
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.03
18:08
https://youtu.be/jPDB-bHOdiU?si=QPGD
2025.09.03
18:08
Мені здається часом, що солдати,
Які з кривавих не прийшли полів,
В блакитне небо вознеслись крилато,
Перетворились в білих журавлів.
Вони і дотепер з часів далеких
Летять і озиваються до нас.
Чи не тому, ми, дивлячись на небо,
Які з кривавих не прийшли полів,
В блакитне небо вознеслись крилато,
Перетворились в білих журавлів.
Вони і дотепер з часів далеких
Летять і озиваються до нас.
Чи не тому, ми, дивлячись на небо,
2025.09.03
09:57
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 9 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Пензликом
Пензликом
2025.09.03
05:20
Усамітнення вечірні
Зазвичай приносять зиск, –
Серце б’ється рівномірно
І стає стабільним тиск.
Вже без помочі цигарки,
Віршам змісту надаю, –
Букви сіються на аркуш,
Наче зерна у ріллю.
Зазвичай приносять зиск, –
Серце б’ється рівномірно
І стає стабільним тиск.
Вже без помочі цигарки,
Віршам змісту надаю, –
Букви сіються на аркуш,
Наче зерна у ріллю.
2025.09.02
22:08
Танцюють порожні віки.
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.
В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.
В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
2025.09.02
21:52
Віщувала заграва вітер
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.
Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.
Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юрій Яремко (1961) /
Поеми
Ні
ПРОЛОГ
Відкрила двері й стала на порозі
щербата Смерть з порожніми очима,
із рештками пергаментної шкіри
на черепа опуклім задзеркаллі.
Косу сталеву сперла у куточку,
за довгий стіл хазяйновито всілась,
перо вмочила в каламар з чорнилом
і почала писати протокол.
I поповзли по сірому папері
слова, свинцево-мудрі та безкровні,
цинічний усміх брезклого обличчя
сплітаючи в кiстляву павутину.
Слова звивались, жалили й сичали,
слова казились, гавкали й гарчали,
гарячі жили Бранцю розтинали -–
упитись хтіли. Та козацька кров,
крута й терпка, як зимний сік калини –
не витікала із козацьких жил.
І тануло мертвотно-сіре листя
отруйних слів, понизаних в намисто
брехні і зради. Злоби та олжі.
А зір Поета кришталево-чистий
без труду розтинав тюремні мури,
і понад остогидлими снігами
до рідної країни тихо линув,
де горизонту лінія єднала
блакить небес і золото ланів.
ДІЯ I
Ніч. Карцер. Загратоване вікно.
БРАНЕЦЬ (тихо):
Довкруг – обрізано жалі,
обтято голосіння.
Десь при вечірньому столі –
батьків моїх тужіння
згорьоване. О цій порі,
аж чорні од розлуки,
ридають наші матері,
заламуючи руки.
Ще наші біди замалі?
Ще наберись терпіння.
Довкруг – обрізано жалі,
обтято голосіння.(1)
Зненацька – засув. Чути – НАГЛЯДАЧ:
У карцері, Вашé Преосвященство.
Закостенів у схизмі, дис-сидент!
Переступив поріг і зупинився. І – вбік півкроку. Слідом –
КАРДИНАЛ , в сутані сірій. До НАГЛЯДАЧА:
Залиште нас.
Сахнувся, пес, і двері причинив.
КАРДИНАЛ (до БРАНЦЯ):
Чимало вже таких, як ти, шалених,
шубовснуло сторчма у каламуть
ніким іще не пізнаного моря
людей і слів... Жадоба ідеалу,
хмільний напій, настояний на травах
вселюдського братерства і любови
їх кликав у дорогу... Все – даремно.
Повір мені, мій сину, все даремно.
Людина не така вже й незбагненна,
не чорно-білий сфінкс і не диявол,
усе простіш, мій хлопчику, простіш.
БРАНЕЦЬ :
А. Зно-ову ви... Облиште, чув не раз:
слабенька п'єска і сіренькі рими...
Десь, певно, вже й чатує за дверима
пахолок з "щиросердним каяттям".
КАРДИНАЛ :
Не треба так. Я знаю, хто ти є.
Читав твої "томи" і розумію
з ким маю справу. Я не поліцай.
БРАНЕЦЬ :
То хто ж тоді?
КАРДИНАЛ :
Я лиш смиренний пастир.
Розрадник душ, заблуканих в крамолі.
Я вчу незрячих бачити крізь сон,
і зцілюю видющих од безсоння.
БРАНЕЦЬ :
Нікчемна праця. Я тебе не кликав.
КАРДИНАЛ :
Я проведу тебе по всіх розхрестях пекла.
По всіх розхрестях болю. Крізь життя
усіх твоїх “і мертвих, і живих,
і ненароджених іще” братів по крові,
і ти побачиш марноту любові,
безсилля бунту і нужденність волі,
і в ситому спокої всепокори
віднайдеш, врешті, втраченого суть.
ДІЯ II
Махнув крилом сутани --- і розпалась одна із стін тюремних.
У проломі, облита сяйвом місячним, постала розкопана могила. Обіч неї, довкруг багаття – ДУШІ ЗАПОРОЖЦІВ, порубані, посічені, в кайданах.
КОБЗАР (грає і співає, ЗАПОРОЖЦІ час од часу підхоплюють)
Наш отаман Гамалія,
Отаман завзятий,
Забрав хлопців та й поїхав
По морю гуляти,
По морю гуляти,
Слави здобувати,
Із турецької неволі
Братів визволяти.
Ой приїхав Гамалія
Аж у ту Скутару,
Сидять брати-запорожці,
Дожидають кари.
Ой як крикнув Гамалія:
“Брати, будем жити,
Будем жити, вино пити,
Яничара бити,
А курені килимами,
Оксамитом крити.”
Вилітали небожата
На лан жито жати;
Жито жали, в копи клали,
Гуртом заспівали:
“Слава тобі, Гамалію,
На ввесь світ великий,
На ввесь світ великий,
На всю Україну,
Що не дав ти товариству
Згинуть на чужині”. (2)
БРАНЕЦЬ :
Народитись в кайданах.
Зростати в нужді і в неволі.
Осягти повноліття – холопом, в шляхетськім ярмі,
і втекти на край світу, де хвилі ординського моря,
безупинно розшарпують берег слов'янських надій.
Стати муром супроти.
Зміцніти.
Лягти на крило.
Обдираючи ребра в залізні гаки Цареграду,
начиняючи трупом високі могильні кургани –
збудувати державу з ревiння гармат та відваги,
із презирства до смерті й нещадного блиску шабель.
Збудувати державу із синього-синього неба,
із гарячих сердець, вічно спраглих бездонної волі,
із жуpливих пісень, відшліфованих сонцем та вітром,
з божевільного танцю, що брук розбиває до крові,
і – утратити все.
Утопити в гнилому болоті.
У трухлявому лісі.
В тупій, непролазній пітьмі.
Де лиш стогін і регіт, і крик двоголового крука
раз у раз провіщає якусь недоладну біду...
Але лицарі ті не погинули марно, не вмерли,
бо відвагу свою перелили у пісню й молитву,
бо надію свою перелили у пісню й молитву,
кров гарячу свою перелили нащадкам у жили.
I хто має хоч кpаплю отої шаленої кpовi,
хоч в якiм би вiн piс стояpемнiм, столютiм яpмi –
не впаде на колiна, не стане молитись сваволi,
бо в кpовi тiй живе степова неокpаєна воля,
бо в кpовi тiй нуpтує Днiпpових поpогiв несить!
Ударив люто грім, та ЗАПОРОЖЦІ іще лютіше:"Слава!" – і стіна навпроти них розсипалась на порох, мов не було. І в тім новім проломі постала знов осквернена могила: сплюндрована, з поваленим хрестом... Горіла ватра ясна обіч неї. Палала ватра ясно, а довкола, постріляні,
порубані, в кайданах – стояли душі СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ
СТРІЛЬЦІ (стоять, побравшись за плечі, і співають "Червону калину"):
Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася,
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо.
Машерують наші добровольці у кровавий тан:
Визволяти братів-українців з московських кайдан.
А ми тії ворожі кайдани розірвемо,
А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо.
Гей у полі ярої пшениці золотистий лан.
Розпочали Стрільці Січовії з ворогами тан!
А ми тую ярую пшеницю ізберемо,
А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо.
БРАНЕЦЬ:
Із небуття.
Із попелу.
Із тліну
стократно спалених, розораних руїн –
злетів у небо
сокіл України,
розпружив крила
сокіл України
на полотнищах юних пpапоpiв.
І підвелась
потоптана калина,
знов ожила
купина неспалима,
і стрепенулась
ненька-Україна,
і розсміялась
воля молода...
Аж стрепенулась
мати-Україна,
як усміхнулась
доля молода...
КОБЗАР:
Де ж ті лицарі славні, сини молодої держави,
що до неба пiднесли знамена її золоті?
БРАНЕЦЬ :
Всі погинули в січах,
погинули в січах кривавих,
у шаленому танці згоріли серця молоді.
КОБЗАР:
Хто ж їм, лицарям тим,
що життя за Вкраїну поклали,
хто ж їм очі тоді, хто ж їм очі, хто очі закрив,
як у чистому полі, у чистому полі лежали,
як хмаринку у небі, у синьому небі шукали,
а довкола яріли,
од їхньої крові яріли,
яріли жита золоті?
Хто ж їм, лицарям тим,
що життя за Вкраїну поклали,
хто ж їм рани тоді, хто ж їм рани, хто рани обмив?
Хто в уста цілував,
хто востаннє уста цілував молодії?
Хто китайкою тіло, хто тіло китайкою вкрив?
Хто ж за лицарів тих,
що життя за Вкраїну поклали,
хто молився за них, милосердя у Бога просив?
Хто насипав високі, до неба високі могили,
на могилах на тих чорнобривці і мак
посадив?
БРАНЕЦЬ :
Їм орли степові очі сині крильми
закривали,
їм осінні дощі тіло біле з крові
обмивали,
їх волошки в уста, у черлені уста
цілували,
їм волошки голубили спечені смертю вуста.
Темна ніч їх китайкою чорною-чорною вкрила!
Не червона китайка – та де ж її взяти вночі?
А за душі їх чисті – уся Україна просила,
а за душі їх чисті – уся Україна молила,
вся Вкраїна молила-молилась
за спокій душі...
Але лицарі ті не погинули марно, не вмерли,
бо відвагу свою перелили у пісню й молитву,
бо надію свою перелили у пісню й молитву,
кров гарячу свою
перелили
нащадкам у жили...
КАРДИНАЛ :
Надія, віра, сила, слава, честь.
Руїни, кров. Потоптана калина.
Молитва, пісня. Сокіл України.
Хмільна-а спокуса відчайдушних слів!
І знову в бій.
За фікцію.
Міраж.
За мерехтіння предківської слави.
Барвистий міф вкраїнської держави
знов потребує крові.
Крові й снів.
БРАНЕЦЬ :
Як тяжко йти... Як трудно волочити
столітньої ганьби млинове жорно,
замшілий камінь власної могили –
як душить він... Як тисне, душить, чавить,
і на дрібну труху перетирає
отерплу душу...
Ні пари з уст ЙОГО ЯСНОВЕЛЬМОЖНІСТЬ. Лиш посміхався криво, і --- рукою (нервово, навхрест) --- шматував на клапті той мур, де загратоване вікно... І знов в проломі знищена могила. Хреста нема і сліду. Ватра знов. Кому ж то ще нащадки знавіснілі в землі сирій спочити не дають?
СОТНИК УПА (грає на мандоліні і співає, інші ПАРТИЗАНИ час од часу підхоплюють):
Ой порóсли ті дороги та й травáми,
де ходили наші сотні з корогвáми.
Ой зацвiла, розстелилася отава,
де росла, де розквітала наша слава.
Прилетіла ластівочка та й зі всходу.
Та й принесла дивну вістку для народу:
щебетала, що закінчиться руїна,
стане-встане славна й вольна Україна.
Задзвонили сумно дзвони, заридали!
А ми нашу славу й волю поховали.
Поховали в темних лiсах, лютих бóрах.
І по тюрмах чужинецьких, по табóрах.(3)
Скінчилась пісня, але СОТНИК далі моpдує струни, рве на клапті простір. "Ну, разом! Ну!" --- і кобза підхопила. "Навально вдармо гей!" --- і ЗАПОРОЖЦІ, і СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ, і ПАРТИЗАНИ зірвалися, як стій,
на рівні ноги і вдарили. Здригнувся КАРДИНАЛ.
ЗАПОРОЖЦІ, СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ, і ПАРТИЗАНИ (разом ):
Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону!
В ріднім краю пановати не дамо нікому! (4)
І тихо стало... Десь ген-ген --- сосна, морозом скута, глухо застогнала…
КАРДИНАЛ (до БРАНЦЯ):
Ти бачив, як народжується смерч
у серці Азії? Як гуснуть метастази
роз'ятреної золотом Орди
і гасне день. І здичавілий вітер
терзає срібнорунне Дике Поле
мільйонами розжарених копит.
Ти бачив, як хриплять фортечні мури
в обіймах стужавілого аркану?
в безсилий крик беззахисного горла
вгризається затроєна стріла?
Ти бачив, як темніють ясні зорі,
кричить трава, німіють осокори
і кров'ю захлинається вода?
Ти бачив? чув? палив, рубав і різав?
Ти євалтував? Ти пив гарячу кров?
Чи ти хоч раз в своїм житті упився
безкарністю роз'юшеної волі,
роздоллям невідплатного гріха?..
Ні, сину мій. Той, хто не їв з ножа
живого, ще пульсуючого серця –
нізащо не зуміє осягнути
солодкої знемоги всепокори:
розчинення в безликості юрби...
А ті, котрі відмовились від себе
заради екстатичного свавілля
розгойданих Фортуною вождів?
Хіба вони вживуться із героєм,
який у їхні бульбашкові душі
запраг улити совісті свинець?
Пусте це все. Облиш. Між вами прірва.
Отой “народ”, задля якого ти
отут караєшся, катуєшся і гинеш –
давно змалів до турків без'язиких,
зіщулився у макове зерно:
вони тебе розпнуть. Та ж України
уже, вважай, нема. Вона зосталась
ГОЛОС З-ЗА ЧЕТВЕРТОЇ СТІНИ:
Ні, сатано. Не вмерла Україна.
Не вичахла в серцях козацька міць.
Ми встаємо. Ми розгинаєм спини.
У кожного в душі палає Січ.
Ми встаємо із баговиння каторг.
Із шумовиння зблідлої юрби.
Ми встаємо, і синьо-жовтий прапор
знов виростає в символи доби.
Ми встаємо. Рвемо обридлі пута.
Пульсують в скронях коні вороні!
Ми більш уже не будемо закуті
в кайдани страху, ницості й брехні.
КАРДИНАЛ:
Наївні хлопці... Молода трава,
що тільки вчора виткнулась на сонце
і ще не бачила щербатої коси.
(до БРАНЦЯ, фамільярно):
А ти, старий, жилавий будячище,
обпечений студеними вітрами,
хіба не знаєш
чим усе скінчиться?
(далі, проникливо):
Ти вже не хлопчик. Ти зробив, що міг.
Здолав усе і заслужив на щастя –
просте родинне щастя, мир і спокій,
як дитинча, що робить перші кроки
у теплий світ батьківського обійстя.
Ти все здолав і заслужив на щастя:
на щедрий сміх причаєної ночі,
на сина безборонно-сині очі,
дзвінкий азарт рибальського світанку,
медів'яну черешню біля ганку,
(швидким, гарячим шепотом):
я все зроблю, аби лиш тільки слово,
одне-єдине слово. Рух бровою,
нечутно-безшелесний крок убік –
і все твоє. Ніхто, ніде й ніколи,
ні в чому не посміє дорікнути
славетному Поету і герою...
Ну? я чекаю? Ти ідеш за мною?
БРАНЕЦЬ :
Ні.
КІНЕЦЬ
1. В.Стус. Поезії. Київ, Радянський письменник, 1990.
2. Т.Шевченко. ПЗТ, т.1, ст.153. Київ, Наукова Думка, 1990.
3. Народна пісня. Автор невідомий.
4. Із Українського Гімну.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ні
ДІЙОВІ ОСОБИ:
БРАНЕЦЬ
НАГЛЯДАЧ
СІРИЙ КАРДИНАЛ
ГОЛОС З-ЗА ЧЕТВЕРТОЇ СТІНИ
(з волі СІРОГО КАРДИНАЛА можуть з'являтися і інші ДІЙОВІ ОСОБИ)
ПРОЛОГ
Відкрила двері й стала на порозі
щербата Смерть з порожніми очима,
із рештками пергаментної шкіри
на черепа опуклім задзеркаллі.
Косу сталеву сперла у куточку,
за довгий стіл хазяйновито всілась,
перо вмочила в каламар з чорнилом
і почала писати протокол.
I поповзли по сірому папері
слова, свинцево-мудрі та безкровні,
цинічний усміх брезклого обличчя
сплітаючи в кiстляву павутину.
Слова звивались, жалили й сичали,
слова казились, гавкали й гарчали,
гарячі жили Бранцю розтинали -–
упитись хтіли. Та козацька кров,
крута й терпка, як зимний сік калини –
не витікала із козацьких жил.
І тануло мертвотно-сіре листя
отруйних слів, понизаних в намисто
брехні і зради. Злоби та олжі.
А зір Поета кришталево-чистий
без труду розтинав тюремні мури,
і понад остогидлими снігами
до рідної країни тихо линув,
де горизонту лінія єднала
блакить небес і золото ланів.
ДІЯ I
Ніч. Карцер. Загратоване вікно.
БРАНЕЦЬ (тихо):
Довкруг – обрізано жалі,
обтято голосіння.
Десь при вечірньому столі –
батьків моїх тужіння
згорьоване. О цій порі,
аж чорні од розлуки,
ридають наші матері,
заламуючи руки.
Ще наші біди замалі?
Ще наберись терпіння.
Довкруг – обрізано жалі,
обтято голосіння.(1)
Зненацька – засув. Чути – НАГЛЯДАЧ:
У карцері, Вашé Преосвященство.
Закостенів у схизмі, дис-сидент!
Переступив поріг і зупинився. І – вбік півкроку. Слідом –
КАРДИНАЛ , в сутані сірій. До НАГЛЯДАЧА:
Залиште нас.
Сахнувся, пес, і двері причинив.
КАРДИНАЛ (до БРАНЦЯ):
Чимало вже таких, як ти, шалених,
шубовснуло сторчма у каламуть
ніким іще не пізнаного моря
людей і слів... Жадоба ідеалу,
хмільний напій, настояний на травах
вселюдського братерства і любови
їх кликав у дорогу... Все – даремно.
Повір мені, мій сину, все даремно.
Людина не така вже й незбагненна,
не чорно-білий сфінкс і не диявол,
усе простіш, мій хлопчику, простіш.
БРАНЕЦЬ :
А. Зно-ову ви... Облиште, чув не раз:
слабенька п'єска і сіренькі рими...
Десь, певно, вже й чатує за дверима
пахолок з "щиросердним каяттям".
КАРДИНАЛ :
Не треба так. Я знаю, хто ти є.
Читав твої "томи" і розумію
з ким маю справу. Я не поліцай.
БРАНЕЦЬ :
То хто ж тоді?
КАРДИНАЛ :
Я лиш смиренний пастир.
Розрадник душ, заблуканих в крамолі.
Я вчу незрячих бачити крізь сон,
і зцілюю видющих од безсоння.
БРАНЕЦЬ :
Нікчемна праця. Я тебе не кликав.
КАРДИНАЛ :
Я проведу тебе по всіх розхрестях пекла.
По всіх розхрестях болю. Крізь життя
усіх твоїх “і мертвих, і живих,
і ненароджених іще” братів по крові,
і ти побачиш марноту любові,
безсилля бунту і нужденність волі,
і в ситому спокої всепокори
віднайдеш, врешті, втраченого суть.
ДІЯ II
Махнув крилом сутани --- і розпалась одна із стін тюремних.
У проломі, облита сяйвом місячним, постала розкопана могила. Обіч неї, довкруг багаття – ДУШІ ЗАПОРОЖЦІВ, порубані, посічені, в кайданах.
КОБЗАР (грає і співає, ЗАПОРОЖЦІ час од часу підхоплюють)
Наш отаман Гамалія,
Отаман завзятий,
Забрав хлопців та й поїхав
По морю гуляти,
По морю гуляти,
Слави здобувати,
Із турецької неволі
Братів визволяти.
Ой приїхав Гамалія
Аж у ту Скутару,
Сидять брати-запорожці,
Дожидають кари.
Ой як крикнув Гамалія:
“Брати, будем жити,
Будем жити, вино пити,
Яничара бити,
А курені килимами,
Оксамитом крити.”
Вилітали небожата
На лан жито жати;
Жито жали, в копи клали,
Гуртом заспівали:
“Слава тобі, Гамалію,
На ввесь світ великий,
На ввесь світ великий,
На всю Україну,
Що не дав ти товариству
Згинуть на чужині”. (2)
БРАНЕЦЬ :
Народитись в кайданах.
Зростати в нужді і в неволі.
Осягти повноліття – холопом, в шляхетськім ярмі,
і втекти на край світу, де хвилі ординського моря,
безупинно розшарпують берег слов'янських надій.
Стати муром супроти.
Зміцніти.
Лягти на крило.
Обдираючи ребра в залізні гаки Цареграду,
начиняючи трупом високі могильні кургани –
збудувати державу з ревiння гармат та відваги,
із презирства до смерті й нещадного блиску шабель.
Збудувати державу із синього-синього неба,
із гарячих сердець, вічно спраглих бездонної волі,
із жуpливих пісень, відшліфованих сонцем та вітром,
з божевільного танцю, що брук розбиває до крові,
і – утратити все.
Утопити в гнилому болоті.
У трухлявому лісі.
В тупій, непролазній пітьмі.
Де лиш стогін і регіт, і крик двоголового крука
раз у раз провіщає якусь недоладну біду...
Але лицарі ті не погинули марно, не вмерли,
бо відвагу свою перелили у пісню й молитву,
бо надію свою перелили у пісню й молитву,
кров гарячу свою перелили нащадкам у жили.
I хто має хоч кpаплю отої шаленої кpовi,
хоч в якiм би вiн piс стояpемнiм, столютiм яpмi –
не впаде на колiна, не стане молитись сваволi,
бо в кpовi тiй живе степова неокpаєна воля,
бо в кpовi тiй нуpтує Днiпpових поpогiв несить!
Ударив люто грім, та ЗАПОРОЖЦІ іще лютіше:"Слава!" – і стіна навпроти них розсипалась на порох, мов не було. І в тім новім проломі постала знов осквернена могила: сплюндрована, з поваленим хрестом... Горіла ватра ясна обіч неї. Палала ватра ясно, а довкола, постріляні,
порубані, в кайданах – стояли душі СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ
СТРІЛЬЦІ (стоять, побравшись за плечі, і співають "Червону калину"):
Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася,
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо.
Машерують наші добровольці у кровавий тан:
Визволяти братів-українців з московських кайдан.
А ми тії ворожі кайдани розірвемо,
А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо.
Гей у полі ярої пшениці золотистий лан.
Розпочали Стрільці Січовії з ворогами тан!
А ми тую ярую пшеницю ізберемо,
А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо.
БРАНЕЦЬ:
Із небуття.
Із попелу.
Із тліну
стократно спалених, розораних руїн –
злетів у небо
сокіл України,
розпружив крила
сокіл України
на полотнищах юних пpапоpiв.
І підвелась
потоптана калина,
знов ожила
купина неспалима,
і стрепенулась
ненька-Україна,
і розсміялась
воля молода...
Аж стрепенулась
мати-Україна,
як усміхнулась
доля молода...
КОБЗАР:
Де ж ті лицарі славні, сини молодої держави,
що до неба пiднесли знамена її золоті?
БРАНЕЦЬ :
Всі погинули в січах,
погинули в січах кривавих,
у шаленому танці згоріли серця молоді.
КОБЗАР:
Хто ж їм, лицарям тим,
що життя за Вкраїну поклали,
хто ж їм очі тоді, хто ж їм очі, хто очі закрив,
як у чистому полі, у чистому полі лежали,
як хмаринку у небі, у синьому небі шукали,
а довкола яріли,
од їхньої крові яріли,
яріли жита золоті?
Хто ж їм, лицарям тим,
що життя за Вкраїну поклали,
хто ж їм рани тоді, хто ж їм рани, хто рани обмив?
Хто в уста цілував,
хто востаннє уста цілував молодії?
Хто китайкою тіло, хто тіло китайкою вкрив?
Хто ж за лицарів тих,
що життя за Вкраїну поклали,
хто молився за них, милосердя у Бога просив?
Хто насипав високі, до неба високі могили,
на могилах на тих чорнобривці і мак
посадив?
БРАНЕЦЬ :
Їм орли степові очі сині крильми
закривали,
їм осінні дощі тіло біле з крові
обмивали,
їх волошки в уста, у черлені уста
цілували,
їм волошки голубили спечені смертю вуста.
Темна ніч їх китайкою чорною-чорною вкрила!
Не червона китайка – та де ж її взяти вночі?
А за душі їх чисті – уся Україна просила,
а за душі їх чисті – уся Україна молила,
вся Вкраїна молила-молилась
за спокій душі...
Але лицарі ті не погинули марно, не вмерли,
бо відвагу свою перелили у пісню й молитву,
бо надію свою перелили у пісню й молитву,
кров гарячу свою
перелили
нащадкам у жили...
КАРДИНАЛ :
Надія, віра, сила, слава, честь.
Руїни, кров. Потоптана калина.
Молитва, пісня. Сокіл України.
Хмільна-а спокуса відчайдушних слів!
І знову в бій.
За фікцію.
Міраж.
За мерехтіння предківської слави.
Барвистий міф вкраїнської держави
знов потребує крові.
Крові й снів.
БРАНЕЦЬ :
Як тяжко йти... Як трудно волочити
столітньої ганьби млинове жорно,
замшілий камінь власної могили –
як душить він... Як тисне, душить, чавить,
і на дрібну труху перетирає
отерплу душу...
Ні пари з уст ЙОГО ЯСНОВЕЛЬМОЖНІСТЬ. Лиш посміхався криво, і --- рукою (нервово, навхрест) --- шматував на клапті той мур, де загратоване вікно... І знов в проломі знищена могила. Хреста нема і сліду. Ватра знов. Кому ж то ще нащадки знавіснілі в землі сирій спочити не дають?
СОТНИК УПА (грає на мандоліні і співає, інші ПАРТИЗАНИ час од часу підхоплюють):
Ой порóсли ті дороги та й травáми,
де ходили наші сотні з корогвáми.
Ой зацвiла, розстелилася отава,
де росла, де розквітала наша слава.
Прилетіла ластівочка та й зі всходу.
Та й принесла дивну вістку для народу:
щебетала, що закінчиться руїна,
стане-встане славна й вольна Україна.
Задзвонили сумно дзвони, заридали!
А ми нашу славу й волю поховали.
Поховали в темних лiсах, лютих бóрах.
І по тюрмах чужинецьких, по табóрах.(3)
Скінчилась пісня, але СОТНИК далі моpдує струни, рве на клапті простір. "Ну, разом! Ну!" --- і кобза підхопила. "Навально вдармо гей!" --- і ЗАПОРОЖЦІ, і СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ, і ПАРТИЗАНИ зірвалися, як стій,
на рівні ноги і вдарили. Здригнувся КАРДИНАЛ.
ЗАПОРОЖЦІ, СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ, і ПАРТИЗАНИ (разом ):
Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону!
В ріднім краю пановати не дамо нікому! (4)
І тихо стало... Десь ген-ген --- сосна, морозом скута, глухо застогнала…
КАРДИНАЛ (до БРАНЦЯ):
Ти бачив, як народжується смерч
у серці Азії? Як гуснуть метастази
роз'ятреної золотом Орди
і гасне день. І здичавілий вітер
терзає срібнорунне Дике Поле
мільйонами розжарених копит.
Ти бачив, як хриплять фортечні мури
в обіймах стужавілого аркану?
в безсилий крик беззахисного горла
вгризається затроєна стріла?
Ти бачив, як темніють ясні зорі,
кричить трава, німіють осокори
і кров'ю захлинається вода?
Ти бачив? чув? палив, рубав і різав?
Ти євалтував? Ти пив гарячу кров?
Чи ти хоч раз в своїм житті упився
безкарністю роз'юшеної волі,
роздоллям невідплатного гріха?..
Ні, сину мій. Той, хто не їв з ножа
живого, ще пульсуючого серця –
нізащо не зуміє осягнути
солодкої знемоги всепокори:
розчинення в безликості юрби...
А ті, котрі відмовились від себе
заради екстатичного свавілля
розгойданих Фортуною вождів?
Хіба вони вживуться із героєм,
який у їхні бульбашкові душі
запраг улити совісті свинець?
Пусте це все. Облиш. Між вами прірва.
Отой “народ”, задля якого ти
отут караєшся, катуєшся і гинеш –
давно змалів до турків без'язиких,
зіщулився у макове зерно:
вони тебе розпнуть. Та ж України
уже, вважай, нема. Вона зосталась
ГОЛОС З-ЗА ЧЕТВЕРТОЇ СТІНИ:
Ні, сатано. Не вмерла Україна.
Не вичахла в серцях козацька міць.
Ми встаємо. Ми розгинаєм спини.
У кожного в душі палає Січ.
Ми встаємо із баговиння каторг.
Із шумовиння зблідлої юрби.
Ми встаємо, і синьо-жовтий прапор
знов виростає в символи доби.
Ми встаємо. Рвемо обридлі пута.
Пульсують в скронях коні вороні!
Ми більш уже не будемо закуті
в кайдани страху, ницості й брехні.
КАРДИНАЛ:
Наївні хлопці... Молода трава,
що тільки вчора виткнулась на сонце
і ще не бачила щербатої коси.
(до БРАНЦЯ, фамільярно):
А ти, старий, жилавий будячище,
обпечений студеними вітрами,
хіба не знаєш
чим усе скінчиться?
(далі, проникливо):
Ти вже не хлопчик. Ти зробив, що міг.
Здолав усе і заслужив на щастя –
просте родинне щастя, мир і спокій,
як дитинча, що робить перші кроки
у теплий світ батьківського обійстя.
Ти все здолав і заслужив на щастя:
на щедрий сміх причаєної ночі,
на сина безборонно-сині очі,
дзвінкий азарт рибальського світанку,
медів'яну черешню біля ганку,
(швидким, гарячим шепотом):
я все зроблю, аби лиш тільки слово,
одне-єдине слово. Рух бровою,
нечутно-безшелесний крок убік –
і все твоє. Ніхто, ніде й ніколи,
ні в чому не посміє дорікнути
славетному Поету і герою...
Ну? я чекаю? Ти ідеш за мною?
БРАНЕЦЬ :
Ні.
КІНЕЦЬ
1. В.Стус. Поезії. Київ, Радянський письменник, 1990.
2. Т.Шевченко. ПЗТ, т.1, ст.153. Київ, Наукова Думка, 1990.
3. Народна пісня. Автор невідомий.
4. Із Українського Гімну.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію