?
І цей спогад зникає, і світло вкінці коридору.
І я більше не плачу. Чи, може, вдаю, що всесильна.
Ти за руку з тією, що скоро дружиною... Скоро...

Розбиваємось погляд об погляд, мов бульбашки мильні...

Не можеш приїхати.
Сніг... Заметілі... Зима.
До того ж на совісті
Повно малесеньких зрадок.
Витягую з пам"яті
Томик улюблених згадок,
Де віхол скажених
І розпачів наших нема.
Вітри розгулялись.
Я в цій веремії сама.
Прогіркла сльоза
І промерзла хвилиночка кожна.
Чекання - як камінь.
Його зіштовхнути не можна
З Голгофи печалі
В Тартари
Руками двома.
В горнятку душі
Осідає і стигне пітьма.
А скоро весна
І пора готуватись потроху.
Ти знову запізнишся
Майже на цілу епоху.
Усе розумію.
Сніги... Заметілі... Зима...

Якось-то Лебідь, Рак та Щука
Посеред грудня так зійшлись
І усі разом узялись
Країну витягти з болота.
(Дарма, що трое ідіотів)
Отож файненько запряглись.
Раз-два і тягнуть небораки,
Аж тут стрільнула думка Раку:
- А нафіга мені здались
Оці бездарні конкуренти?
І звідкіля вони взялись?
Я тягну дужо. Це ж напруга!
А славу потім всю на трьох
Поділять кляті журналюги!
Ні. Так не добре. Бачить Бог
Хотів я витягти країну.
Але один. Без цих небог.

- Щоб дідько вас забрав усіх!
Мені б троянду у косі...
Мені усе віддасть народ,
Як не зашкодить цей урод
Що хвіст задер, немов павич
Не Лебідь він, а просто сич.

На восьме березня, якщо
Ми витягнемо цю країну,
Мені перлину злотоцінну,
Мені корону...

- Вот еще! - Озвався Лебідь.
Ты, подруга, назад в свою реку ныряй.
Мы без тебя уж как-нибудь.
Га-Га! Мы без тебя дотянем.
Мне русские помочь придут.
Дотянем! Вытянем! Помянем!
И будет рай. Москва и Рай.
А ты ныряй. Давай, ныряй.

Рак тяжко думав:
- Як же гірко,
Що в мене нещаслива зірка.
В країні криза. Грошей мало.
А клешні ще би крали й крали...

Тремтіла Щука від образи:
- Чого одним усе і зразу?
А я рибина, маю хвістик,
Ну як хвостом у крісло сісти,
І щоб було все так красиво?
І щоб народ тягнув щасливо
Мене на сяючому троні,
А я з косою і в короні...

Надувся Лебідь:
- Вот достали!
Всю душу подло измотали.
Я так на них горбатил спину.
Отравленые апельсины
Хотели дать мне, чтоб иссяк.
Но я же Лебель. Не дурак.

________________________

Отак вони і тягнуть досі,
А скоро вже свята на носі,
І у смердючому болоті
Країна наша все ж гниє.
І рветься Лебідь у Росію,
І Щука заплітає коси
І Рак старається хоч трохи
Украсти, поки клешні є.

Не озирайся. Йди. Чіткіше крок.
Ми трохи засиділись в цьому колі.
Я просто стану сотнею зірок
І зорепадом випаду поволі.

Тобі дорога буде золота.
У пригорщі збирай ті теплі скельця.
Лиш не питай, куди поділась та,
Якій ти словом виклював півсерця.

...Нема тих слів – у сонячних краях
Сіренькі гороб’ячі гріють крила.
Під страхом смерті й на семи судах
Я не зізнаюсь, як тебе любила.

І як мені впеклось твоє „прощай”.
На сто віків перехопило подих...
Не перечитуй, а гортай, гортай
Цю повість про обох занадто гордих.

Усе мине... Ніхто не дасть порад.
Ти зрозумієш. Серце не гранітне...
Я не прийду в твій пізній листопад,
Що так шалено першим снігом квітне

Дружня пародія на Пародію Сергія Руденка на прекрасні вірші Поета Мандрівного

О цей прекрасний гумор чоловічий!
О ці бентежні погляди у вічі.
Вони так палко іноді бажають,
Що Музи справді часом ... "залітають".

Скажу всім Музам, щастя вам, удачі!
Поки в поетів "рейтинги" стоячі!

Ми звикли так отарою. І все.
Керує той, хто має вищі роги.
З нас кожен кращу вовну обтрясе,
Штовхне під зад і ... "Міряйте дороги!"
То не шляхи, а прикрі манівці.
Баран мовчить, і вівці - ані звуку.
Самі себе "взуваєм"? - МОЛОДЦІ!
В безвихідь йдем? - Чудово! Прапор в руки!
Хіба в народу геть "поїхав дах"?
Тупіші стали від бетонних мурів.
Кінець епохи блазнів і невдах!
Хай славиться епоха само-дурів!

Я так тяжко втомилася від затяжних розмов.
Парасоля промокла. А небо тече на плечі
Дуже гарними краплями, синіми, що немов
Сльози Синього Птаха, якому вже пахне втеча
Із коштовної клітки, яку ще учора ми
Розхитали так сильно, бо темні були і дикі.
Як він голосно плакав, а як боронив крильми
Ту безглузду любов, ту наївну любов велику.
А тепер він втече. Він від жаху тепер втече,
Зачепивши мою парасолю, з якої небо,
Так красиво, так синьо стікаючи на плече
Щось говорить, говорить, говорить. Усе про тебе...

Зітри цей фарс, цей вираз мегатуги.
Не видно серця, що хоч трохи тужить.
І будь шляхетним – залишайся другом
Для жінки, що і з розумом не дружить.

Лічи на пальцях зорі, протиріччя.
Кричи на мене так, щоб стало лунко...
Облазять із рум’яного обличчя
Палкі відбитки зимних поцілунків.

Зміни мобільний, жінку-рукавичку.
Замов на біса дві сльози зелені.
Лиш будь шляхетний – відпусти синичку,
Що випадково заловив у жмені.

Прохолодні каштани. Зігрію і щастя в цьому.
У каштанові коси вплету найжовтішу айстру.
Я зірвалася, Майстре, те небо було засьоме.
Я не боляче вдарилась – я Вас кохала, Майстре!

Я кохала Вас, Майстре, та цей мармелад розтане.
Перемучиться гордість, закинута Вам під ноги.
Ви проходите мимо. Мене і оці каштани
Черевиком модельним футболите: «Геть з дороги».

Де Ви бачили, Майстре, щоб так із коханням – тупо?
Де Ви вчилися, Майстре, жінок із принцес в приблуди?
І не скласти, як пазли, не скласти уже докупи,
Не стулити ту мить, коли дихали груди в груди.

Вже не сплю. Шкаралупка каштана долоню вколе.
А в каштанових косах одна волосинка сива.
Пробачаю Вас, Майстре. Тепер, або вже ніколи.
Я так падала стрімко. Та як це було красиво!

На цій землі занадто парко.
Вона всідається на плити.
Вона закурює цигарку.
Ще вчора кинула палити.
Ще вчора кинула кохати.
Струсила розпач в попільничку.
А він - її остання втрата.
А він - її найгірша звичка.
І може, найпалкіша мрія.
І спрага. Мабуть, невтолима.
Вона заплаче. Бо не вміє,
Як він, пускати кільця з диму.

У зими алергія на дотики сонячних ранків.
І білявці то душно, то зимно до краю в плечі.
День - старий ловелас - сотий раз поміняв коханку.
Думав, юна весна розігріє кістки старечі.

А весна світлоока забрала і час і розум,
та й зібралась втікати в шовках молодого цвіту.
День напівбожевільно шукав ланцюги морозу,
Щоб її закувати, утримати, зупинити.

Але де їх візьмеш? Хто позичить? Ну справжнє лихо!
У зими! Попросити! Вона ще його кохає!
Та в колишньої жінки у келії якось тихо.
Відхворіла зима. Перемучилась вже. Немає...

Ти десь в світах і тішишся Європою,
Кайфуючи під музику "Грін Гей".
Мені ж набридло бути Пенелопою,
Якій "наставив роги" Одісей
Відверто так. Хоч він у всьому кається,
І каже, що зазнав багато лих,
Коли усе ж до мене повертається
Від тих своїх метеликів нічних,
Що обіймали стегнами. І ніжними
В"юнами рук впинались до плечей.
А Пенелопі з маскою невтішною
Ніяк не можна більше до людей.
...Короткий плащ і сумочка пантерова.
І хай цю землю хоч не вдержить кит.
Під парасолькою з бамбукового дерева
Без тебе райсько й простірно. І квит!

Час хисткий і непевний дуже.
Просто змотаний грубим дротом.
Мій земний, піднебесний друже,
Я ще й досі не знаю, хто ти.
І якого ти воїн рангу?
І куди ти мандруєш пішки?
Ти стокрилий пекельний ангел,
Що в кохання погрався трішки.
Це було геніальне шоу!
Ти його розіграв натхненно!
Відтоді я живу святково,
Одягаючись у буденне.
Тільки зраджує щось люстерко.
Ну а так все незле, коханий...
– Пані, пані, купіть цукерків!
– Кажеш, жити солодше стане?

Коли її нема в душі від Бога,
Коли вона – утома і недоля,
Ламає час швидкі летючі ноги
І тягнеться скалічений поволі.

Коли вона – чи хочеш, чи не хочеш –
Мов світлячок між пальцями, згасає
Відвертість просто відвертає очі
І ніжність наїжачившись кусає.

Тоді обходять радощі нас боком,
І кожен день нову нудьгу приносить.
Любов іде від нас подвійним кроком.
А що ? Її ж залишитись не просять.

Так буде краще. Для обох. Для нас.
Поминки щастя наспіх, геть умовні.
Налий по повній. Саме так. Хоч раз.
Хоч раз, скажи, ти пив любов по повній?

Щоб запекло і щоб звихнувся світ –
Інтелігент нещасний! – щоб до решти!
Щоб закотив холоші – і у брід
Через фонтан в шкарпетках і у мештах!

І щоб усе здавалось по плечу,
І по зубах, і в радість, і на руку!
Скажи, хоч раз, хоч раз таке відчув
Твій бідний світ, заправлений у брюки?

Хоч раз пірнув у прірву, відпустив
Кермо, мотуззя, мамину спідницю?
Ти жив, скажи? Хоч раз в житті ти жив,
Думок не розіклавши на полиці?

Ти знав любов, що згіркла і сумна,
Оту, що все ділив на міні-дози?
Налий її по вінця – і до дна.
Допий її хоч раз, щоб не на сльози!

Ця ніч не згадається. Буду холодна і дивна.
Всі ґудзики в нормі. Волосся заплетене в колос.
Вже можна сміятись так голосно і надривно,
Щоб аж від напруги ламався між звуками голос.

Вже можна…звичайно…мішаючи цукор у каві,
Дивитися прямо крізь тебе хоч цілу годину…
Ці очі навпроти такі обережно-лукаві.
Не бійся, цю ніч не згадають тобі як провину.

А кава не п’ється. А кава холоне. Чого ти?
Невже тобі вперше отак пересолено-гірко?
Вже можна прощатися. Можна словами колоти.
Вже можна розбити зі штучним коханням пробірки,

Біситись, топтати, трощити… На щастя! На щастя?
Вже можна сказати усе, що гнітило. Гнітило?
Ця ніч не згадається. Буду чирвової масті…
Вже можна кричати… Так голосно… Наче любили…

Як оскалила зуби!
А шерсть наїжачила як!
Причаїлась. Чатує
На двох одиноких блукальців.
Ти боїшся її?
Ну, давай, відгони переляк!
Підійди і погладь!
Ризикни залишитись без пальців!

Притули цю потвору, цю дику мару до грудей!
У шалених зіницях іскринки ненависті грають.
Сатаніє любов на очах у мільйонів людей.
І не крила, а роги від неї чомусь виростають.

Бо пора зупинитись. Бо ми безнадійно чужі.
Бо вся правда з очей витікає, гаряча й солена.
Бо слова небезпечні. Слова - як циганські ножі -
Так лоскочуть металом по шиї, шукаючи вени.
Бо уже снігопад. Бо потрібна затишна нора.
Бо набридло ловити метеликів і пілігримів.
Бо свічада сказали, яка я безбожно стара.
Бо ці кляті свічада усе показали. Без гриму.
Бо я просто злякалась. Морозів і кари небес.
Бо довіра моя так рослинно схилилась до тебе.
Бо від щастя вмираю. З тобою вмираю. А "без"
Ще не знаю, чи зможу. Але зупинитися треба.
Зупинитися треба, бо я невиправно брешу.
Бо робота, сім"я. Бо проблеми. Бо заздрощі. Чуєш?
Ти спитайся: "Чому?" Я усе тобі зараз скажу.
Тільки чом не питаєш?
Цілуєш... Цілуєш... Цілуєш...

Залишаються вірші. На кадрах усіх життя
Залишаєшся ти - переляканий хлопчик - і вірші.
Відбуваюсь як жінка. Зникаю, як відчуття
Прегіркої провини за те, що не разом більше.
Проминаю, як літо, як запах терпких ожин.
Зостаюся як доказ, що ми ідентично різні.
Залишаєшся ти. Серед осені. Сам-один.
Залишається сум, що не сохне, як листя пізнє.
Все витрушую з пам"яті. Спогади - впереміш.
Відбуваюсь як жінка - як юність стаю незрима.
Тільки ти залишаєшся. Ти ще звучиш, як вірш.
Я також залишаюсь - у тобі невдала рима.

Коли суха розквітне ікебана
Й рожевий сніг впаде на плечі літа,
Я повернуся. (Тільки б не зарано)
Спитаюся, чи зміг ти зрозуміти.
В своїй брудній життєвій калабані
Відсидівши з самотністю години,
Чи зрозумів ти, як болить кохання,
Розламане, мов кістка, на частини?

І буде день о пів на третю ночі.
І буде спогад равликом тягнутись.
Моя любов Жар-птицею захоче
У студінь твого серця повернутись.
А ти впусти. Впізнай її. Розкайся.
І заспокойся, ласкою зігрітий.
Я не прощаюсь. Тільки дочекайся.

Коли зазеленіють сухоцвіти...

Пригорнулась до тебе. Просто
Мить занадто була святкова.
Просто вже розійшлися гості,
Просто ти не домовив слово.
Просто вечір був - ані звуку.
Просто погляд був - ніби постріл.
Я чекала на серце й руку.

Пропонуєш... зім"яти постіль.

Не знайшов голуб щастя
На дротику дня
Притулку.

Все обсіли тривоги,
Мов ті горобці
Голодні.

Розкришилась душа
На життєві гріхи,
Як булка.

За кожнісіньку крихту
Спитає Господь.
- Сьогодні?

Заспокоїти серце...
Як важко зробити це,
Поки квола надія
За нас ще тихенько молиться.
Не з любові - зі звички
Цілуєш моє лице.
Тільки ніжність твоя,
Як дводенна щетина колеться.

В цій метушні стає безсмертним слово,
Яким ти перекреслив всі "кохаю"
Я кулькою у небо кольорове
Тебе з долоні важко відпускаю.
Із гами щастя випадають звуки
І стукають до мерзлого асфальту.
Лиш не впіймайся спогадам у руки
І не зроби униз трагічне сальто.
І не купися на дешевий глянець.
Не вір, що все пробачить добрий Бозя.
Запам"ятай мій відчайдушний танець -
Стриптиз душі...
Для тебе...
На морозі.

Мой соседи спят. Давно им снятся сны.
Луна над головой перинкой туч укрылась.
Последний снегопад и первый час весны.
Твои глаза в моих чуть-чуть призаблудились.

Ночные фонари. Большие лапы туй...
И мы сошли с ума, не думая прощаться.
Держи меня в руках, но только не целуй.
Я так боюсь сейчас по-новому влюбляться.

Откуда взялся ты с той нежностью в глазах?
И чем приворожил задумчивую кошку?
Табачный привкус губ... Снежинки в волосах.
Дыханием своим ты греешь мне ладошки.

Прижми меня к себе и позови: "Кис-кис"
Не отпускай, хотя все это глупо слишком.
Стряхни мне снег с плеча, лукаво улыбнись
И назови опьять меня своей малышкой.

Я так хочу, чтоб ночь замедлила полет.
И чтобы не сказал никто: "Пора пощаться"
В твоих руках тепло. Но под ногами - лед.
И в этой сказке нам не суждено остаться.

В очках печали стеклышка протру.
Улыбку счастья вышию сама.
Я думала, что без тебя умру,
Но выжила и не сошла с ума.
Пускай мне стало чуть не по себе,
Пускай в глазах закоченела боль.
Но ни одного вздоха - по тебе.
Но ни одной слезинки - за тобой.
Ушел январь со спичками любви на перекур.
Судьбе наперекор,
Я, милый, не считаю больше дни,
Не жду тебя и каждый твой укор
не принимаю.
Проще и смешней
Захлопнуть сердца шкаф в последний раз...
Холодный день. На форточке моей
Мороз рисует сказку... НЕ О НАС

Зрозумієш – і стане совісно.
Вже недовго – почнуться зриви.
Перед тим, як назавжди порізно,
Роздивися мене – щасливу.

Серед шуму цього безбожного
На пероні, що просто неба,
Приревнуй, як школяр, до кожного,
Хто мене забирає в тебе.

Відчуваєш, як біль лоскочеться,
Копирсає чуття згорілі?
Я вальсую сама. Так хочеться.
І ці танці останні. Білі.

Січень вітром зустрів непроханим…
Капелюха забула… Протяг…
Ти ніколи не був закоханим?
То побудь… А у мене потяг.

Не запрошуй на каву – ненавиджу цей етикет.
Краще зразу скажи – малюватимеш Жінку, Що Кається...
Я давно розлюбила. З такої не вийде портрет.
Намалюй краще дівчинку, що як весна, усміхається.

Що біляве волосся красиво зав’язує в хвіст.
Продає тобі пензлі зі знижкою майже на гривну...
Ти старієш, художнику, ти розбазарюєш хист.
Намалюй її очі, що дивляться так невідривно.

Намалюй їй слова у яскравих сукенках. Намов
Станцювати їх танго, щоб вибухнув сум феєрверками.
Намалюй ту оголену, зовсім дитячу любов,
Що уперше для когось наважилась бути позеркою....

Відцвітають нарциси. Згасають, мов жовті софіти
В закапелках весни, як в куточках маленької зали.
До хвилини останньої власним милуються цвітом
У краплинах роси, що смарагдами в трави упала.

Ти боїшся любити. Любов заважає, як шина,
Що на згині самому крила, на якому літаєш.
Ми ніколи не знаєм, з якої гірської вершини
Доведеться стрибати, аби довести, що кохаєш.

І від того так лячно, аж в щастя спотворені риси.
А давай перестанемо думати: «Як воно далі?»
Не життя відцвітає – лише відцвітають нарциси.
Переселимось з них, мов метелики, в квіти конвалій.

Час прощатись. Час втікати з Криму.
Час всідатися у звичні лузи…
З мокрої долоні пілігрима
Літо зісковзнуло, як медуза.
Сум застиг, позуючи на фото.
Пам’ять все проявить кольорово.
Час прощатись. Час давати слово…
Час писати імена в блокноти,
Дарувати мушлі і коралі,
І звикати «Без…», вивчати спини…
Час міняє шкіряні сандалі
На тісні кросівки з дерматину.

Зняли маски Офелій-Гамлетів.
Вже не парко... Уже не тісно.
Ти виходиш з-за рогу... пам"яті
Випадково.
Назустріч.
Пізно, не звернути.
Вітання знічено.
Вираз радості...
Як огидно.
Листопадом душа просвічена,
Як рентгеном. Усе в ній видно.
Кольорово завісь гардинами.
Гола правда - насправді дико.
Як прощаємось тепло... Спинами.
Вже не боляче...
Аж до крику!

Не розкривайся. Вголос не кажи.
У зайвих слів задовгі відмирання...
Ми ж просто так. То сум наворожив
І випадкову ніжність, і бажання.
Ми - просто так. На вік-на два, не більш.
Ми перелітні, і обоє знаєм
Той коротенький трохи дивний вірш
Про душу, що циганкою блукає.
Кидається із полум"я в вогонь,
Від грішного кохання - до причастя.
А ми - це так. У дотиках долонь
Вимірюєм слабку напругу щастя.
Без самоспалень. Без "Пробач за це..."
Не розщіпай свій власний світ даремно.
Ми - тільки збіг.
Цілуй моє лице,
Допоки ніч, допоки в домі темно.

Гобелени наших почуттів
Вигорають від палкого місяця...
Просто щезну. Все, як ти хотів.
Поки два кохання перебісяться,
Я на цих полотнах ще живу...
Щастя зимне і маленьке дуже
Жабенятком плигнуло в траву,
Розхитавши зорі у калюжі.
Сумніви пройшлися, як вогонь,
По садах квітучих і зелених.
... Випадаю зіркою з долонь.
Сумно. Вигорають гобелени.