Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Максимчук (1963) /
Рецензії
ЦІЛИТЕЛЬНА СИЛА ТВОРЧОСТІ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЦІЛИТЕЛЬНА СИЛА ТВОРЧОСТІ
АДЕЛЯ ГРИГОРУК,
проректор з наукової роботи Косівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва, завідувач кафедри соціально-гуманітарних та природничо-математичних дисциплін. Мешкає в м. Косові.
ЦІЛИТЕЛЬНА СИЛА ТВОРЧОСТІ
Максимчук Віктор. Я мов натужена струна... — Вижниця: Черемош, 2007. — 144с.
(Газета «Буковина» від 23.10.2007 р. № 81 (1714).)
Знаю Віктора Максимчука не так уже й давно, в основному через його поетичні добірки в журналі “Німчич” та книжки віршів — “Незваний гість” і “Кує літа зозуля”, що прийшли до читача в 2003-му й 2005-му роках. За першої особистої зустрічі була вражена його ставленням до літератури, поезії, мистецтва красного слова, захопленими оцінками колег-літераторів (що, погодьтесь, не так уже часто трапляється в літературних та загалом в мистецьких колах) і... власною скромністю. А ще — енергійним прагненням зібрати, опрацювати, видати все, що достойне репрезентувати Буковинський край, Вижниччину, Україну в барві художнього слова, багатій палітрі малярських творів, неповторній мелодиці нашої пісні.
І от – нова книжка поета. Читаю її із складними почуттями, бо не можу оцінювати написане лише на рівні літературно-критичних парадигм. Адже збірка ця – згусток палючого болю через невіджалувану втрату найближчої людини, глибокі рефлексії від усвідомлення вічних розлук, конечності нашого земного буття, нетривалості людської, тендітності найшляхетніших почувань.
Не страшно вмерти —
Страшно зоставити незавершеними
Розпочаті справи, страшно звикнути
До своєї відсутності
У цьому прекрасному
Людському світі...
Як людина знаходячись в життєвій ситуації на грані відчуття реального й ірреального, Максимчук — поет знаходить в собі сили затамувати власний біль і мужньо, зі щирим словом звернутися до читача.
До тебе, друже, як на суд,
Самий іду... І в кожнім слові
Думки і почуття несу,
Палкої сповнені любові.
Цілюща сила художнього слова, внутрішній обов’язок митця інтеріорізована вимога творити допомогли Вікторові Максимчуку, оприявнивши конкретні факти власного духовно-емоційного життя, надати їм відповідної літературної форми, наповнити глибинною поетичною сутністю.
По-справжньому втішена за поета, за його духовну міць, яку він віднайшов у собі, за те, що, як сказав Володимир Михайловський, “він, нарешті, словами вивів той біль з грудей, бо хто знає, в що могла повернутися роз’ятрена печаль, яка взяла в обійми поетове серце.”
Гортаю сторінка за сторінкою нову книжку. Виникає образне порівняння то з мінливим сонячним променем, то з яскріючою жариною гірської ватри, то з тужливою нотою, що на крещендо вривається в серце.
Багато поетичних текстів написано в мінорі, що є природнім, зважаючи на конкретні життєві обставини їх створення. Але як непідробно елегійно й естетично вишукано звучать такі рядки:
За містом ліс в зажурі мріє,
Тріпоче листя на гілках,
Ставок за гаєм знов міліє,
Літа тендітно в небі птах.
Налились кетяги калини,
Звисають зорі до землі,
І квітне небо синьо-синьо,
І відлітають журавлі...
У книжці виявила себе майстерність письменника мислити метафорично, оригінально, він уникає стертих, невиразних висловлювань, зужитих поетичних формул. Справжніми знахідками образотворення є, скажімо, такі авторські рядки: “Тільки місяць в мовчанні — гордий., // Зі сльозою на правій щоці...”; “А птахи Вічного Літа // Відлітають на південь”; “Лиш залишив свої розмиті плями // Розбризканий по хмарах листопад”; “І береться нічка // спокій мій плести”. І таких висловів назбируємо чимало, переходячи від вірша до вірша. Вони засвідчують вміння автора говорити цікаво й просто. Максимчук у пташці, в хмарині, грозі над Вижницею, тріпотливому листку, випадковому перехожому, вловленій на відстані посмішці вміє бачити найвищу поезію буття. Його ліричний герой тривожний і врівноважений, запечалений і щасливий, скерований на щоденні життєві справи й глибоко замислений над вічними філософськими істинами.
Я не можу жити мовчки,
І тому мені складно, —
признається В.Максимчук.
Поетична праця літератора подібна до праці садівника чи сіяча, які дошукуються найздоровіших паростків, найповніших зерен, щоб вони зродились у добірному плоді. Таким плодом творчих шукань стало гранично лаконічне, майже афористичне Максимчукове:
Прозрілим — храм.
Сліпим — дорога.
Святим — вінець.
Душа поета — пісня Бога,
Надія страдницьких сердець.
У цих словах — творче кредо Віктора Максимчука, цільне і ґрунтовне визначення найголовніших засад власної творчості: високе слово поезії повинно давати силу й снагу, підтримувати й допомагати у випробуваннях, зцілювати людські душі й серця, скеровувати на високі помисли, робити життя світлим.
проректор з наукової роботи Косівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва, завідувач кафедри соціально-гуманітарних та природничо-математичних дисциплін. Мешкає в м. Косові.
ЦІЛИТЕЛЬНА СИЛА ТВОРЧОСТІ
Максимчук Віктор. Я мов натужена струна... — Вижниця: Черемош, 2007. — 144с.
(Газета «Буковина» від 23.10.2007 р. № 81 (1714).)
Знаю Віктора Максимчука не так уже й давно, в основному через його поетичні добірки в журналі “Німчич” та книжки віршів — “Незваний гість” і “Кує літа зозуля”, що прийшли до читача в 2003-му й 2005-му роках. За першої особистої зустрічі була вражена його ставленням до літератури, поезії, мистецтва красного слова, захопленими оцінками колег-літераторів (що, погодьтесь, не так уже часто трапляється в літературних та загалом в мистецьких колах) і... власною скромністю. А ще — енергійним прагненням зібрати, опрацювати, видати все, що достойне репрезентувати Буковинський край, Вижниччину, Україну в барві художнього слова, багатій палітрі малярських творів, неповторній мелодиці нашої пісні.
І от – нова книжка поета. Читаю її із складними почуттями, бо не можу оцінювати написане лише на рівні літературно-критичних парадигм. Адже збірка ця – згусток палючого болю через невіджалувану втрату найближчої людини, глибокі рефлексії від усвідомлення вічних розлук, конечності нашого земного буття, нетривалості людської, тендітності найшляхетніших почувань.
Не страшно вмерти —
Страшно зоставити незавершеними
Розпочаті справи, страшно звикнути
До своєї відсутності
У цьому прекрасному
Людському світі...
Як людина знаходячись в життєвій ситуації на грані відчуття реального й ірреального, Максимчук — поет знаходить в собі сили затамувати власний біль і мужньо, зі щирим словом звернутися до читача.
До тебе, друже, як на суд,
Самий іду... І в кожнім слові
Думки і почуття несу,
Палкої сповнені любові.
Цілюща сила художнього слова, внутрішній обов’язок митця інтеріорізована вимога творити допомогли Вікторові Максимчуку, оприявнивши конкретні факти власного духовно-емоційного життя, надати їм відповідної літературної форми, наповнити глибинною поетичною сутністю.
По-справжньому втішена за поета, за його духовну міць, яку він віднайшов у собі, за те, що, як сказав Володимир Михайловський, “він, нарешті, словами вивів той біль з грудей, бо хто знає, в що могла повернутися роз’ятрена печаль, яка взяла в обійми поетове серце.”
Гортаю сторінка за сторінкою нову книжку. Виникає образне порівняння то з мінливим сонячним променем, то з яскріючою жариною гірської ватри, то з тужливою нотою, що на крещендо вривається в серце.
Багато поетичних текстів написано в мінорі, що є природнім, зважаючи на конкретні життєві обставини їх створення. Але як непідробно елегійно й естетично вишукано звучать такі рядки:
За містом ліс в зажурі мріє,
Тріпоче листя на гілках,
Ставок за гаєм знов міліє,
Літа тендітно в небі птах.
Налились кетяги калини,
Звисають зорі до землі,
І квітне небо синьо-синьо,
І відлітають журавлі...
У книжці виявила себе майстерність письменника мислити метафорично, оригінально, він уникає стертих, невиразних висловлювань, зужитих поетичних формул. Справжніми знахідками образотворення є, скажімо, такі авторські рядки: “Тільки місяць в мовчанні — гордий., // Зі сльозою на правій щоці...”; “А птахи Вічного Літа // Відлітають на південь”; “Лиш залишив свої розмиті плями // Розбризканий по хмарах листопад”; “І береться нічка // спокій мій плести”. І таких висловів назбируємо чимало, переходячи від вірша до вірша. Вони засвідчують вміння автора говорити цікаво й просто. Максимчук у пташці, в хмарині, грозі над Вижницею, тріпотливому листку, випадковому перехожому, вловленій на відстані посмішці вміє бачити найвищу поезію буття. Його ліричний герой тривожний і врівноважений, запечалений і щасливий, скерований на щоденні життєві справи й глибоко замислений над вічними філософськими істинами.
Я не можу жити мовчки,
І тому мені складно, —
признається В.Максимчук.
Поетична праця літератора подібна до праці садівника чи сіяча, які дошукуються найздоровіших паростків, найповніших зерен, щоб вони зродились у добірному плоді. Таким плодом творчих шукань стало гранично лаконічне, майже афористичне Максимчукове:
Прозрілим — храм.
Сліпим — дорога.
Святим — вінець.
Душа поета — пісня Бога,
Надія страдницьких сердець.
У цих словах — творче кредо Віктора Максимчука, цільне і ґрунтовне визначення найголовніших засад власної творчості: високе слово поезії повинно давати силу й снагу, підтримувати й допомагати у випробуваннях, зцілювати людські душі й серця, скеровувати на високі помисли, робити життя світлим.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
