НА ВІДСТАНЯХ НЕЗРАДНОЇ ДОРОГИ

Віталій Колодій,
письменник, член НСПУ


Трохи перефразовуючи Максима Рильського, скажу, що Віктор Максимчук свою літературну дорогу верстає уже не початківцем. Перші проби пера віддаленіли в часі при молодих романтичних настроях, переданих читачеві щиро, інтимно, і навіть у первісній недовершеності своїй залишали відчуття духовної просвітленості автора, його наміри зворушливо виповісти власні морально-світоглядні ідеали, віру у верховенство правди й любові у цьому непевному світі і в нашім неоднозначнім історичнім розвитку.
Символи окриленості, навіяні чотирма вітрами з довколишніх карпатських верховин, додали йому снаги і певності у творчих шуканнях, точніше сказати б – у доланні поетичної крутизни.
І звичайно – що не крок, то ставало видніше, і погляд біг далі, вловлюючи не побачене досі, приховане поверхневими зблисками напівправди, омани, брехні, уже чіткіше контрастували реальні складнощі стосунків і явищ.
Окілля вчорашніх задивувань світом уже вміщували не лише рожеві барви, й сьогодні це вочевидь позначилося на пильнішому вдивлянні автора в контури та образи дійсності. Нові переживання та перебіг подій, нерідко сумних і навіть трагічних, зумовили й нові тематичні спрямування його творчості. Досвід зрілості значно розширив його поетичні виднокола. Значимо ж:
Це як сон далекий –
На порозі осінь.
Тихо жде в зажурі
Потяга свого...
Віктор Максимчук вбирає у свої рядки нерозтрачене із мрій та сподівань, залишається при незмінній своїй незрадності світлим із першовитоків засадам й усвідомленні людської доброчинності. Журба його – коли тьмяніють чесноти батьків і дітей, а нитка поколінь обривається:
Лиш трава на тій стежці зів'яне,
Де вас ждали вони...
Та не ждуть...
Світло-тужлива тональність переважає у вміщеному до цієї збірки доробкові. Та наразі, мов громовий удар долі, вриваються чорно-трагічні струмені. Як це вражаюче звучить у віршах «Мертві квіти», «Вже рік як без тебе», «Ти мені віддала...», «Поруч близькі і друзі...». Тут особистісне художньо узагальнюється й нікого не залишає байдужим.
Автору вдається орнаментувати ту чи іншу, найчастіше визначальну у творі, образну деталь, пейзажно-природним штрихом:
Пора, пора...
Ви чуєте, темніє?
Вже зовсім поруч
До вечірні дзвін.
На обрії вже
Захід багряніє.
А дзвін лунає...
Вірші В. Максимчука здебільшого лірико-медитаційні, в основному звернені до коханої, побратима, друга, до гніздів'я свого роду, і відповідні настрої вони відбивають. Та їхній привільний плин зчаста бурунять сплески тривожних запитань від нашої одвічної соціально-історичної проблематики й відгукуються зболеними рядками:
Чом гине Україна
В безодні сірих днів?
Все рушиться довкола,
Неначе у вогні...
Стоять собі убого
Похмурені хати...
Слово поета просте і прозоре. Він не ускладнює вірша модними нині нагромадженнями метафор, паралельних асоціативних рядів, підтекстовою символікою і т. д. Однак видає у кращих взірцях свіжі, оригінальні образні перлинки, що потверджують його поважні творчі можливості: //Але осінь приходить під хату / Й тихо стелеться листям до ніг//; //Та на серці моїм біль / Ледь жевріє, / Бо відносять вони в даль / Мої мрії//; //А наш дім серед снігом засипаних гір – / Одинокий, мов птах, що злетів//; //Стояв край вулиці ліхтар / І тихо плакав//; //Дощ умирає в дорожній ямі//; //Лиш свічка без тебе тане, / 3 якою я віч-на-віч...//
Дещо від так званих модернових новацій позначилося у В. Максимчука на формотворчих засобах («Стань попелом», «Опалі листочки», «Коли рушиться світ», «Марити прийдешнім щастям»).
Зазначу, що в таких – із найбільш вдалих – віршах у верлібровій течії рядків прозирає глибина думки, почуття, висновку:
А слова запізнилися...
Лише деревам дозволено
губити повільно час.
Тільки камінь
зостається каменем
у будь-яку пору.
Тільки трави лугові
вміють знову й знову,
вдень і вночі,
дивитися в ту ж
безсонну воду...
Стануть руки галузками,
очі стануть озерами,
а вії опустяться під вагою
слів і сумнівів.
І ми знову заживемо
тихим життям
каменів і рослин...
Природно – і в тональності, і в міркуваннях та відвертій сповідальності – поетичний розділ збірки вливається у прозові «Роздуми та спогади». Проникливі, чуйні, сердечні, талановито, з радістю і щемкою гіркотою виписані. До найтоншого нерва й оголеної струни відчуттів доторкаються вони, збуджуючи тремке співпереживання. Особливо це стосується таких образків, як «Зустріч у сні», «Звучить мелодія», «Серцю не накажеш», де багато власне авторового болю, що близько сприймається...
Відрадно помічати, і це посвідчує хроніка написання віршів, що наш поет прагне позбуватися наявної почасти у його роботах декларативності, нашарувань дидактики у зверненнях до співбесідника-читача, загалом стає дедалі суворішим в самооцінках. На користь художній довершеності творів...
Віктор Максимчук – у дорозі, яку супроводжує вдумлива й наполеглива праця. Небезпідставно сподіваємося на його подальший творчий поступ.