Вересень 1247 року. Резиденція Данила Романовича, князя, володаря Галичини і Волині. Розкішна бенкетна зала. Князь разом із печатником Кирилом приймають Митрополита Кирила II, який повернувся з Візантії. Під лавою, ніким не зауважений, спить Омелько, блазень.

ПЕЧАТНИК (читає):
“Від Іннокентія, єпископа, раба
рабів Господніх - королю Руси,
його синам і братові. Оскільки
від Нас жадають захисту і правди,
Ми, владою Намісника Христа,
затверджуєм монарший маєстат
династії Romanium Russorum -
Романовичів Руських - у кордонах,
окреслених трактатами, звичáєм,
і правом спадкоємства. Хай ніхто
не сміє легковажити велінням
Наступника Апостолів! Зухвальця
спостигне кара Божа. Окрім того,
король держави русів має право
оружно відновити справедливість,
опершись на граніт авторитету
Святої Церкви.”

МИТРОПОЛИТ КИРИЛО:
А доґмати Віри?

ДАНИЛО:
Блаженнійший Владико, Патріарх
народів Заходу писав, що визнає
декрети Латеранського Собору
про рівну благодатність двох обрядів:
латинського і грецького. Згодився,
аби ніхто з католиків (духовних
чи хрестоносних лицарів) не міг
отримати парафію, маєток,
чи просто оселитись в Королівстві
без мого дозволу.

БЛАЗЕНЬ (голосом Митрополита):
Отримав те, що мав.
Ликуй, Ісайя!

(Данило здивовано дивиться на Митрополита.
Той - на Данила. Обоє вдають, ніби нічого не чули.)

МИТРОПОЛИТ:
З'єднання Церков
угодне Господу.
Проте, великий князю,
єднати треба Царгород і Рим.
А Рим і Галич - речі неспівмірні.

ДАНИЛО:
Це справа Патріархів. Що, Владико,
говорять у Нікеї?

ПЕЧАТНИК:
Чи ромеї
вже мають досить сили, щоб прогнати
латинників?

МИТРОПОЛИТ:
Владика Мануїл
та Іоанн Вацéтас, імператор,
згодились на з’єдинення Церков
під верховенством Папи, а натомість
Єпископ Римський забере війська
з Константинополя.

БЛАЗЕНЬ (голосом Данила):
Без сумніву, аякже.
Отець звелів - забрались і пішли.

(Митрополит здивовано дивиться на Данила.
Той - на Митрополита. Обоє вдають, ніби ніхто нічого не говорив.)

ДАНИЛО:
Чому, Владико, патріарх і кесар
гадають, що нащадки королів,
що, замість визволяти Гріб Господній,
порушивши присягу, плюндрували
державу базилевсів - пошанують
Понтифіка?

ПЕЧАТНИК:
Чи, може, Іннокентій
став істинним владикою, позбувшись
ненáвисного Фрідріха?

МИТРОПОЛИТ:
Спасіння
душа безсмертна прагне, але плоть -
гріховна суть. Мерзота святотатства,
обжерливість, розпуста і пияцтво:
нечистий розкошує, але Бог -
Отець наш, Вседержитель,
Батько й Пастир,
рівновеликий милістю і гнівом -
закостенілим грішникам укаже
дорогу до спасіння! А, якщо,
засліплені гординею, повстануть
проти велінь духовного владики -
без честі й слави згинуть під мечами,
розбійниками згинуть під мечами
христолюбивих воїв базилевса!

ПЕЧАТНИК:
Чи досить військ у кесаря, Владико?

МИТРОПОЛИТ:
Дві сотні тисяч. Піших і комонних.
Гартованих у війнах прикордонних
із сарацинами.

ПЕЧАТНИК:
Навіщо ж Патріарх
згодився поступитись первородством
латинникам?

МИТРОПОЛИТ:
Свята Христова Церква
є Тілом Божим. В Господа нема
вух, окрім наших - слухати моління,
очей, крім наших - бачити терпіння,
рук, окрім наших - зводити на ноги
зневірених, покривджених, убогих...
Дві голови - спокуса. Двох голів
нема в Отця Небесного.

ДАНИЛО:
А кесар?

ПЕЧАТНИК:
Що каже Імператор?

МИТРОПОЛИТ:
Базилевс
є вірним сином Церкви.

ДАНИЛО:
Небеса
воістину сприяють нам, Владико!

МИТРОПОЛИТ:
Що ти задумав, князю?

ДАНИЛО:
Стольний Київ.
Державне місто на семи горбах.
Осердя світу руського. Престол
Андрея Первозванного... Я знаю,
що Папа Іннокентій, незабаром,
у пастирськім посланні проголосить
похід на нечестивих. Зобов'яже
усіх визнáвців Істинної Віри,
усі народи Заходу. Отож
я вирішив: отримавши підмогу
із Померанії, Саксонії та Польщі,
від угрів, чехів, франків і болгар -
ударю на язичників.

МИТРОПОЛИТ:
Чому
ти певен, що очолиш хрестоносців?

ДАНИЛО:
Ніхто із них не вміє воювати
з татарами.

ПЕЧАТНИК:
Чи згодиться Понтифік?

ДАНИЛО:
Не буде війська - не візьму корони.

МИТРОПОЛИТ:
Великий князю! Католицький лицар
не стане чорноризцем, хоч і вдягне
плаща з хрестом. Католицькі вельможі
у більшості своїй - анальфабети,
подібні тьмі єгипетській. Нагряне
ватага буйна - гірше, ніж Орда.

ДАНИЛО:
Жартуєте, Блаженніший Владико?
Я вже давно не хлопчик. Ця війна
не перша й не остання. Кара смерті
за зраду чи непослух! Мародера -
збатожити до кості, крикунові -
кілок в брехливе горло, дезертира -
повісити край шляху, а вельмож...
Щодо вельмож - розпеченим залізом
боярську коромолу!

МИТРОПОЛИТ:
Милосердя -
чеснота християнського монарха.

ДАНИЛО:
Блаженніший! Не проти мене бунт,
а проти Патріарха. Святотатця
належить покарати, чи не так?

МИТРОПОЛИТ:
Володарю! Насамперед подбай
нагородити праведних: за чесність,
за вірну службу і воєнну доблесть.

ДАНИЛО:
Уже подбав. Бояри і барони -
князями стануть. Лицарі комонні -
боярами, а прóсті посполиті
(стрільці, оружники і мечники у латах)
отримають земельні володіння -
скільки загорне око. Окрім того
здобуде кожен золота і срібла
співмірну кількість.

МИТРОПОЛИТ:
Гойна нагорода.
Що ти задумав, князю?

ДАНИЛО:
Стольний Київ.
Осердя світу руського належить
звільнити від наїзників. Прогнати
із Пінська, Полоцька,
Чернігова, Смоленська
з Твері, Рязані, Суздаля, Москви -
за Дон! за Волгу! Заступити Русь
черленими щитами.

ПЕЧАТНИК:
Добре, князю!

МИТРОПОЛИТ:
Велике діло ти задумав, князю...
Багато труду: нашими гріхами
розширилась імперія монголів...
Одначе знай: свята Христова Церква,
і я, раб Божий, скільки стане сили -
молитимусь.

ДАНИЛО:
Благословіть, владико.

МИТРОПОЛИТ:
Благословляю - іменем Творця:
Отця, і Сина, і Святого Духа.

(Князь цілує хреста.)

БЛАЗЕНЬ (голосом печатника Кирила):
Їхав півень на війну -
кури голосили:
куд-куди? куд-куди?
півника просили!

(Різко обернувшись, Данило пильно дивиться на Печатника.)

ПЕЧАТНИК (пополотнівши):
Даниле, князю... Я ні сном ні духом...
Клянусь Христом... Обороніть, владико!

МИТРОПОЛИТ (стримуючи Данила):
Щось негаразд. Я чую голоси.
Тут демони: підступний Веліял,
дух небуття, пітьми і руйнування,
і повелитель скверни Вельзевул
із бісами.

ПЕЧАТНИК (стривожено):
Що будемо робити?

МИТРОПОЛИТ:
Прокажемо молитву “Отче наш”
на грецькій, арамейській і латині.
Найліпша оборона - слово Боже!

ДАНИЛО (підозріливо):


Проказуйте, Владико, але тільки
не арамейською. Я не такий учений,
як мій печатник.

(Деякий час усі моляться. Митрополит - найголосніше, чітко
вимовляючи слова. Через якийсь час Данило починає гасати по палаті,
відсуваючи столи, заглядаючи у скрині та перевертаючи лавки.)

МИТРОПОЛИТ:
Могутністю небесного Отця!
Жертовністю Ісуса! Благодаттю
Святого Духа, що з Отця ісходить,
і лине через Сина! Я, Кирило,
наказую! велю! повеліваю!!!
Дух темний, вуж прадавній, змій лукавий -
згинь! щезни! пропади і провались!
У чорну твань пекельної безодні,
в провалля дикі, темні і безводні,
зрікаємось тебе і проклинаєм,
у темряві навіки замикаєм -
полин-травою слід твій поросте!

(Під однією з лав Данило помічає зіщуленого Блазня,
ледве живого з переляку.
Той рачкує, пробуючи втікати. ``Є!'' – кричить князь, хапаючи його за пояс і піднімаючи над підлогою. Другою рукою вихоплює короткого меча.)

МИТРОПОЛИТ:
Спинись, великий князю! Се не муж!
Це Азазéл, дух зради і розбрату!
Облесливий спокусник, що навчає
чоловіків - зброярства та війни,
а жон - лукавства, хтивості і вміння
обличчя малювати. Заморочить.
Утнеш мечем - пронижеш сам себе.

(Князь випускає Блазня, той кидається до Митрополита, падає на коліна.)

БЛАЗЕНЬ:
Помилуйте, спасіть і порятуйте!
Не винуват ні в чому - хрест святий!

(Дрібно хреститься.)

МИТРОПОЛИТ:
То ти людина?

БЛАЗЕНЬ:
Хто ж іще, владико?

МИТРОПОЛИТ:
Цілуй хреста!

БЛАЗЕНЬ:
В ім'я Отця і Сина

МИТРОПОЛИТ:
Ти хто такий?

БЛАЗЕНЬ:
Раб Божий і слуга
могутнього, безжального владики!
Мене не можна рухати.

МИТРОПОЛИТ (до Данила):
Убогий?

ДАНИЛО:
Дурний, як ціп. Практично, безголовий.

БЛАЗЕНЬ (кидається до Данила):

Великий князю! Я не безголовий! Я маю шапку. Моя голова
в огні не тоне і в воді не горить. З-під землі - лиси випорпають.
Піде Маланка по гриби - наробить крику. Приїдуть дядьки фірою:
“Чия голова? Та це ж Омелько, дурень, шапка-бирка, в голові дірка, вітром підбита, травою підшита - слуга великого князя.
Сто літ служив - шапки незаслужив. Що з ним сталося?”
Покладуть голову на воза, повезуть додому.
Жінка плаче, діти плачуть, кури кудкудачуть:
“На кого ж ти нас покинув?”
А жінка у мене - грім, язик без кісток, мело-помело, дурна як ціп. Ляпне що-небудь - що з неї візьмеш? шестеро дітей!
А люди - пащекуватимуть!
Людям рота не заткнеш!

ДАНИЛО:
Ти що тут робиш, йолопе? Шпигуєш?

БЛАЗЕНЬ:
Великий князю! Спав. Не чув нічого.
Вчорашній пам'ятаєте бенкет?
Я колесом пройшовся, а потому
показував, як пес шукає блохи,
як кіт краде сметану, як когут
за куркою женеться. Підкидав
чотири яблука. Ковтнув сире яйце
із шкаралупою. Всілякі інші штуки...
Сміятись зволили, хе-хе, потім пішли.
Я випив з хлопцями. Заснув. Не чув нічого.

ДАНИЛО:
Не прикидайся дурнем. Хто послав?

БЛАЗЕНЬ (розпачливо):
Я дурень, князю! Я не прикидаюсь!
(Всі сміються)
Зроду-віку дурень. Не чув, не бачив. Почув - забув,
розлізлось-розтеклось, купи не тримається. Голова - решето, горобці
цвірінькають. І дід мій - дурень, і прадід,і тато дурними були.
Дід - при дідові Вашому, Мстиславові Ізяславичу, тато - при батькові,
Романові Мстиславичу, а я - вірний слуга Вашої Милості. Хто Вас
розважить, привітає, добре слово скаже? Я - давнього роду, боярин серед
дурнів. Візьміть мене в Раду!
(Всі сміються)
Хіба серед бояр немає дурнів?
(Сміх стихає)

ДАНИЛО (посміхаючись):
Подумати - над дурнями боярин!
Веселий хлопець! На, піди купи
із обручами шапку, бо інакше
до Ради не візьму.

(Відчіпляє від пояса гаманець і кидає Блазневі.
Кілька монет вилітають і розсипаються по підлозі.)

БЛАЗЕНЬ (збираючи золото):
Князь добрий, князь веселий - пощастило Омелькові...
Куплю собі шапку, сяду між панами...
Шапку не просту, шапку золоту - з обручами...
Паном не простим, паном золотим, паном над панами...
Імператором!

ДАНИЛО:
Ні, вибачай, Омельку, не візьму
тебе до Ради.

БЛАЗЕНЬ:
Це ж чому, владико?

ДАНИЛО:
Не знаєш мови жодної окрім
простацької говірки на якій
балакаєм. Ганьбитимеш мене.

БЛАЗЕНЬ:
Великий князю! Як це так не знаю?
Я - вчений дурень! Грека і латинь!

ДАНИЛО:
А ти не брешеш? Де це ти навчився?

БЛАЗЕНЬ:
Дитиною. Княжич Лев, будучи отроком, бавився зі мною у школу.
Дістане від отця Онуфрія за недбальство,
і ганяє за мною із латинською граматкою. Лупцював нещадно.
Тягав на уроки, а як чогось не знав, казав що то не він, а я.
Мусів учитись: отець Онуфрій - немилосердно вчений чоловік.
Ось, про користь від науки:
“Ignavum fucos pecus a presepibus arcent ”

ДАНИЛО:
Ти, брате, пасічник.

БЛАЗЕНЬ:
“Magis magnos clericos non sunt magis magnos sapientes! ”
ДАНИЛО (посміхаючись):
Утни но грекою, поки не стуманів
у Раді засідаючи.

(далі переклад з старогрецької)
БЛАЗЕНЬ:

До віри ж латинської не прилучатися, звичаїв їх не триматися, від вчення їхнього втікати, і норовом їхнім гидувати. Тому що неправильно вірують і нечисто живуть: їдять же леви і дикі коні, і віслюки, і удавленину і мертвечину, і хвіст бобра, і в говіння їдять м'ясо, опускаючи в воду. А согрішивши, не від Бога просять прощення, але прощають їхні попи за мзду. А попи їхні не одружуються законним шлюбом, і на війну ходять і в полотках служать. Ікон не цілують, ані мощей святих, а хрестяться за одне занурення, а ми за три, покійника ж кладуть ногами на захід. І кажуть, що Дух Cвятий лине від Отця і від Сина; і багато інших негідних справ у них є.

МИТРОПОЛИТ:
Як смієш ти, плюгавцю нечестивий,
паскудити святу Христову віру,
варнякаючи п'яним язиком
нечувані, немислимі блюзнірства?

БЛАЗЕНЬ (впавши на коліна):
Спокутую, блаженнійший Владико!
Меди - столітні! Шестеро дітей!

МИТРОПОЛИТ:
Іменням Триєдиного Владики
усього сущого - навіки замикаю
уста покутника, що тяжко согрішив
проти доґматів і Святого Духа.

(Блазень пробує щось сказати і - не може.
Лише благально дивиться на Митрополита повними сліз очима.)

МИТРОПОЛИТ:
Допоки не очиститься душа
від скверни сатанинської гордині.

(Блазень простягається ниць.)

МИТРОПОЛИТ:
Звели, великий князю, хай покличуть
диякона Арсенія з братами.

(Непомірно здивований князь киває Печатникові. Той виходить.
Незабаром з'являються троє дужих ченців чину Василія Великого.)

МИТРОПОЛИТ:
Цей чоловік згрішив. У монастир
допоки не спокутує провини
постами і молитвами. А злато
жоні віддайте: дбає про дітей.