ДІЙОВІ ОСОБИ:

БРАНЕЦЬ
НАГЛЯДАЧ
СІРИЙ КАРДИНАЛ
ГОЛОС З-ЗА ЧЕТВЕРТОЇ СТІНИ

(з волі СІРОГО КАРДИНАЛА можуть з'являтися і інші ДІЙОВІ ОСОБИ)

ПРОЛОГ

Відкрила двері й стала на порозі
щербата Смерть з порожніми очима,
із рештками пергаментної шкіри
на черепа опуклім задзеркаллі.

Косу сталеву сперла у куточку,
за довгий стіл хазяйновито всілась,
перо вмочила в каламар з чорнилом
і почала писати протокол.

I поповзли по сірому папері
слова, свинцево-мудрі та безкровні,
цинічний усміх брезклого обличчя
сплітаючи в кiстляву павутину.

Слова звивались, жалили й сичали,
слова казились, гавкали й гарчали,
гарячі жили Бранцю розтинали -–
упитись хтіли. Та козацька кров,
крута й терпка, як зимний сік калини –
не витікала із козацьких жил.

І тануло мертвотно-сіре листя
отруйних слів, понизаних в намисто
брехні і зради. Злоби та олжі.

А зір Поета кришталево-чистий
без труду розтинав тюремні мури,
і понад остогидлими снігами
до рідної країни тихо линув,
де горизонту лінія єднала
блакить небес і золото ланів.

ДІЯ I

Ніч. Карцер. Загратоване вікно.

БРАНЕЦЬ (тихо):
Довкруг – обрізано жалі,
обтято голосіння.
Десь при вечірньому столі –
батьків моїх тужіння
згорьоване. О цій порі,
аж чорні од розлуки,
ридають наші матері,
заламуючи руки.
Ще наші біди замалі?
Ще наберись терпіння.
Довкруг – обрізано жалі,
обтято голосіння.(1)

Зненацька – засув. Чути – НАГЛЯДАЧ:

У карцері, Вашé Преосвященство.
Закостенів у схизмі, дис-сидент!

Переступив поріг і зупинився. І – вбік півкроку. Слідом –
КАРДИНАЛ , в сутані сірій. До НАГЛЯДАЧА:
Залиште нас.

Сахнувся, пес, і двері причинив.

КАРДИНАЛ (до БРАНЦЯ):
Чимало вже таких, як ти, шалених,
шубовснуло сторчма у каламуть
ніким іще не пізнаного моря
людей і слів... Жадоба ідеалу,
хмільний напій, настояний на травах
вселюдського братерства і любови
їх кликав у дорогу... Все – даремно.
Повір мені, мій сину, все даремно.
Людина не така вже й незбагненна,
не чорно-білий сфінкс і не диявол,
усе простіш, мій хлопчику, простіш.

БРАНЕЦЬ :
А. Зно-ову ви... Облиште, чув не раз:
слабенька п'єска і сіренькі рими...
Десь, певно, вже й чатує за дверима
пахолок з "щиросердним каяттям".

КАРДИНАЛ :
Не треба так. Я знаю, хто ти є.
Читав твої "томи" і розумію
з ким маю справу. Я не поліцай.
БРАНЕЦЬ :
То хто ж тоді?

КАРДИНАЛ :
Я лиш смиренний пастир.
Розрадник душ, заблуканих в крамолі.
Я вчу незрячих бачити крізь сон,
і зцілюю видющих од безсоння.

БРАНЕЦЬ :
Нікчемна праця. Я тебе не кликав.

КАРДИНАЛ :
Я проведу тебе по всіх розхрестях пекла.
По всіх розхрестях болю. Крізь життя
усіх твоїх “і мертвих, і живих,
і ненароджених іще” братів по крові,
і ти побачиш марноту любові,
безсилля бунту і нужденність волі,
і в ситому спокої всепокори
віднайдеш, врешті, втраченого суть.

ДІЯ II
Махнув крилом сутани --- і розпалась одна із стін тюремних.
У проломі, облита сяйвом місячним, постала розкопана могила. Обіч неї, довкруг багаття – ДУШІ ЗАПОРОЖЦІВ, порубані, посічені, в кайданах.

КОБЗАР (грає і співає, ЗАПОРОЖЦІ час од часу підхоплюють)
Наш отаман Гамалія,
Отаман завзятий,
Забрав хлопців та й поїхав
По морю гуляти,
По морю гуляти,
Слави здобувати,
Із турецької неволі
Братів визволяти.
Ой приїхав Гамалія
Аж у ту Скутару,

Сидять брати-запорожці,
Дожидають кари.
Ой як крикнув Гамалія:
“Брати, будем жити,
Будем жити, вино пити,
Яничара бити,
А курені килимами,
Оксамитом крити.”
Вилітали небожата
На лан жито жати;
Жито жали, в копи клали,
Гуртом заспівали:
“Слава тобі, Гамалію,
На ввесь світ великий,
На ввесь світ великий,
На всю Україну,
Що не дав ти товариству
Згинуть на чужині”. (2)

БРАНЕЦЬ :
Народитись в кайданах.
Зростати в нужді і в неволі.
Осягти повноліття – холопом, в шляхетськім ярмі,
і втекти на край світу, де хвилі ординського моря,
безупинно розшарпують берег слов'янських надій.

Стати муром супроти.
Зміцніти.
Лягти на крило.
Обдираючи ребра в залізні гаки Цареграду,
начиняючи трупом високі могильні кургани –
збудувати державу з ревiння гармат та відваги,
із презирства до смерті й нещадного блиску шабель.

Збудувати державу із синього-синього неба,
із гарячих сердець, вічно спраглих бездонної волі,
із жуpливих пісень, відшліфованих сонцем та вітром,
з божевільного танцю, що брук розбиває до крові,
і – утратити все.
Утопити в гнилому болоті.
У трухлявому лісі.
В тупій, непролазній пітьмі.
Де лиш стогін і регіт, і крик двоголового крука
раз у раз провіщає якусь недоладну біду...

Але лицарі ті не погинули марно, не вмерли,
бо відвагу свою перелили у пісню й молитву,
бо надію свою перелили у пісню й молитву,
кров гарячу свою перелили нащадкам у жили.

I хто має хоч кpаплю отої шаленої кpовi,
хоч в якiм би вiн piс стояpемнiм, столютiм яpмi –
не впаде на колiна, не стане молитись сваволi,
бо в кpовi тiй живе степова неокpаєна воля,
бо в кpовi тiй нуpтує Днiпpових поpогiв несить!

Ударив люто грім, та ЗАПОРОЖЦІ іще лютіше:"Слава!" – і стіна навпроти них розсипалась на порох, мов не було. І в тім новім проломі постала знов осквернена могила: сплюндрована, з поваленим хрестом... Горіла ватра ясна обіч неї. Палала ватра ясно, а довкола, постріляні,
порубані, в кайданах – стояли душі СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ

СТРІЛЬЦІ (стоять, побравшись за плечі, і співають "Червону калину"):
Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася,
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо.

Машерують наші добровольці у кровавий тан:
Визволяти братів-українців з московських кайдан.
А ми тії ворожі кайдани розірвемо,
А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо.

Гей у полі ярої пшениці золотистий лан.
Розпочали Стрільці Січовії з ворогами тан!
А ми тую ярую пшеницю ізберемо,
А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо.

БРАНЕЦЬ:
Із небуття.
Із попелу.
Із тліну
стократно спалених, розораних руїн –
злетів у небо
сокіл України,
розпружив крила
сокіл України
на полотнищах юних пpапоpiв.

І підвелась
потоптана калина,
знов ожила
купина неспалима,
і стрепенулась
ненька-Україна,
і розсміялась
воля молода...

Аж стрепенулась
мати-Україна,
як усміхнулась
доля молода...

КОБЗАР:
Де ж ті лицарі славні, сини молодої держави,
що до неба пiднесли знамена її золоті?

БРАНЕЦЬ :
Всі погинули в січах,
погинули в січах кривавих,
у шаленому танці згоріли серця молоді.

КОБЗАР:
Хто ж їм, лицарям тим,
що життя за Вкраїну поклали,
хто ж їм очі тоді, хто ж їм очі, хто очі закрив,
як у чистому полі, у чистому полі лежали,
як хмаринку у небі, у синьому небі шукали,
а довкола яріли,
од їхньої крові яріли,
яріли жита золоті?

Хто ж їм, лицарям тим,
що життя за Вкраїну поклали,
хто ж їм рани тоді, хто ж їм рани, хто рани обмив?
Хто в уста цілував,
хто востаннє уста цілував молодії?
Хто китайкою тіло, хто тіло китайкою вкрив?

Хто ж за лицарів тих,
що життя за Вкраїну поклали,
хто молився за них, милосердя у Бога просив?
Хто насипав високі, до неба високі могили,
на могилах на тих чорнобривці і мак
посадив?

БРАНЕЦЬ :
Їм орли степові очі сині крильми
закривали,
їм осінні дощі тіло біле з крові
обмивали,
їх волошки в уста, у черлені уста
цілували,
їм волошки голубили спечені смертю вуста.

Темна ніч їх китайкою чорною-чорною вкрила!
Не червона китайка – та де ж її взяти вночі?
А за душі їх чисті – уся Україна просила,
а за душі їх чисті – уся Україна молила,
вся Вкраїна молила-молилась
за спокій душі...

Але лицарі ті не погинули марно, не вмерли,
бо відвагу свою перелили у пісню й молитву,
бо надію свою перелили у пісню й молитву,
кров гарячу свою
перелили
нащадкам у жили...

КАРДИНАЛ :
Надія, віра, сила, слава, честь.
Руїни, кров. Потоптана калина.
Молитва, пісня. Сокіл України.
Хмільна-а спокуса відчайдушних слів!

І знову в бій.
За фікцію.
Міраж.
За мерехтіння предківської слави.
Барвистий міф вкраїнської держави
знов потребує крові.
Крові й снів.

БРАНЕЦЬ :
Як тяжко йти... Як трудно волочити
столітньої ганьби млинове жорно,
замшілий камінь власної могили –
як душить він... Як тисне, душить, чавить,
і на дрібну труху перетирає
отерплу душу...

Ні пари з уст ЙОГО ЯСНОВЕЛЬМОЖНІСТЬ. Лиш посміхався криво, і --- рукою (нервово, навхрест) --- шматував на клапті той мур, де загратоване вікно... І знов в проломі знищена могила. Хреста нема і сліду. Ватра знов. Кому ж то ще нащадки знавіснілі в землі сирій спочити не дають?

СОТНИК УПА (грає на мандоліні і співає, інші ПАРТИЗАНИ час од часу підхоплюють):
Ой порóсли ті дороги та й травáми,
де ходили наші сотні з корогвáми.
Ой зацвiла, розстелилася отава,
де росла, де розквітала наша слава.

Прилетіла ластівочка та й зі всходу.
Та й принесла дивну вістку для народу:
щебетала, що закінчиться руїна,
стане-встане славна й вольна Україна.

Задзвонили сумно дзвони, заридали!
А ми нашу славу й волю поховали.
Поховали в темних лiсах, лютих бóрах.
І по тюрмах чужинецьких, по табóрах.(3)

Скінчилась пісня, але СОТНИК далі моpдує струни, рве на клапті простір. "Ну, разом! Ну!" --- і кобза підхопила. "Навально вдармо гей!" --- і ЗАПОРОЖЦІ, і СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ, і ПАРТИЗАНИ зірвалися, як стій,
на рівні ноги і вдарили. Здригнувся КАРДИНАЛ.

ЗАПОРОЖЦІ, СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ, і ПАРТИЗАНИ (разом ):
Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону!
В ріднім краю пановати не дамо нікому! (4)

І тихо стало... Десь ген-ген --- сосна, морозом скута, глухо застогнала…

КАРДИНАЛ (до БРАНЦЯ):
Ти бачив, як народжується смерч
у серці Азії? Як гуснуть метастази
роз'ятреної золотом Орди
і гасне день. І здичавілий вітер
терзає срібнорунне Дике Поле
мільйонами розжарених копит.

Ти бачив, як хриплять фортечні мури
в обіймах стужавілого аркану?
в безсилий крик беззахисного горла
вгризається затроєна стріла?
Ти бачив, як темніють ясні зорі,
кричить трава, німіють осокори
і кров'ю захлинається вода?

Ти бачив? чув? палив, рубав і різав?
Ти євалтував? Ти пив гарячу кров?
Чи ти хоч раз в своїм житті упився
безкарністю роз'юшеної волі,
роздоллям невідплатного гріха?..

Ні, сину мій. Той, хто не їв з ножа
живого, ще пульсуючого серця –
нізащо не зуміє осягнути
солодкої знемоги всепокори:
розчинення в безликості юрби...

А ті, котрі відмовились від себе
заради екстатичного свавілля
розгойданих Фортуною вождів?
Хіба вони вживуться із героєм,
який у їхні бульбашкові душі
запраг улити совісті свинець?

Пусте це все. Облиш. Між вами прірва.
Отой “народ”, задля якого ти
отут караєшся, катуєшся і гинеш –
давно змалів до турків без'язиких,
зіщулився у макове зерно:
вони тебе розпнуть. Та ж України
уже, вважай, нема. Вона зосталась

ГОЛОС З-ЗА ЧЕТВЕРТОЇ СТІНИ:
Ні, сатано. Не вмерла Україна.
Не вичахла в серцях козацька міць.
Ми встаємо. Ми розгинаєм спини.
У кожного в душі палає Січ.

Ми встаємо із баговиння каторг.
Із шумовиння зблідлої юрби.
Ми встаємо, і синьо-жовтий прапор
знов виростає в символи доби.

Ми встаємо. Рвемо обридлі пута.
Пульсують в скронях коні вороні!
Ми більш уже не будемо закуті
в кайдани страху, ницості й брехні.

КАРДИНАЛ:
Наївні хлопці... Молода трава,
що тільки вчора виткнулась на сонце
і ще не бачила щербатої коси.

(до БРАНЦЯ, фамільярно):
А ти, старий, жилавий будячище,
обпечений студеними вітрами,
хіба не знаєш
чим усе скінчиться?

(далі, проникливо):

Ти вже не хлопчик. Ти зробив, що міг.
Здолав усе і заслужив на щастя –
просте родинне щастя, мир і спокій,
як дитинча, що робить перші кроки
у теплий світ батьківського обійстя.

Ти все здолав і заслужив на щастя:
на щедрий сміх причаєної ночі,
на сина безборонно-сині очі,
дзвінкий азарт рибальського світанку,
медів'яну черешню біля ганку,

(швидким, гарячим шепотом):

я все зроблю, аби лиш тільки слово,
одне-єдине слово. Рух бровою,
нечутно-безшелесний крок убік –
і все твоє. Ніхто, ніде й ніколи,
ні в чому не посміє дорікнути
славетному Поету і герою...
Ну? я чекаю? Ти ідеш за мною?

БРАНЕЦЬ :
Ні.

КІНЕЦЬ

1. В.Стус. Поезії. Київ, Радянський письменник, 1990.
2. Т.Шевченко. ПЗТ, т.1, ст.153. Київ, Наукова Думка, 1990.
3. Народна пісня. Автор невідомий.
4. Із Українського Гімну.