НА ВІДСТАНЯХ НЕЗРАДНОЇ ДОРОГИ

Віталій Колодій,
письменник, член НСПУ


Трохи перефразовуючи Максима Рильського, скажу, що Віктор Максимчук свою літературну дорогу верстає уже не початківцем. Перші проби пера віддаленіли в часі при молодих романтичних настроях, переданих читачеві щиро, інтимно, і навіть у первісній недовершеності своїй залишали відчуття духовної просвітленості автора, його наміри зворушливо виповісти власні морально-світоглядні ідеали, віру у верховенство правди й любові у цьому непевному світі і в нашім неоднозначнім історичнім розвитку.
Символи окриленості, навіяні чотирма вітрами з довколишніх карпатських верховин, додали йому снаги і певності у творчих шуканнях, точніше сказати б – у доланні поетичної крутизни.
І звичайно – що не крок, то ставало видніше, і погляд біг далі, вловлюючи не побачене досі, приховане поверхневими зблисками напівправди, омани, брехні, уже чіткіше контрастували реальні складнощі стосунків і явищ.
Окілля вчорашніх задивувань світом уже вміщували не лише рожеві барви, й сьогодні це вочевидь позначилося на пильнішому вдивлянні автора в контури та образи дійсності. Нові переживання та перебіг подій, нерідко сумних і навіть трагічних, зумовили й нові тематичні спрямування його творчості. Досвід зрілості значно розширив його поетичні виднокола. Значимо ж:
Це як сон далекий –
На порозі осінь.
Тихо жде в зажурі
Потяга свого...
Віктор Максимчук вбирає у свої рядки нерозтрачене із мрій та сподівань, залишається при незмінній своїй незрадності світлим із першовитоків засадам й усвідомленні людської доброчинності. Журба його – коли тьмяніють чесноти батьків і дітей, а нитка поколінь обривається:
Лиш трава на тій стежці зів'яне,
Де вас ждали вони...
Та не ждуть...
Світло-тужлива тональність переважає у вміщеному до цієї збірки доробкові. Та наразі, мов громовий удар долі, вриваються чорно-трагічні струмені. Як це вражаюче звучить у віршах «Мертві квіти», «Вже рік як без тебе», «Ти мені віддала...», «Поруч близькі і друзі...». Тут особистісне художньо узагальнюється й нікого не залишає байдужим.
Автору вдається орнаментувати ту чи іншу, найчастіше визначальну у творі, образну деталь, пейзажно-природним штрихом:
Пора, пора...
Ви чуєте, темніє?
Вже зовсім поруч
До вечірні дзвін.
На обрії вже
Захід багряніє.
А дзвін лунає...
Вірші В. Максимчука здебільшого лірико-медитаційні, в основному звернені до коханої, побратима, друга, до гніздів'я свого роду, і відповідні настрої вони відбивають. Та їхній привільний плин зчаста бурунять сплески тривожних запитань від нашої одвічної соціально-історичної проблематики й відгукуються зболеними рядками:
Чом гине Україна
В безодні сірих днів?
Все рушиться довкола,
Неначе у вогні...
Стоять собі убого
Похмурені хати...
Слово поета просте і прозоре. Він не ускладнює вірша модними нині нагромадженнями метафор, паралельних асоціативних рядів, підтекстовою символікою і т. д. Однак видає у кращих взірцях свіжі, оригінальні образні перлинки, що потверджують його поважні творчі можливості: //Але осінь приходить під хату / Й тихо стелеться листям до ніг//; //Та на серці моїм біль / Ледь жевріє, / Бо відносять вони в даль / Мої мрії//; //А наш дім серед снігом засипаних гір – / Одинокий, мов птах, що злетів//; //Стояв край вулиці ліхтар / І тихо плакав//; //Дощ умирає в дорожній ямі//; //Лиш свічка без тебе тане, / 3 якою я віч-на-віч...//
Дещо від так званих модернових новацій позначилося у В. Максимчука на формотворчих засобах («Стань попелом», «Опалі листочки», «Коли рушиться світ», «Марити прийдешнім щастям»).
Зазначу, що в таких – із найбільш вдалих – віршах у верлібровій течії рядків прозирає глибина думки, почуття, висновку:
А слова запізнилися...
Лише деревам дозволено
губити повільно час.
Тільки камінь
зостається каменем
у будь-яку пору.
Тільки трави лугові
вміють знову й знову,
вдень і вночі,
дивитися в ту ж
безсонну воду...
Стануть руки галузками,
очі стануть озерами,
а вії опустяться під вагою
слів і сумнівів.
І ми знову заживемо
тихим життям
каменів і рослин...
Природно – і в тональності, і в міркуваннях та відвертій сповідальності – поетичний розділ збірки вливається у прозові «Роздуми та спогади». Проникливі, чуйні, сердечні, талановито, з радістю і щемкою гіркотою виписані. До найтоншого нерва й оголеної струни відчуттів доторкаються вони, збуджуючи тремке співпереживання. Особливо це стосується таких образків, як «Зустріч у сні», «Звучить мелодія», «Серцю не накажеш», де багато власне авторового болю, що близько сприймається...
Відрадно помічати, і це посвідчує хроніка написання віршів, що наш поет прагне позбуватися наявної почасти у його роботах декларативності, нашарувань дидактики у зверненнях до співбесідника-читача, загалом стає дедалі суворішим в самооцінках. На користь художній довершеності творів...
Віктор Максимчук – у дорозі, яку супроводжує вдумлива й наполеглива праця. Небезпідставно сподіваємося на його подальший творчий поступ.

Василь Лелек – поет від природи. Закономірно, що його ліричний герой не мислить себе без предківських традицій, без осмислення власного «я».
«Жертовна ватра» – єдина збірка поета, яка ввібрала в себе працю кількох десятків літ. Вона – свідчення виваженості, мудрості, високої поетичної майстерності.
Чому, єдина? А тому, що Василь Лелек залишив нас і пішов 25 листопада 1997 року у заобрійний світ.
Клуб творчої інтелігенції Вижниччини «Німчич», Вижницька центральна районна бібліотека та редакційна колегія журналу «Німчич» 24 грудня цього року організували і провели вечір-спогад присвячений пам’яті земляка, поета, члена спілки художників України, лауреата обласної літературної премії ім. Д. Загула Василя Лелека.
Смакує хліб, зароблений руками,
Якщо боюсь, то тільки Божих кар,
І від землі мудрішаю з роками,
Землі, де мій в мені зотлів Ікар…
Такими словами поета розпочала вечір ведуча Ангеліна Юрійчук, працівник районного відділу культури Вижницької райдержадміністрації. Зі словами-спогадами про поета виступили голова клубу творчої інтелігенції Вижниччини Манолій Попадюк, заслужений журналіст України Степан Кириляк, поетеса, членкиня клубу творчої інтелігенції Олена Швейко, автор цієї статті, працівниця Вижницької центральної районної бібліотеки Олена Синявська, директор Вижницької центральної райкіновідеомережі Олексій Яворський.
Під час виступів надійшла пропозиція підготувати і випустити у світ книгу неопублікованих поезій Василя Лелека, публікації про поета у періодичній пресі, створити авторську сторінку Василя Лелека у музеї міста.
Спогади… Спогади… Спогади…
Василь Лелек народився 24 грудня 1946 року в селі Бережонка Вижницького району. Годі й придумати романтичніший закуток. Він – філолог за фахом та митець за покликанням. Бо однаково оволодів як поетичним, так і різьбярським хистом.
Але важка підступна хвороба забрала Василя Лелека від нас на 51 році життя.
Тож кому, як не нам нести у люди його поетичне слово. Нехай його поезія очистить не одну душу, наснажить багато сердець до розуміння родинного тепла, до високих злетів у творчості, до душевних глибин…
Лише б земля не втратила надії,
А час відсіє блазнів і калік.
Переживу всіх зайд і всіх злодіїв,
Що молодий у мене вкрали вік…

Володимир МИХАЙЛОВСЬКИЙ,
член Національної спілки письменників України
У ВИМІРІ ЖУРБИ І РАДОСТІ

Віктор Максимчук пережив надто гірку печаль. Та чи пережив?.. Пам’ятаю, після смерті коханої дружини Орисі він аж осунувся. Очі були переповнені журбою, мов хмари дощами. «Як воно сталося, як?» – побивався.
А невдовзі зізнався: «Вірші, які пишу, то мій лік... Ними розмовляю з Орисею, ділюся пережитим і, як мені здається, вона мене розуміє навіть там... – Віктор звів очі у стигле сонячне небо. – Дасть Бог сили – закінчу книгу, яку присвячую пам’яті милої дружини...»
Говорив він це з такою щирістю, що той туск і справді був, мов натужена струна, натягнутий на скрипці його долі. До речі, Віктор зізнався, що книга вже має й назву – «Я, мов натужена струна...»
Порадів за товариша. Бо добре розумів, що вірші ці були єдиними, що гамували сприкреність його серця. За натурою він і так досить вразливий. А тут ще й мати занедужала, й донечку Софійку треба було леліяти вже одними руками. До того ж, віддався з головою і творенню молодого журналу «Німчич». Та й ще, та й ще... І при цьому щоденно носив у серці нев’янучу журбу свою, котра вперто ніяк не хотіла відпустити його, бо що не день, то все більше тяжіла...
Та ось минув деякий час. І я знову, навідавшись до Вижниці, зустрів поета Віктора Максимчука. На цей раз при вході до тамтешньої редакції газети «Вижницькі обрії». Розговорилися. На жаль, погляд Віктора не роз ’ яснився. До того туску додався й інший – померла рідна матуся. Але поділився він і часткою своєї творчої радості. Зізнався, що завершив рукопис книги.
«Думаю, це лише початок задуманого, – Віктор, як завжди, був по-дитячому довірливим. — Але, що є, то є... Якось на душі полегшало, – він в доволено перегорнув переді мною рукопис. – Це моя сповідь і перед Орисею, і перед друзями, і перед Вижницею... – Внутрішнє вдоволення ледь-ледь вияснювало його обличчя. І раптом: – Якщо хочеш – прочитай...»
Звісно, я не відмовився. Бо знав, що Віктору хотілося почути думку зі сторони.
Признаюся: його поезію читав, мов ходив дорогою і моєму серцю Вижницею, гамував подих, задивляючись у грайливе срібне дзеркало Черемошу, але найбільше захоплювало звучання його душі, промовляння до сердець людських, оте довірливе й несподіване ліричне «Я»...
Коли пишу оці рядки, два почуття тісно сплітаються в мені зараз: полинна гіркота за пережите товаришем, і радість від того, що він, нарешті, словами вивів той біль з грудей, бо хто знає, в що могла повернутися роз’ятрена печаль, яка взяла в обійми поетове серце.
Чому цей біль не ущухає?
Чому життя таке нестерпне?
Чому ця мить спішить, минає,
Як проминає літо в серпні?..
Поезія Віктора Максимчука будується часто на дисонансах, але з чітко означеним своїм місцем на роздоллі пережитого серцем. Віршам характерне відчуття внутрішнього неспокою, прагнення осмислити до кінця, що сталося. Тому більшість віршів його – то своєрідний сплав трагічного і того нескореного, що не дає людині впасти, навіть спіткнувшись на життєвому обриві.
В небі блакить...
Як далі жить?..
Нема з ким стати на пораду.
А була ти...
І всі мости
Разом розводили ми радо.
Але ясен-світ коханої залишився в донечці, яка є відсвітом того, що було:
Хай снігом пам‘ять замете,
Хоч то не сніг, а сукня біла...
Й в душі своїй зостав святе,
Та рідну матір, що любила...
Хай ніч навіє ніжні сни,
Хай не тривожить хуртовина.
Ми разом діждемось весни...
Я поруч, донечко, дитино.
Читаю, здається, прості слова – про пережите, про почуття, що інколи невмолимо б ’ ються у вікно світу... Але ж звідки ці, то темні, то світлі кольори почуттів, які в ’ яже поетова доля у жмуток та й кладе собі під серце? Для чого? Втамувати біль? Вхопитися за крило часу й далі йти? Приборкання відчаю в самому собі? Щоб утвердити непорушність надії при будь-якому співвідношенні відчаю і сподівання?..
У прикрості пережитого поет хоче зв’язати на вітрі дня обірвану струну своєї віри та й продовжити гру на бистрині життя..
Скрипка осіння знов кличе в гори,
Сонечко з неба сміється мені...
Хочу не раз ще у пишнім уборі
Глянути в осінь прожитих днів!..
Що ми чуємо з-під цієї обірваної, але таки зв’язаної струни?
На дворі дощ...
А серце давить щем.
Я хочу краплею на мить
На землю впасти
З цим дощем.
Задля чого?.. Поет хоче вірити, що «а раптом з цього користь їй буде». Віктор Максимчук дуже часто горнеться до природи, з якою, як з посестрою, довірливий і щирий. Він ні разу з нею не лукавить.
Пролітають роки, мов дим,
За зимою приходять весни.
Чом мій погляд стає сумним —
Пташку мій ти, біло-небесний?..
У житті не раз і мені доводилося бачити болем зболених людей, які тримали у собі тяжкість кривди у стократ важчу за них самих. По всякому вони виходили з цього стану. Але готовий заприсягтися, що в поетових очах вона осідає найглибше, і долається тільки словом, що зроджується в його серці.
І щось не те зі мною...
Риплять дерева,
Розіпнувши руки...
І дихає хтось дзвінко за спиною.
Розтанув час...
Але тим, мабуть, і цілюще, навчальне поетове слово, коли воно не тільки йому самому не дає впасти долілиць життя, а здатне вселити надію в того, хто йде поруч, хоч «і важко час нести, що впав тобі на плечі». Бо, виявляється, навіть і на зламі вітер не кидає того під ноги, хто хоче йти.
Якщо в думках плекаємо надії,
Якщо добро із нами наяву,
Якщо душа ридає і радіє —
Тоді я відчуваю, що живу.
А якщо цього замало, то утвердь у собі й інше:
Тож навчися у світлості жити,
Якщо хочеш земної краси.
Кмітливе око поета, коли він, нарешті, «відв’язує» себе бодай на мить від берега потривоженої усамітненості, здатне враз побачити таке, що не кожен навіть за все життя дозріє тоте осягнути: «А в лузі тихо місяць жав ще росяну траву», «Зоря світанкова, ніби згадка жива, що вікує в мені», «Сідай до столу – під рамена світу. Повідай, що душі твоїй болить?..»
У віршах поета Віктора Максимчука не тільки його настрій, а й воля його, ходіння зламом потривоженого світу.
Коли життя позве в останню путь
І перекреслить все, що за плечима,
З собою я нічого не візьму, —
Лише той світ, що бачив я очима.
Осмислене життя поета не тільки заглядає в криницю мудрості, він кличе і нас бодай раз напитися з неї:
Якщо б слова і справи
Повік не розлучались,
На світі б не зосталось
Неорної землі.
Цей вимір життя у нього чітко означений:
Не страшно вмерти,
Страшно зоставити незавершеними
розпочаті справи, страшно звикнути
до своєї відсутності в цьому
прекрасному людському світі.
У ліриці (я хочу ще раз на цьому наголосити) Віктор Максимчук не веде мову лише про себе самого, у віршах він спілкується у високому одкровенні зі своїми щирими друзями, в чому осягається «таїна» чистого, довірливого побратимства, яке (кажу без найменшого перебільшення!) є повчальним для кожного. Це, зокрема, читаємо і в поезії, присвяченій поету, лауреату Національної премії імені Т.Г.Шевченка (на жаль, який уже відійшов у вічність) Тарасові Мельничуку:
Так, Тарасику,
В слові ти – вічність...
У росині – зоря.
Зоря світанкова,
Ніби згадка жива,
Що вікує в мені.
В такому гарячому одкровенні Віктор Максимчук стає нам ще прихильнішим і у віршах, присвячених письменникові Івану Гришину-Грищуку, поету Манолію Попадюку (та й не лише їм!).
Нова книга Віктора Максимчука (в 2003 році у видавництві «Черемош» вийшла його перша поетична збірка «Незваний гість», а в 2005 році друга – «Кує літа зозуля») має і доробок короткої прози – своєрідні думки вголос: «Так мало тепла в людях, що й Землі стає холодно», «Буває часом, відміряєш сім разів, і різати бажання помирає», «Той, хто говорить, добре подумавши, проте, що думає, ніколи не каже»... Автор пропонує і кілька своїх оповідань – «У пошуках кохання», «Люблю грозу!», «Лист до незнайомки». Думаю, вони захоплять молодих людей, які роблять лише свої перші кроки у самостійне життя, зогріваючись і обпікаючись першим коханням, де не розумом, а серцем говориш: «Якщо мої мрії та бажання не здійсняться, то дозволь хоча б провести до вокзалу, коли будеш їхати додому, лише дай знати».
У книзі «Я, мов натужена струна...» є різної проби вірші і світлини прози. При читанні деяких складається враження, що Віктор Максимчук, зокрема, на мольберті поезії не завжди довершує їх до кінця у добірній римі і метафорі. Можливо, то від того, що він поспішає чітко виписати на ньому хоча б начерк задуманого, вхопити спалах думки?.. Можливо, щоб не згубити відчуття сокровенного на натуженій струні життя, як то буває у поспіху прожитого дня, в якому, найперше, не хочеться позбутися ні лагідності, ні доброти, ні правдивості? Може, від того, що хоче завчасу лихо переплакати?..
Ось таке відчуття огорнуло мене після прочитаного рукопису, який завтра чи післязавтра вже стане книгою. Як і те, що в його творчості дуже помітне прагнення автора осягнути земну простоту, яка пізнається у вимірі журби і радості, у світлому знакові хреста. І добре, що на цьому шляху він бачить виразно означений орієнтир, який провадить його на вершину творчості, на якій не тільки прозоре проростання думок, а й праця над сповіданим словом, мов те розп’яття, що повне муки...

Віктор МАКСИМЧУК,
поет, лауреат літературної
премії імені Дмитра Загула
«ДОВЕРШЕНІСТЬ ДУМОК ПРИШВИДШУЄ ПОДІЇ…»
«Думки вголос» після знайомства зі збіркою поезій Івана Бойчука.
(«Сплінські стани»: Культові вірші 2002-2007 рр. Іван БОЙЧУК. Косів: Писаний камінь. 2009 – 100 с.)

За вікном осінь. Пора, коли з тугою у серці прощаємося з літом, терпкими пахощами прив’ялих троянд, різнобарв’ям осінніх квітів, пірнаючи у позолоту листопаду. Ця пора року завжди спонукає до роздумів про сенс життя, про людей, які сповідують добро, милосердя, любов…
Цього осіннього дня під час зустрічі з Іваном Бойчуком – поетом, членом Національної спілки письменників України, яка відбулася на межі двох регіонів Вижниччини і Косівщини, у селищі Кути Косівського району Івано-Франківської області, – до моїх рук потрапила свіжа збірка поезій пана Івана «Сплінські стани» з його дарчим підписом.
Наша зустріч була, на мою думку, досить таки дружньою і цікавою. Прийшовши додому, зразу ж відкрив збірку. Декілька разів перечитував її, звернув увагу на післямову до книги або просто лист друга, поета, прозаїка, літературного критика, кандидата філологічних наук, доцента кафедри літератури Донецького національного університету ім. В. Стуса, редактора альманаху «Кальміюс» Олега Солов’я. Зачарував філософсько-піднесений настрій збірки і я знову поринув у світ поезії Івана Бойчука…
…потічком променем пером
пернатим словом звіром простір брати
світ наново інсталювати
іще не вживаним теплом
зродити тінь в тіні вродитись
сегментним голосом сови
синдромом стану і мети
і жити жити жити жити!..
Світ наново інсталювати іще не вживаним теплом… Це ж треба… Такий замах… Наче за Всевишнім… Збудувати новий світ з усіма ознаками людської теплоти. Теплота, ніжність, милосердя, доброта – це ті сегменти душі, з якими кожна людина повинна пройти по життю…
Доброта – це суть величі і основна риса найблагородніших людей.
Доброта – це ключ, який відкриває двері й започатковує дружбу. Вона пом’якшує серця і формує стосунки, що можуть тривати все життя. Добрі слова не лише підносять наш дух у той момент, коли їх промовляють, але й залишаються з нами на довгі роки.
Доброта – суть целестіального життя. У мормонську концепцію трьох небес входять: целестіальне, террестріальне та телестіальне царства, усі з яких вище нашого життя. Целестіальне царство — найвище в цьому переліку, там мормони досягнуть піднесення або божественності.
Доброта – це ознака того, як людина ставиться до інших. Добротою мають бути сповнені всі наші слова і вчинки. Те, що ви кажете, тон вашого голосу, гнів або спокій у ваших словах – це те, що помічають люди. Ніщо не виявляє нашу сутність краще, ніж наше ставлення одне до одного…
Коли нас наповнює доброта, ми не осуджуємо. Христос навчав: «Також не судіть, щоб не суджено й вас; і не осуджуйте, щоб і вас не осуджено; прощайте, то простять і вам».
Автор у своїх віршах постійно чогось шукає. Він знаходиться у пошуку, звичайно, в першу чергу самого себе: як людини, як особистості, як поета… Його вірші носять екзистенційно-філософський характер, їм притаманна особлива виразність, метафоричність, елегійність…
Відмова від розділових знаків посилює емоційність, напруженість, контрастність, підкреслюючи особливе світобачення поета, наслідуючи Уолта Уітмена та Гійома Аполлінера…
…звикаєш до всього до тиші до мотлоху
до плебсу як попсу до репу як ранку
до рідної хати чи рідного ворога
до себе лиш звикнути важко…
Ми чудово знаємо, що звикнути можна до всього: до болю, до школи, до перемог, до нового будинку чи нових людей, до здорового способу харчування чи хабара тощо... Але для поета дуже важко звикнути до себе, мабуть, так само, як і нам з вами….
Кожен з нас у цьому житті йде своєю дорогою. Кожен розвивається по-своєму. Випробування, які спіткали вашого товариша, можливо, ніколи не випадуть на вашу долю. Сила, яку ви маєте, здається недосяжною для інших. Щоденні турботи, переживання створюють таке тло існування людини, коли їй важко залишитися чутливою до себе та своїх ближніх, і вона, аби не поранитися, ховає свою вразливість у мушлю буденності... Так і в Івана Бойчука, шлях у цьому житті виявився не із легких. Але я певен, він впорається з труднощами, якими випробовує його доля. Дякуючи їй, у нього виникає бажання жити і творити прекрасне. Він живе і творить, творить і цим живе…
Адже…
…це – світ спокус і все-таки – це світ
в якому і не жити а все ж треба
а бути ким коли надмірне небо
коли надміру тиша вічність мчить?..
Немов спокійна ріка, плине у нас життя. І це справді диво із див. Але ми до цього звикли... А проте кожен день для нас – наче новий дар, наче чиста сторінка, на якій маємо змогу щось записати. Треба лише довіритись Богові...
Кожна людина індивід. Депресивний стан душі важко пояснити. У кожного він проявляється по-різному. Складний вир життя увиразнює драматичний розрив поета між сутністю і дійсністю.
…докуритись до чортиків допитись до відчаю
в око вцілити прецінь похітливо
менструація словом вважається дійсністю –
дійсність вся в ідіомах Фігаро…

…полистати сторінки листя осіннього…
міжсезоння – а все ж таки знакове
час сливе аж надто розмірено
і це все називається станом…
Кожного дня, який дарує нам Господь, ми з маленьких фрагментів – із наших думок, намірів та вчинків, наче із окремих кольорових скелець викладаємо мозаїку власного життя. І тільки від нас залежить, чи гарним вийде малюнок… У його поезіях є щось сокровенне, співзвучне мельничуківському… Тарас Мельничук писав: // Поставлю хату і кімнату, // Садок-райочок посаджу. // Посиджу я і походжу // В своїй маленькій благодаті…//. Іван же бажає власноруч викласти мозаїку свого життя…
…розчистим сади і житло облаштуємо
і зробимо все якнайкраще
давай позимуємо давай посумуємо
за індустріальними хащами…
Поет не рветься до слави. Я певен, вона сама його знайде… Сьогодні він «тягне» на своїх плечах нелегку ношу редакторства літературно-мистецького альманаху «АЛКОС», допомагає молодим людям, які з натхненням беруться до поетичного пера, у їх становленні.
…десь Соловками постануть незримо
кава… цигарка… рима…

кава цигарка цигарка кава
кілька секунд вже не вперше проґавиш
кілька секунд протирає ця слава
кава… цигарка… кава…
Ніколи не дивіться звисока на тих, хто менш досконалий за вас. Не засмучуйтеся, якщо хтось не вміє писати так, як ви, вести розмову так, як ви, знаходити консенсус або вміти запевнити так, як ви.
…по колу по колу по колечку
крокуєш неначе краєш
той хліб що збирала молодість
чи сіль що шукала старість…
Хліб молодості… Сіль старості… Це закономірно, що на кону зустрілися двоє: молодість і старість, роз’єднані світами і світобаченням. Як порозумітись їм? Старша людина приходить до світу чи до своєї уявної молодості, як на сповідь, у якій одкровення стає сутністю. Вона перегортає сторінки свого життя, запорошеного снігом пам’яті, і не шукає виправдання. Вона йде своєю хресною дорогою крок за кроком, знаючи, що цю дорогу мусить пройти, і марноту днів, убитих на спокуси, вже не повернути і не довершити... А молодь ще стане на цю стежину…
…і Ірію шалений ритм і вись і вершник
І кільканадцять рваних рим
цей світ довершать…
Екологи попереджають нас про загрозу глобального потепління на Землі. А де потепління душ?.. Чому ми так часто відчуваємо холод? Чому так бракує тепла у цьому світі? Хай кожен з нас запалить невеличку свічечку, яка здатна розтопити скуте льодовою кригою серце. Саме так: промінчиком приязної посмішки, дружнім потиском руки, одним підбадьорливим поглядом...
Запалимо разом хоча б по свічечці і розтане на нашому серці крига……
…а хтось співатиме псалми
свічі прозорій
покришить слово у сніги
стороннім своїм
заробить гріш замолить гріх незримим
і вирву вирве

а я сидітиму між них
безмежно білий
йти у сніги чи у траву
стрілою невірною
йти у світи чи вражі сни
перелеліяні
і кожне коло на воді
думками міряти
а як не вистачить думок
і мрій і решти
тихенько кола на воді
почну докреслювати…
Навіть кола на воді від кинутого камінця, можуть багато чого змінити... Дуже часто ми потребуємо маленького поштовху, щоб вирішити проблему, щоб налагодити стосунки, щоб почути доброзичливе слово, щоб здолати смуток аби змінити своє життя на краще.
Змінюй, Іване, своє життя на краще. Хай щастить тобі…
м. Вижниця
20.11.2009 року

ВАСИЛЬ РЯБИЙ,
член НСПУ,
лауреат літературної премії
імені П. Тичини
СТРУНА БОЛЮЧИХ ПОТРЯСІНЬ
Віктор Максимчук. Я мов натужена струна. — Вижниця: Черемош, 2007. — 144с.
(Журнал «Німчич» № 2 (10) – 2008 р.)

Буває, почуваєш себе натягнутою до краю трепетною струною, але не можеш здогадатися, чому так важко душі. Та коли розгорнеш книжку віршів вижничанина Віктора Максимчука «Я, мов натужена струна», то хочеш викреслити оте «мов», бо воно здається недоречним у співвідношенні до того болю, який автор вилив на білий невинний папір.
Біль зустрічається з болем на сторінках книги, присвяченій світлій пам'яті коханої дружини. Мене вразило те, що ці, пройняті гіркотою втрат, життєвою драмою, рядки написав вчорашній міліціонер, який, виявляється, мав і має небайдуже серце, відчуває метафору. Чи кожен з правоохоронців може вловити, що «Скрипка осіння – невидима мука»? Для цього треба мати поетичний дар сприйняття, бачити світ очима Слова.
Читаючи твори Віктора Максим¬чука, помітив його пошук самови-раження, коли треба обминути шаблони, літературщину, відверту графоманію. Автор не хоче бути вторинним, банальним, що, до речі, чомусь полюбляє загал, який ніколи не намагався напружувати звивини, трудитися душею, за висловом відомого поета, жде розжованої подачі художньої інформації. Чи може він збагнути силу такої сміливої оголеності філософської думки:
Не страшно народжуватись –
страшно з'явитись у цей світ
з метою пізнання різного роду
випробувань, переживань та потрясінь...
Цей вірш має продовження у двох, крім першої, строфах, але він готовий існувати індивідуально і п'ятьма рядками. Є подібні випадки, коли можна обійтися без частини тексту, і в інших творах. Це свідчить про особливість образного мислення автора, шляхи вдосконалення поетич¬ного самовираження, вимогливість у саморедагуванні, щоб, не побоюся повторити, було тісно словам, вільно думкам.
Образ натуженої струни – ключ до книги-щоденника (а в щоденнику нема чого приховувати щось, чим він і цікавий), це наче ліричний лист другові, який готовий до спілкування в затишному куточку за читанням сповіді. Цим виявом популярної нині форми чимало чого прощається. Та Віктор Максимчук, гадаю, розви¬ватиме свою творчість далі, бо на півдорозі не зупиняються, якщо маєш мету Словом пізнати світ, відкрити його людям, щоб не розучилися переживати і співчувати, чуючи крик болючої струни.
18.12.2007 р.
м. Коломия

Іван ГРИШИН-ГРИЩУК,
письменник
РЕФЛЕКСІЇ ДО ПОЕЗІЙ “КУЄ ЛІТА ЗОЗУЛЯ”
(Журнал «Німчич» № 3 (4) – 2006 р., стор. 179;)

Актуальність збірки поезій “Кує літа зозуля” Віктора Максимчука насамперед відзначається тим, що вже перший вірш книжки “Рідна Україна” як рефрен стверджує, що “...стаємо на ноги, /І погляд наш / спрямований туди,/Де пролягла омріяна дорога”. Прості й заземлені слова засвідчують виразний сенс поетичного спектру автора, для якого ота “омріяна дорога” два десятиріччя тому могла б закінчитися Гулагом. А тим не менш патріотичне ставлення митця до Вітчизни цілком співзвучне з нині загальноприйнятою основою антропософської концепції, до якої поет дійшов завдяки власному досвіду під час антракту між епохами.
За художнім рівнем збірка нерівна, але імпонує постійною роботою митця над словом, пошуком власної поетичної мови, а ще й відчуттям на рівні больового синдрому “малої батьківщини”, де “обрії нам близькі і строкаті”, де “спливають на хвилях пісні Черемошу”, “рахманна синь Карпат” і - “Хата батьківська”. Автор ніби навмисне суворо обмежує свій світ, уважно обминаючи високу “поетикальність” з одного боку, а з другого - відомі історичні та політичні теми. Прості, не завжди добірні рими і метафори становлять лексичний корпус тексту, щоб у такий спосіб віднайти таємничість звичайного - звичайність слів, звичайність переживань, звичайність подій, звичайність предметів. Таке принаймні відчуття залишається при читанні перших поезій збірки “Кує літа зозуля”.
Другий розділ книжки під заголовком “Родинне коло” присвячений інтимові. Умовно кажучи, епізодам з власного життя-буття митця, які справили на нього незабутнє враження. Можливо, ті пам’ятні дні або й роки, які ми всі переживали - зростання й змужніння, перша любов та першовитоки пізнання сенсу життя. Про це, до речі, засвідчує художній простір поета. Вдаючись до по трактування “недоступної висоти святого трону” з лірики давньогрецької поетеси Сапфо та інструментальних мелодій Еніо Марікконе, сповнених злету над землею; звідки, як пише В. Максимчук, “бачу сині Карпати, /Світло неба у хмарах, /Та ялинові шати/І калиновий спалах”. Йдеться про вірші “Під мелодії дивні”, “Муза”, “Новорічний тост”, “Перша любов”, “Повернення додому”, “Твоє життя”. Читаючи їх, відчуваєш, як спадає щоденна метушня, віддаляється дошкульний голос, розчиняється марнота марнот. Натомість з’являється щось важливіше, чого не виштовхнути з цупкої пам’яті, не згасити в підсвідомій незбутності.
Не замкнений у межах власної біографії та подій часу, поет не цурається оспівування природи, чарів лісу, сонця, дощу, вітру, води. Вони не сприймаються як певні константи, бо постійно рухаються, змінюються, перевтілюються в пластичні образи, викликають незвичайні асоціації. Однак це окрема тема, яка потребує всебічного висвітлення. Я ж торкнувся її лише у зв’язку із загадкою нашого життя, в якому діяльність та вигадки не раз міняються місцями або й щільно переплітаються, що їх не розрізнити.
Насторожує схематичність розділу “Пам’ять”. Він дуже короткий, містить у собі лише три вірші. За змістом вони не такі вже й важливі, щоб удостоїтися запам’ятовування, закріплення зображуваного і відтворення в мозку людини того, що було в її минулому досвіді, тобто в пам’яті. Для автора це може й доречно, але читача не зворушує, бо всяка подія, пережита митцем у замкненому світі, не завжди виходить у відкритий простір читача, особливо в подальших перепитіях нашої фантасмагоричної доби.
Інакше сприймаються вірші двох наступних розділів - “Посвята” і “Роздуми”, в одному з яких автор збірки, присвячуючи вірш “Князь роси” відомому поетові Тарасові Мельничуку, свідомо вкраплює у свій текст його метафоричний вислів “Мене сьогодні точить самота, /Мене ніщо сьогодні не береться”, - тим самим акцентує суперечливість мотивів індивідуальної психології, посилює ліризм власних поезій, зокрема “Час летить”, “Прості речі”, Тобі сьогодні тридцять три” тощо. У ґрунті речі вони дають привід нам “Блукати в білих заметілях, /Там, де берези і тополі”. Оригінальна наративна форма підстьобує ліричного героя, а може й самого автора до гонитви за примарними ілюзіями: “Доторкнувсь до весни, Повернувсь - уже осінь”. Ось і весь екзистенційний сенс.
Але цим обмежуватися не варто. Перечитуючи збірку поезій Віктора Максимчука, мимоволі натрапляєш на роздуми поета про вічно живу доброту, одвічну надію, щиру теплоту, безсмертну красу і, що, дуже важливо, совість, якою споконвіку крутять, як циган сонцем. А ще - про минулих сорок літ, що проминули в житті поета, гірку опалу, печаль душі та одвічну надію на тепло, якого так бракує нам усім, смуток за добром, за сонячним світлом і вірою в святая святих - Батьківщину, не як у банальне поняття в свідомості невільної людини, а як господаря, власника своєї Хати. Автор не цурається побіжно мовити про події сьогодення - волю народу, виголошену на майдані Незалежності, де, за словами поета, дихає живий клич “піднімайся із колін, /Хай випрямляться спини”. Хіба це не співзвучне: “Разом нас багато, Нас не подолати”?
На перший погляд, мовлячи устами поета, “слова течуть, /Їх стільки протекло...”, що, здається, “...в підсумку /Вірші стають травою, /Узбіччям біля дороги, /Або хмаркою /Над головою”, де будь-яка метушня перетворюється на суперечки з піною в роті: /У чому витоки зла, /У чому вона - краса?” Для пуританина ця фраза може здатися звичайнісінькою балаканиною.
Однак це далеко не так для того, хто відчуває мову. І не варто вишукувати аналогії тичинівсько–антоничевого архетипу світотворчого міфу щодо перетікання природи в людину і навпаки. Так само не варто виходити з довколишнього безуму соціальної дійсності, хоч цей світ, без перебільшення, для поета був не менше, а набагато трагічніший захланних і ще далеко не без згубних викривлень задзеркаль “благословенних” і “гротескно-оскалених” гримас бананово-державних останніх 10 - 15 літ.
На цій оптимістичній ноті, власне кажучи, і завершу свої рефлексії щодо поезій книжки “Кує літа зозуля” Віктора Максимчука звісно, поминувши ряд істотних моментів. Висловлюю свою надію і віру в творчу інтуїцію і ще далеко не вичерпані світотворчі можливості поета, який молодшим за нього показав, як і якою ціною можна БУТИ поетом у наш непересічний час.

АДЕЛЯ ГРИГОРУК,
проректор з наукової роботи Косівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва, завідувач кафедри соціально-гуманітарних та природничо-математичних дисциплін. Мешкає в м. Косові.


ЦІЛИТЕЛЬНА СИЛА ТВОРЧОСТІ
Максимчук Віктор. Я мов натужена струна... — Вижниця: Черемош, 2007. — 144с.
(Газета «Буковина» від 23.10.2007 р. № 81 (1714).)


Знаю Віктора Максимчука не так уже й давно, в основному через його поетичні добірки в журналі “Німчич” та книжки віршів — “Незваний гість” і “Кує літа зозуля”, що прийшли до читача в 2003-му й 2005-му роках. За першої особистої зустрічі була вражена його ставленням до літератури, поезії, мистецтва красного слова, захопленими оцінками колег-літераторів (що, погодьтесь, не так уже часто трапляється в літературних та загалом в мистецьких колах) і... власною скромністю. А ще — енергійним прагненням зібрати, опрацювати, видати все, що достойне репрезентувати Буковинський край, Вижниччину, Україну в барві художнього слова, багатій палітрі малярських творів, неповторній мелодиці нашої пісні.
І от – нова книжка поета. Читаю її із складними почуттями, бо не можу оцінювати написане лише на рівні літературно-критичних парадигм. Адже збірка ця – згусток палючого болю через невіджалувану втрату найближчої людини, глибокі рефлексії від усвідомлення вічних розлук, конечності нашого земного буття, нетривалості людської, тендітності найшляхетніших почувань.
Не страшно вмерти —
Страшно зоставити незавершеними
Розпочаті справи, страшно звикнути
До своєї відсутності
У цьому прекрасному
Людському світі...
Як людина знаходячись в життєвій ситуації на грані відчуття реального й ірреального, Максимчук — поет знаходить в собі сили затамувати власний біль і мужньо, зі щирим словом звернутися до читача.
До тебе, друже, як на суд,
Самий іду... І в кожнім слові
Думки і почуття несу,
Палкої сповнені любові.
Цілюща сила художнього слова, внутрішній обов’язок митця інтеріорізована вимога творити допомогли Вікторові Максимчуку, оприявнивши конкретні факти власного духовно-емоційного життя, надати їм відповідної літературної форми, наповнити глибинною поетичною сутністю.
По-справжньому втішена за поета, за його духовну міць, яку він віднайшов у собі, за те, що, як сказав Володимир Михайловський, “він, нарешті, словами вивів той біль з грудей, бо хто знає, в що могла повернутися роз’ятрена печаль, яка взяла в обійми поетове серце.”
Гортаю сторінка за сторінкою нову книжку. Виникає образне порівняння то з мінливим сонячним променем, то з яскріючою жариною гірської ватри, то з тужливою нотою, що на крещендо вривається в серце.
Багато поетичних текстів написано в мінорі, що є природнім, зважаючи на конкретні життєві обставини їх створення. Але як непідробно елегійно й естетично вишукано звучать такі рядки:
За містом ліс в зажурі мріє,
Тріпоче листя на гілках,
Ставок за гаєм знов міліє,
Літа тендітно в небі птах.

Налились кетяги калини,
Звисають зорі до землі,
І квітне небо синьо-синьо,
І відлітають журавлі...
У книжці виявила себе майстерність письменника мислити метафорично, оригінально, він уникає стертих, невиразних висловлювань, зужитих поетичних формул. Справжніми знахідками образотворення є, скажімо, такі авторські рядки: “Тільки місяць в мовчанні — гордий., // Зі сльозою на правій щоці...”; “А птахи Вічного Літа // Відлітають на південь”; “Лиш залишив свої розмиті плями // Розбризканий по хмарах листопад”; “І береться нічка // спокій мій плести”. І таких висловів назбируємо чимало, переходячи від вірша до вірша. Вони засвідчують вміння автора говорити цікаво й просто. Максимчук у пташці, в хмарині, грозі над Вижницею, тріпотливому листку, випадковому перехожому, вловленій на відстані посмішці вміє бачити найвищу поезію буття. Його ліричний герой тривожний і врівноважений, запечалений і щасливий, скерований на щоденні життєві справи й глибоко замислений над вічними філософськими істинами.
Я не можу жити мовчки,
І тому мені складно, —
признається В.Максимчук.
Поетична праця літератора подібна до праці садівника чи сіяча, які дошукуються найздоровіших паростків, найповніших зерен, щоб вони зродились у добірному плоді. Таким плодом творчих шукань стало гранично лаконічне, майже афористичне Максимчукове:
Прозрілим — храм.
Сліпим — дорога.
Святим — вінець.
Душа поета — пісня Бога,
Надія страдницьких сердець.
У цих словах — творче кредо Віктора Максимчука, цільне і ґрунтовне визначення найголовніших засад власної творчості: високе слово поезії повинно давати силу й снагу, підтримувати й допомагати у випробуваннях, зцілювати людські душі й серця, скеровувати на високі помисли, робити життя світлим.