
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
2025.07.03
10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
2025.07.03
08:50
У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
2025.07.03
05:38
Ще мліє ніч перед відходом
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
2025.07.02
21:58
Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2024.05.20
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юрій Яремко (1961) /
Поеми
Ні
ПРОЛОГ
Відкрила двері й стала на порозі
щербата Смерть з порожніми очима,
із рештками пергаментної шкіри
на черепа опуклім задзеркаллі.
Косу сталеву сперла у куточку,
за довгий стіл хазяйновито всілась,
перо вмочила в каламар з чорнилом
і почала писати протокол.
I поповзли по сірому папері
слова, свинцево-мудрі та безкровні,
цинічний усміх брезклого обличчя
сплітаючи в кiстляву павутину.
Слова звивались, жалили й сичали,
слова казились, гавкали й гарчали,
гарячі жили Бранцю розтинали -–
упитись хтіли. Та козацька кров,
крута й терпка, як зимний сік калини –
не витікала із козацьких жил.
І тануло мертвотно-сіре листя
отруйних слів, понизаних в намисто
брехні і зради. Злоби та олжі.
А зір Поета кришталево-чистий
без труду розтинав тюремні мури,
і понад остогидлими снігами
до рідної країни тихо линув,
де горизонту лінія єднала
блакить небес і золото ланів.
ДІЯ I
Ніч. Карцер. Загратоване вікно.
БРАНЕЦЬ (тихо):
Довкруг – обрізано жалі,
обтято голосіння.
Десь при вечірньому столі –
батьків моїх тужіння
згорьоване. О цій порі,
аж чорні од розлуки,
ридають наші матері,
заламуючи руки.
Ще наші біди замалі?
Ще наберись терпіння.
Довкруг – обрізано жалі,
обтято голосіння.(1)
Зненацька – засув. Чути – НАГЛЯДАЧ:
У карцері, Вашé Преосвященство.
Закостенів у схизмі, дис-сидент!
Переступив поріг і зупинився. І – вбік півкроку. Слідом –
КАРДИНАЛ , в сутані сірій. До НАГЛЯДАЧА:
Залиште нас.
Сахнувся, пес, і двері причинив.
КАРДИНАЛ (до БРАНЦЯ):
Чимало вже таких, як ти, шалених,
шубовснуло сторчма у каламуть
ніким іще не пізнаного моря
людей і слів... Жадоба ідеалу,
хмільний напій, настояний на травах
вселюдського братерства і любови
їх кликав у дорогу... Все – даремно.
Повір мені, мій сину, все даремно.
Людина не така вже й незбагненна,
не чорно-білий сфінкс і не диявол,
усе простіш, мій хлопчику, простіш.
БРАНЕЦЬ :
А. Зно-ову ви... Облиште, чув не раз:
слабенька п'єска і сіренькі рими...
Десь, певно, вже й чатує за дверима
пахолок з "щиросердним каяттям".
КАРДИНАЛ :
Не треба так. Я знаю, хто ти є.
Читав твої "томи" і розумію
з ким маю справу. Я не поліцай.
БРАНЕЦЬ :
То хто ж тоді?
КАРДИНАЛ :
Я лиш смиренний пастир.
Розрадник душ, заблуканих в крамолі.
Я вчу незрячих бачити крізь сон,
і зцілюю видющих од безсоння.
БРАНЕЦЬ :
Нікчемна праця. Я тебе не кликав.
КАРДИНАЛ :
Я проведу тебе по всіх розхрестях пекла.
По всіх розхрестях болю. Крізь життя
усіх твоїх “і мертвих, і живих,
і ненароджених іще” братів по крові,
і ти побачиш марноту любові,
безсилля бунту і нужденність волі,
і в ситому спокої всепокори
віднайдеш, врешті, втраченого суть.
ДІЯ II
Махнув крилом сутани --- і розпалась одна із стін тюремних.
У проломі, облита сяйвом місячним, постала розкопана могила. Обіч неї, довкруг багаття – ДУШІ ЗАПОРОЖЦІВ, порубані, посічені, в кайданах.
КОБЗАР (грає і співає, ЗАПОРОЖЦІ час од часу підхоплюють)
Наш отаман Гамалія,
Отаман завзятий,
Забрав хлопців та й поїхав
По морю гуляти,
По морю гуляти,
Слави здобувати,
Із турецької неволі
Братів визволяти.
Ой приїхав Гамалія
Аж у ту Скутару,
Сидять брати-запорожці,
Дожидають кари.
Ой як крикнув Гамалія:
“Брати, будем жити,
Будем жити, вино пити,
Яничара бити,
А курені килимами,
Оксамитом крити.”
Вилітали небожата
На лан жито жати;
Жито жали, в копи клали,
Гуртом заспівали:
“Слава тобі, Гамалію,
На ввесь світ великий,
На ввесь світ великий,
На всю Україну,
Що не дав ти товариству
Згинуть на чужині”. (2)
БРАНЕЦЬ :
Народитись в кайданах.
Зростати в нужді і в неволі.
Осягти повноліття – холопом, в шляхетськім ярмі,
і втекти на край світу, де хвилі ординського моря,
безупинно розшарпують берег слов'янських надій.
Стати муром супроти.
Зміцніти.
Лягти на крило.
Обдираючи ребра в залізні гаки Цареграду,
начиняючи трупом високі могильні кургани –
збудувати державу з ревiння гармат та відваги,
із презирства до смерті й нещадного блиску шабель.
Збудувати державу із синього-синього неба,
із гарячих сердець, вічно спраглих бездонної волі,
із жуpливих пісень, відшліфованих сонцем та вітром,
з божевільного танцю, що брук розбиває до крові,
і – утратити все.
Утопити в гнилому болоті.
У трухлявому лісі.
В тупій, непролазній пітьмі.
Де лиш стогін і регіт, і крик двоголового крука
раз у раз провіщає якусь недоладну біду...
Але лицарі ті не погинули марно, не вмерли,
бо відвагу свою перелили у пісню й молитву,
бо надію свою перелили у пісню й молитву,
кров гарячу свою перелили нащадкам у жили.
I хто має хоч кpаплю отої шаленої кpовi,
хоч в якiм би вiн piс стояpемнiм, столютiм яpмi –
не впаде на колiна, не стане молитись сваволi,
бо в кpовi тiй живе степова неокpаєна воля,
бо в кpовi тiй нуpтує Днiпpових поpогiв несить!
Ударив люто грім, та ЗАПОРОЖЦІ іще лютіше:"Слава!" – і стіна навпроти них розсипалась на порох, мов не було. І в тім новім проломі постала знов осквернена могила: сплюндрована, з поваленим хрестом... Горіла ватра ясна обіч неї. Палала ватра ясно, а довкола, постріляні,
порубані, в кайданах – стояли душі СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ
СТРІЛЬЦІ (стоять, побравшись за плечі, і співають "Червону калину"):
Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася,
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо.
Машерують наші добровольці у кровавий тан:
Визволяти братів-українців з московських кайдан.
А ми тії ворожі кайдани розірвемо,
А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо.
Гей у полі ярої пшениці золотистий лан.
Розпочали Стрільці Січовії з ворогами тан!
А ми тую ярую пшеницю ізберемо,
А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо.
БРАНЕЦЬ:
Із небуття.
Із попелу.
Із тліну
стократно спалених, розораних руїн –
злетів у небо
сокіл України,
розпружив крила
сокіл України
на полотнищах юних пpапоpiв.
І підвелась
потоптана калина,
знов ожила
купина неспалима,
і стрепенулась
ненька-Україна,
і розсміялась
воля молода...
Аж стрепенулась
мати-Україна,
як усміхнулась
доля молода...
КОБЗАР:
Де ж ті лицарі славні, сини молодої держави,
що до неба пiднесли знамена її золоті?
БРАНЕЦЬ :
Всі погинули в січах,
погинули в січах кривавих,
у шаленому танці згоріли серця молоді.
КОБЗАР:
Хто ж їм, лицарям тим,
що життя за Вкраїну поклали,
хто ж їм очі тоді, хто ж їм очі, хто очі закрив,
як у чистому полі, у чистому полі лежали,
як хмаринку у небі, у синьому небі шукали,
а довкола яріли,
од їхньої крові яріли,
яріли жита золоті?
Хто ж їм, лицарям тим,
що життя за Вкраїну поклали,
хто ж їм рани тоді, хто ж їм рани, хто рани обмив?
Хто в уста цілував,
хто востаннє уста цілував молодії?
Хто китайкою тіло, хто тіло китайкою вкрив?
Хто ж за лицарів тих,
що життя за Вкраїну поклали,
хто молився за них, милосердя у Бога просив?
Хто насипав високі, до неба високі могили,
на могилах на тих чорнобривці і мак
посадив?
БРАНЕЦЬ :
Їм орли степові очі сині крильми
закривали,
їм осінні дощі тіло біле з крові
обмивали,
їх волошки в уста, у черлені уста
цілували,
їм волошки голубили спечені смертю вуста.
Темна ніч їх китайкою чорною-чорною вкрила!
Не червона китайка – та де ж її взяти вночі?
А за душі їх чисті – уся Україна просила,
а за душі їх чисті – уся Україна молила,
вся Вкраїна молила-молилась
за спокій душі...
Але лицарі ті не погинули марно, не вмерли,
бо відвагу свою перелили у пісню й молитву,
бо надію свою перелили у пісню й молитву,
кров гарячу свою
перелили
нащадкам у жили...
КАРДИНАЛ :
Надія, віра, сила, слава, честь.
Руїни, кров. Потоптана калина.
Молитва, пісня. Сокіл України.
Хмільна-а спокуса відчайдушних слів!
І знову в бій.
За фікцію.
Міраж.
За мерехтіння предківської слави.
Барвистий міф вкраїнської держави
знов потребує крові.
Крові й снів.
БРАНЕЦЬ :
Як тяжко йти... Як трудно волочити
столітньої ганьби млинове жорно,
замшілий камінь власної могили –
як душить він... Як тисне, душить, чавить,
і на дрібну труху перетирає
отерплу душу...
Ні пари з уст ЙОГО ЯСНОВЕЛЬМОЖНІСТЬ. Лиш посміхався криво, і --- рукою (нервово, навхрест) --- шматував на клапті той мур, де загратоване вікно... І знов в проломі знищена могила. Хреста нема і сліду. Ватра знов. Кому ж то ще нащадки знавіснілі в землі сирій спочити не дають?
СОТНИК УПА (грає на мандоліні і співає, інші ПАРТИЗАНИ час од часу підхоплюють):
Ой порóсли ті дороги та й травáми,
де ходили наші сотні з корогвáми.
Ой зацвiла, розстелилася отава,
де росла, де розквітала наша слава.
Прилетіла ластівочка та й зі всходу.
Та й принесла дивну вістку для народу:
щебетала, що закінчиться руїна,
стане-встане славна й вольна Україна.
Задзвонили сумно дзвони, заридали!
А ми нашу славу й волю поховали.
Поховали в темних лiсах, лютих бóрах.
І по тюрмах чужинецьких, по табóрах.(3)
Скінчилась пісня, але СОТНИК далі моpдує струни, рве на клапті простір. "Ну, разом! Ну!" --- і кобза підхопила. "Навально вдармо гей!" --- і ЗАПОРОЖЦІ, і СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ, і ПАРТИЗАНИ зірвалися, як стій,
на рівні ноги і вдарили. Здригнувся КАРДИНАЛ.
ЗАПОРОЖЦІ, СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ, і ПАРТИЗАНИ (разом ):
Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону!
В ріднім краю пановати не дамо нікому! (4)
І тихо стало... Десь ген-ген --- сосна, морозом скута, глухо застогнала…
КАРДИНАЛ (до БРАНЦЯ):
Ти бачив, як народжується смерч
у серці Азії? Як гуснуть метастази
роз'ятреної золотом Орди
і гасне день. І здичавілий вітер
терзає срібнорунне Дике Поле
мільйонами розжарених копит.
Ти бачив, як хриплять фортечні мури
в обіймах стужавілого аркану?
в безсилий крик беззахисного горла
вгризається затроєна стріла?
Ти бачив, як темніють ясні зорі,
кричить трава, німіють осокори
і кров'ю захлинається вода?
Ти бачив? чув? палив, рубав і різав?
Ти євалтував? Ти пив гарячу кров?
Чи ти хоч раз в своїм житті упився
безкарністю роз'юшеної волі,
роздоллям невідплатного гріха?..
Ні, сину мій. Той, хто не їв з ножа
живого, ще пульсуючого серця –
нізащо не зуміє осягнути
солодкої знемоги всепокори:
розчинення в безликості юрби...
А ті, котрі відмовились від себе
заради екстатичного свавілля
розгойданих Фортуною вождів?
Хіба вони вживуться із героєм,
який у їхні бульбашкові душі
запраг улити совісті свинець?
Пусте це все. Облиш. Між вами прірва.
Отой “народ”, задля якого ти
отут караєшся, катуєшся і гинеш –
давно змалів до турків без'язиких,
зіщулився у макове зерно:
вони тебе розпнуть. Та ж України
уже, вважай, нема. Вона зосталась
ГОЛОС З-ЗА ЧЕТВЕРТОЇ СТІНИ:
Ні, сатано. Не вмерла Україна.
Не вичахла в серцях козацька міць.
Ми встаємо. Ми розгинаєм спини.
У кожного в душі палає Січ.
Ми встаємо із баговиння каторг.
Із шумовиння зблідлої юрби.
Ми встаємо, і синьо-жовтий прапор
знов виростає в символи доби.
Ми встаємо. Рвемо обридлі пута.
Пульсують в скронях коні вороні!
Ми більш уже не будемо закуті
в кайдани страху, ницості й брехні.
КАРДИНАЛ:
Наївні хлопці... Молода трава,
що тільки вчора виткнулась на сонце
і ще не бачила щербатої коси.
(до БРАНЦЯ, фамільярно):
А ти, старий, жилавий будячище,
обпечений студеними вітрами,
хіба не знаєш
чим усе скінчиться?
(далі, проникливо):
Ти вже не хлопчик. Ти зробив, що міг.
Здолав усе і заслужив на щастя –
просте родинне щастя, мир і спокій,
як дитинча, що робить перші кроки
у теплий світ батьківського обійстя.
Ти все здолав і заслужив на щастя:
на щедрий сміх причаєної ночі,
на сина безборонно-сині очі,
дзвінкий азарт рибальського світанку,
медів'яну черешню біля ганку,
(швидким, гарячим шепотом):
я все зроблю, аби лиш тільки слово,
одне-єдине слово. Рух бровою,
нечутно-безшелесний крок убік –
і все твоє. Ніхто, ніде й ніколи,
ні в чому не посміє дорікнути
славетному Поету і герою...
Ну? я чекаю? Ти ідеш за мною?
БРАНЕЦЬ :
Ні.
КІНЕЦЬ
1. В.Стус. Поезії. Київ, Радянський письменник, 1990.
2. Т.Шевченко. ПЗТ, т.1, ст.153. Київ, Наукова Думка, 1990.
3. Народна пісня. Автор невідомий.
4. Із Українського Гімну.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ні
ДІЙОВІ ОСОБИ:
БРАНЕЦЬ
НАГЛЯДАЧ
СІРИЙ КАРДИНАЛ
ГОЛОС З-ЗА ЧЕТВЕРТОЇ СТІНИ
(з волі СІРОГО КАРДИНАЛА можуть з'являтися і інші ДІЙОВІ ОСОБИ)
ПРОЛОГ
Відкрила двері й стала на порозі
щербата Смерть з порожніми очима,
із рештками пергаментної шкіри
на черепа опуклім задзеркаллі.
Косу сталеву сперла у куточку,
за довгий стіл хазяйновито всілась,
перо вмочила в каламар з чорнилом
і почала писати протокол.
I поповзли по сірому папері
слова, свинцево-мудрі та безкровні,
цинічний усміх брезклого обличчя
сплітаючи в кiстляву павутину.
Слова звивались, жалили й сичали,
слова казились, гавкали й гарчали,
гарячі жили Бранцю розтинали -–
упитись хтіли. Та козацька кров,
крута й терпка, як зимний сік калини –
не витікала із козацьких жил.
І тануло мертвотно-сіре листя
отруйних слів, понизаних в намисто
брехні і зради. Злоби та олжі.
А зір Поета кришталево-чистий
без труду розтинав тюремні мури,
і понад остогидлими снігами
до рідної країни тихо линув,
де горизонту лінія єднала
блакить небес і золото ланів.
ДІЯ I
Ніч. Карцер. Загратоване вікно.
БРАНЕЦЬ (тихо):
Довкруг – обрізано жалі,
обтято голосіння.
Десь при вечірньому столі –
батьків моїх тужіння
згорьоване. О цій порі,
аж чорні од розлуки,
ридають наші матері,
заламуючи руки.
Ще наші біди замалі?
Ще наберись терпіння.
Довкруг – обрізано жалі,
обтято голосіння.(1)
Зненацька – засув. Чути – НАГЛЯДАЧ:
У карцері, Вашé Преосвященство.
Закостенів у схизмі, дис-сидент!
Переступив поріг і зупинився. І – вбік півкроку. Слідом –
КАРДИНАЛ , в сутані сірій. До НАГЛЯДАЧА:
Залиште нас.
Сахнувся, пес, і двері причинив.
КАРДИНАЛ (до БРАНЦЯ):
Чимало вже таких, як ти, шалених,
шубовснуло сторчма у каламуть
ніким іще не пізнаного моря
людей і слів... Жадоба ідеалу,
хмільний напій, настояний на травах
вселюдського братерства і любови
їх кликав у дорогу... Все – даремно.
Повір мені, мій сину, все даремно.
Людина не така вже й незбагненна,
не чорно-білий сфінкс і не диявол,
усе простіш, мій хлопчику, простіш.
БРАНЕЦЬ :
А. Зно-ову ви... Облиште, чув не раз:
слабенька п'єска і сіренькі рими...
Десь, певно, вже й чатує за дверима
пахолок з "щиросердним каяттям".
КАРДИНАЛ :
Не треба так. Я знаю, хто ти є.
Читав твої "томи" і розумію
з ким маю справу. Я не поліцай.
БРАНЕЦЬ :
То хто ж тоді?
КАРДИНАЛ :
Я лиш смиренний пастир.
Розрадник душ, заблуканих в крамолі.
Я вчу незрячих бачити крізь сон,
і зцілюю видющих од безсоння.
БРАНЕЦЬ :
Нікчемна праця. Я тебе не кликав.
КАРДИНАЛ :
Я проведу тебе по всіх розхрестях пекла.
По всіх розхрестях болю. Крізь життя
усіх твоїх “і мертвих, і живих,
і ненароджених іще” братів по крові,
і ти побачиш марноту любові,
безсилля бунту і нужденність волі,
і в ситому спокої всепокори
віднайдеш, врешті, втраченого суть.
ДІЯ II
Махнув крилом сутани --- і розпалась одна із стін тюремних.
У проломі, облита сяйвом місячним, постала розкопана могила. Обіч неї, довкруг багаття – ДУШІ ЗАПОРОЖЦІВ, порубані, посічені, в кайданах.
КОБЗАР (грає і співає, ЗАПОРОЖЦІ час од часу підхоплюють)
Наш отаман Гамалія,
Отаман завзятий,
Забрав хлопців та й поїхав
По морю гуляти,
По морю гуляти,
Слави здобувати,
Із турецької неволі
Братів визволяти.
Ой приїхав Гамалія
Аж у ту Скутару,
Сидять брати-запорожці,
Дожидають кари.
Ой як крикнув Гамалія:
“Брати, будем жити,
Будем жити, вино пити,
Яничара бити,
А курені килимами,
Оксамитом крити.”
Вилітали небожата
На лан жито жати;
Жито жали, в копи клали,
Гуртом заспівали:
“Слава тобі, Гамалію,
На ввесь світ великий,
На ввесь світ великий,
На всю Україну,
Що не дав ти товариству
Згинуть на чужині”. (2)
БРАНЕЦЬ :
Народитись в кайданах.
Зростати в нужді і в неволі.
Осягти повноліття – холопом, в шляхетськім ярмі,
і втекти на край світу, де хвилі ординського моря,
безупинно розшарпують берег слов'янських надій.
Стати муром супроти.
Зміцніти.
Лягти на крило.
Обдираючи ребра в залізні гаки Цареграду,
начиняючи трупом високі могильні кургани –
збудувати державу з ревiння гармат та відваги,
із презирства до смерті й нещадного блиску шабель.
Збудувати державу із синього-синього неба,
із гарячих сердець, вічно спраглих бездонної волі,
із жуpливих пісень, відшліфованих сонцем та вітром,
з божевільного танцю, що брук розбиває до крові,
і – утратити все.
Утопити в гнилому болоті.
У трухлявому лісі.
В тупій, непролазній пітьмі.
Де лиш стогін і регіт, і крик двоголового крука
раз у раз провіщає якусь недоладну біду...
Але лицарі ті не погинули марно, не вмерли,
бо відвагу свою перелили у пісню й молитву,
бо надію свою перелили у пісню й молитву,
кров гарячу свою перелили нащадкам у жили.
I хто має хоч кpаплю отої шаленої кpовi,
хоч в якiм би вiн piс стояpемнiм, столютiм яpмi –
не впаде на колiна, не стане молитись сваволi,
бо в кpовi тiй живе степова неокpаєна воля,
бо в кpовi тiй нуpтує Днiпpових поpогiв несить!
Ударив люто грім, та ЗАПОРОЖЦІ іще лютіше:"Слава!" – і стіна навпроти них розсипалась на порох, мов не було. І в тім новім проломі постала знов осквернена могила: сплюндрована, з поваленим хрестом... Горіла ватра ясна обіч неї. Палала ватра ясно, а довкола, постріляні,
порубані, в кайданах – стояли душі СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ
СТРІЛЬЦІ (стоять, побравшись за плечі, і співають "Червону калину"):
Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася,
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо.
Машерують наші добровольці у кровавий тан:
Визволяти братів-українців з московських кайдан.
А ми тії ворожі кайдани розірвемо,
А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо.
Гей у полі ярої пшениці золотистий лан.
Розпочали Стрільці Січовії з ворогами тан!
А ми тую ярую пшеницю ізберемо,
А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо.
БРАНЕЦЬ:
Із небуття.
Із попелу.
Із тліну
стократно спалених, розораних руїн –
злетів у небо
сокіл України,
розпружив крила
сокіл України
на полотнищах юних пpапоpiв.
І підвелась
потоптана калина,
знов ожила
купина неспалима,
і стрепенулась
ненька-Україна,
і розсміялась
воля молода...
Аж стрепенулась
мати-Україна,
як усміхнулась
доля молода...
КОБЗАР:
Де ж ті лицарі славні, сини молодої держави,
що до неба пiднесли знамена її золоті?
БРАНЕЦЬ :
Всі погинули в січах,
погинули в січах кривавих,
у шаленому танці згоріли серця молоді.
КОБЗАР:
Хто ж їм, лицарям тим,
що життя за Вкраїну поклали,
хто ж їм очі тоді, хто ж їм очі, хто очі закрив,
як у чистому полі, у чистому полі лежали,
як хмаринку у небі, у синьому небі шукали,
а довкола яріли,
од їхньої крові яріли,
яріли жита золоті?
Хто ж їм, лицарям тим,
що життя за Вкраїну поклали,
хто ж їм рани тоді, хто ж їм рани, хто рани обмив?
Хто в уста цілував,
хто востаннє уста цілував молодії?
Хто китайкою тіло, хто тіло китайкою вкрив?
Хто ж за лицарів тих,
що життя за Вкраїну поклали,
хто молився за них, милосердя у Бога просив?
Хто насипав високі, до неба високі могили,
на могилах на тих чорнобривці і мак
посадив?
БРАНЕЦЬ :
Їм орли степові очі сині крильми
закривали,
їм осінні дощі тіло біле з крові
обмивали,
їх волошки в уста, у черлені уста
цілували,
їм волошки голубили спечені смертю вуста.
Темна ніч їх китайкою чорною-чорною вкрила!
Не червона китайка – та де ж її взяти вночі?
А за душі їх чисті – уся Україна просила,
а за душі їх чисті – уся Україна молила,
вся Вкраїна молила-молилась
за спокій душі...
Але лицарі ті не погинули марно, не вмерли,
бо відвагу свою перелили у пісню й молитву,
бо надію свою перелили у пісню й молитву,
кров гарячу свою
перелили
нащадкам у жили...
КАРДИНАЛ :
Надія, віра, сила, слава, честь.
Руїни, кров. Потоптана калина.
Молитва, пісня. Сокіл України.
Хмільна-а спокуса відчайдушних слів!
І знову в бій.
За фікцію.
Міраж.
За мерехтіння предківської слави.
Барвистий міф вкраїнської держави
знов потребує крові.
Крові й снів.
БРАНЕЦЬ :
Як тяжко йти... Як трудно волочити
столітньої ганьби млинове жорно,
замшілий камінь власної могили –
як душить він... Як тисне, душить, чавить,
і на дрібну труху перетирає
отерплу душу...
Ні пари з уст ЙОГО ЯСНОВЕЛЬМОЖНІСТЬ. Лиш посміхався криво, і --- рукою (нервово, навхрест) --- шматував на клапті той мур, де загратоване вікно... І знов в проломі знищена могила. Хреста нема і сліду. Ватра знов. Кому ж то ще нащадки знавіснілі в землі сирій спочити не дають?
СОТНИК УПА (грає на мандоліні і співає, інші ПАРТИЗАНИ час од часу підхоплюють):
Ой порóсли ті дороги та й травáми,
де ходили наші сотні з корогвáми.
Ой зацвiла, розстелилася отава,
де росла, де розквітала наша слава.
Прилетіла ластівочка та й зі всходу.
Та й принесла дивну вістку для народу:
щебетала, що закінчиться руїна,
стане-встане славна й вольна Україна.
Задзвонили сумно дзвони, заридали!
А ми нашу славу й волю поховали.
Поховали в темних лiсах, лютих бóрах.
І по тюрмах чужинецьких, по табóрах.(3)
Скінчилась пісня, але СОТНИК далі моpдує струни, рве на клапті простір. "Ну, разом! Ну!" --- і кобза підхопила. "Навально вдармо гей!" --- і ЗАПОРОЖЦІ, і СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ, і ПАРТИЗАНИ зірвалися, як стій,
на рівні ноги і вдарили. Здригнувся КАРДИНАЛ.
ЗАПОРОЖЦІ, СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ, і ПАРТИЗАНИ (разом ):
Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону!
В ріднім краю пановати не дамо нікому! (4)
І тихо стало... Десь ген-ген --- сосна, морозом скута, глухо застогнала…
КАРДИНАЛ (до БРАНЦЯ):
Ти бачив, як народжується смерч
у серці Азії? Як гуснуть метастази
роз'ятреної золотом Орди
і гасне день. І здичавілий вітер
терзає срібнорунне Дике Поле
мільйонами розжарених копит.
Ти бачив, як хриплять фортечні мури
в обіймах стужавілого аркану?
в безсилий крик беззахисного горла
вгризається затроєна стріла?
Ти бачив, як темніють ясні зорі,
кричить трава, німіють осокори
і кров'ю захлинається вода?
Ти бачив? чув? палив, рубав і різав?
Ти євалтував? Ти пив гарячу кров?
Чи ти хоч раз в своїм житті упився
безкарністю роз'юшеної волі,
роздоллям невідплатного гріха?..
Ні, сину мій. Той, хто не їв з ножа
живого, ще пульсуючого серця –
нізащо не зуміє осягнути
солодкої знемоги всепокори:
розчинення в безликості юрби...
А ті, котрі відмовились від себе
заради екстатичного свавілля
розгойданих Фортуною вождів?
Хіба вони вживуться із героєм,
який у їхні бульбашкові душі
запраг улити совісті свинець?
Пусте це все. Облиш. Між вами прірва.
Отой “народ”, задля якого ти
отут караєшся, катуєшся і гинеш –
давно змалів до турків без'язиких,
зіщулився у макове зерно:
вони тебе розпнуть. Та ж України
уже, вважай, нема. Вона зосталась
ГОЛОС З-ЗА ЧЕТВЕРТОЇ СТІНИ:
Ні, сатано. Не вмерла Україна.
Не вичахла в серцях козацька міць.
Ми встаємо. Ми розгинаєм спини.
У кожного в душі палає Січ.
Ми встаємо із баговиння каторг.
Із шумовиння зблідлої юрби.
Ми встаємо, і синьо-жовтий прапор
знов виростає в символи доби.
Ми встаємо. Рвемо обридлі пута.
Пульсують в скронях коні вороні!
Ми більш уже не будемо закуті
в кайдани страху, ницості й брехні.
КАРДИНАЛ:
Наївні хлопці... Молода трава,
що тільки вчора виткнулась на сонце
і ще не бачила щербатої коси.
(до БРАНЦЯ, фамільярно):
А ти, старий, жилавий будячище,
обпечений студеними вітрами,
хіба не знаєш
чим усе скінчиться?
(далі, проникливо):
Ти вже не хлопчик. Ти зробив, що міг.
Здолав усе і заслужив на щастя –
просте родинне щастя, мир і спокій,
як дитинча, що робить перші кроки
у теплий світ батьківського обійстя.
Ти все здолав і заслужив на щастя:
на щедрий сміх причаєної ночі,
на сина безборонно-сині очі,
дзвінкий азарт рибальського світанку,
медів'яну черешню біля ганку,
(швидким, гарячим шепотом):
я все зроблю, аби лиш тільки слово,
одне-єдине слово. Рух бровою,
нечутно-безшелесний крок убік –
і все твоє. Ніхто, ніде й ніколи,
ні в чому не посміє дорікнути
славетному Поету і герою...
Ну? я чекаю? Ти ідеш за мною?
БРАНЕЦЬ :
Ні.
КІНЕЦЬ
1. В.Стус. Поезії. Київ, Радянський письменник, 1990.
2. Т.Шевченко. ПЗТ, т.1, ст.153. Київ, Наукова Думка, 1990.
3. Народна пісня. Автор невідомий.
4. Із Українського Гімну.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію