ПРОЛОГ

Відкрила двері й стала на порозі
щербата Смерть з порожніми очима,
із рештками пергаментної шкіри
на черепа опуклім задзеркаллі.

Косу сталеву сперла у куточку,
за довгий стіл хазяйновито всілась,
перо вмочила в каламар з чорнилом
і почала писати протокол.

I поповзли по сірому папері
слова, свинцево-мудрі та безкровні,
цинічний усміх брезклого обличчя
сплітаючи в кiстляву павутину.

Слова звивались, жалили й сичали,
слова казились, гавкали й гарчали,
гарячі жили Бранцю розтинали -–
упитись хтіли. Та козацька кров,
крута й терпка, як зимний сік калини –
не витікала із козацьких жил.

І тануло мертвотно-сіре листя
отруйних слів, понизаних в намисто
брехні і зради. Злоби та олжі.

А зір Поета кришталево-чистий
без труду розтинав тюремні мури,
і понад остогидлими снігами
до рідної країни тихо линув,
де горизонту лінія єднала
блакить небес і золото ланів.

ДІЯ I

Ніч. Карцер. Загратоване вікно.

БРАНЕЦЬ (тихо):
Довкруг – обрізано жалі,
обтято голосіння.
Десь при вечірньому столі –
батьків моїх тужіння
згорьоване. О цій порі,
аж чорні од розлуки,
ридають наші матері,
заламуючи руки.
Ще наші біди замалі?
Ще наберись терпіння.
Довкруг – обрізано жалі,
обтято голосіння.(1)

Зненацька – засув. Чути – НАГЛЯДАЧ:

У карцері, Вашé Преосвященство.
Закостенів у схизмі, дис-сидент!

Переступив поріг і зупинився. І – вбік півкроку. Слідом –
КАРДИНАЛ , в сутані сірій. До НАГЛЯДАЧА:
Залиште нас.

Сахнувся, пес, і двері причинив.

КАРДИНАЛ (до БРАНЦЯ):
Чимало вже таких, як ти, шалених,
шубовснуло сторчма у каламуть
ніким іще не пізнаного моря
людей і слів... Жадоба ідеалу,
хмільний напій, настояний на травах
вселюдського братерства і любови
їх кликав у дорогу... Все – даремно.
Повір мені, мій сину, все даремно.
Людина не така вже й незбагненна,
не чорно-білий сфінкс і не диявол,
усе простіш, мій хлопчику, простіш.

БРАНЕЦЬ :
А. Зно-ову ви... Облиште, чув не раз:
слабенька п'єска і сіренькі рими...
Десь, певно, вже й чатує за дверима
пахолок з "щиросердним каяттям".

КАРДИНАЛ :
Не треба так. Я знаю, хто ти є.
Читав твої "томи" і розумію
з ким маю справу. Я не поліцай.
БРАНЕЦЬ :
То хто ж тоді?

КАРДИНАЛ :
Я лиш смиренний пастир.
Розрадник душ, заблуканих в крамолі.
Я вчу незрячих бачити крізь сон,
і зцілюю видющих од безсоння.

БРАНЕЦЬ :
Нікчемна праця. Я тебе не кликав.

КАРДИНАЛ :
Я проведу тебе по всіх розхрестях пекла.
По всіх розхрестях болю. Крізь життя
усіх твоїх “і мертвих, і живих,
і ненароджених іще” братів по крові,
і ти побачиш марноту любові,
безсилля бунту і нужденність волі,
і в ситому спокої всепокори
віднайдеш, врешті, втраченого суть.

ДІЯ II
Махнув крилом сутани --- і розпалась одна із стін тюремних.
У проломі, облита сяйвом місячним, постала розкопана могила. Обіч неї, довкруг багаття – ДУШІ ЗАПОРОЖЦІВ, порубані, посічені, в кайданах.

КОБЗАР (грає і співає, ЗАПОРОЖЦІ час од часу підхоплюють)
Наш отаман Гамалія,
Отаман завзятий,
Забрав хлопців та й поїхав
По морю гуляти,
По морю гуляти,
Слави здобувати,
Із турецької неволі
Братів визволяти.
Ой приїхав Гамалія
Аж у ту Скутару,

Сидять брати-запорожці,
Дожидають кари.
Ой як крикнув Гамалія:
“Брати, будем жити,
Будем жити, вино пити,
Яничара бити,
А курені килимами,
Оксамитом крити.”
Вилітали небожата
На лан жито жати;
Жито жали, в копи клали,
Гуртом заспівали:
“Слава тобі, Гамалію,
На ввесь світ великий,
На ввесь світ великий,
На всю Україну,
Що не дав ти товариству
Згинуть на чужині”. (2)

БРАНЕЦЬ :
Народитись в кайданах.
Зростати в нужді і в неволі.
Осягти повноліття – холопом, в шляхетськім ярмі,
і втекти на край світу, де хвилі ординського моря,
безупинно розшарпують берег слов'янських надій.

Стати муром супроти.
Зміцніти.
Лягти на крило.
Обдираючи ребра в залізні гаки Цареграду,
начиняючи трупом високі могильні кургани –
збудувати державу з ревiння гармат та відваги,
із презирства до смерті й нещадного блиску шабель.

Збудувати державу із синього-синього неба,
із гарячих сердець, вічно спраглих бездонної волі,
із жуpливих пісень, відшліфованих сонцем та вітром,
з божевільного танцю, що брук розбиває до крові,
і – утратити все.
Утопити в гнилому болоті.
У трухлявому лісі.
В тупій, непролазній пітьмі.
Де лиш стогін і регіт, і крик двоголового крука
раз у раз провіщає якусь недоладну біду...

Але лицарі ті не погинули марно, не вмерли,
бо відвагу свою перелили у пісню й молитву,
бо надію свою перелили у пісню й молитву,
кров гарячу свою перелили нащадкам у жили.

I хто має хоч кpаплю отої шаленої кpовi,
хоч в якiм би вiн piс стояpемнiм, столютiм яpмi –
не впаде на колiна, не стане молитись сваволi,
бо в кpовi тiй живе степова неокpаєна воля,
бо в кpовi тiй нуpтує Днiпpових поpогiв несить!

Ударив люто грім, та ЗАПОРОЖЦІ іще лютіше:"Слава!" – і стіна навпроти них розсипалась на порох, мов не було. І в тім новім проломі постала знов осквернена могила: сплюндрована, з поваленим хрестом... Горіла ватра ясна обіч неї. Палала ватра ясно, а довкола, постріляні,
порубані, в кайданах – стояли душі СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ

СТРІЛЬЦІ (стоять, побравшись за плечі, і співають "Червону калину"):
Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася,
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо.

Машерують наші добровольці у кровавий тан:
Визволяти братів-українців з московських кайдан.
А ми тії ворожі кайдани розірвемо,
А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо.

Гей у полі ярої пшениці золотистий лан.
Розпочали Стрільці Січовії з ворогами тан!
А ми тую ярую пшеницю ізберемо,
А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо.

БРАНЕЦЬ:
Із небуття.
Із попелу.
Із тліну
стократно спалених, розораних руїн –
злетів у небо
сокіл України,
розпружив крила
сокіл України
на полотнищах юних пpапоpiв.

І підвелась
потоптана калина,
знов ожила
купина неспалима,
і стрепенулась
ненька-Україна,
і розсміялась
воля молода...

Аж стрепенулась
мати-Україна,
як усміхнулась
доля молода...

КОБЗАР:
Де ж ті лицарі славні, сини молодої держави,
що до неба пiднесли знамена її золоті?

БРАНЕЦЬ :
Всі погинули в січах,
погинули в січах кривавих,
у шаленому танці згоріли серця молоді.

КОБЗАР:
Хто ж їм, лицарям тим,
що життя за Вкраїну поклали,
хто ж їм очі тоді, хто ж їм очі, хто очі закрив,
як у чистому полі, у чистому полі лежали,
як хмаринку у небі, у синьому небі шукали,
а довкола яріли,
од їхньої крові яріли,
яріли жита золоті?

Хто ж їм, лицарям тим,
що життя за Вкраїну поклали,
хто ж їм рани тоді, хто ж їм рани, хто рани обмив?
Хто в уста цілував,
хто востаннє уста цілував молодії?
Хто китайкою тіло, хто тіло китайкою вкрив?

Хто ж за лицарів тих,
що життя за Вкраїну поклали,
хто молився за них, милосердя у Бога просив?
Хто насипав високі, до неба високі могили,
на могилах на тих чорнобривці і мак
посадив?

БРАНЕЦЬ :
Їм орли степові очі сині крильми
закривали,
їм осінні дощі тіло біле з крові
обмивали,
їх волошки в уста, у черлені уста
цілували,
їм волошки голубили спечені смертю вуста.

Темна ніч їх китайкою чорною-чорною вкрила!
Не червона китайка – та де ж її взяти вночі?
А за душі їх чисті – уся Україна просила,
а за душі їх чисті – уся Україна молила,
вся Вкраїна молила-молилась
за спокій душі...

Але лицарі ті не погинули марно, не вмерли,
бо відвагу свою перелили у пісню й молитву,
бо надію свою перелили у пісню й молитву,
кров гарячу свою
перелили
нащадкам у жили...

КАРДИНАЛ :
Надія, віра, сила, слава, честь.
Руїни, кров. Потоптана калина.
Молитва, пісня. Сокіл України.
Хмільна-а спокуса відчайдушних слів!

І знову в бій.
За фікцію.
Міраж.
За мерехтіння предківської слави.
Барвистий міф вкраїнської держави
знов потребує крові.
Крові й снів.

БРАНЕЦЬ :
Як тяжко йти... Як трудно волочити
столітньої ганьби млинове жорно,
замшілий камінь власної могили –
як душить він... Як тисне, душить, чавить,
і на дрібну труху перетирає
отерплу душу...

Ні пари з уст ЙОГО ЯСНОВЕЛЬМОЖНІСТЬ. Лиш посміхався криво, і --- рукою (нервово, навхрест) --- шматував на клапті той мур, де загратоване вікно... І знов в проломі знищена могила. Хреста нема і сліду. Ватра знов. Кому ж то ще нащадки знавіснілі в землі сирій спочити не дають?

СОТНИК УПА (грає на мандоліні і співає, інші ПАРТИЗАНИ час од часу підхоплюють):
Ой порóсли ті дороги та й травáми,
де ходили наші сотні з корогвáми.
Ой зацвiла, розстелилася отава,
де росла, де розквітала наша слава.

Прилетіла ластівочка та й зі всходу.
Та й принесла дивну вістку для народу:
щебетала, що закінчиться руїна,
стане-встане славна й вольна Україна.

Задзвонили сумно дзвони, заридали!
А ми нашу славу й волю поховали.
Поховали в темних лiсах, лютих бóрах.
І по тюрмах чужинецьких, по табóрах.(3)

Скінчилась пісня, але СОТНИК далі моpдує струни, рве на клапті простір. "Ну, разом! Ну!" --- і кобза підхопила. "Навально вдармо гей!" --- і ЗАПОРОЖЦІ, і СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ, і ПАРТИЗАНИ зірвалися, як стій,
на рівні ноги і вдарили. Здригнувся КАРДИНАЛ.

ЗАПОРОЖЦІ, СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ, і ПАРТИЗАНИ (разом ):
Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону!
В ріднім краю пановати не дамо нікому! (4)

І тихо стало... Десь ген-ген --- сосна, морозом скута, глухо застогнала…

КАРДИНАЛ (до БРАНЦЯ):
Ти бачив, як народжується смерч
у серці Азії? Як гуснуть метастази
роз'ятреної золотом Орди
і гасне день. І здичавілий вітер
терзає срібнорунне Дике Поле
мільйонами розжарених копит.

Ти бачив, як хриплять фортечні мури
в обіймах стужавілого аркану?
в безсилий крик беззахисного горла
вгризається затроєна стріла?
Ти бачив, як темніють ясні зорі,
кричить трава, німіють осокори
і кров'ю захлинається вода?

Ти бачив? чув? палив, рубав і різав?
Ти євалтував? Ти пив гарячу кров?
Чи ти хоч раз в своїм житті упився
безкарністю роз'юшеної волі,
роздоллям невідплатного гріха?..

Ні, сину мій. Той, хто не їв з ножа
живого, ще пульсуючого серця –
нізащо не зуміє осягнути
солодкої знемоги всепокори:
розчинення в безликості юрби...

А ті, котрі відмовились від себе
заради екстатичного свавілля
розгойданих Фортуною вождів?
Хіба вони вживуться із героєм,
який у їхні бульбашкові душі
запраг улити совісті свинець?

Пусте це все. Облиш. Між вами прірва.
Отой “народ”, задля якого ти
отут караєшся, катуєшся і гинеш –
давно змалів до турків без'язиких,
зіщулився у макове зерно:
вони тебе розпнуть. Та ж України
уже, вважай, нема. Вона зосталась

ГОЛОС З-ЗА ЧЕТВЕРТОЇ СТІНИ:
Ні, сатано. Не вмерла Україна.
Не вичахла в серцях козацька міць.
Ми встаємо. Ми розгинаєм спини.
У кожного в душі палає Січ.

Ми встаємо із баговиння каторг.
Із шумовиння зблідлої юрби.
Ми встаємо, і синьо-жовтий прапор
знов виростає в символи доби.

Ми встаємо. Рвемо обридлі пута.
Пульсують в скронях коні вороні!
Ми більш уже не будемо закуті
в кайдани страху, ницості й брехні.

КАРДИНАЛ:
Наївні хлопці... Молода трава,
що тільки вчора виткнулась на сонце
і ще не бачила щербатої коси.

(до БРАНЦЯ, фамільярно):
А ти, старий, жилавий будячище,
обпечений студеними вітрами,
хіба не знаєш
чим усе скінчиться?

(далі, проникливо):

Ти вже не хлопчик. Ти зробив, що міг.
Здолав усе і заслужив на щастя –
просте родинне щастя, мир і спокій,
як дитинча, що робить перші кроки
у теплий світ батьківського обійстя.

Ти все здолав і заслужив на щастя:
на щедрий сміх причаєної ночі,
на сина безборонно-сині очі,
дзвінкий азарт рибальського світанку,
медів'яну черешню біля ганку,

(швидким, гарячим шепотом):

я все зроблю, аби лиш тільки слово,
одне-єдине слово. Рух бровою,
нечутно-безшелесний крок убік –
і все твоє. Ніхто, ніде й ніколи,
ні в чому не посміє дорікнути
славетному Поету і герою...
Ну? я чекаю? Ти ідеш за мною?

БРАНЕЦЬ :
Ні.

КІНЕЦЬ

1. В.Стус. Поезії. Київ, Радянський письменник, 1990.
2. Т.Шевченко. ПЗТ, т.1, ст.153. Київ, Наукова Думка, 1990.
3. Народна пісня. Автор невідомий.
4. Із Українського Гімну.

СЛУЖНИК (за дверима):

Зоря степів Юлдуз, великий хане.

(Двері розчиняються, заходить Уґедей. Роздивляється навсібіч.)

УҐЕДЕЙ:
Юлдуз, пустунко, знову заховалась?

ЮЛДУЗ:
Я - джиннія, шукай мене, шукай...

УҐЕДЕЙ:
Чи ж так стрічати має чоловіка
жона покірна?

ЮЛДУЗ (сміється):
Джиннія - покірна?
шукай мене, шукай мене, шукай...

УҐЕДЕЙ:
Юлдуз, ласунко - пахлава, вино,
гранати й персики, хурма і виноград...

ЮЛДУЗ:
Я джиннія - п'ю місячне проміння:
шукай мене, шукай мене, шукай...

УҐЕДЕЙ:
Юлдуз, дикунко - бавишся з вогнем!
Виходь негайно, бо гукну сторожу!

ЮЛДУЗ (сміється):
Коли пошлеш нукéра за вином -
повернеться з блискучими очима.

УҐЕДЕЙ:
Зухвала дівко! Вирву язика!

(Метається по кімнаті, зриває зі стін килими,
відсуває скриню, перевертає столик.)

Одначе звідки? Голос, мов із бочки...

(Помічає вентиляційний отвір, забраний вигадливою
решіткою. Мчить до сходів і вибігає на дах палацу.)

Світло очей моїх, Юлдуз, ранкова зірко.

ЮЛДУЗ:
Великий хане, пане мого серця.

УҐЕДЕЙ:
Уста твої - мов пелюски граната.
Твій голос - туркітливе джерело
для спраглого верхівця... Відхиляю
цнотливих вій заслону променисту...

ЮЛДУЗ:
Язик твій - мов суцвіття ковили:
очам моїм цілюща прохолода.

УҐЕДЕЙ:
Дай поцілую, мила... Розтули
уста вологі й випусти на волю
звірятко балакуче й пустотливе,
ув'язнене за перлами зубів...

ЮЛДУЗ:
Цілуй мене, мій любий. Обережно
губу мою устами полони,
і посмокчи легенько... Потім другу...
Не поспішай, коханий. Досхочу
награймось язиками... Захлинаюсь
твоєю слиною, солодкою й терпкою,
мов молодий кумис.

УҐЕДЕЙ:
Спирає дух,
туманить розум... шкіра шовковиста...
За вушком поцілую, оближу
легенько шию... Пахнеш, як трава,
напоєна травневою грозою.

ЮЛДУЗ:
Огорнута тобою, потопаю
в твоїх обіймах, лагідних та дужих...

УҐЕДЕЙ:
Скидай, кохана, одяг - я не можу
терпіти далі...

ЮЛДУЗ:
Зійдемо униз -
я місяця соромлюся.

УҐЕДЕЙ:
Дурненька,
іди до мене.

(Підхоплює Юлдуз на руки, вона скрикує, обхоплює хана за шию.)



ЮЛДУЗ:
Легше, мій батире!
Не забувай, коханий, що несеш
тягар подвійний.

УҐЕДЕЙ (обережно ступаючи сходами):
Хмарку у хмаринці,
пушинку на пушинці, павучка
на срібній павутинці...

(Кладе на ліжко, починає роздягати)

Дивовижно
скільки одежі зайвої!

(Рве - ґудзики розлітаються по кімнаті)
ЮЛДУЗ:
Дурненький.
Навіщо було рвати? Я сама...

(Граційно вивільняється з решток одежі)
УҐЕДЕЙ:
Ось так, Юлдуз! Шаленого коня
не зупинити.

ЮЛДУЗ:
О, мій повелитель...
Я стану на коліна. Хай стріла
прониже наскрізь лоно безборонне.

УҐЕДЕЙ:
Очеретинка - луком тугорогим
переламалась: горбики грудей,
вузька спина і стегна круглобокі...
Немов газель грайлива нахилилась
до потічка.

ЮЛДУЗ:
Легенько прищемити
велить богиня ніжності Ідріс,
щоб розкоші кохання протривали
до перших півнів. О-о-о, мій багатуре...

УҐЕДЕЙ:
П'янка троянда саду насолод...

ЮЛДУЗ:
Священний змій, гаптований зірками...
(удвох)
розсовуючи складки, поринає,
торкнувшись дна, вертається, і знову
занурюється в лагідну глибінь
щілини долі. Пагін любострастя
брунькується, росте і розквітає
рожевим цвітом...

УҐЕДЕЙ:
Пахнеш, як полин,
між пальцями розтертий.

ЮЛДУЗ:
Обережно
візьми мене за кінчики грудей...

УҐЕДЕЙ:

Незручно водночас. Поперемінно,
легенько, пальцями, гостренькі шпичаки -
тугих дійниць навершя соковиті...

Колише вітер буйну ковилу,
колише джміль суцвіття пурпурове:
хлюпочеться, лоскоче, набухає,
пилком солодким тулуб огортає,
силкується злетіти, необачний -
і падає знесилено в безодню
солодкої знемоги, у провалля
печери любострастя, у Едем
пульсуючої плоті, ще і ще -
божественними спазмами, до раю,
у щедрий сміх причаєної ночі,
барвистий сон, гаптований казками,
чорнилом чорним списану печаль...

УҐЕДЕЙ (цілуючи очі):
Світло очей моїх, Юлдуз, ранкова зірко.

ЮЛДУЗ (пригортаючись):
Великий хане, пане мого серця.

УҐЕДЕЙ:
Я тільки мандрівник, що заблукав
в садах кохання... Втрапив у сильце
богині ніжності: щілина любострастя,
тугий живіт і горбики грудей.
Я виповнений вдячністю по вінця -
проси, що хочеш: золота, рабів,
чапан шовковий, перли, самоцвіти...

ЮЛДУЗ:
Всього в мене доволі, Уґедею.

УҐЕДЕЙ:
Чого ж зітхаєш, ластівко моя?

ЮЛДУЗ:
Що буде з нашим сином, Уґедею?

УҐЕДЕЙ:
Пощо питаєш? Вічне синє Небо
опікується долею маляти
в утробі матері... Звелю, аби Тоґтáй,
шаман усіх шаманів, розпалив
жертовники: дванадцять кобилиць -
для мстивих і зажерливих онґонів.

ЮЛДУЗ:
Що буде з нашим сином, Уґедею?

УҐЕДЕЙ:
Чому питаєш? Вічне синє Небо,
єдине правосудне і святе,
врятує, захистить і оборонить
від мороку, де править Етуґен -
володар духів, повелитель мертвих.

ЮЛДУЗ:
Коханий мій, що буде з нашим сином
у світі серединному? Живі
стократно небезпечніші за мертвих.

УҐЕДЕЙ:
Ти що говориш, жінко? Хто посміє?
Він - правнук Чинґісхана!

ЮЛДУЗ:
Син рабині.

УҐЕДЕЙ:
То воля Неба. Сорок п'ять народів
скорилося. Призначення монголів -
урядувати світом. Я сказав.

ЮЛДУЗ:
Мій любий Уґедею, я скорилась
тобі як чоловікові, проте
чоловіки - підступні і зрадливі.
Тим паче повелителі, нойони,
що звикли панувати неподільно
в улусах власних.

УҐЕДЕЙ:
Правду кажеш, квітко...

ЮЛДУЗ:
Чого зітхаєш тужно, мій батире?

УҐЕДЕЙ:
Данґул, син Рума, коназ урусутів
узяв ярлик від папи християн.

ЮЛДУЗ:
Пригадую: високий, бородатий,
із круглими блакитними очима...

УҐЕДЕЙ:
Він пив кумис! очистився вогнем!
благав про милість! клявся Етуґеном
служити вірно: йти, куди велю,
і убивати тих, на кого вкаже
моя десниця.

ЮЛДУЗ:
Так, великий хане:
підлота неймовірна. Етуґен,
без сумніву, належно покарає
відступника.

УҐЕДЕЙ:
Шамани урусутів
у довгих, шитих золотом, чапанах
сім днів і сім ночей молились Богу
Розп'ятому, і повелитель духів
розтис щелепи. Князь-клятвовідступник
підвівся з ложа смерті. Доведеться
послати військо. Чотирьох туменів,
гадаю, вистарчить.

ЮЛДУЗ:
Я чула, що уруси
будинки свого бога накривають
щитами з золота.

УҐЕДЕЙ:
Те золото, зозулько,
обдерли ще нукери Бату-хана...

ЮЛДУЗ:
Чи є на світі землі, що не знали
спустошливого гніву чинґізидів?

УҐЕДЕЙ:
Там править папа - вірник і слуга
Христа Розп'ятого, котрого в тих краях
вважають сином Бога і творцем
усього сущого...

ЮЛДУЗ:
Чи папа, цей шаман,
є істинним владикою? Чи платять
данину: кіньми, золотом, рабами -
підкорені народи? Чи нойони
покірні його волі? Чи прийдуть
коли покличе? Чи підуть на того,
на кого вкаже посохом своїм?

УҐЕДЕЙ:
Могутній хан німецької орди
прогнав його баскáків, розметав
війська його нойонів, розорив
столицю його царства. Присягнуло
йому чимало... Збивши воєдино
улуси поміж Рейном і Дунаєм,
проголосив себе великим ханом
усіх христопоклонників. Проте
шаман народів Заходу закляв
його страшним закляттям, і до року
зухвалий хан сконав. За ним сини,
один за другим, поки найхитріший
не здогадався: з ременем на шиї,
в лахмітті, босий, ледве не вошивий...
Живе, поки-що.

ЮЛДУЗ:
Думаю, цикута.

УҐЕДЕЙ:
Ти думаєш? А що коли Христос
є справді сином Неба і закляття
направду мало силу? Ураган
розпорошив народи, що послали
його на хрест! подерлася заслона
у домі його батька, і під землю
запалося могутнє царство Рум.

ЮЛДУЗ:
Цілуй мене, міцніше пригорни:
холоне кров - які страшні знамення...

УҐЕДЕЙ:
Не бійся, перепілко, не тремти:
зостануся з тобою до світання...

ЮЛДУЗ:
А що коли володар християн
пошле підмогу хану урусутів?

УҐЕДЕЙ:
Пошлю гінців в віддалені улуси.
Зберу усіх. Очолю військо сам.

ЮЛДУЗ:
Хіба Данґул такий великий воїн?

УҐЕДЕЙ:
Кульгавий барс, що видерся з капкану,
відгризши лапу. На мечі зухвальця
парує кров. Священна кров монголів.

ЮЛДУЗ:
Парує кров? Про що ти, Уґедею?

УҐЕДЕЙ:
У три ряди - звичаєм християн,
зімкнувши стрій, на величезних конях,
під градом стріл, помалу, далі швидше,
учвал, галопом! здиблена земля
гула, ревла, стогнала і двигтіла,
дрижало сонце! Жодне військо в світі
(хіба нукери самогó Сульдé -
бога війни) не стримало б навали
цих демонів! Одначе Субудай ,
старий шакал, чудово розумів,
як обернути силу на безсилля.

На звук зурни застрільники-уйґури,
удавши полохливих перепілок -
навтікача. Розпорошили стрій
розпалені гонитвою уруси,
підставившись під фланговий удар
скажених кераїтів. Двоє, троє,
як зграя псів - на лютого ведмедя:
жеруть, кусають, рвуть - поки не рухне
знесилений... Але й собак чимало
конає з перебитими хребтами.

Оговтавшись, оточені уруси
зібрались разом і, плече в плече,
під обстрілом, рубаючись затято,
продерлись крізь шеренги кераїтів,
уйґурів, кипчаків, каракитаїв,
і, винісши поранених, сховались
за довгими валами: їхні слуги,
(ті, що без коней ходять на війну)
важкі, великі повози - землею
засипали, з'єднавши ланцюгами.

Два місяці облоги - і уруси
згодились дати викуп. Розкопали
високий вал. Утішені нукери
з'юрмились із арканами, проте
мерзенні, підлі, ниці і безчесні,
ударили, зневаживши присягу,
зімкнувши стрій - ударили щосили:
розбили, розмели, розпорошили,
і, вирвавшись з оточення, дістались
до річки, де в багні, у очеретах
були човни притоплені. Між тими,
хто вислизнув із пастки, був Данґул:
тоді ще молодий, рожеволиций,
облесливий... Син барса та лисиці.

ЮЛДУЗ:
Я бачила його в Каракорумі.
Ти дав ярлик. Що сталось, Уґедею?

УҐЕДЕЙ:
Я дав ярлик, а мав би напоїти
кумисом з блекотою, і дивитись,
як корчиться потвора, як судомить
здерев'янілі м'язи, вивергає
потоки блювотиння, набухає
кривавим потом шкіра, чиряками
вкривається обличчя - як конає
зухвалий раб! Вихаркує кишки.

ЮЛДУЗ (заспокійливо}:
На захід сонця. Там, за небокраєм,
у володіннях папи - за Дунаєм,
в краях далеких, що іще не знали
спустошливого гніву чинґізидів -
візьмеш велику здобич, мій батире.

УҐЕДЕЙ:
Що може бути краще за війну!
П'янке чуття могутності і влади
над тисячами воїв, що не знають
страху і милосердя. Буревієм
упасти на народи. Убивати,
тягти в полон, трощити, грабувати
майно у непокірних королів:
улуси, коней, золото, рабів,
жінок, верблюдів, панцирних слонів.
Уся земля, весь безмір суходолу,
під океаном неба: від Китаю,
від моря східного - на захід, до Дунаю
і за Дунай - на край земного круга,
що морем омивається останнім -
усе належить дому Чинґісхана!

ПЕЧАТНИК (читає):
“Від Іннокентія, єпископа, раба
рабів Господніх - королю Руси,
його синам і братові. Оскільки
від Нас жадають захисту і правди,
Ми, владою Намісника Христа,
затверджуєм монарший маєстат
династії Romanium Russorum -
Романовичів Руських - у кордонах,
окреслених трактатами, звичáєм,
і правом спадкоємства. Хай ніхто
не сміє легковажити велінням
Наступника Апостолів! Зухвальця
спостигне кара Божа. Окрім того,
король держави русів має право
оружно відновити справедливість,
опершись на граніт авторитету
Святої Церкви.”

МИТРОПОЛИТ КИРИЛО:
А доґмати Віри?

ДАНИЛО:
Блаженнійший Владико, Патріарх
народів Заходу писав, що визнає
декрети Латеранського Собору
про рівну благодатність двох обрядів:
латинського і грецького. Згодився,
аби ніхто з католиків (духовних
чи хрестоносних лицарів) не міг
отримати парафію, маєток,
чи просто оселитись в Королівстві
без мого дозволу.

БЛАЗЕНЬ (голосом Митрополита):
Отримав те, що мав.
Ликуй, Ісайя!

(Данило здивовано дивиться на Митрополита.
Той - на Данила. Обоє вдають, ніби нічого не чули.)

МИТРОПОЛИТ:
З'єднання Церков
угодне Господу.
Проте, великий князю,
єднати треба Царгород і Рим.
А Рим і Галич - речі неспівмірні.

ДАНИЛО:
Це справа Патріархів. Що, Владико,
говорять у Нікеї?

ПЕЧАТНИК:
Чи ромеї
вже мають досить сили, щоб прогнати
латинників?

МИТРОПОЛИТ:
Владика Мануїл
та Іоанн Вацéтас, імператор,
згодились на з’єдинення Церков
під верховенством Папи, а натомість
Єпископ Римський забере війська
з Константинополя.

БЛАЗЕНЬ (голосом Данила):
Без сумніву, аякже.
Отець звелів - забрались і пішли.

(Митрополит здивовано дивиться на Данила.
Той - на Митрополита. Обоє вдають, ніби ніхто нічого не говорив.)

ДАНИЛО:
Чому, Владико, патріарх і кесар
гадають, що нащадки королів,
що, замість визволяти Гріб Господній,
порушивши присягу, плюндрували
державу базилевсів - пошанують
Понтифіка?

ПЕЧАТНИК:
Чи, може, Іннокентій
став істинним владикою, позбувшись
ненáвисного Фрідріха?

МИТРОПОЛИТ:
Спасіння
душа безсмертна прагне, але плоть -
гріховна суть. Мерзота святотатства,
обжерливість, розпуста і пияцтво:
нечистий розкошує, але Бог -
Отець наш, Вседержитель,
Батько й Пастир,
рівновеликий милістю і гнівом -
закостенілим грішникам укаже
дорогу до спасіння! А, якщо,
засліплені гординею, повстануть
проти велінь духовного владики -
без честі й слави згинуть під мечами,
розбійниками згинуть під мечами
христолюбивих воїв базилевса!

ПЕЧАТНИК:
Чи досить військ у кесаря, Владико?

МИТРОПОЛИТ:
Дві сотні тисяч. Піших і комонних.
Гартованих у війнах прикордонних
із сарацинами.

ПЕЧАТНИК:
Навіщо ж Патріарх
згодився поступитись первородством
латинникам?

МИТРОПОЛИТ:
Свята Христова Церква
є Тілом Божим. В Господа нема
вух, окрім наших - слухати моління,
очей, крім наших - бачити терпіння,
рук, окрім наших - зводити на ноги
зневірених, покривджених, убогих...
Дві голови - спокуса. Двох голів
нема в Отця Небесного.

ДАНИЛО:
А кесар?

ПЕЧАТНИК:
Що каже Імператор?

МИТРОПОЛИТ:
Базилевс
є вірним сином Церкви.

ДАНИЛО:
Небеса
воістину сприяють нам, Владико!

МИТРОПОЛИТ:
Що ти задумав, князю?

ДАНИЛО:
Стольний Київ.
Державне місто на семи горбах.
Осердя світу руського. Престол
Андрея Первозванного... Я знаю,
що Папа Іннокентій, незабаром,
у пастирськім посланні проголосить
похід на нечестивих. Зобов'яже
усіх визнáвців Істинної Віри,
усі народи Заходу. Отож
я вирішив: отримавши підмогу
із Померанії, Саксонії та Польщі,
від угрів, чехів, франків і болгар -
ударю на язичників.

МИТРОПОЛИТ:
Чому
ти певен, що очолиш хрестоносців?

ДАНИЛО:
Ніхто із них не вміє воювати
з татарами.

ПЕЧАТНИК:
Чи згодиться Понтифік?

ДАНИЛО:
Не буде війська - не візьму корони.

МИТРОПОЛИТ:
Великий князю! Католицький лицар
не стане чорноризцем, хоч і вдягне
плаща з хрестом. Католицькі вельможі
у більшості своїй - анальфабети,
подібні тьмі єгипетській. Нагряне
ватага буйна - гірше, ніж Орда.

ДАНИЛО:
Жартуєте, Блаженніший Владико?
Я вже давно не хлопчик. Ця війна
не перша й не остання. Кара смерті
за зраду чи непослух! Мародера -
збатожити до кості, крикунові -
кілок в брехливе горло, дезертира -
повісити край шляху, а вельмож...
Щодо вельмож - розпеченим залізом
боярську коромолу!

МИТРОПОЛИТ:
Милосердя -
чеснота християнського монарха.

ДАНИЛО:
Блаженніший! Не проти мене бунт,
а проти Патріарха. Святотатця
належить покарати, чи не так?

МИТРОПОЛИТ:
Володарю! Насамперед подбай
нагородити праведних: за чесність,
за вірну службу і воєнну доблесть.

ДАНИЛО:
Уже подбав. Бояри і барони -
князями стануть. Лицарі комонні -
боярами, а прóсті посполиті
(стрільці, оружники і мечники у латах)
отримають земельні володіння -
скільки загорне око. Окрім того
здобуде кожен золота і срібла
співмірну кількість.

МИТРОПОЛИТ:
Гойна нагорода.
Що ти задумав, князю?

ДАНИЛО:
Стольний Київ.
Осердя світу руського належить
звільнити від наїзників. Прогнати
із Пінська, Полоцька,
Чернігова, Смоленська
з Твері, Рязані, Суздаля, Москви -
за Дон! за Волгу! Заступити Русь
черленими щитами.

ПЕЧАТНИК:
Добре, князю!

МИТРОПОЛИТ:
Велике діло ти задумав, князю...
Багато труду: нашими гріхами
розширилась імперія монголів...
Одначе знай: свята Христова Церква,
і я, раб Божий, скільки стане сили -
молитимусь.

ДАНИЛО:
Благословіть, владико.

МИТРОПОЛИТ:
Благословляю - іменем Творця:
Отця, і Сина, і Святого Духа.

(Князь цілує хреста.)

БЛАЗЕНЬ (голосом печатника Кирила):
Їхав півень на війну -
кури голосили:
куд-куди? куд-куди?
півника просили!

(Різко обернувшись, Данило пильно дивиться на Печатника.)

ПЕЧАТНИК (пополотнівши):
Даниле, князю... Я ні сном ні духом...
Клянусь Христом... Обороніть, владико!

МИТРОПОЛИТ (стримуючи Данила):
Щось негаразд. Я чую голоси.
Тут демони: підступний Веліял,
дух небуття, пітьми і руйнування,
і повелитель скверни Вельзевул
із бісами.

ПЕЧАТНИК (стривожено):
Що будемо робити?

МИТРОПОЛИТ:
Прокажемо молитву “Отче наш”
на грецькій, арамейській і латині.
Найліпша оборона - слово Боже!

ДАНИЛО (підозріливо):


Проказуйте, Владико, але тільки
не арамейською. Я не такий учений,
як мій печатник.

(Деякий час усі моляться. Митрополит - найголосніше, чітко
вимовляючи слова. Через якийсь час Данило починає гасати по палаті,
відсуваючи столи, заглядаючи у скрині та перевертаючи лавки.)

МИТРОПОЛИТ:
Могутністю небесного Отця!
Жертовністю Ісуса! Благодаттю
Святого Духа, що з Отця ісходить,
і лине через Сина! Я, Кирило,
наказую! велю! повеліваю!!!
Дух темний, вуж прадавній, змій лукавий -
згинь! щезни! пропади і провались!
У чорну твань пекельної безодні,
в провалля дикі, темні і безводні,
зрікаємось тебе і проклинаєм,
у темряві навіки замикаєм -
полин-травою слід твій поросте!

(Під однією з лав Данило помічає зіщуленого Блазня,
ледве живого з переляку.
Той рачкує, пробуючи втікати. ``Є!'' – кричить князь, хапаючи його за пояс і піднімаючи над підлогою. Другою рукою вихоплює короткого меча.)

МИТРОПОЛИТ:
Спинись, великий князю! Се не муж!
Це Азазéл, дух зради і розбрату!
Облесливий спокусник, що навчає
чоловіків - зброярства та війни,
а жон - лукавства, хтивості і вміння
обличчя малювати. Заморочить.
Утнеш мечем - пронижеш сам себе.

(Князь випускає Блазня, той кидається до Митрополита, падає на коліна.)

БЛАЗЕНЬ:
Помилуйте, спасіть і порятуйте!
Не винуват ні в чому - хрест святий!

(Дрібно хреститься.)

МИТРОПОЛИТ:
То ти людина?

БЛАЗЕНЬ:
Хто ж іще, владико?

МИТРОПОЛИТ:
Цілуй хреста!

БЛАЗЕНЬ:
В ім'я Отця і Сина

МИТРОПОЛИТ:
Ти хто такий?

БЛАЗЕНЬ:
Раб Божий і слуга
могутнього, безжального владики!
Мене не можна рухати.

МИТРОПОЛИТ (до Данила):
Убогий?

ДАНИЛО:
Дурний, як ціп. Практично, безголовий.

БЛАЗЕНЬ (кидається до Данила):

Великий князю! Я не безголовий! Я маю шапку. Моя голова
в огні не тоне і в воді не горить. З-під землі - лиси випорпають.
Піде Маланка по гриби - наробить крику. Приїдуть дядьки фірою:
“Чия голова? Та це ж Омелько, дурень, шапка-бирка, в голові дірка, вітром підбита, травою підшита - слуга великого князя.
Сто літ служив - шапки незаслужив. Що з ним сталося?”
Покладуть голову на воза, повезуть додому.
Жінка плаче, діти плачуть, кури кудкудачуть:
“На кого ж ти нас покинув?”
А жінка у мене - грім, язик без кісток, мело-помело, дурна як ціп. Ляпне що-небудь - що з неї візьмеш? шестеро дітей!
А люди - пащекуватимуть!
Людям рота не заткнеш!

ДАНИЛО:
Ти що тут робиш, йолопе? Шпигуєш?

БЛАЗЕНЬ:
Великий князю! Спав. Не чув нічого.
Вчорашній пам'ятаєте бенкет?
Я колесом пройшовся, а потому
показував, як пес шукає блохи,
як кіт краде сметану, як когут
за куркою женеться. Підкидав
чотири яблука. Ковтнув сире яйце
із шкаралупою. Всілякі інші штуки...
Сміятись зволили, хе-хе, потім пішли.
Я випив з хлопцями. Заснув. Не чув нічого.

ДАНИЛО:
Не прикидайся дурнем. Хто послав?

БЛАЗЕНЬ (розпачливо):
Я дурень, князю! Я не прикидаюсь!
(Всі сміються)
Зроду-віку дурень. Не чув, не бачив. Почув - забув,
розлізлось-розтеклось, купи не тримається. Голова - решето, горобці
цвірінькають. І дід мій - дурень, і прадід,і тато дурними були.
Дід - при дідові Вашому, Мстиславові Ізяславичу, тато - при батькові,
Романові Мстиславичу, а я - вірний слуга Вашої Милості. Хто Вас
розважить, привітає, добре слово скаже? Я - давнього роду, боярин серед
дурнів. Візьміть мене в Раду!
(Всі сміються)
Хіба серед бояр немає дурнів?
(Сміх стихає)

ДАНИЛО (посміхаючись):
Подумати - над дурнями боярин!
Веселий хлопець! На, піди купи
із обручами шапку, бо інакше
до Ради не візьму.

(Відчіпляє від пояса гаманець і кидає Блазневі.
Кілька монет вилітають і розсипаються по підлозі.)

БЛАЗЕНЬ (збираючи золото):
Князь добрий, князь веселий - пощастило Омелькові...
Куплю собі шапку, сяду між панами...
Шапку не просту, шапку золоту - з обручами...
Паном не простим, паном золотим, паном над панами...
Імператором!

ДАНИЛО:
Ні, вибачай, Омельку, не візьму
тебе до Ради.

БЛАЗЕНЬ:
Це ж чому, владико?

ДАНИЛО:
Не знаєш мови жодної окрім
простацької говірки на якій
балакаєм. Ганьбитимеш мене.

БЛАЗЕНЬ:
Великий князю! Як це так не знаю?
Я - вчений дурень! Грека і латинь!

ДАНИЛО:
А ти не брешеш? Де це ти навчився?

БЛАЗЕНЬ:
Дитиною. Княжич Лев, будучи отроком, бавився зі мною у школу.
Дістане від отця Онуфрія за недбальство,
і ганяє за мною із латинською граматкою. Лупцював нещадно.
Тягав на уроки, а як чогось не знав, казав що то не він, а я.
Мусів учитись: отець Онуфрій - немилосердно вчений чоловік.
Ось, про користь від науки:
“Ignavum fucos pecus a presepibus arcent ”

ДАНИЛО:
Ти, брате, пасічник.

БЛАЗЕНЬ:
“Magis magnos clericos non sunt magis magnos sapientes! ”
ДАНИЛО (посміхаючись):
Утни но грекою, поки не стуманів
у Раді засідаючи.

(далі переклад з старогрецької)
БЛАЗЕНЬ:

До віри ж латинської не прилучатися, звичаїв їх не триматися, від вчення їхнього втікати, і норовом їхнім гидувати. Тому що неправильно вірують і нечисто живуть: їдять же леви і дикі коні, і віслюки, і удавленину і мертвечину, і хвіст бобра, і в говіння їдять м'ясо, опускаючи в воду. А согрішивши, не від Бога просять прощення, але прощають їхні попи за мзду. А попи їхні не одружуються законним шлюбом, і на війну ходять і в полотках служать. Ікон не цілують, ані мощей святих, а хрестяться за одне занурення, а ми за три, покійника ж кладуть ногами на захід. І кажуть, що Дух Cвятий лине від Отця і від Сина; і багато інших негідних справ у них є.

МИТРОПОЛИТ:
Як смієш ти, плюгавцю нечестивий,
паскудити святу Христову віру,
варнякаючи п'яним язиком
нечувані, немислимі блюзнірства?

БЛАЗЕНЬ (впавши на коліна):
Спокутую, блаженнійший Владико!
Меди - столітні! Шестеро дітей!

МИТРОПОЛИТ:
Іменням Триєдиного Владики
усього сущого - навіки замикаю
уста покутника, що тяжко согрішив
проти доґматів і Святого Духа.

(Блазень пробує щось сказати і - не може.
Лише благально дивиться на Митрополита повними сліз очима.)

МИТРОПОЛИТ:
Допоки не очиститься душа
від скверни сатанинської гордині.

(Блазень простягається ниць.)

МИТРОПОЛИТ:
Звели, великий князю, хай покличуть
диякона Арсенія з братами.

(Непомірно здивований князь киває Печатникові. Той виходить.
Незабаром з'являються троє дужих ченців чину Василія Великого.)

МИТРОПОЛИТ:
Цей чоловік згрішив. У монастир
допоки не спокутує провини
постами і молитвами. А злато
жоні віддайте: дбає про дітей.

АБАТ ОПІЗО (читає буллу папи Іннокентія IV):
Єпископ Римський - Містові і світу.
Любимі Богом! Обрані Творцем
народи християнські! Вседержитель
правдиве світло істинної віри
зобов'язав нас ширити. Тимчасом
народ Тартару, проклятий Всевишнім
загарбав землі східних християн
і мірить на Республіку, на землі
апостольські. До зброї, правовірні!
Хай кожен препояшеться мечем.
Удармо на зухвалих. Хай невірні
пізнають Гнів Господень. Не вагайтесь.
Із нами - Бог. Погани нечестиві
підуть до пекла. Лицарі Христа
отримають відпущення гріхів,
земне добро і неземне блаженство
в Оселі Світла.
Писано в Ассізі,
в десятий рік мого понтифікату,
у другі іди травня. Іннокентій.

ГОЛОСИ ЗА ВІКНОМ:
Рубай упень невіру-бусурмана!
Куди по яйцях, йолопе! Уб'ю-у-у-у...

ДАНИЛО (посміхаючись):
Так, Ваша Еміненціє, татари -
народ зухвалий... Як християнин,
що мусить ревно дбати про спасіння
душі своєї, як монарх і воїн,
що має дбати про добро й безпеку
народу і держави, я, Данило,
великий князь Руси, беру хреста.
Здіймаю стяг і піднімаю меч
на варварів! безбожних, богоборних
язичників! на ворогів Христа.

АБАТ ОПІЗО:
Ваша Величність знає, як здолати
татарське військо?

ДАНИЛО:
Знаю, Еччеленца.

ГОЛОСИ ЗА ВІКНОМ:
Уперлись рогом! Так! Відбив щитом!
Тримати стрій! Лайдаки! гречкосії!

ДАНИЛО:
Це дивне військо, отче. У каґана
нема піхоти. Лучники на конях -
в'юнкі і звинні, бистрі і стрімкі -
шикуються у лаву, нападають,
пускають хмару стріл, тікають геть,
заманюючи в пастку. Не вдається -
вертаються, звиваються в кільце,
метають стріли. Міріади стріл:
у щит, у панцир, в шолом, в забороло,
в кольчугу, наголінник, у сідло,
коневі в шию - рій кусючих бджіл
дратує менше! Врешті засурмили.
Рубай цю потолоч! Без сорому тікають.
Учвал! галопом! ні, не доженеш.
Коню остроги! справа вилітають.
Пішла робота: перший, другий, п'ятий
розгардіяш! Сяк-так збиваєш стрій
і бачиш: оточили. На пробій!
Вертається заледве половина.

ГОЛОСИ ЗА ВІКНОМ:
Не спи! Звивайся! Вухо відрубаю!
Ухопиш шилом патоки! Дістав?

ДАНИЛО:
Слід захистити воїв. Вся піхота -
біля обозу. Весь обоз - волами,
возами добрими. Довкола розіслати
роз'їзди кінні - вухами й очима.
Найкраще - половців, підданих мого свата,
владики угрів. Добре знають степ.
Татарів ненавидять. Запримітять
вороже військо - розбиваєм табір.
Кільцем - вози, засипані землею:
надійний захист від татарських стріл.

АБАТ ОПІЗО:
У варварів - машини стінобитні.
І пристрої, що вергають каміння
завбільшки з череп чорного ведмедя
на вісімнадцять флорентійських ліг.

ДАНИЛО:
З машиною далеко не втечеш.
Пошлю оружників: обслугу порубають,
і спалять катапульти. Супровід
із лучників: триматимуть подалі
кінноту супротивника. У мене
майструють луки з турячих рогів.

АБАТ ОПІЗО:
Ваша Величність! Ви розповіли,
про те, як вберегти союзне військо
від знищення, проте не розказали
як подолати варварів.

ДАНИЛО:
Каґан
успадкував державу, меж якої
не знає й сам. Підкорені народи:
клобуки, торки, меря і булгари,
буртаси, ерзя, мокша і хозари,
дають данину, ходять у походи
і визнають каґана Уґедея
володарем. Поставимо фортеці
на переправах через Дон і Волгу,
на перехрестях, де купецькі валки
із Персії, із Індії, з Китаю,
з Мавераннагру і держави Цинь,
котрі везуть вино, імбир і перець,
коріння східне, панцирі, мечі,
парчу і шовк, каміння самоцвітне -
докупи сходяться. Збудуємо міста.
Дамо Закон. Воздвигнем храми Божі.
Навернуться язичники. Впаде
імперія безбожного каґана.

АБАТ ОПІЗО:
Володарю! Апостольський Престол
дасть пастирів: подбають про овець,
заблуканих у темряві поганства.

МИТРОПОЛИТ КИРИЛО:
Так, Ваша Еміненціє, Господь
зобов'язав нас дбати о спасіння
усяких душ, зосібна й нехрещених.
Одначе необхідно, щоб священик
навчав правдиво. Істинно кажу,
що Дух Святий ісходить від Отця
і лине через Сина, бо Отець -
безпочатковий Первень і Творець
усього сущого.

АБАТ ОПІЗО:
Блаженнійший Владико!
Вшануймо Бога сутність триєдину,
в якій Отець - німотна праоснова
усього Космосу, Син - Логос,
сиріч Слово
котре було від віку, від початку,
а Дух Святий - начало живодайне,
котре ісходить від Отця та Сина.

МИТРОПОЛИТ КИРИЛО:
Він із Отцем та Сином рівночесний
і рівнославний. Він Отця та Сина
поєднує любов'ю. Дух Святий -
це сам Всевишній. Божа Простота -
річ незбагненна, неосяжна й недосяжна
для розуму людського. Вседержитель
Сам в несказанній милості Своїй
промінить Благодать, що огортає
подвижника, котрий очистив душу
молитвами і пóстом. Тільки так
ми можем пізнавати сутність Божу.

АБАТ ОПІЗО:
Абат монастиря Сан-Джіованні
брат Йоахим, суворого уставу
цистерціанців, містик і аскет
видіння мав і розмовляв з Ісусом
про долю світу. Часу течія
поділена на терції, і кожній
відповідає певна іпостась
Особи Божої. В старозавітну еру
людина підкорялася Отцю
як раб тремтячий. В час новозавітний
Син Божий не господарем, а батьком,
отцем суворим, але справедливим
став для народу Божого. По тому,
як дух свободи, миру та любові
здолає зло, настане благодатний
еон Святого Духа у якому
людина стане Ангелам подібна.

МИТРОПОЛИТ КИРИЛО:
Воістину, повік не обміліє
ріка води живої!

ГОЛОСИ ЗА ВІКНОМ:
Шкірить зуби!
Як гримну келепом - загнав його щита
в його ж смердюче горло і - амінь!

ДАНИЛО:
Отці всечесні, пастирі, владики!
Правдива осолода для душі
спостерігати Ваші розважання
про Господа, одначе поки Дух
Святий не перейняв правління -
світ смішний,
а люди - грішні.

АБАТ ОПІЗО:
Так, Ваша Величність.
Князі із Польщі, Кóнрад і Болéслав
прийдуть самі. Король мадьярський, Бéла
дасть десять тисяч - піших і комонних.
Отóкар Чеський, Боґуміл Австрійський,
пришлють полки, дозволять вербувати,
і заохотять лицарів та чернь
спасатися. Стрільці і списоносці
із вільних міст Італії: Перуджі,
Флоренції, Венеції, Мілана
і Ґенуї. Король німецький, Манфред,
покаявся в гріхах і побажав
спокутувати батькові провини:
очолить військо сам.
Взяли хреста
король литовський та саксонський курфюрст.

ДАНИЛО:
Чудово, Еміненціє, я радий
що стільки славних воїв відгукнулось
на заклик Найсвятішого Отця.
Земля Руси - багата і обильна:
я всіх прийму гостинно. Жоден витязь
не матиме ні в чому недостачі,
поки збереться військо. Безмір труду
чекає у поході, але Бог
дарує нам побіду. Кожен темплич
отримає у ленне володіння
маєток поміж Волгою та Доном:
на узбережжі моря чи в степу,
де буйні трави, води тихоплинні,
безкраї, неозорі пасовиська,
масна рілля, котра не знала плуга
від Сотворіння Світу... Інші землі
держави нечестивого каґана -
заповімо нащадкам.

АБАТ ОПІЗО:
Але ж князю!
Якщо є лен, то є і сюзерен.

ДАНИЛО:
Німецький Манфред і литовський Міндовґ,
чи будь-хто з християнських королів -
мені як брат. Усе моє добро -
його добро, і на військовій раді
він перший говоритиме. Проте
я завше говоритиму останнім.
Я воював з татарами і знаю
чого від них чекати. Агаряни -
жорстокі, люті і немилосердні.

АБАТ ОПІЗО:
В Об'явленні Івана Богослова
написано: мине тисячоліття
і сатана, закутий у кайдани,
през Ангела укинутий в безодню -
увільниться з темниці і повстане,
і знову стане зводити народи.
Володарю, Блаженнійший Владико,
чи бачили ви знаки, що Маґоґи:
народи з краю всесвіту, погани
число яких, немов пісок морський, -
це ті ж таки татари нечестиві,
а їхній поводир, що зветься Ґоґ -
це імператор варварів північних?

ГОЛОСИ ЗА ВІКНОМ:
Як розітнеш кольчугу - довертай
самою лише кистю і розвалиш
верхівця навпіл! Дай-но покажу!

ДАНИЛО:
Не знаю, Еміненціє... Татари
часом дивні на вигляд, та якщо
ударити мечем чи проколоти
сулицею - так само умирають,
як християнські воїни. Кричать,
і кров тече така сама - червона...

МИТРОПОЛИТ КИРИЛО:
Я розважав про це. В Єзекиїла
написано, що у часи останні,
коли Ізраїль вернеться з полону
і заживе щасливо і безжурно -
князь Півночі, левинорикий Ґоґ
двигнé війська кінноти незчисленні.
І багатьох понищать, заки Бог
не спопелить їх сіркою. Тимчасом,
хіба Ізраїль у Святій Землі
живе безжурно?

АБАТ ОПІЗО:
Так, це знак виразний...
Від імені Святійшого Отця
прошу Вас, благородний Даніелю,
прийняти в дар корону - символ влади
у злуці із Апостольським Престолом.

ДАНИЛО:
Із вдячністю приймаю й обіцяю
стояти непохитно в обороні
народу, віри, Церкви і держави
моїх дідів і прадідів преславних.

АБАТ ОПІЗО:
Віддавна повелося: Дух Святий
повинен осінити благодаттю
помазаника Божого. Призначте
годину й день коли, у співслужінні
з Блаженнійшим Владикою Кирилом,
я, недостойний, проведу обряд
помазання на царство.

ДАНИЛО:
Не посмію
указувати пастирям.

АБАТ ОПІЗО:
Владико!
Бажання Найсвятішого Отця -
позбутися розколу. В Латерані
ухвалено едикт про рівну святість
обох обрядів.

МИТРОПОЛИТ КИРИЛО:
На семи Соборах
стоїть Христова Церква.

АБАТ ОПІЗО:
Ангел Божий
явився Патріархові і той
смиренно просить Патріархів Сходу
о скликання Вселенського Собору
про правди віри і про об'єднання
Святої Церкви.

МИТРОПОЛИТ КИРИЛО:
Брате во Христі!

(Владики троєкратно цілуються.)

ГОЛОСИ ЗА ВІКНОМ (співають):
Встань із листя, встань з трави
встань з крутого звору!
Хоругов до хоругви -
прапор до прапора!

Травень 1246 року. Резиденція Папи Римського Його Святості Іннокентія IV. Таємне зібрання на якому Папа та кардинали
обговорюють східну політику апостольського престолу.
На раді присутній також скарбник Римської курії (камерарій), дивовижно схожий на Блазня.

КАМЕРАРIЙ:
Подвiйний обруч, густо перевитий
листками, стеблами та квітами аканта.
Два фунти золота. Дванадцять діамантів,
оправлених прегарно у суцвіття
смарагдів та рубінів. (Архитвір
штудерника Джанфранко Торріджані -
золотаря з Тоскани.) Помістив
між стеблами та листям - піврельєфи
птахів, мисливців, гончаків, оленя -
учвал, галопом! Кругаля пустив
повчальне гасло на лункій латині:
“Як колесо Фортуни не крутнеться -
стоїть Чеснота твердо”.

АБАТ ОПІЗО:
Фра Лоренцо,
ти не сказав нам про ціну... Сукупно?

КАМЕРАРIЙ:
Шістнадцять тисяч золотих флоринів:
за самоцвіти, золото й роботу.

(Шелест зачудування)
ПАПА ІННОКЕНТІЙ:
Дванадцять років, браття во Христі,
відтоді, як орда осатаніла,
спустошивши Куманію і Русь,
вламалась до Європи. Гидь і скверна
залили володіння королів
Богемії, Моравії та Польщі,
і землю диких угрів. Нечестиві,
узявши Краків, Вроцлав, Буду, Пешт,
удерлись до Кампаньї. Чаклуни
провадили безбожників: пороки
трощили мури міст, мов шкаралупу
горіхів грецьких. Ні смола, ні вар,
ні меч гартований,
ні щит, залізом кутий,
не стримали навали. Видавалось -
ніщо не порятує християн
від видимої смерті, тільки диво.
І - сталося! Архангел засурмив.
Упав Сатурн. Зійшла зоря кривава.
Поблизу Геркулесових Стовпів -
розверзлась брама пекла.
Твань Тартару
поглинула поріддя сатани -
монгольського каґана, і погани,
відхлинули, покинувши пороки,
від Заґреба. Розтанули, мов дим...

МАТВІЙ:
Щоразу, Споживаючи Дари,
благаєм: “Від татарського нашестя
спаси нас, Господи!”

ПРЕЛАТИ:
Спаси і сохрани...

ПАПА ІННОКЕНТІЙ:
Не будемо в безпеці, поки ворог
біля воріт. Ерцгерцоґ Даніель,
володар русів, пише, що Орда
прийде до нас із першою травою.

ОПІЗО:
Відомо достеменно?

КАМЕРАРІЙ:
Підкупив
посланника каґана Уґедея.

ОПІЗО:
Орда нахлине, мов весняна повінь,
і звітріє, немов квітневий сніг.

АЛЬБЕРТ:
Безумець той,
котрий недбальством ницим
Господнє випробовує терпіння,
не чинячи нічого для спасіння
душі і тіла!

МАТВІЙ:
Доброчесний пастир
подбає, щоб найменша із овечок
урятувалась.

ПАПА ІННОКЕНТІЙ:
Волею Творця,
котрий усе таємне виявляє,
відкрилося, що принци-чинґізиди
заприсяглись не сходити з коней,
допоки християнські королівства,
на південь і на захід від Дунаю -
не скоряться каґанові. Корона
є символом державної еґіди
над землями, котрі межують з краєм
язичників. Вказати непомильно
на мужа, котрий стане заборолом
Святої церкви та земель Христових,
окормлених Апостольським престолом.

АЛЬБЕРТ ПРУСЬКИЙ:
Король мадьярський, Бéла, Ваша Святість.
Могутній воїн, що Карпатські гори
залізними полками підпирає.

МАТВІЙ:
Болéслав Кривоустий - князь опольський,
уславлений зразковим благочестям.

ОПІЗО:
Володар русів - princeps Даніель.

АЛЬБЕРТ:
Наприкінці свого понтифікату
отець-владика Іннокентій Третій,
єпископ римський, доручив Арпáдам
опікуватись руссю. Коломáна
коронували в Галичі. Вінець
належить передати спадкоємцю.

ОПІЗО:
Володар спадкоємний - у сторонніх
вінця не вимагає.

АЛЬБЕРТ:
Дивовижно,
що Ваша Еміненція стороннім
себе вважає!

МАТВІЙ:
На раменах Церкви -
склепіння світу.

ПАПА ІННОКЕНТІЙ:
Брат наш во Христі,
отець Лоренцо знає родовід
державної династії Арпадів.

ПАПСЬКИЙ КАМЕРАРІЙ:
Мадьярські принци? Двоє, Ваша Святість,
урядували руссю. Коломана
коронував у Галичі єпископ
Адáльберт з Естерґóма, а Андрій
успадкував клейноди.

ОПІЗО:
Тінь клейнодів!
Барвистий сон, ошурки сухозлотні.
Пшоно в сильці лукавої Фортуни,
котра рамена кволі полюбляє
спокусливим трофеєм розчавити.

АЛЬБЕРТ:
У русів править своєвільна чернь.
Юрба роззяв - звичайні городяни,
самі собі владику обирають,
зібравшись на майдані! Крики, регіт,
розбиті голови, роз'юшені носи:
вертеп, та й годі. Будь-який заброда,
порозумівшись з лігою вельмож,
цілком спроможний виграти у кості
півроку слави. Легковірний демос -
шалітиме від щастя, “тріумфатор” -
в'їжджатиме до міста, а ворони
і дикі пси справлятимуть поминки
при трупі попереднього “державця”.

ОПІЗО:
Флоренцію здобути забажавши,
німецький кесар, Фрідріх Віроломний,
підкинув дров на вигасле кострище
суперництва між давніми родами
Убéрті та Баньєзе. Розтроюдив
старі болячки та розворушив
жар честолюбства. Полум'я розбрату -
загуготіло. Партія Уберті -
покликала рейтарів. Імператор -
тріумфував... Минуло кілька років,
і жителі Флоренції, тотально -
старі й малі, вельможні й посполиті -
озброїлись супроти чужоземців,
зібравшись на майдані. Розгромили
німецький гарнізон. Повісили подесту,
поставленого Фрідріхом. Затятих
прихильників Уберті, упізнавши, -
каменували. (Декого, по тому,
знаходили у ямах вигрібних.)

ПАПА ІННОКЕНТІЙ:
Породження єхидни - підлий Фрідріх!
відлучений від церкви за нечестя.

МАТВІЙ:
Слуга гріха: плюгавством содомітським
заплямив гідність мужа і державця!

АЛЬБЕРТ:
Чи ж дивина, що добрі християни
прогнали геть безбожного монарха?


ОПІЗО:
Не дивина, бо ні один володар -
лихий чи добрий, ниций чи шляхетний -
союзників захланних не зуміє
наситити. Байдужих роздратують
побори на залогу чужоземну,
а вороги, відчувши переміну
у настроях народу, не змарнують
нагоди збунтувати простолюд,
зруйнований грабунками й постоєм
чужого війська.

АЛЬБЕРТ:
Герцог Даніель
ріс при дворі Арпадів.

ОПІЗО:
Я не вірю
у вдячність повелителів.

МАТВІЙ:
А в чесність
татарського васала? Ваша Святість,
із гіркотою, з болем у душі
посвідчую, що герцог Даніель
утратив право на корону, сан
і гідність християнського монарха.

ПАПА ІННОКЕНТІЙ:
Хай Ваша Еміненція пояснить.

МАТВІЙ:
З мізерним почтом, крадькома, відвідав
столицю варварів. На вимогу каґана -
ушанував нечистого. Отримав
перґамен на умовне володіння
посілостями, землями та людом
Червоної Русі.

ОПІЗО:
Які умови?

МАТВІЙ:
Данина, військо, безумовний послух
каґанові.

АЛЬБЕРТ:
Якого роду демон?

МАТВІЙ:
Володар мух, котрий прийняв подобу
двоглавої змії. Боговідступник,
упавши ниць, проповз між головами
гидотної почвари. Обпекло
пекельним полум'ям, що бухнуло одразу
з обох пащек. Погани нечестиві -
забили в бубни та заверещали
від радості.

АЛЬБЕРТ:
У чому, Eccellénza,
могутність демона?

МАТВІЙ:
Роздувшись непомірно,
пекельний гад звивається в кільце,
оточуючи військо, й вивергає
потоки бісів верхи на єхиднах,
драконах, мулах та єдинорогах.

АЛЬБЕРТ:
Я бачив це! Їм ім'я - леґіон!
Метали стріли. Князь силезький Генріх,
та сорок тисяч лицарів добірних,
з Моравії, Саксонії та Польщі,
наклали головою, Ваша Святість,
під Ліґницею.

ПАПА ІННОКЕНТІЙ:
Змовмо “Отче наш”,
щоб відігнати ангелів безодні.

(Прелати проказують молитву)

ПАПСЬКИЙ КАМЕРАРIЙ:
Брат-францисканин Плано де Карпіні,
вертаючи з місійної мандрівки
до варварів, у Галичі застав
ридання слізні: princeps Даніель
лежав на смертнім ложі. Городяни -
молились ревно. Укріпивши дух,
отець Карпіні став просити Бога
за лицаря. На всенощній, у церкві
Косми і Даміана, перед світом,
видіння мав: архангел Михаїл
ударив змія списом вогняним,
розтявши навпіл. Тої ж таки ночі
відкрилась давня рана: чорна кров
упереміш із гноєм, і шматок
татарського заліза. Вдячний герцоґ,
одужавши, обдарував обитель
прещедрими дарами, і поклявся,
що “виб'є православних християн
з-під бéрла нечестивого каґана”.

АЛЬБЕРТ:
Хвилевий настрій?

ПАПСЬКИЙ КАМЕРАРIЙ:
Надіслав листа.

(Показує перґамен з печаткою на шворці)
МАТВІЙ:
Пекельний підступ!

ПАПСЬКИЙ КАМЕРАРIЙ:
Цілував хреста!

МАТВІЙ КРАКІВСЬКИЙ:
Схизмат? Язичник?! Грецьке духовенство -
неблагочинне! Грецька літургія -
неблагодатна! Клятва на хресті -
неважна перед Господом!

ПАПА ІННОКЕНТІЙ:
Прелати!
Так, руси, ризикуючи спасінням,
наслідували греків при служінні
святої меси. Але для Творця -
немає неможливого! Прозрів
сліпорождéнний Тóвія: Кирило,
єпископ русів, герцоґ, духовенство
листовно визнали,
що католицька церква -
є мати всіх церков, що Папа Римський -
глава всіх християн, що Мати Божа
єдиним омофóром покриває
усі язики. Що - один Господь,
єдина Віра і єдина Церква!

(До отця Лоренцо, камерарія)

Тому всечесний отче, приготуйте
приладдя для писання... “Іннокентій,
єпископ Римський - королю Руси,
світлійшому владиці Даніелю.

Дорогоцінний сину во Христі!
Із благодаттю в серці вдовольняю
Твоє прохання: відтепер - довіку
бере Святий Апостольський Престол
Тебе й Твою державу - під опіку.”

ПРЕЛАТИ:
Во ім'я Господа - віднині і довіку!
Во славу Господа - до Стрáшного Судá!

ПАПА ІННОКЕНТІЙ (продовжує):
“Ти просиш, щоб пресвітерам Руси
дозволити служити, причащати,
і уділяти решту Тайн Святих -
звичаєм грецьким. Прихилившись серцем
до ниви Божої, де щедро колоситься
любов до Господа і ревне благочестя, -
охоче дозволяю. Хай ніхто
не сміє легковажити велінням
намісника Христового! важка
десниця Вседержителя.” Амінь.

(Папа благословляє усіх присутніх.}
Виходячи, прелати цілують руку Святійшого Отця.)

ПОНЕДIЛОК
Погiдний день. Єpусалим. Теpаса Башти Антонія – резиденції Прокуратора
Юдеї
ПИЛАТ (подумки):
Густа, мов мед, розкошлана нудьга
солодкою смолою pозтеклась
по палубi, по веслах, по вiтpилах
моєї долi. Спpитноpукi Паpки
облишили свою куделю пpясти -
спинився час, застиг i занiмiв.
(помiтивши Пеpекладача)
Iз чим сьогоднi, Клавдiю?
K.:
Уpанцi
на площi, коло Хpаму, вбили Кая -
леґiонеpа п’ятої коґоpти.
ПИЛАТ:
Як pозвивавсь сей пpикpий iнцидент?
K.:
Веpтав вiд дiвки.
Хтось pозсипав гpошi.
Нагнувся - пеpеpiзали гоpлянку.
ПИЛАТ:
Знайшли?
К.:
Шукають.
ПИЛАТ:
Хто pозсипав гpошi?
К.:
Там бешкет учинив один пpочанин.
Бичем мотузяним повиганяв iз Хpаму
мiняльникiв, i пpодавцiв худоби
жеpтовної. Пеpевеpтав столи.
Гукав, щоб не pобили тоpговища
з оселi його батька.
ПИЛАТ:
Батька, кажеш?
К.:
Такi слова казав той чоловiк.
ПИЛАТ:
I що стоpожа хpамова?
К.:
Не смiли
його спинити, бо мiська голота
за ним гоpою.
ПИЛАТ:
Ще один пpоpок?
К.:
Де б не з’явився - пpостолюду тлум.
Шум, гамip, галас, тиснява й задуха.
Стаpцi, калiки... Кажуть, що лiкує
важкi недуги: пpанцi, золотуху,
pозслаблених iз ложа пiдiймає,
нiмим язик pозв’язує. Слiпим
веpтає зip... Подейкують, що навiть
iз того свiту... Меpтвих воскрешає.
ПИЛАТ:
I хто ж вiн є, сей пpиятель Хаpонiв?
К.:
Син теслi, з Назаpету.
ПИЛАТ:
Вiдколи
у Мiстi? Як сюди потpапив?
К.:
Пiд вечip, вчоpа, веpхи на ослi.
У супpоводi учнiв. На чолi
юpби pоззяв, що гучно величали
його Цаpем Iзpаїлю.
ПИЛАТ:
Пpо це
намiсник Кесаpя останнiм
дiзнається?
К.:
Я думав... Я гадав... Цаp - на ослi...
Так i осел позичений, здається.
ПИЛАТ:
Мiй доpогий Коpнелiю! Пpо все
детально: вiк, pодина, статки.
Найближчi дpузi. Воpоги. Видатки.
Що їсть. Чи п’є. Чим дихає. Чим снить.
Чого навчає. Миттю, час летить!
(Пеpекладач виходить)
ПИЛАТ :
Не маpно кажуть, що у кожнiм кpаї
свої звичаї. У геpманськiй пущi,
на пiвнiч, пiвдень, захiд чи на схiд
скачи хоч тиждень, i нiде не стpiнеш
фiлософа, пpоpока чи поета -
лише ватаги ваpваpiв. А тут,
у сiй нiкчемнiй подобизнi Pиму -
Синедpiон та Ipод... Та й сади
Академа тут щедpо плодоносять.
ВIВТОPОК(увечері)
Кабiнет ПИЛАТА
ПИЛАТ:
Подивогiдна є pечей пpиpода
у кpаї цiм! Опасистi колони,
вузенькi вiкна та низенькi двеpi -
кiмната, мов могила... Хто piзьбив
сi дивнi вiзеpунки? Хто гpомадив
бичачi моpди, листя, виногpона,
соpок, веpблюдiв, давнi письмена?
(кивнув до Служника. Той вийшов, закликав Пеpекладача)
К.:
Вельможний Пpокуpатоpе! Iсусом
зовуть пpочанина, котpий повиганяв
худобу з Хpаму. Pодом з Назаpету.
Син Йосипа й Маpiї, пеpвенець.
Цей Йосип - pоду цаpського, пpоте -
нiяких статкiв. Так, тесляpував...
ПИЛАТ:
Що, pодич Ipодiв?
К.:
Давидової кpовi.
ПИЛАТ:
О, це напpавду зле...
Якого вiку?
К.:
Отець?
ПИЛАТ:
Нi, син.
К.:
Побачив впеpше свiт
тодi-таки, як Ipод-дiтовбивця,
збентежений пpоpоцтвом, наказав
всiх немовлят в Юдеї пеpебити.
ПИЛАТ:
Немає гipш - аматоpа на тpонi...
Це що, усе?
К.:
Пpилюдно спеpечались
Iсус та книжники, священики юдейськi,
котрi оpендували виногpадник
Його Отця. Занедбали лозу,
оpендаpi ледачi, й не могли
сплатити чиншу. Повбивали слуг
(тих, що пpийшли за боpгом) i тодi
одинака, улюбленого Cина
послав Господаp, щоб опам’ятати
тих винаpiв злочинних. А вони
ПИЛАТ:
Чекай-чекай. Так Йосип зубожiв
чеpез священикiв? А де той виногpадник?
К.:
Е-е-е, Пpокуpатоpе. Ми теж комбiнували:
де виногpадник? хто кого убив?
Тут Йосип нi до чого. Вiн казав
пpо того Батька, що живе у Хpамi,
та пpо гебреїв - обраний народ.
ПИЛАТ:
А й спpавдi, Клавдiю... А слуги?
чи вiн знав
пустельника, котpого обезглавив
Антипа Ipод?
К.:
У piцi Йоpданi,
тpи pоки тому, десь коло Вiфанiї
хpистив Його... У шатах осяйних
зiйшов Iсус у воду. Голуб бiлий
сiв на плече... Ще пеpед тим Iван
казав пpочанам, що слiдом iде
могутнiший од нього. А Iсус,
найбiльшим з-помiж pоджених жiнками,
пpоpоком Iлiєю величає
свого Пpедтечу.
ПИЛАТ:
Постить, як Iван?
К.:
Пiсля охpещення -
аж соpок дiб, в пустелi.
Тепеp уже не постить.
ПИЛАТ:
Чи жонатий?
К.:
Цнотливий, та жiнок не уникає.
ПИЛАТ:
???
К.:
Він ставиться до них, як до людей.
ПИЛАТ:
Навчає їх?
К.:
Нiкому не боpонить
іти за Ним.
ПИЛАТ:
I що, багато йде?
К.:
Дванадцятеpо вибpаних - з Iсусом
уже тpи pоки поспiль. Дав їм силу
уздоpовляти хвоpих на пpоказу.
Поборювати демонів. Зцiляти
калiк та одеpжимих. I послав
до всiх пpовiнцiй, окpiм Самаpiї,
благовiстити, що гpяде Месiя.

Ходили всюди паpами. Не бpали
нi золота, нi сpiбла. Не минали
найменшого села. Твоpили чудеса
iм’ям Господнім. Наздогнала слава...
ПИЛАТ:
А далi що?
Закpоєно шиpоко.
К.:
“Спочиньте по тpудах,” - звелів Iсус.
По моpi Галiлейськiм попливли,
шукаючи затишної мiсцини,
щоб усамiтнитись.
А беpег там високий
ПИЛАТ:
Де це було?
К.:
Десь коло Вифсаїди...
ПИЛАТ:
Пpодовжуй, Клавдiю.
К.:
Отож-бо, їх човен
завважили, i чималенько люду
з довкільних сiл, мiстечок, хуторів -
бігцем услiд. Пpочан було, мов маку.
ПИЛАТ:
А скiльки саме?
К.:
Кажуть, тисяч п’ять
одних чоловiкiв. А ще ж жiнки і дiти.
ПИЛАТ:
Що ж, вибиpай: самотнiсть, або м’яч,
який до неба пpагне долетiти.
К.:
До вечоpа Iсус pозповiдав
пpо Цаpство Боже, та уздоpовляв
калiк недужих. А як небокpай
зачеpвонило - pибою та хлiбом
усiх Своїх гостей нагодував.
ПИЛАТ:
Хто їм туди пpовiзiю пiдвiз?
К.:
Pозповiдають, що один хлопчина
мав п’ять ячних хлiбiв та двi pибини.
Той харч i споживали.
ПИЛАТ:
Знову диво?
К.(знизує плечима):
Наїлись всi. Для Бога все можливо.
ПИЛАТ:
Хто iз вельмож пiдтpимує цю змову?
К.:
???
ПИЛАТ:
Шiстнадцять хуp iз pибою і хлiбом!
Шiстнадцять фipманiв! А нiч? а дальня путь?
а дьогтю, щоб колеса не скpипiли?
Мiй любий Катiлiно! тут чудес
на тисяч шiсть динаpiїв. То хто?
К.:
Не знаю, пpокуpатоpе... Багато
пpихильникiв у Нього... Є й такi,
що виpеклись pодини і домiвки
i ходять з Ним усюди, але знать...
Хiба дpужина Хузди. З-помiж тих,
котpi мандpують pазом iз Iсусом
є найбагатшою, з шляхетної pодини.
Зовуть Iванною.
ПИЛАТ:
Цей Хуса, хто такий?
К.:
Уpядником у Ipода Антипи.
ПИЛАТ:
Не в’яжеться... Напевно, закохалась.
Ти цього Хусу добpе пеpевip.
Хто ще?
К.:
З Капеpнауму, сотник.
Пpосив Iсуса, щоб уздоpовив
pаба недужого. I сталось, як пpосив.
ПИЛАТ:
То що iз того?
К.:
Вiн дає по вipi.
Не мiг чинити див у Назаpетi,
бо земляки не вipили. Iз кpучi
стоpч головою скинути хотiли,
як тiльки в синагозi, у суботу,
оголосив, що Вiн i є Месiя.
ПИЛАТ:
Так, зpозумiло... Сотника - до мене.
I лiкаpя, що лiкував того pаба
у гостi запpоси... Пошли до Назаpету
людей досвiдчених, хай нишком pозпитають
все пpо Iсуса та його pодину:
пpо батька й матip, пpо бpатiв, сестеp,
а головне - пpо нього. Не шкодуй
гpошей - хай глибоко копають:
тут i дитячi пустощi згодяться...
Поїдь до Вифсаїди. Пеpевip
тамтешнiх митникiв: чи не беpуть над мipу.
Кpадуть, без сумнiву. Пpикpикни там на них -
нехай покажуть книги. Пpослiдкуй
всi обоpудки, що дотичать хлiба.
Дiзнайся все пpо тих, дванадцятьох.
Хто пеpший, хто останнiй. Чи нема
якихось супеpечок та обpаз
мiж ними, хто до чого ласий...
Що, маєш щось на них?
К.:
Наpазi небагато:
їх iмена. Син Симона, Iуда
Iскаpiотський, у них за скаpбника.
У вipi pевний Симон Кананiт,
Зилотом званий. Якiв, син Алфея,
та Юда Яковiв. Є сеpед них Матвiй,
що був до того митником. Хома,
на пpiзвисько “Близнюк”.
Пилип, Ваpфоломiй,
та двоє Зеведеєвих синiв:
Iван та Якiв. Кажуть, їхня мати
пpо пеpшiсть клопоталась, пpо посади
для них обох. Пpосила, але маpно:
Вiн виpiзняє Симона-Петpа -
pибалку з Вифсаїди. Має бpата
Андpiя, що ходив iз Iоанном.
Тепеp обоє ходять за Хpистом.
ПИЛАТ:
Я задоволений тобою, Катiлiно.
Тут тисяча динаpiїв. Iди.


ВIВТОPОК, пiзнього вечоpа
Опочивальня в резиденції Пилата.
Пилат навшпиньки пiдкpадається до Клелiї, котpа читає,
i затуляє їй очi долонями.
КЛЕЛІЯ:
Не тpеба, Понтiю. Лоскочеш, пеpестань.
Смiшний ти, спpавдi. Знаєш, що нiхто,
кpiм тебе, не посмiє так вчинити.
ПИЛАТ
(розгортає сувiй, який читала Клелія):
Що це у тебе? Певно, пpо кохання?
(пpоглядає)
Поему цю читати слiд удвох
iз шиpоко закpитими очима.
КЛЕЛІЯ:
Читали вчоpа. Позавчоpа теж...
ПИЛАТ:
Для мене день - лише доважок сipий
до ночi осяйної... Ти не хочеш?
(повеpтає сувiй Kлелiї)
КЛЕЛІЯ:
Невже кохаєш? Вже п’ятнадцять pокiв!
Овiдiй твеpдить, що чоловiки
такi мiнливi
ПИЛАТ:
йолоп твiй Овiдiй.
Вiддай сувiй негайно. У вог-г-гонь
(пpобує вiдiбpати, Клелiя спpитно вивеpтається)
КЛЕЛІЯ:
Не дам, ха-ха. А от i не пiймаєш.
(Пилат пеpестpибує чеpез ложе, обнiмає Клелiю.
Сувiй падає на долiвку.)
Як доведеш, що вiдданий менi?
ПИЛАТ:
Аби довести - тpеба pозв’язати
цi швоpочки, i вивiльнити плечi.
До уст пpипасти...
Язики хай будуть,
як кpила у метелика... Хай гpуди
гpудей тоpкаються, а pуки, вздовж спини,
неквапно помандpують до пiвкуль,
pоздiлених ущелиною... П’ю
цих стегон вигин амфоpоподiбний...
КЛЕЛІЯ:
Не набpидає пити з уст твоїх
солодкий тpунок нiжности та сили...
Цi плечi геpкулесовi, цi гpуди
у панциpi iз м’язiв... Цей живiт,
гладенький, пpужний, нiжний, запашний,
pоздiлений доpiжкою з волосся,
котpа веде до pаю...
Завмиpає
душа щоpазу, як несамохiть
сiдниць твоїх тоpкаюсь маpмуpових.
ПИЛАТ:
Тiльки тебе кохаю, моя ладо.
КЛЕЛІЯ:
У цiлiм свiтi - тiльки ми, удвох.
ПИЛАТ:
Ця шкipа оксамитова... Губами
ловлю бpуньки гpудей набубнявiлих.
КЛЕЛІЯ:
Язик твiй - наче вiяло iз пуху.
Долонi - наче паpа голубiв...
ПИЛАТ:
Вiдчути, як тpоянда pозквiтає...
КЛЕЛІЯ:
Гаpяча хмаpа стегна огоpтає...
ПИЛАТ:
У теплих pосах - нiжнi пелюстки.
КЛЕЛІЯ:
Коня тоpкнутись легко i пестливо:
великий, пpужний, нiжний і гаpячий,
його негайно хочу осiдлати -
лягти на гpуди... Язики хай будуть,
як кpила у метелика, а pуки
уздовж спини повiльно помандpують
до пагоpбiв, pоздiлених пpоваллям...
ПИЛАТ:
Весло зануpити у лагiдну глибiнь.
Тоpкнутись дна i випливти, i знову
пipнути за пеpлиною, углиб
вогкої мушлi... Хмари бiлопiннi
гойдають згpайно човен наших тiл...
КЛЕЛІЯ:
Pитмiчних pухiв pозкiш pозтеклась
по лабipинтах тiла. Затопила
пеpедiлки мiж нами. Pозчинила
мене - у тебе, а тебе - в менi...
ПИЛАТ:
Тiльки тебе кохаю, моя ладо...
КЛЕЛІЯ:
У цiлiм свiтi - тiльки ми, удвох…
Пеpехилились шальки теpезiв,
pозгойданi коханням, i полився
густий потiк, духмяний та гаpячий,
iз двох джеpел одpазу - ще i ще,
божественними спазмами, до pаю,
у щедpий смiх пpичаєної ночi,
баpвистий сон, гаптований зipками,
чоpнилом чоpним списану печаль...
КЛЕЛІЯ:
Pоздеpти свiт на клаптi i помеpти.
ПИЛАТ:
Не дpяпайся, кохана. Що з тобою?
КЛЕЛІЯ:
Не сеpдься, любий: cонцеликий Еpос
туманить pозум. Дотоpкiв твоїх
не можу бiльше зносити...
ПИЛАТ:
Легенько
за вухом поцiлую... i погладжу
м’який живiт... i гpуди ваговитi.
Я виповнений вдячнiстю по вiнця:
тобi служити пpагну. Зодягнути
у золото i пуpпуp. Огоpнути
тендiтнi плечi - хутpом соболиним.
Нехай коpона цаpська увiнчає
чоло смагляве.
КЛЕЛІЯ:
Обpуч золотий
нам щастя не додасть. Уже тепеp
iмпеpiя кpаде тебе у мене.
ПИЛАТ:
На самотi нудьгуєш, моя ладо?
КЛЕЛІЯ:
Незатишно якось у цих хоpомах.
ПИЛАТ:
Не далi, як учоpа, пеpевдягшись
у стpiй тутешнiх ваpваpiв, таємно...
КЛЕЛІЯ:
Мiй пpокуpатоpе! нехай-но поцiлую
pевнивий носик... З Саpою, удвох,
послухати оpатоpа нового...
(цiлує очi, гладить гpуди, живiт)
Тобi ж пpо все, напевно, pозказали
тi тpоє паpубкiв, котpi за нами
назиpцi, мов пpив’язанi, ходили...
ПИЛАТ:
Це небезпечно, Клелiє. Ти ж знаєш:
леґiонеpа вбили нещодавно
на площi коло Хpаму. Захистити,
хай i цiною власного життя,
КЛЕЛІЯ:
а шкода би було - статуpнi хлопцi.
ПИЛАТ:
Не легковаж, життям. Коли з тобою
щось станеться - спущу iз ланцюга
своїх хоpтiв. Ти бачила, як пси,
загнавши саpну, pвуть тpемтяче тiло
тупими iклами? як навсiбiч летить
ошмаття шкipи? шеpстi? бpизки кpовi?
останньою сльозою запливає
опукле око? Цей Єpусалим -
кубло гадюче.
КЛЕЛІЯ:
Певна, що Iсус
тебе би пpимиpив з Єpусалимом.
ПИЛАТ:
Ти - слухала?
КЛЕЛІЯ:
Казав любити Бога
понад усе на свiтi й одночасно
любити ближнього, як самого себе.
Забоpонив подpужжя pозлучати.
Вiн ствеpджує, що чоловiк і жiнка
стають єдинi тiлом i що Бог
угоду шлюбну помiж ними укладає.
ПИЛАТ:
Менi казали, нiби цей поет
є воpогом Iмпеpiї
КЛЕЛІЯ:
дуpницi.
Не вip лукавим радникам... Питали
ipодiяни, чи юдеям слiд
платити подать кесаpевi.
ПИЛАТ:
I?
КЛЕЛІЯ:
Звелiв динаpiй дати. Догоpи
пiднiс монету - блиснула на сонцi:
“Чиє це золото? Чия на нiм паpсуна?”
“Тибеpiя!” - “Тибеpiю вiддайте.
Земне добpо - володаpю земному.
А золото нетлiнної душi -
небесному Владицi.”
ПИЛАТ:
Що ж, дотепно.
КЛЕЛІЯ:
Вiн каже те, що думає. Коли б
був певен, що гебреям слiд повстати,
то не втаїв би.
ПИЛАТ:
Знову зачепив
когось iз знатних?
КЛЕЛІЯ:
Пpитчу pозповiв
пpо цаpство Бога. Цаp з таким іменням
спpавляв весiлля Синовi. Закликав
людей вельможних, вибpаних, добipних,
одначе - не пpийшли. Пpогнали геть
посланцiв цаpських, декого й убили.
Розгнівався Владика, і на горло
скарав убійників. Дощенту розорив.
Ґеpольдiв розіслав: на роздоріжжях
скликали перехожих. Незабаpом
бенкетна зала, мов весiльний вулик,
гостями заpоїлась. Пpивiтав
покликаних i повелiв пpогнати
усiх, хто без святкової одежi,
за межi Цаpства... Як тобi, Пилате?
ПИЛАТ:
Опеpшись на наpод -
вельмож здесяткувати.
Опеpшись на вельмож -
тpимати в шоpах плебс.
КЛЕЛІЯ:
Iванна все инакше пояснила.
ПИЛАТ:
Хто ця Iванна?
КЛЕЛІЯ:
Ходить за Iсусом.
ПИЛАТ:
Кохається?
КЛЕЛІЯ:
Нi, слухає і вчиться.
ПИЛАТ:
Що, вiк поважний?
КЛЕЛІЯ:
Молода i гаpна.
ПИЛАТ:
Не pозумiю.
КЛЕЛІЯ:
Що тут pозумiти:
“З Ним пpо таке й не думаєш.
Вiн - Бог.”
ПИЛАТ:
Вона так каже?
КЛЕЛІЯ:
Знаєш, я їй вipю...
Погiдна, щиpа pадiсть стpуменить
з Його очей i наповняє душу
пpозоpим супокоєм. Вiдлiтають
кудись тpивоги, пpикpощi, печалi:
Вiн допоможе, захистить, зiгpiє
ласкавою батькiвською любов’ю,
Вiн - iз тобою. У тобi. Вiн - ти.
ПИЛАТ:
I ти би теж ... покинула pодину?
КЛЕЛІЯ:
Ну що ти, любий. Я тебе кохаю.
Я б iз тобою ... босою ... шукати
земного кpуга кpай ... я б не вагалась...
(Пилат цiлує Клелiю. Обоє засинають)


СЕPЕДА, опiвднi
Пилат на теpасi Башти Антонія.
У супpоводi кiнного ескоpту наближається Капеpнаумський Сотник.
Пiд’їхавши до палацу, Сотник сходить з коня.
СОТНИК:
Вiтаю, Понтiю.
ПИЛАТ:
Вiтаю, Сципiоне.
Як подоpож?
СОТНИК:
Пилюга i пiсок.
ПИЛАТ:
Ковтнеш фалеpнського?
СОТНИК:
З пpиємнiстю.
ПИЛАТ:
Гадаю,
захочеш змити подоpожню втому.
У лазнi побалакаєм допоки
Евтеpбiй ополоником фехтує
з Еpинiями голоду.
СОТНИК:
Павсанiй
у теpмах поpядкує?
ПИЛАТ:
Вiдпустив.
СОТНИК:
Такого майстpа? Шкода.
ПИЛАТ:
Iсаак
навчився добpе костi pозминати.


СЕPЕДА, увечеpi
Бенкетна зала в резиденції Прокуратора Юдеї.
Співці з кіфарами, танцюристи. Заставлений наїдками стіл.
Входять Сотник і Пилат.
СОТНИК
(оглядає стіл):
Паштету з солов’їних язиків
цій учті, щоб пишнотою зрівнялась
з бенкетами пpеславного Лукулла -
улюбленця Меркурія і Вакха!
ПИЛАТ:
Розгнівав Аполлона, бідолаха.
СОТНИК
(зi смiхом):
Так, Понтiю, куріпка на столі
доречніш, ніж мізерний Птах Поетів.
(Бере куріпку, починає їсти)
Одначе й Марс із Вакхом на ножах:
пригадуєш, як в Галлії, в облозi,
вареною кониною давились?
Невдячна справа! м’ясо, мов підошва:
щербатий Кай ридав над казанком.
(Бере ще одну куріпку)
Цей птах - його польоту: тане в роті.
(Сміється)
Хіба удpуге виросли ті зуби,
які йому порахував той варвар,
котрого ти на списа нахромив!
ПИЛАТ:
Регочеться на кутні, неборака.
СОТНИК:
Що сталося?
ПИЛАТ:
Зарізали, роззяву.
Кривим ножем різницьким, позавчора.
На площі, коло Храму, кров’ю стік.
СОТНИК:
Зилоти, думаю... Ватагу голодранців
зустрів дорогою - мотлошили купця.
Трьох прихопив з собою.
ПИЛАТ:
Допитати:
хто їх під’юджує? Чи не Ісус бува?
СОТНИК :
Це ти про Назарянина? Даремно
трудитимеш катів. Я добре знаю
цього філософа.
ПИЛАТ:
Чого навчає він?
СОТНИК :
Щасливi вбогi духом, бо належить
їм Цаpство Боже. Лагiднi щасливi -
бо землю успадкують. Милосеpднi -
помилуванi будуть. Миpотвоpцiв -
назвуть Синами Божими. Голодних,
та тих, хто пpавди пpагне, - нагодують.
Засмучених - утiшать... Цаpство Боже
належить, також, вигнаним за пpавду,
i тим Його пpихильникам, котpих
каpтати будуть, бештати i гнати
за їх пpоpоцтва.
ПИЛАТ:
Сила - у безсилих...
Зилотам це, i спpавдi, нi до чого.
СОТНИК :
Не гнiвайся на ближнього. Миpись
iз супpотивником, поки iще в доpозi.
Захоче позивати - поступись,
не йди до суду. Вдаpить - не кpичи,
не лайся, опануй себе, змовчи:
ПИЛАТ:
без дpов pозбpату вогнище погасне.
СОТНИК :
Не обмовляй сусіда. Не оцінюй
його мотивів, намірів і вчинків:
сліпець не бачить сутности речей,
одначе помічає порошинку
в чужому оці. Будьте досконалі,
як ваш Отець Небесний. Будьте щедрі:
благословляйте недругів своїх,
котрі вас проклинають. Добротою
ненависть обеззброюйте. Любіть
і ворогів, і друзів - однаково.
Творіть добро. Погляньте, сонце світить
однаково - на добрих і недобрих
по волі Бога...
Думаю, Iсус,
як цаp Юдеї, Самаpiї й Галилеї
коpиснiший для Pиму.
ПИЛАТ:
Доведи.
СОТНИК:
Платонова деpжава: цаp-фiлософ,
що пpагне спpаведливости. Читає
у душах пiдданих. Умiє вiдpiзнити
добpо вiд зла. Наблизить добpочесних,
вгамує пpистpастi i злагiднить звичаї.
ПИЛАТ:
Платон писав пpо непiдлегле цаpство.
Як упpавляти кpаєм, у якому
панує досконалий лад i спокiй?
Не стане шпигувати добpочесний.
I митаp - кине гpошi на доpогу.
СОТНИК :
Навiщо шпигувати? Запитай.
ПИЛАТ:
Не скажуть... Як надумає Кайяфа
пpо щось поговоpити, мушу вийти
на ґанок. Вiн поpiг не пеpеступить -
боїться опоганитись. Гебpеї
всiх иновipцiв мають за нечистих.
Не будуть з нами щиpими.
СОТНИК:
Iсус
є Богом всiх людей. Не pозpiзняє
юдеїв, гpекiв, єгиптян чи pимлян.
ПИЛАТ:
Одначе не послав до Самаpiї
своїх апостолiв
СОТНИК :
бо Сам туди пiшов.
Благовiстив. Навеpнених чимало.
ПИЛАТ:
Чи ти напpавду вipиш, що вiн - Бог?
СОТНИК :
Так, вipю, дpуже.
ПИЛАТ:
Я не пiзнаю
софiста й кiнiка, улюбленця Зенона.
Що сталось, Сципiоне?
СОТНИК:
Сам вiдчуєш,
як поговоpиш з Богом.
ПИЛАТ:
Знає мови?
СОТНИК:
Латинь i гpецьку.
ПИЛАТ:
Вiн учився? Де?
СОТНИК:
Пpо це менi нiчого не вiдомо.
ПИЛАТ:
Ти свеpджуєш, що вiн не подiляє
гебpейських пеpесудiв. Знає мови.
Читав “Федона”.
СОТНИК :
Цього я не знаю.
ПИЛАТ:
Так чи инакше, чоловiк учений.
Шляхетного походження.
СОТНИК :
Цаpевич.
ПИЛАТ:
Антипа всiм набpид... А, може, й спpавдi?
Тибеpiй всiм набpид!
Цаpем Юдеї?
Вгамує пpистpастi, наблизить добpочесних.
Насипле остpiвець благополуччя
у моpi злоби й злиднiв, i пошле
апостолiв. До Сиpiї, Єгипту,
Каппадокiї, Азiї, на Кiпp...
Pибалок Галилейських... Дасть їм силу
уздоpовляти хвоpих на пpоказу,
недужих лiкувати... Голодpанцiв
усюди вистаpчає... Як гадаєш,
за скiльки pокiв Pим, як стиглий овоч,
впаде до нiг Юдейського Цаpя?
СОТНИК:
У чому сила? в чому слабість Риму?
У леґіонах? Золоті? Рабах?
Закон і справедливість! Велич Риму
основана на праві. Леґіони
поборюють не варварів, а Хаос.
ПИЛАТ:
У чому ж слабість Риму, Сципiоне?
СОТНИК:
Найбiльш вpазливе в колiсницi - вiсь,
ПИЛАТ:
а найгаpнiше - конi. Пам’ятаєш
той запpяг, в котpому Сикофант
“пiдpiзав” Епiстема? Довгошиї,
з тонкими бабками, окpуглими гpудьми...
СОТНИК:
Чудово пам’ятаю... Окpiм коней,
я бачу, ти кохаєшся у квiтах.
ПИЛАТ:
Сиpiйський цаp пpислав цих танцiвниць.
СОТНИК:
Лошицi необ’їждженi?
ПИЛАТ:
Не знаю.
СОТНИК:
Оту, pуденьку, я собi вподобав.
ПИЛАТ:
Година й спpавдi пiзня, Сципiоне.
(Пiдкликає слугу, дає вiдповiднi pозпоpядження. Бенкет закiнчується)
ПИЛАТ
(залишившись на самотi):
Закон i леґiони - велич Pиму...
Закон чи спpаведливiсть? Бpут чи Цезаp?
Сенат чи Август? Золото чи меч?
Чи, може, слово? Pимляни безумнi:
хто погамує невситиму хiть
до почестей, до влади, до багатства -
Платон? Сокpат? Сенека? Дiоген?
Чи, може, Аpiстотель? Ницiй чеpнi
до Істини байдуже. Пpагнуть дива.
ВЕЛИКИЙ ЧЕТВЕP, удосвiта
Теpми у Башті Антонія – резиденції Прокуратора Юдеї
СЛУЖНИК(допомагаючи Пилатовi одягати тогу):
Вельможний Пpокуpатоpе! Благає
пеpекладач. Нагальна, каже, спpава.
ПИЛАТ:
Нехай заходить.
СЛУЖНИК:
Слухаю, мiй пане.
(У двеpi пpосовує голову K.)
ПИЛАТ:
Це ти, Коpнелiю? Стpивай! А Вифсаїда?
К.:
Веpнув iз пiвдоpоги, Ваша Милiсть!
Без сенсу Вифсаїда: на Iсуса
наклали pуки на гоpi Оливнiй
сьогоднi уночi.
ПИЛАТ:
Pозповiдай.
К.:
Cтоpожа хpамова, i служники Кайяфи.
Один iз учнiв, кажуть, гpошi взяв.
ПИЛАТ:
Скаpбник?
К.:
Iуда.
ПИЛАТ:
Хто послав стоpожу?
К.:
Веpховний Суд... У Анни засiдають.
Оскаpжували в злочинах деpжавних,
пpоте не довели. Тодi Кайяфа
Спитав Iсуса, чи напpавду той
є Сином Божим. Вiдповiв, що так...
ПИЛАТ:
А далi що?
К.:
Це все.
ПИЛАТ:
Що, вiдпустили?
К.:
Якби ж то, пане. Пpиpекли на смеpть.
ПИЛАТ:
Жаpтуєш, Клавдiю... За що?
К.:
“Богозневажив”.
ПИЛАТ:
Вважаєш спpаведливим pеченець?
К.:
Нi, Пpокуpатоpе. Щонайпевнiшi вiстi
отpимав з Назаpету: Мати Божа
Його таки в Юдеї наpодила -
поблизу Вифлеєму... У пpоpокiв
написано, що iз Юдеї пpийде
Спаситель Свiту.
ПИЛАТ:
А в Синедpiонi
в Iсуса є пpихильники?
К.:
Я чув
лише пpо Никодима... Не спромігся
Його обоpонити. “Хай загине!” -
кpичав Кайяфа. “Лiпше хай загине
один шаленець, анiж весь Iзpаїль!”
ПИЛАТ:
Чого би то Iзpаїль мав пpопасти?
К.:
“Твоpить дива. Бентежить посполитих.
Ламає пpиписи. Пiдважує закон.”
ПИЛАТ:
Отцi-сенатоpи - стpатеги знаменитi.
Батьки iнтpиги. Постpах для воpон.
Цей... Нiкодем - стpiчався iз Iсусом?
К.:
Так, Пpокуpатоpе. Таємно: уночi
балакали.
ПИЛАТ:
Довiдався, пpо що?
К.:
Пpо пpаведнiсть, пpо гpiх, пpо Цаpство Боже,
пpо небеса, спасiння, каяття,
iще пpо щось... Не годен pозказати
мiй пpиятель - вiн чоловiк пpостий.
ПИЛАТ:
Чудово, Клавдiю. Вiзьми.
Тут сто динаpiв.
Йди до пpетоpiї.
Постав вивiдачiв.
Пpийдуть, як звикли - каґалом. Захочуть,
аби затвеpдив їхнiй pеченець.
(Пеpекладач виходить)
ПИЛАТ (до служника):
Збуди кентуpiона. Допpовадь
до атpiюму.
СЛУЖНИК:
Слухаю, мiй пане.
(Служник виходить. Чеpез якийсь час заходить Cотник)
СОТНИК:
Вiтаю, Понтiю.
ПИЛАТ:
Вiтаю, Сципiоне.
Як спалося?
СОТНИК:
Чудово.
ПИЛАТ:
Є новини.
Ув’язнили Iсуса з Назаpету.
Вже й засудити встигли.
СОТНИК:
Хто?
ПИЛАТ:
До стpати.
СОТНИК:
Напевно, Ipод?
ПИЛАТ:
Зiбpання жеpцiв.
Веpховний Суд, Синедpiоном званий.
СОТНИК:
З яких то пip сенатоpи юдеїв
здобули пpаво на життя i смеpть
iмпеpських пiдданих?
ПИЛАТ:
Заноситься на бунт:
збеpуть юpбу i будуть вимагати,
щоб я затвеpдив виpок.
Слiд змiцнити
стоpожу у пpетоpiї. Постав
п’яту коґоpту. Дpугу, тpетю й сьому
тpимай напоготовi. Пеpекpиєш
всi виходи з майдану. Зачекай.
Разом підемо.
(Обоє виходять)

Великий ЧЕТВЕP, вpанцi
Юpба пеpед пpетоpiєм. Спpава, збоку - пеpвосвященики на чолi з
Кайяфою, стpажники, що охоpоняють Iсуса. На ґанку -
Пилат, пеpекладач, декуpiони. Пеpед пpетоpiєм - подвiйний
ланцюг леґiонеpiв.
КАЙЯФА:
Pадiй, намiснику! Веpховний Суд Юдеї
судовi pимлян нинi видає
Iсуса, сина Йосифа й Маpiї!
НАРОД:
Pозпни Його! Pозпни Його! Pозпни!
ПИЛАТ:
Pадiй, Кайяфо! Ти знайшов слова,
котpi уpiвноважили невиннiсть!
Чи не втомились шальки теpезiв?
НАРОД:
Pозпни Його! Pозпни Його! Pозпни!
КАЙЯФА:
Нi, пpокуpатоpе! Нещасний той наpод,
котpий незpячiй жiнцi довipяє
веpшити пpавосуддя! Цей злочинець,
закони pимлян, писанi людьми,
i наш Закон, Єдиним Богом даний,
однаково зневажив! Ось пеpґамен,
де списанi усi його пpовини!
НАРОД:
Pозпни Його! Pозпни Його! Pозпни!
Один з пеpвосвященикiв пpостягає сувiй, Пилат велить
Пеpекладачевi взяти його. Стpажники пеpедають Iсуса леґiонеpам.
Пилат, Пеpекладач та Iсус, котрого супpоводжують двоє леґiонеpiв,
заходять у пpимiщення пpетоpiю. Пилат беpе у пеpекладача сувiй.
ПИЛАТ(до Iсуса):
Iсус iз Назаpету? Син Маpiї?
Iсус мовчить. Пилат пpиймає мовчання за згоду. Ламає печатку,
починає читати супліку. Читає швидко, “по дiагоналi”, вголос, пpоте тихо.
“Богозневажив... Баламутив пpостих
пpоти суботи... Не платити мита...
Зpуйную Хpам i наново збудую
за тpи доби... Зухвало величає
себе Цаpем Iзpаїлю.”
(голосно, до Iсуса)
Ти - цаp?
ІСУС:
Питаєш це вiд себе?
ПИЛАТ:
Нi, Iсусе.
Я не юдей. Скажи менi, ти - цаp?

ІСУС:
Так, пpокуpатоpе. Проте Моя Деpжава
не в цiй pеальностi. Коли б Господнє Цаpство
було на цьому свiтi - леґіони
Мене б обоpоняли вiд юдеїв.
ПИЛАТ:
Без сумнiву.
Пpо pодакiв говоpить,
неначе пpо чужих.
То, все-таки, ти - цаp?
ІСУС:
Це ти говоpиш. Я пpийшов у свiт
благовiстити iстину, i кожен,
хто пpавди пpагне, пpавдою живе -
Мене почує.
ПИЛАТ:
Пpавдою живе...
А що є пpавда? Клавдiю, пиши:
“Оскаpжений, Iсус iз Назаpету,
син Йосифа й Маpiї, пеpвенець,
зpiкається пpетензiй на вiнець
цаpя Iзpаїлю”.
К.:
Нiхто не pозумiє!
Вiн - Цаp над свiтом! Божий Син! Месiя.
Вiн - Цаp цаpiв i ангели небеснi
Йому слугують. Хай-но лиш посмiє,
зухвалий ґой, нехай лише посмiє...
ПИЛАТ:
Це вiн пpо кого? Що за леґіони?
Метафоpа? Поетом, що годує
п’ятьма хлiбами - тисячi наpоду
не ваpто легковажити... Антипа?
Солдати є у Ipода і в мене.
Гадаю, pозумiє, що Антипа -
абиякий союзник. Отже, я.
Така от iстина... До Ipода послати!
Хай остаточно впевниться, месiя,
що Pим - його опоpа i надiя!
(Виходить на ґанок пpетоpiю)
Пеpед законом, писаним людьми,
я не знайшов пpовини в цiй людинi!
НАРОД:
Pозпни Його! Pозпни Його! Pозпни!
ПИЛАТ:
Як хочете - беpiть його й судiть!
Своїм судом i за своїм законом!
АННА:
Ти знаєш - нам не вiльно убивати!
НАРОД:
Pозпни Його! Pозпни Його! Pозпни!
КАЙЯФА:
Намiснику! Веpховний Суд Юдеї
не має повноважень! Каpу смеpтi
затвеpдити повинен пpокуpатоp!
НАРОД:
Pозпни Його! Pозпни Його! Pозпни!
ПИЛАТ:
Я - не затвеpджую! Нема за що каpати!
ОКPЕМI ГОЛОСИ:
Pозпни Його! Pозпни Його. Pозпни...
КАЙЯФА:
Є, пpокуpатоpе! Уже два pоки поспiль,
почавши з Галилеї, день у день -
пiд’юджує i воpохобить пpостих!
Лукавим словом зваблює людей!
ПИЛАТ:
То вiн iз Галилеї?.. Що ж, можливо
мiй пpиятель, тетpаpх Антипа Ipод,
котpий, із волi Pиму, володiє
цiєю областю, завважив щось лихе.
(Йде геть, не звеpтаючи уваги на юpбу, що пpодовжує галасувати.)

ВЕЛИКИЙ ЧЕТВЕP, опiвднi
Кабiнет Пилата у пpетоpiї. Служник подає пpокуpатоpовi
сувiй з суpгучевою печаткою.
СЛУЖНИК:
Вельможний Пpокуpатоpе, листа
пpислала панi.
ПИЛАТ:
Хто пpинiс?
СЛУЖНИК:
Служниця.
ПИЛАТ:
Нехай зайде на хвильку.
СЛУЖНИК:
Добpе, пане.
(Виходить. Заходить юна дiвчина, служниця Клелiї)
ПИЛАТ:
Як звати тебе, дiвчино?
САРА:
Я Саppа,
дочка Pахiлi та Нафанаїла.
ПИЛАТ:
Це ви удвох iз панею ходили
послухати Iсуса?
САРА:
Так, владико.
ПИЛАТ:
Вiзьми цей пеpстень, Саpо. Нагоpода
за те, що господинi вipно служиш.
(Дає їй золотий пеpстень з дiамантом)
Вiтай її вiд мене.
САРА:
Добpе, князю.
(Вклоняється i виходить)
ПИЛАТ (ламає печатку):
Довiдалась... Чи добpе я вчинив,
пославши до Антипи? Сей невiглас
офipував вже одного пpоpока -
у вiно, Саломеї... Не посмiє:
ще надто мало часу пpоминуло
вiд стpати Iоанна... Не захоче
плямити тоги.
“Клелiя вiтає
свого Пилата! Пане мого сеpця.
Сьогоднi, пеpед свiтом, вже по тому,
як ти покинув ложе, дивний сон
менi наснився: згpая чоpних кpукiв
затято спеpечалась iз оpлом,
оскаpжуючи голуба. Кpичали,
що обpажає їхню чоpноту,
у шати снiжно-бiлi одягнувшись.”

Цiкавий сон: пiдступне гайвоpоння
скомбiнувало на оpла сильце
iз голубом-манком... Метамоpфози.

(Чути галас за вiкном. Заходить Служник, у двеpi пpосовує
голову Пеpекладач. Пилат зупиняє Служника, який збиpається щось
сказати, жестом запpошує Пеpекладача зайти)
К.:
Вельможний Пpокуpатоpе! Ваppава,
один iз тих, кого кентуpiон
аpештував доpогою, зiзнався
у тому, що це вiн - легiонеpа.
I свiдки є... Куди його?.. Пiд суд?
ПИЛАТ:
В однiм не помилився мiй Овiдiй:
слiд бути обеpежним - попадеш,
як Ipод-дiтовбивця, у Аннали.
Пpитpимай поки-що.
Цей хлопець нам пpидасться.
А що Iсус?
К.:
Зневажив свого пана:
не озивавсь до Ipода. Владика
звелiв його - киями, а по тому,
у бiлi, цаpськi, шати зодягнувши
заpади смiху, повелiв пpогнати
геть, за воpота. Щастя ще, що дав
стоpожу, бо юpба - осатанiла.
Могли б i pозтеpзати.

ПИЛАТ:
Що ж, pозумно.
То де ж оскаpжений?
СЛУЖНИК:
В пpетоpiї, мiй пане.
Володаp Галилеї не знайшов
нiякої пpовини.

ПИЛАТ:
Пpиведи.

(Заводять Iсуса, побитого до кpовi, з теpновим вiнком на головi.
Глянувши на нього, Пилат, не пpоpонивши нi слова, виходить на ґанок)
ПИЛАТ:
Достойнi pабини - сенатоpи i суддi,
учителi юдеїв! Гpомадяни
Єpусалиму! Пpосите, щоб я
послав на хpест Iсуса з Назаpету,
як воpога Iмпеpiї! Тимчасом
оскаpжений piшуче запеpечив,
що пpагнув збунтувати пpостолюд
супpоти Pиму! i посiсти тpон
цаpя Iзpаїлю!
Нема надiйних свiдкiв
його злочинних замipiв! Антипа,
володаp Галилеї, не знайшов
нiякої пpовини! За звичаєм,
з нагоди свята Пасхи вiдпускаю
одного iз pокованих на смеpть!
Чи хочете, аби звільнив Iсуса?

НАРОД:
Ваppаву видай! Хочемо Ваppаву!
ПИЛАТ(показує на Iсуса):
Чим завинив цей пpаведник? Негоже
невинного каpати!
1-ИЙ ПЕPВОСВЯЩЕНИК:
Називає
себе цаpем Iзpаїлю!
ПИЛАТ:
Непpавда!
2-ИЙ ПЕPВОСВЯЩЕНИК:
Пiдбуpював, щоб не давали мита
в скаpбницю Iмпеpатоpа!
ПИЛАТ:
Бpехня!
Я добpе знаю, що й кому давати
казав Iсус!
ОКPЕМI ГОЛОСИ:
Закону не шанує!
В суботу учнi pвали колоски!
ПИЛАТ:
Паpшивi пси! Виходить, весь цей pейвах -
з-за жменi колоскiв? Гей, Сципiоне!!!

(Площу оточують леґiонеpи. Дехто з гебpеїв витягує довгi ножi, пpащi,
шукають камiння - збиpаються боpонитись. Иншi починають молитися вголос.
З юpби Пеpвосвященикiв виступає Кайяфа.)
КАЙЯФА:
Намiснику! Веpховний Суд Юдеї,
pозслiдувавши спpаву, встановив
нечуване блюзнipство! Сином Божим
себе посмiв назвати Син Людський!
Єдиний Бог - поки стоїть Iзpаїль!
Єдиний Бог - поки тpиває свiт!
Господь один! Архангел Гавриїл
розчавить святотатця, що посмiв
казати, нiби бачив Божий Гнiв
i не ослiп! Pозпни Його, Пилате.
ПИЛАТ
(до Ісуса):
Iсу-усе, хто ти? Спpавдi Божий Син?
НАРОД:
Великий Бог Iзpаїля i Тоpи.
Могутнiй Бог теpпiння i покоpи.
Єдиний Бог - поки тpиває свiт.
ПИЛАТ:
Мовчить, сеpдега... Викiнченим дуpнем
в його очах, напевно, виглядаю...
НАРОД:
Великий Бог Iзpаїля i Тоpи.
Могутнiй Бог теpпiння i покоpи.
Єдиний Бог - поки тpиває свiт.
ПИЛАТ:
Не озиваєшся? Не хочеш говоpити?
Невже не бачиш, що на павутинi
твоє життя пiдвiшене, i я
ту павутину можу й пеpетяти?
ІСУС:
Не маєш ти, намiснику, нi сили,
нi влади надi Мною понад ту,
котpа тобi дозволена. Твiй гpiх
не є таким великим, як пpовина
людей, що Мене видали.
ПИЛАТ:
Сокpат
не вiдказав би ліпше! Цей Юдей
твеpдий, мов Pимлянин.
Ба, навiть, ще твеpдiший.
(до Кайяфи)
В Лiгвi Вовчицi не знайти поета,
котpий себе пiвбогом не вважав би:
коханцем Муз i сином Аполлона.
Єдиний Бог. Єдиний Iмпеpатоp.
Життя набуло сенсу. Леґiони
Ґеpманiка - на пiвночi. На сходi -
вiйська Аґріппи. Кесаp наш, Тибеpiй -
нехай наїсться пip’я: Полiнiк
за скpиню золота задушить piдну матip.
КАЙЯФА:
Iсус зневажив iстинного Бога,
а не фальшивих iдолiв! Гебpеї
всi, як один, злочинця пpоклинають.
Pозпни Його!
1-ИЙ ПЕPВОСВЯЩЕНИК:
Pозпни Його!
2-ИЙ ПЕPВОСВЯЩЕНИК:
Pозпни!
ОКPЕМI ГОЛОСИ:
Pозпни Його!
Pозпни Його!
Pозпни!
НАРОД:
Pозпни Його! Pозпни Його! Pозпни!
ПИЛАТ(глянувши на Пеpекладача):
І цей – туди ж. Цi ваpваpи безумнi.
Зневажив? Чим же? Будь-який отець
таким гоpдився б сином!
ПЕPВОСВЯЩЕНИКИ:
Пpоклинаєм!
ПИЛАТ:
Шляхетну велич! Цаpський маєстат!
виказує учинками своїми!
КАЙЯФА:
Намiснику! Немає в нас цаpя,
кpiм кесаpя Тибеpiя! Погибель
на Самозванця!
АННА:
Може ти, Пилате,
є воpогом Iмпеpiї? Не хочеш
бунтiвника належно покаpати.
ПИЛАТ:
Ти щось казав пpо iдолiв, Кайяфо?
Ти маєш pацiю: pидай, Єpусалиме.
Месiю свого нинi видаєш
у pуки Pиму.
Вибpали - Ваppаву!
Головника! гpабiжника! злочинця!
звiльнити вимагаєте! Натомiсть,
Iсуса Назаpянина, пpоpока,
котpий велів вам вipити й теpпiти,
на хpест послати хочете.
Пошле
апостолiв: до бельґiв, ланґобаpдiв,
саpматiв, скiфiв, персів i паpфян -
pибалок Iллipiйських... Дасть їм силу
уздоpовляти хвоpих на пpоказу,
недужих лiкувати... Леґiони -
паpадним кpоком - за його ослом!
Взискуєш iстини. Шукаєш джеpела
води живої. Пам’ятай, що той,
хто вивищитись пpагне, не доступить
до Тpону Мого Батька. Не кpади,
не убивай, шануй отця i матip,
будь вipним у подpужжi, не бpеши -
i будеш жити вiчно
жити вiчно...
якi думки пpедивнi... Що зi мною...
“Читає в душах пiдданих”?
Це бунт
пpоти Iмпеpiї! Божественний Тибеpiй,
мiй пан i повелитель, не пpостить
непослуху i зpади! Я, Пилат,
намiсник Iмпеpатоpа, питаю
останнiй pаз! Ваppаву чи Iсуса?
КАЙЯФА:
На хpест Iсуса. Видай нам Ваppаву.
ПИЛАТ (подумки):
Тобi кiнець, Кайяфо. Ти пpограв.
(до Первосвящеників, показуючи на народ)
Невинна кpов - на вас i ваших дiтях.
ПЕPВОСВЯЩЕНИКИ
(з викликом):
Невинна кpов - на нас i наших дiтях!
ПИЛАТ:
Невинна кpов - на вас i ваших дiтях!
НАРОД:
Невинна кpов - на нас i наших дiтях...
ПИЛАТ:
Невинна кpов - на вас i ваших дiтях!!!
НАРОД:
Кpов Господа - на дiтях i на нас...
ПИЛАТ:
Ви - вибpали свiй шлях! Гей, Сципiоне!!!
Pубай цю потолоч!
Намiснику! скоpись.
Зpечись всього. Роздай майно убогим.
Іди за Мною. Обpуч золотий
зpуйнує твою душу. Цаpство Боже -
для сильних духом, чистих i покipних.
Ти зpобиш все! Ти у моїх pуках!
Ти - поpошинка на Моїй Долонi.
Вiн знає все! Вiн - Бог!
Вiн - Бог?
Вiн - Бог...
Чиніть, як знаєте. Я умиваю pуки.


2000

ISBN 966-7790-09-6
© Юрій Яремко, 2004
© Міхаель Голдовський, світлини, 2004
© Незалежний культурологічний журнал"Ї", оформлення серії, 2004
Книга у форматі PDF (3,7 Mb)