Володимир МИХАЙЛОВСЬКИЙ,
член Національної спілки письменників України
У ВИМІРІ ЖУРБИ І РАДОСТІ

Віктор Максимчук пережив надто гірку печаль. Та чи пережив?.. Пам’ятаю, після смерті коханої дружини Орисі він аж осунувся. Очі були переповнені журбою, мов хмари дощами. «Як воно сталося, як?» – побивався.
А невдовзі зізнався: «Вірші, які пишу, то мій лік... Ними розмовляю з Орисею, ділюся пережитим і, як мені здається, вона мене розуміє навіть там... – Віктор звів очі у стигле сонячне небо. – Дасть Бог сили – закінчу книгу, яку присвячую пам’яті милої дружини...»
Говорив він це з такою щирістю, що той туск і справді був, мов натужена струна, натягнутий на скрипці його долі. До речі, Віктор зізнався, що книга вже має й назву – «Я, мов натужена струна...»
Порадів за товариша. Бо добре розумів, що вірші ці були єдиними, що гамували сприкреність його серця. За натурою він і так досить вразливий. А тут ще й мати занедужала, й донечку Софійку треба було леліяти вже одними руками. До того ж, віддався з головою і творенню молодого журналу «Німчич». Та й ще, та й ще... І при цьому щоденно носив у серці нев’янучу журбу свою, котра вперто ніяк не хотіла відпустити його, бо що не день, то все більше тяжіла...
Та ось минув деякий час. І я знову, навідавшись до Вижниці, зустрів поета Віктора Максимчука. На цей раз при вході до тамтешньої редакції газети «Вижницькі обрії». Розговорилися. На жаль, погляд Віктора не роз ’ яснився. До того туску додався й інший – померла рідна матуся. Але поділився він і часткою своєї творчої радості. Зізнався, що завершив рукопис книги.
«Думаю, це лише початок задуманого, – Віктор, як завжди, був по-дитячому довірливим. — Але, що є, то є... Якось на душі полегшало, – він в доволено перегорнув переді мною рукопис. – Це моя сповідь і перед Орисею, і перед друзями, і перед Вижницею... – Внутрішнє вдоволення ледь-ледь вияснювало його обличчя. І раптом: – Якщо хочеш – прочитай...»
Звісно, я не відмовився. Бо знав, що Віктору хотілося почути думку зі сторони.
Признаюся: його поезію читав, мов ходив дорогою і моєму серцю Вижницею, гамував подих, задивляючись у грайливе срібне дзеркало Черемошу, але найбільше захоплювало звучання його душі, промовляння до сердець людських, оте довірливе й несподіване ліричне «Я»...
Коли пишу оці рядки, два почуття тісно сплітаються в мені зараз: полинна гіркота за пережите товаришем, і радість від того, що він, нарешті, словами вивів той біль з грудей, бо хто знає, в що могла повернутися роз’ятрена печаль, яка взяла в обійми поетове серце.
Чому цей біль не ущухає?
Чому життя таке нестерпне?
Чому ця мить спішить, минає,
Як проминає літо в серпні?..
Поезія Віктора Максимчука будується часто на дисонансах, але з чітко означеним своїм місцем на роздоллі пережитого серцем. Віршам характерне відчуття внутрішнього неспокою, прагнення осмислити до кінця, що сталося. Тому більшість віршів його – то своєрідний сплав трагічного і того нескореного, що не дає людині впасти, навіть спіткнувшись на життєвому обриві.
В небі блакить...
Як далі жить?..
Нема з ким стати на пораду.
А була ти...
І всі мости
Разом розводили ми радо.
Але ясен-світ коханої залишився в донечці, яка є відсвітом того, що було:
Хай снігом пам‘ять замете,
Хоч то не сніг, а сукня біла...
Й в душі своїй зостав святе,
Та рідну матір, що любила...
Хай ніч навіє ніжні сни,
Хай не тривожить хуртовина.
Ми разом діждемось весни...
Я поруч, донечко, дитино.
Читаю, здається, прості слова – про пережите, про почуття, що інколи невмолимо б ’ ються у вікно світу... Але ж звідки ці, то темні, то світлі кольори почуттів, які в ’ яже поетова доля у жмуток та й кладе собі під серце? Для чого? Втамувати біль? Вхопитися за крило часу й далі йти? Приборкання відчаю в самому собі? Щоб утвердити непорушність надії при будь-якому співвідношенні відчаю і сподівання?..
У прикрості пережитого поет хоче зв’язати на вітрі дня обірвану струну своєї віри та й продовжити гру на бистрині життя..
Скрипка осіння знов кличе в гори,
Сонечко з неба сміється мені...
Хочу не раз ще у пишнім уборі
Глянути в осінь прожитих днів!..
Що ми чуємо з-під цієї обірваної, але таки зв’язаної струни?
На дворі дощ...
А серце давить щем.
Я хочу краплею на мить
На землю впасти
З цим дощем.
Задля чого?.. Поет хоче вірити, що «а раптом з цього користь їй буде». Віктор Максимчук дуже часто горнеться до природи, з якою, як з посестрою, довірливий і щирий. Він ні разу з нею не лукавить.
Пролітають роки, мов дим,
За зимою приходять весни.
Чом мій погляд стає сумним —
Пташку мій ти, біло-небесний?..
У житті не раз і мені доводилося бачити болем зболених людей, які тримали у собі тяжкість кривди у стократ важчу за них самих. По всякому вони виходили з цього стану. Але готовий заприсягтися, що в поетових очах вона осідає найглибше, і долається тільки словом, що зроджується в його серці.
І щось не те зі мною...
Риплять дерева,
Розіпнувши руки...
І дихає хтось дзвінко за спиною.
Розтанув час...
Але тим, мабуть, і цілюще, навчальне поетове слово, коли воно не тільки йому самому не дає впасти долілиць життя, а здатне вселити надію в того, хто йде поруч, хоч «і важко час нести, що впав тобі на плечі». Бо, виявляється, навіть і на зламі вітер не кидає того під ноги, хто хоче йти.
Якщо в думках плекаємо надії,
Якщо добро із нами наяву,
Якщо душа ридає і радіє —
Тоді я відчуваю, що живу.
А якщо цього замало, то утвердь у собі й інше:
Тож навчися у світлості жити,
Якщо хочеш земної краси.
Кмітливе око поета, коли він, нарешті, «відв’язує» себе бодай на мить від берега потривоженої усамітненості, здатне враз побачити таке, що не кожен навіть за все життя дозріє тоте осягнути: «А в лузі тихо місяць жав ще росяну траву», «Зоря світанкова, ніби згадка жива, що вікує в мені», «Сідай до столу – під рамена світу. Повідай, що душі твоїй болить?..»
У віршах поета Віктора Максимчука не тільки його настрій, а й воля його, ходіння зламом потривоженого світу.
Коли життя позве в останню путь
І перекреслить все, що за плечима,
З собою я нічого не візьму, —
Лише той світ, що бачив я очима.
Осмислене життя поета не тільки заглядає в криницю мудрості, він кличе і нас бодай раз напитися з неї:
Якщо б слова і справи
Повік не розлучались,
На світі б не зосталось
Неорної землі.
Цей вимір життя у нього чітко означений:
Не страшно вмерти,
Страшно зоставити незавершеними
розпочаті справи, страшно звикнути
до своєї відсутності в цьому
прекрасному людському світі.
У ліриці (я хочу ще раз на цьому наголосити) Віктор Максимчук не веде мову лише про себе самого, у віршах він спілкується у високому одкровенні зі своїми щирими друзями, в чому осягається «таїна» чистого, довірливого побратимства, яке (кажу без найменшого перебільшення!) є повчальним для кожного. Це, зокрема, читаємо і в поезії, присвяченій поету, лауреату Національної премії імені Т.Г.Шевченка (на жаль, який уже відійшов у вічність) Тарасові Мельничуку:
Так, Тарасику,
В слові ти – вічність...
У росині – зоря.
Зоря світанкова,
Ніби згадка жива,
Що вікує в мені.
В такому гарячому одкровенні Віктор Максимчук стає нам ще прихильнішим і у віршах, присвячених письменникові Івану Гришину-Грищуку, поету Манолію Попадюку (та й не лише їм!).
Нова книга Віктора Максимчука (в 2003 році у видавництві «Черемош» вийшла його перша поетична збірка «Незваний гість», а в 2005 році друга – «Кує літа зозуля») має і доробок короткої прози – своєрідні думки вголос: «Так мало тепла в людях, що й Землі стає холодно», «Буває часом, відміряєш сім разів, і різати бажання помирає», «Той, хто говорить, добре подумавши, проте, що думає, ніколи не каже»... Автор пропонує і кілька своїх оповідань – «У пошуках кохання», «Люблю грозу!», «Лист до незнайомки». Думаю, вони захоплять молодих людей, які роблять лише свої перші кроки у самостійне життя, зогріваючись і обпікаючись першим коханням, де не розумом, а серцем говориш: «Якщо мої мрії та бажання не здійсняться, то дозволь хоча б провести до вокзалу, коли будеш їхати додому, лише дай знати».
У книзі «Я, мов натужена струна...» є різної проби вірші і світлини прози. При читанні деяких складається враження, що Віктор Максимчук, зокрема, на мольберті поезії не завжди довершує їх до кінця у добірній римі і метафорі. Можливо, то від того, що він поспішає чітко виписати на ньому хоча б начерк задуманого, вхопити спалах думки?.. Можливо, щоб не згубити відчуття сокровенного на натуженій струні життя, як то буває у поспіху прожитого дня, в якому, найперше, не хочеться позбутися ні лагідності, ні доброти, ні правдивості? Може, від того, що хоче завчасу лихо переплакати?..
Ось таке відчуття огорнуло мене після прочитаного рукопису, який завтра чи післязавтра вже стане книгою. Як і те, що в його творчості дуже помітне прагнення автора осягнути земну простоту, яка пізнається у вимірі журби і радості, у світлому знакові хреста. І добре, що на цьому шляху він бачить виразно означений орієнтир, який провадить його на вершину творчості, на якій не тільки прозоре проростання думок, а й праця над сповіданим словом, мов те розп’яття, що повне муки...