
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.02
22:08
Танцюють порожні віки.
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.
В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.
В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
2025.09.02
21:52
Віщувала заграва вітер
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.
Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.
Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юрій Яремко (1961) /
Поеми
ОРДА
Зоря степів Юлдуз, великий хане.
(Двері розчиняються, заходить Уґедей. Роздивляється навсібіч.)
УҐЕДЕЙ:
Юлдуз, пустунко, знову заховалась?
ЮЛДУЗ:
Я - джиннія, шукай мене, шукай...
УҐЕДЕЙ:
Чи ж так стрічати має чоловіка
жона покірна?
ЮЛДУЗ (сміється):
Джиннія - покірна?
шукай мене, шукай мене, шукай...
УҐЕДЕЙ:
Юлдуз, ласунко - пахлава, вино,
гранати й персики, хурма і виноград...
ЮЛДУЗ:
Я джиннія - п'ю місячне проміння:
шукай мене, шукай мене, шукай...
УҐЕДЕЙ:
Юлдуз, дикунко - бавишся з вогнем!
Виходь негайно, бо гукну сторожу!
ЮЛДУЗ (сміється):
Коли пошлеш нукéра за вином -
повернеться з блискучими очима.
УҐЕДЕЙ:
Зухвала дівко! Вирву язика!
(Метається по кімнаті, зриває зі стін килими,
відсуває скриню, перевертає столик.)
Одначе звідки? Голос, мов із бочки...
(Помічає вентиляційний отвір, забраний вигадливою
решіткою. Мчить до сходів і вибігає на дах палацу.)
Світло очей моїх, Юлдуз, ранкова зірко.
ЮЛДУЗ:
Великий хане, пане мого серця.
УҐЕДЕЙ:
Уста твої - мов пелюски граната.
Твій голос - туркітливе джерело
для спраглого верхівця... Відхиляю
цнотливих вій заслону променисту...
ЮЛДУЗ:
Язик твій - мов суцвіття ковили:
очам моїм цілюща прохолода.
УҐЕДЕЙ:
Дай поцілую, мила... Розтули
уста вологі й випусти на волю
звірятко балакуче й пустотливе,
ув'язнене за перлами зубів...
ЮЛДУЗ:
Цілуй мене, мій любий. Обережно
губу мою устами полони,
і посмокчи легенько... Потім другу...
Не поспішай, коханий. Досхочу
награймось язиками... Захлинаюсь
твоєю слиною, солодкою й терпкою,
мов молодий кумис.
УҐЕДЕЙ:
Спирає дух,
туманить розум... шкіра шовковиста...
За вушком поцілую, оближу
легенько шию... Пахнеш, як трава,
напоєна травневою грозою.
ЮЛДУЗ:
Огорнута тобою, потопаю
в твоїх обіймах, лагідних та дужих...
УҐЕДЕЙ:
Скидай, кохана, одяг - я не можу
терпіти далі...
ЮЛДУЗ:
Зійдемо униз -
я місяця соромлюся.
УҐЕДЕЙ:
Дурненька,
іди до мене.
(Підхоплює Юлдуз на руки, вона скрикує, обхоплює хана за шию.)
ЮЛДУЗ:
Легше, мій батире!
Не забувай, коханий, що несеш
тягар подвійний.
УҐЕДЕЙ (обережно ступаючи сходами):
Хмарку у хмаринці,
пушинку на пушинці, павучка
на срібній павутинці...
(Кладе на ліжко, починає роздягати)
Дивовижно
скільки одежі зайвої!
(Рве - ґудзики розлітаються по кімнаті)
ЮЛДУЗ:
Дурненький.
Навіщо було рвати? Я сама...
(Граційно вивільняється з решток одежі)
УҐЕДЕЙ:
Ось так, Юлдуз! Шаленого коня
не зупинити.
ЮЛДУЗ:
О, мій повелитель...
Я стану на коліна. Хай стріла
прониже наскрізь лоно безборонне.
УҐЕДЕЙ:
Очеретинка - луком тугорогим
переламалась: горбики грудей,
вузька спина і стегна круглобокі...
Немов газель грайлива нахилилась
до потічка.
ЮЛДУЗ:
Легенько прищемити
велить богиня ніжності Ідріс,
щоб розкоші кохання протривали
до перших півнів. О-о-о, мій багатуре...
УҐЕДЕЙ:
П'янка троянда саду насолод...
ЮЛДУЗ:
Священний змій, гаптований зірками...
(удвох)
розсовуючи складки, поринає,
торкнувшись дна, вертається, і знову
занурюється в лагідну глибінь
щілини долі. Пагін любострастя
брунькується, росте і розквітає
рожевим цвітом...
УҐЕДЕЙ:
Пахнеш, як полин,
між пальцями розтертий.
ЮЛДУЗ:
Обережно
візьми мене за кінчики грудей...
УҐЕДЕЙ:
Незручно водночас. Поперемінно,
легенько, пальцями, гостренькі шпичаки -
тугих дійниць навершя соковиті...
Колише вітер буйну ковилу,
колише джміль суцвіття пурпурове:
хлюпочеться, лоскоче, набухає,
пилком солодким тулуб огортає,
силкується злетіти, необачний -
і падає знесилено в безодню
солодкої знемоги, у провалля
печери любострастя, у Едем
пульсуючої плоті, ще і ще -
божественними спазмами, до раю,
у щедрий сміх причаєної ночі,
барвистий сон, гаптований казками,
чорнилом чорним списану печаль...
УҐЕДЕЙ (цілуючи очі):
Світло очей моїх, Юлдуз, ранкова зірко.
ЮЛДУЗ (пригортаючись):
Великий хане, пане мого серця.
УҐЕДЕЙ:
Я тільки мандрівник, що заблукав
в садах кохання... Втрапив у сильце
богині ніжності: щілина любострастя,
тугий живіт і горбики грудей.
Я виповнений вдячністю по вінця -
проси, що хочеш: золота, рабів,
чапан шовковий, перли, самоцвіти...
ЮЛДУЗ:
Всього в мене доволі, Уґедею.
УҐЕДЕЙ:
Чого ж зітхаєш, ластівко моя?
ЮЛДУЗ:
Що буде з нашим сином, Уґедею?
УҐЕДЕЙ:
Пощо питаєш? Вічне синє Небо
опікується долею маляти
в утробі матері... Звелю, аби Тоґтáй,
шаман усіх шаманів, розпалив
жертовники: дванадцять кобилиць -
для мстивих і зажерливих онґонів.
ЮЛДУЗ:
Що буде з нашим сином, Уґедею?
УҐЕДЕЙ:
Чому питаєш? Вічне синє Небо,
єдине правосудне і святе,
врятує, захистить і оборонить
від мороку, де править Етуґен -
володар духів, повелитель мертвих.
ЮЛДУЗ:
Коханий мій, що буде з нашим сином
у світі серединному? Живі
стократно небезпечніші за мертвих.
УҐЕДЕЙ:
Ти що говориш, жінко? Хто посміє?
Він - правнук Чинґісхана!
ЮЛДУЗ:
Син рабині.
УҐЕДЕЙ:
То воля Неба. Сорок п'ять народів
скорилося. Призначення монголів -
урядувати світом. Я сказав.
ЮЛДУЗ:
Мій любий Уґедею, я скорилась
тобі як чоловікові, проте
чоловіки - підступні і зрадливі.
Тим паче повелителі, нойони,
що звикли панувати неподільно
в улусах власних.
УҐЕДЕЙ:
Правду кажеш, квітко...
ЮЛДУЗ:
Чого зітхаєш тужно, мій батире?
УҐЕДЕЙ:
Данґул, син Рума, коназ урусутів
узяв ярлик від папи християн.
ЮЛДУЗ:
Пригадую: високий, бородатий,
із круглими блакитними очима...
УҐЕДЕЙ:
Він пив кумис! очистився вогнем!
благав про милість! клявся Етуґеном
служити вірно: йти, куди велю,
і убивати тих, на кого вкаже
моя десниця.
ЮЛДУЗ:
Так, великий хане:
підлота неймовірна. Етуґен,
без сумніву, належно покарає
відступника.
УҐЕДЕЙ:
Шамани урусутів
у довгих, шитих золотом, чапанах
сім днів і сім ночей молились Богу
Розп'ятому, і повелитель духів
розтис щелепи. Князь-клятвовідступник
підвівся з ложа смерті. Доведеться
послати військо. Чотирьох туменів,
гадаю, вистарчить.
ЮЛДУЗ:
Я чула, що уруси
будинки свого бога накривають
щитами з золота.
УҐЕДЕЙ:
Те золото, зозулько,
обдерли ще нукери Бату-хана...
ЮЛДУЗ:
Чи є на світі землі, що не знали
спустошливого гніву чинґізидів?
УҐЕДЕЙ:
Там править папа - вірник і слуга
Христа Розп'ятого, котрого в тих краях
вважають сином Бога і творцем
усього сущого...
ЮЛДУЗ:
Чи папа, цей шаман,
є істинним владикою? Чи платять
данину: кіньми, золотом, рабами -
підкорені народи? Чи нойони
покірні його волі? Чи прийдуть
коли покличе? Чи підуть на того,
на кого вкаже посохом своїм?
УҐЕДЕЙ:
Могутній хан німецької орди
прогнав його баскáків, розметав
війська його нойонів, розорив
столицю його царства. Присягнуло
йому чимало... Збивши воєдино
улуси поміж Рейном і Дунаєм,
проголосив себе великим ханом
усіх христопоклонників. Проте
шаман народів Заходу закляв
його страшним закляттям, і до року
зухвалий хан сконав. За ним сини,
один за другим, поки найхитріший
не здогадався: з ременем на шиї,
в лахмітті, босий, ледве не вошивий...
Живе, поки-що.
ЮЛДУЗ:
Думаю, цикута.
УҐЕДЕЙ:
Ти думаєш? А що коли Христос
є справді сином Неба і закляття
направду мало силу? Ураган
розпорошив народи, що послали
його на хрест! подерлася заслона
у домі його батька, і під землю
запалося могутнє царство Рум.
ЮЛДУЗ:
Цілуй мене, міцніше пригорни:
холоне кров - які страшні знамення...
УҐЕДЕЙ:
Не бійся, перепілко, не тремти:
зостануся з тобою до світання...
ЮЛДУЗ:
А що коли володар християн
пошле підмогу хану урусутів?
УҐЕДЕЙ:
Пошлю гінців в віддалені улуси.
Зберу усіх. Очолю військо сам.
ЮЛДУЗ:
Хіба Данґул такий великий воїн?
УҐЕДЕЙ:
Кульгавий барс, що видерся з капкану,
відгризши лапу. На мечі зухвальця
парує кров. Священна кров монголів.
ЮЛДУЗ:
Парує кров? Про що ти, Уґедею?
УҐЕДЕЙ:
У три ряди - звичаєм християн,
зімкнувши стрій, на величезних конях,
під градом стріл, помалу, далі швидше,
учвал, галопом! здиблена земля
гула, ревла, стогнала і двигтіла,
дрижало сонце! Жодне військо в світі
(хіба нукери самогó Сульдé -
бога війни) не стримало б навали
цих демонів! Одначе Субудай ,
старий шакал, чудово розумів,
як обернути силу на безсилля.
На звук зурни застрільники-уйґури,
удавши полохливих перепілок -
навтікача. Розпорошили стрій
розпалені гонитвою уруси,
підставившись під фланговий удар
скажених кераїтів. Двоє, троє,
як зграя псів - на лютого ведмедя:
жеруть, кусають, рвуть - поки не рухне
знесилений... Але й собак чимало
конає з перебитими хребтами.
Оговтавшись, оточені уруси
зібрались разом і, плече в плече,
під обстрілом, рубаючись затято,
продерлись крізь шеренги кераїтів,
уйґурів, кипчаків, каракитаїв,
і, винісши поранених, сховались
за довгими валами: їхні слуги,
(ті, що без коней ходять на війну)
важкі, великі повози - землею
засипали, з'єднавши ланцюгами.
Два місяці облоги - і уруси
згодились дати викуп. Розкопали
високий вал. Утішені нукери
з'юрмились із арканами, проте
мерзенні, підлі, ниці і безчесні,
ударили, зневаживши присягу,
зімкнувши стрій - ударили щосили:
розбили, розмели, розпорошили,
і, вирвавшись з оточення, дістались
до річки, де в багні, у очеретах
були човни притоплені. Між тими,
хто вислизнув із пастки, був Данґул:
тоді ще молодий, рожеволиций,
облесливий... Син барса та лисиці.
ЮЛДУЗ:
Я бачила його в Каракорумі.
Ти дав ярлик. Що сталось, Уґедею?
УҐЕДЕЙ:
Я дав ярлик, а мав би напоїти
кумисом з блекотою, і дивитись,
як корчиться потвора, як судомить
здерев'янілі м'язи, вивергає
потоки блювотиння, набухає
кривавим потом шкіра, чиряками
вкривається обличчя - як конає
зухвалий раб! Вихаркує кишки.
ЮЛДУЗ (заспокійливо}:
На захід сонця. Там, за небокраєм,
у володіннях папи - за Дунаєм,
в краях далеких, що іще не знали
спустошливого гніву чинґізидів -
візьмеш велику здобич, мій батире.
УҐЕДЕЙ:
Що може бути краще за війну!
П'янке чуття могутності і влади
над тисячами воїв, що не знають
страху і милосердя. Буревієм
упасти на народи. Убивати,
тягти в полон, трощити, грабувати
майно у непокірних королів:
улуси, коней, золото, рабів,
жінок, верблюдів, панцирних слонів.
Уся земля, весь безмір суходолу,
під океаном неба: від Китаю,
від моря східного - на захід, до Дунаю
і за Дунай - на край земного круга,
що морем омивається останнім -
усе належить дому Чинґісхана!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ОРДА
Квітень 1254 року. Надвечір'я. Опочивальня ханського палацу у Каракорумі - столиці Золотої Орди.
Посеред кімнати - срібне дерево, під яким стоять фігури чотирьох срібних левів, які дивляться на чотири сторони світу. Серед віття причаїлись чотири змії.
Сховані у сусідній кімнаті раби міхами нагнітають повітря у труби, під'єднані до бочок з різними напоями, і з роззявлених зміїних пащ тече кумис, мед, вино і пиво.
СЛУЖНИК (за дверима):
Зоря степів Юлдуз, великий хане.
(Двері розчиняються, заходить Уґедей. Роздивляється навсібіч.)
УҐЕДЕЙ:
Юлдуз, пустунко, знову заховалась?
ЮЛДУЗ:
Я - джиннія, шукай мене, шукай...
УҐЕДЕЙ:
Чи ж так стрічати має чоловіка
жона покірна?
ЮЛДУЗ (сміється):
Джиннія - покірна?
шукай мене, шукай мене, шукай...
УҐЕДЕЙ:
Юлдуз, ласунко - пахлава, вино,
гранати й персики, хурма і виноград...
ЮЛДУЗ:
Я джиннія - п'ю місячне проміння:
шукай мене, шукай мене, шукай...
УҐЕДЕЙ:
Юлдуз, дикунко - бавишся з вогнем!
Виходь негайно, бо гукну сторожу!
ЮЛДУЗ (сміється):
Коли пошлеш нукéра за вином -
повернеться з блискучими очима.
УҐЕДЕЙ:
Зухвала дівко! Вирву язика!
(Метається по кімнаті, зриває зі стін килими,
відсуває скриню, перевертає столик.)
Одначе звідки? Голос, мов із бочки...
(Помічає вентиляційний отвір, забраний вигадливою
решіткою. Мчить до сходів і вибігає на дах палацу.)
Світло очей моїх, Юлдуз, ранкова зірко.
ЮЛДУЗ:
Великий хане, пане мого серця.
УҐЕДЕЙ:
Уста твої - мов пелюски граната.
Твій голос - туркітливе джерело
для спраглого верхівця... Відхиляю
цнотливих вій заслону променисту...
ЮЛДУЗ:
Язик твій - мов суцвіття ковили:
очам моїм цілюща прохолода.
УҐЕДЕЙ:
Дай поцілую, мила... Розтули
уста вологі й випусти на волю
звірятко балакуче й пустотливе,
ув'язнене за перлами зубів...
ЮЛДУЗ:
Цілуй мене, мій любий. Обережно
губу мою устами полони,
і посмокчи легенько... Потім другу...
Не поспішай, коханий. Досхочу
награймось язиками... Захлинаюсь
твоєю слиною, солодкою й терпкою,
мов молодий кумис.
УҐЕДЕЙ:
Спирає дух,
туманить розум... шкіра шовковиста...
За вушком поцілую, оближу
легенько шию... Пахнеш, як трава,
напоєна травневою грозою.
ЮЛДУЗ:
Огорнута тобою, потопаю
в твоїх обіймах, лагідних та дужих...
УҐЕДЕЙ:
Скидай, кохана, одяг - я не можу
терпіти далі...
ЮЛДУЗ:
Зійдемо униз -
я місяця соромлюся.
УҐЕДЕЙ:
Дурненька,
іди до мене.
(Підхоплює Юлдуз на руки, вона скрикує, обхоплює хана за шию.)
ЮЛДУЗ:
Легше, мій батире!
Не забувай, коханий, що несеш
тягар подвійний.
УҐЕДЕЙ (обережно ступаючи сходами):
Хмарку у хмаринці,
пушинку на пушинці, павучка
на срібній павутинці...
(Кладе на ліжко, починає роздягати)
Дивовижно
скільки одежі зайвої!
(Рве - ґудзики розлітаються по кімнаті)
ЮЛДУЗ:
Дурненький.
Навіщо було рвати? Я сама...
(Граційно вивільняється з решток одежі)
УҐЕДЕЙ:
Ось так, Юлдуз! Шаленого коня
не зупинити.
ЮЛДУЗ:
О, мій повелитель...
Я стану на коліна. Хай стріла
прониже наскрізь лоно безборонне.
УҐЕДЕЙ:
Очеретинка - луком тугорогим
переламалась: горбики грудей,
вузька спина і стегна круглобокі...
Немов газель грайлива нахилилась
до потічка.
ЮЛДУЗ:
Легенько прищемити
велить богиня ніжності Ідріс,
щоб розкоші кохання протривали
до перших півнів. О-о-о, мій багатуре...
УҐЕДЕЙ:
П'янка троянда саду насолод...
ЮЛДУЗ:
Священний змій, гаптований зірками...
(удвох)
розсовуючи складки, поринає,
торкнувшись дна, вертається, і знову
занурюється в лагідну глибінь
щілини долі. Пагін любострастя
брунькується, росте і розквітає
рожевим цвітом...
УҐЕДЕЙ:
Пахнеш, як полин,
між пальцями розтертий.
ЮЛДУЗ:
Обережно
візьми мене за кінчики грудей...
УҐЕДЕЙ:
Незручно водночас. Поперемінно,
легенько, пальцями, гостренькі шпичаки -
тугих дійниць навершя соковиті...
Колише вітер буйну ковилу,
колише джміль суцвіття пурпурове:
хлюпочеться, лоскоче, набухає,
пилком солодким тулуб огортає,
силкується злетіти, необачний -
і падає знесилено в безодню
солодкої знемоги, у провалля
печери любострастя, у Едем
пульсуючої плоті, ще і ще -
божественними спазмами, до раю,
у щедрий сміх причаєної ночі,
барвистий сон, гаптований казками,
чорнилом чорним списану печаль...
УҐЕДЕЙ (цілуючи очі):
Світло очей моїх, Юлдуз, ранкова зірко.
ЮЛДУЗ (пригортаючись):
Великий хане, пане мого серця.
УҐЕДЕЙ:
Я тільки мандрівник, що заблукав
в садах кохання... Втрапив у сильце
богині ніжності: щілина любострастя,
тугий живіт і горбики грудей.
Я виповнений вдячністю по вінця -
проси, що хочеш: золота, рабів,
чапан шовковий, перли, самоцвіти...
ЮЛДУЗ:
Всього в мене доволі, Уґедею.
УҐЕДЕЙ:
Чого ж зітхаєш, ластівко моя?
ЮЛДУЗ:
Що буде з нашим сином, Уґедею?
УҐЕДЕЙ:
Пощо питаєш? Вічне синє Небо
опікується долею маляти
в утробі матері... Звелю, аби Тоґтáй,
шаман усіх шаманів, розпалив
жертовники: дванадцять кобилиць -
для мстивих і зажерливих онґонів.
ЮЛДУЗ:
Що буде з нашим сином, Уґедею?
УҐЕДЕЙ:
Чому питаєш? Вічне синє Небо,
єдине правосудне і святе,
врятує, захистить і оборонить
від мороку, де править Етуґен -
володар духів, повелитель мертвих.
ЮЛДУЗ:
Коханий мій, що буде з нашим сином
у світі серединному? Живі
стократно небезпечніші за мертвих.
УҐЕДЕЙ:
Ти що говориш, жінко? Хто посміє?
Він - правнук Чинґісхана!
ЮЛДУЗ:
Син рабині.
УҐЕДЕЙ:
То воля Неба. Сорок п'ять народів
скорилося. Призначення монголів -
урядувати світом. Я сказав.
ЮЛДУЗ:
Мій любий Уґедею, я скорилась
тобі як чоловікові, проте
чоловіки - підступні і зрадливі.
Тим паче повелителі, нойони,
що звикли панувати неподільно
в улусах власних.
УҐЕДЕЙ:
Правду кажеш, квітко...
ЮЛДУЗ:
Чого зітхаєш тужно, мій батире?
УҐЕДЕЙ:
Данґул, син Рума, коназ урусутів
узяв ярлик від папи християн.
ЮЛДУЗ:
Пригадую: високий, бородатий,
із круглими блакитними очима...
УҐЕДЕЙ:
Він пив кумис! очистився вогнем!
благав про милість! клявся Етуґеном
служити вірно: йти, куди велю,
і убивати тих, на кого вкаже
моя десниця.
ЮЛДУЗ:
Так, великий хане:
підлота неймовірна. Етуґен,
без сумніву, належно покарає
відступника.
УҐЕДЕЙ:
Шамани урусутів
у довгих, шитих золотом, чапанах
сім днів і сім ночей молились Богу
Розп'ятому, і повелитель духів
розтис щелепи. Князь-клятвовідступник
підвівся з ложа смерті. Доведеться
послати військо. Чотирьох туменів,
гадаю, вистарчить.
ЮЛДУЗ:
Я чула, що уруси
будинки свого бога накривають
щитами з золота.
УҐЕДЕЙ:
Те золото, зозулько,
обдерли ще нукери Бату-хана...
ЮЛДУЗ:
Чи є на світі землі, що не знали
спустошливого гніву чинґізидів?
УҐЕДЕЙ:
Там править папа - вірник і слуга
Христа Розп'ятого, котрого в тих краях
вважають сином Бога і творцем
усього сущого...
ЮЛДУЗ:
Чи папа, цей шаман,
є істинним владикою? Чи платять
данину: кіньми, золотом, рабами -
підкорені народи? Чи нойони
покірні його волі? Чи прийдуть
коли покличе? Чи підуть на того,
на кого вкаже посохом своїм?
УҐЕДЕЙ:
Могутній хан німецької орди
прогнав його баскáків, розметав
війська його нойонів, розорив
столицю його царства. Присягнуло
йому чимало... Збивши воєдино
улуси поміж Рейном і Дунаєм,
проголосив себе великим ханом
усіх христопоклонників. Проте
шаман народів Заходу закляв
його страшним закляттям, і до року
зухвалий хан сконав. За ним сини,
один за другим, поки найхитріший
не здогадався: з ременем на шиї,
в лахмітті, босий, ледве не вошивий...
Живе, поки-що.
ЮЛДУЗ:
Думаю, цикута.
УҐЕДЕЙ:
Ти думаєш? А що коли Христос
є справді сином Неба і закляття
направду мало силу? Ураган
розпорошив народи, що послали
його на хрест! подерлася заслона
у домі його батька, і під землю
запалося могутнє царство Рум.
ЮЛДУЗ:
Цілуй мене, міцніше пригорни:
холоне кров - які страшні знамення...
УҐЕДЕЙ:
Не бійся, перепілко, не тремти:
зостануся з тобою до світання...
ЮЛДУЗ:
А що коли володар християн
пошле підмогу хану урусутів?
УҐЕДЕЙ:
Пошлю гінців в віддалені улуси.
Зберу усіх. Очолю військо сам.
ЮЛДУЗ:
Хіба Данґул такий великий воїн?
УҐЕДЕЙ:
Кульгавий барс, що видерся з капкану,
відгризши лапу. На мечі зухвальця
парує кров. Священна кров монголів.
ЮЛДУЗ:
Парує кров? Про що ти, Уґедею?
УҐЕДЕЙ:
У три ряди - звичаєм християн,
зімкнувши стрій, на величезних конях,
під градом стріл, помалу, далі швидше,
учвал, галопом! здиблена земля
гула, ревла, стогнала і двигтіла,
дрижало сонце! Жодне військо в світі
(хіба нукери самогó Сульдé -
бога війни) не стримало б навали
цих демонів! Одначе Субудай ,
старий шакал, чудово розумів,
як обернути силу на безсилля.
На звук зурни застрільники-уйґури,
удавши полохливих перепілок -
навтікача. Розпорошили стрій
розпалені гонитвою уруси,
підставившись під фланговий удар
скажених кераїтів. Двоє, троє,
як зграя псів - на лютого ведмедя:
жеруть, кусають, рвуть - поки не рухне
знесилений... Але й собак чимало
конає з перебитими хребтами.
Оговтавшись, оточені уруси
зібрались разом і, плече в плече,
під обстрілом, рубаючись затято,
продерлись крізь шеренги кераїтів,
уйґурів, кипчаків, каракитаїв,
і, винісши поранених, сховались
за довгими валами: їхні слуги,
(ті, що без коней ходять на війну)
важкі, великі повози - землею
засипали, з'єднавши ланцюгами.
Два місяці облоги - і уруси
згодились дати викуп. Розкопали
високий вал. Утішені нукери
з'юрмились із арканами, проте
мерзенні, підлі, ниці і безчесні,
ударили, зневаживши присягу,
зімкнувши стрій - ударили щосили:
розбили, розмели, розпорошили,
і, вирвавшись з оточення, дістались
до річки, де в багні, у очеретах
були човни притоплені. Між тими,
хто вислизнув із пастки, був Данґул:
тоді ще молодий, рожеволиций,
облесливий... Син барса та лисиці.
ЮЛДУЗ:
Я бачила його в Каракорумі.
Ти дав ярлик. Що сталось, Уґедею?
УҐЕДЕЙ:
Я дав ярлик, а мав би напоїти
кумисом з блекотою, і дивитись,
як корчиться потвора, як судомить
здерев'янілі м'язи, вивергає
потоки блювотиння, набухає
кривавим потом шкіра, чиряками
вкривається обличчя - як конає
зухвалий раб! Вихаркує кишки.
ЮЛДУЗ (заспокійливо}:
На захід сонця. Там, за небокраєм,
у володіннях папи - за Дунаєм,
в краях далеких, що іще не знали
спустошливого гніву чинґізидів -
візьмеш велику здобич, мій батире.
УҐЕДЕЙ:
Що може бути краще за війну!
П'янке чуття могутності і влади
над тисячами воїв, що не знають
страху і милосердя. Буревієм
упасти на народи. Убивати,
тягти в полон, трощити, грабувати
майно у непокірних королів:
улуси, коней, золото, рабів,
жінок, верблюдів, панцирних слонів.
Уся земля, весь безмір суходолу,
під океаном неба: від Китаю,
від моря східного - на захід, до Дунаю
і за Дунай - на край земного круга,
що морем омивається останнім -
усе належить дому Чинґісхана!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію