АДЕЛЯ ГРИГОРУК,
проректор з наукової роботи Косівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва, завідувач кафедри соціально-гуманітарних та природничо-математичних дисциплін. Мешкає в м. Косові.


ЦІЛИТЕЛЬНА СИЛА ТВОРЧОСТІ
Максимчук Віктор. Я мов натужена струна... — Вижниця: Черемош, 2007. — 144с.
(Газета «Буковина» від 23.10.2007 р. № 81 (1714).)


Знаю Віктора Максимчука не так уже й давно, в основному через його поетичні добірки в журналі “Німчич” та книжки віршів — “Незваний гість” і “Кує літа зозуля”, що прийшли до читача в 2003-му й 2005-му роках. За першої особистої зустрічі була вражена його ставленням до літератури, поезії, мистецтва красного слова, захопленими оцінками колег-літераторів (що, погодьтесь, не так уже часто трапляється в літературних та загалом в мистецьких колах) і... власною скромністю. А ще — енергійним прагненням зібрати, опрацювати, видати все, що достойне репрезентувати Буковинський край, Вижниччину, Україну в барві художнього слова, багатій палітрі малярських творів, неповторній мелодиці нашої пісні.
І от – нова книжка поета. Читаю її із складними почуттями, бо не можу оцінювати написане лише на рівні літературно-критичних парадигм. Адже збірка ця – згусток палючого болю через невіджалувану втрату найближчої людини, глибокі рефлексії від усвідомлення вічних розлук, конечності нашого земного буття, нетривалості людської, тендітності найшляхетніших почувань.
Не страшно вмерти —
Страшно зоставити незавершеними
Розпочаті справи, страшно звикнути
До своєї відсутності
У цьому прекрасному
Людському світі...
Як людина знаходячись в життєвій ситуації на грані відчуття реального й ірреального, Максимчук — поет знаходить в собі сили затамувати власний біль і мужньо, зі щирим словом звернутися до читача.
До тебе, друже, як на суд,
Самий іду... І в кожнім слові
Думки і почуття несу,
Палкої сповнені любові.
Цілюща сила художнього слова, внутрішній обов’язок митця інтеріорізована вимога творити допомогли Вікторові Максимчуку, оприявнивши конкретні факти власного духовно-емоційного життя, надати їм відповідної літературної форми, наповнити глибинною поетичною сутністю.
По-справжньому втішена за поета, за його духовну міць, яку він віднайшов у собі, за те, що, як сказав Володимир Михайловський, “він, нарешті, словами вивів той біль з грудей, бо хто знає, в що могла повернутися роз’ятрена печаль, яка взяла в обійми поетове серце.”
Гортаю сторінка за сторінкою нову книжку. Виникає образне порівняння то з мінливим сонячним променем, то з яскріючою жариною гірської ватри, то з тужливою нотою, що на крещендо вривається в серце.
Багато поетичних текстів написано в мінорі, що є природнім, зважаючи на конкретні життєві обставини їх створення. Але як непідробно елегійно й естетично вишукано звучать такі рядки:
За містом ліс в зажурі мріє,
Тріпоче листя на гілках,
Ставок за гаєм знов міліє,
Літа тендітно в небі птах.

Налились кетяги калини,
Звисають зорі до землі,
І квітне небо синьо-синьо,
І відлітають журавлі...
У книжці виявила себе майстерність письменника мислити метафорично, оригінально, він уникає стертих, невиразних висловлювань, зужитих поетичних формул. Справжніми знахідками образотворення є, скажімо, такі авторські рядки: “Тільки місяць в мовчанні — гордий., // Зі сльозою на правій щоці...”; “А птахи Вічного Літа // Відлітають на південь”; “Лиш залишив свої розмиті плями // Розбризканий по хмарах листопад”; “І береться нічка // спокій мій плести”. І таких висловів назбируємо чимало, переходячи від вірша до вірша. Вони засвідчують вміння автора говорити цікаво й просто. Максимчук у пташці, в хмарині, грозі над Вижницею, тріпотливому листку, випадковому перехожому, вловленій на відстані посмішці вміє бачити найвищу поезію буття. Його ліричний герой тривожний і врівноважений, запечалений і щасливий, скерований на щоденні життєві справи й глибоко замислений над вічними філософськими істинами.
Я не можу жити мовчки,
І тому мені складно, —
признається В.Максимчук.
Поетична праця літератора подібна до праці садівника чи сіяча, які дошукуються найздоровіших паростків, найповніших зерен, щоб вони зродились у добірному плоді. Таким плодом творчих шукань стало гранично лаконічне, майже афористичне Максимчукове:
Прозрілим — храм.
Сліпим — дорога.
Святим — вінець.
Душа поета — пісня Бога,
Надія страдницьких сердець.
У цих словах — творче кредо Віктора Максимчука, цільне і ґрунтовне визначення найголовніших засад власної творчості: високе слово поезії повинно давати силу й снагу, підтримувати й допомагати у випробуваннях, зцілювати людські душі й серця, скеровувати на високі помисли, робити життя світлим.