від головного лишається тільки
біль
в передчутті зими
з метою на босу ногу
стільки перейдено
стільки здобуто
стіль...
кинуто вслід і покинуто в пересторогах

яблуня болю
росте зі сухих зіниць
сіль
обвиває кору
підриває коріння
той хто із неба жбурляється нами
вниз
той і послав ці замети
й тепла зледеніння

в Сад
де немає спокут
немає спокус
де задали наперед
вже усі невідомі
дякую ще раз
за спогади
за укус
йду
розчищатиму сніг на нічному балконі


2018

від головного лишається тільки
біль
в передчутті зими
з метою на босу ногу
стільки перейдено
стільки здобуто
стіль...
кинуто вслід і покинуто в пересторогах

яблуня болю
росте зі сухих зіниць
сіль
обвиває кору
підриває коріння
той хто із неба жбурляється нами
вниз
той і послав ці замети
й тепла зледеніння

в Сад
де немає спокут
немає спокус
де задали наперед
вже усі невідомі
дякую ще раз
за спогади
за укус
йду
розчищатиму сніг на нічному балконі


2018

тіло
ще ледь молоде
що вислизає із рук
молодість
що вислизає змією із тіла
ця - вже остання
ця - королева усіх розлук
повінь її
ляже між нами
найдовшим Нілом

в нашій долині -
велич спустошених пірамід
шафи скелетів
й бинти переляканих мумій
ще віднайти
як
ще себе
і подітися - від
глянути з виру життя
у завмерлий
Везувій

попіл і дощ
на тиждень найближчий
може на два
сісти й читати про них
на відкритій терасі
що продавалось -
кожен доволі собі придбав
в касі
яка вже все менше
нагадує казку








2018

Короткий град у рідному вже граді.
Не б'є - постукує по маківках авто.
То серед площі голубом присяде,
То струсить краплі подивованим котом.

Веде тебе без поспіху і втоми,
Біжить назустріч - по бруківці, як траві.
І мимоволі думаєш - удома,
Й безпомилково відчуваєш - саме твій.



2016

Слова пройшли, як факельна хода.
Вони були з прокляттям, наче з хмизом,
За берці їм хапалася вода,
Злітала самогубцем із карнизу.

Слова ішли свій впертий чорний марш,
Луною розривали піднебіння.
Нога у ногу, згарище у згар,
Аж полум'я обліг іскристий іній.

За ними йшли, ступаючи у крок,
Старі й малі, і мрії, що без віку.
Хто вже погас, хто спертий на ціпок,
Хто на розрив од факельного крику.

Пройшли слова в зловісних кімоно.
Півсотні в'їлись, жодне не спинилось.
Вода і попіл мостять інше дно,
Лиш вікнам дрож уговтати несила.



2016

І вдарив грім по скронях і кімнатах,
Цей клятий тиск до відчаю притис.
Насунув час прощати і прощатись,
У блискавки такий короткий зблиск.

Як ми лились дощами і сльозами,
Аж висохли від спраги і жаги.
Стоїть життя уповні поміж нами,
Кричать надривно наші береги.

Пливи, пливи - на те й тобі вітрила,
Попутні люди, води і шторми.
А ми вже стали. Ми - вже тільки брила,
Карбована безплавними дітьми.

На завтра не такі уже прогнози,
Прийде тепло, услід тобі прийде.
Таке тепло приносять сильні грози.
Таке вино вмирає молоде.


2015

чотири чорні коти
сидять на осонні
сторожать дому кути
і звиси балконні

заходиш повз них у день
приводиш їм вечір
ти ласий циклічний дзен
без права на втечу

бо кожен твій крок убік
вони перебігли
бо зрештою ти вже звик
що чорне це біле

додайся до їх мереж
шануй їхніх левів
проси щоб як раз впадеш
у них було дев’ять




2014

Україна в дощі
до кожної нитки
намоклої вишиванки
розтікається медом-сіллю
засипає чарівним зіллям
задмухує вітром
поранення рани ранки
України в душі



2014

замовляємо жертви трупи
відчай сіємо на межі
без жовтка і без шкаралупи
біль стікає білком
мужі
все ще мужні
жінки молочні
напісочені дітлахи
ще науки нудні і точні
ще не впали стовпи й дахи
та каміння катма в Сізіфа
вже у скелі вросли орли
розвіваються стрімко міфи
заборони і прапори



2014

у час
коли поділ єдиний
на життя і на смерть
усі відтінки від сатани

пишемо чорним по білому
впевненою рукою
кольорами награємося
після війни


01.2014

До чого спонукаєш мій народ?
Не будувать, не сіяти, не жати.
Загрібши війська, грошей і клейнод,
Лякаєш перспективою "за ґрати"?

На що кидаєш хлопців у цвіту,
Кому встромляєш кулі і гранати?
Зібравши казнокрадів і тітух,
Зібрався ти над нами царювати?

Будь проклятий! Хай Бог мені простить,
Вже кров невинних в порох перетерта!
Ти ще живий, та вже тобі - не жить,
Вже правлять в пеклі за твоєю смертю.


2014

Люби мене на цілий місяць,
Коли уповні – теж люби.
Хай розум думає, що сниться,
Хай б’ються в шиби холоди.

Живи мене – ачей, оживиш,
Як диких живлять голубів.
Напни в мені всі струни й жили,
Зніми прокляття, одяг, біль…

Візьму тебе, як порцеляну, -
І загартовану, й крихку.
І кожен день, як з океану,
Тобою світу зачерпну.

2014

дощ листопадовий шкіру січе
леза його холодні
ти відкриваєш скрипковим ключем
вхід у свою безодню

ти віддаєшся як небо вікну
вітер виносить рами
я ненароком межу перетнув
ти далебі там само

світла немає а сяєво є
мармур під нами тане
ніч нас оживить а може уб’є
день приведе до тями


2013

якщо існує пекло на землі
туди привозять зранку у суботу
це в тебе пекло а у них робота
в роботі долі більші і малі

ти випадково вибране число
безвольна цифра спущеного плану
коли вже там то значить ти поганий
насправді з тих кого не пронесло

короткий допит довгі балачки
усе минуле на листку анкети
роки усі питатимуться де ти
повз темні вікна поспіх несучи

ще буде постриг келія синод
хиткий Петро в погонах і з ключами
чорти до пекла не впускають Мами
вона ж свята пояснює народ

квадрати стін квадрига мокрі пси
і слух в надії згубленого звуку
ще будуть кола й кругова порука
останнє слово марно а проси

тепло і їжа книги а між тим
усе крім дії вишукана кара
така за склом яскрава кожна барва
так Боже пішки хочеться в стежки




2013

в коридорах твоєї влади
скрізь паласи м'які гамівні стіни
вхід як пастка як вік
позаду
у безвихідь по зраду — взуття змінне

неприймальні для неприйнятних
секретарки як плід несуть секрети
все на черзі на все чекати
гетсиманський не-сад а садизм
гетто

в кабінеті приймаєш
боса
у партер стаю
і я ж — у партері
я за тебе одноголосно
ти показуєш спиною на двері

... з коридорів як від кориди
від кармінного килимів назовні
опритомнів
десь за Мадридом
і бої — історія в Барселоні


2012

А
Якось жив собі один
В магазині Апельсин.
Жив не сам, бо він був сином
В тата й мами — Апельсинів.

Б
Друг його, малий Банан,
Веселун і хуліган,
Зранку стукав у вітрину,
Щоб збудити Апельсина.

В
Ще й жбурляв, неначе град,
По вітрині виноград.
Апельсин просився в мами
Йти погратися з Бананом.

Г
Мама глянула за скло,
Чи прийшло уже тепло, -
Там гуляла в капелюші
Їх сусідка, тітка Груша.

Ґ
А за нею, наче пес,
Волочився чорний Ґедзь.
Мама зрушила вітрину
Й відпустила Апельсина.

Д
Біля дірки крізь паркан
Виглядав його Банан.
Друзі гучно привітались
І дали із дому драла.

Е
Бігли-бігли, без перерв,
Аж прибігли в тихий сквер.
А в пекарні біля скверу
Продавалися еклери.

Є
Є еклери, є бісквіт,
І пече їх сірий Кіт.
Помагають теж в роботі
У пекарні три Єноти.

Ж
Жаба, що в ставку живе,
Поруч продає желе.
Крім желе, цукрову вату
Можна в Жаби ще придбати.

З
Та найбільше вабив зір
Білий і легкий зефір.
Від зефіру в Апельсина
Покотилась навіть слина.

И
І Банан, як Миша сир,
Мріяв з'їсти цей зефір.
Стали друзі міркувати,
Як смаколики дістати.

І
- Може, нам туди зайти
(Зліва я, а справа ти)
Й закричати: “Обережно!
Іскри! Полум'я! Пожежа!”

Ї
Три Єноти, Жаба й Кіт
Налякаються як слід
І втечуть з пекарні в хижі,
Лишать нам солодку їжу!

Й
- Мабуть, це поганий план, -
Відповів малий Банан,
- Потім за таку пригоду
З нас удома зроблять йогурт!

К
- Тут живе десь десь дядько Кріт,
Скрізь таємний має хід.
От якби знайти те місце
І в пекарню ним залізти...

Л
- Ні! Це тільки хитрий Лис
До крадіжки має хист!
У пекарні ж цілу днину
Всі печуть, зігнувши спини:

М
Кіт провіює муку,
Що лежала у мішку,
Жаба б'є у мисці масло -
Буде в торт солодка маса.

Н
Три Єноти тісто мнуть
І цукрову пудру труть.
Ніч і день працюють звірі -
Ой, нелегкі ці зефіри...

О
- То ходімо геть, ні з чим... -
Зажурився Апельсин.
Тут Оса літала колом
І почула їх розмову.

П
- Що ж ви впали у мінор,
Як без палки Помідор?
Щоб зефіром похрумтіти,
Раджу вам його... купити!

Р
- Дійсно! Точно! Просто в кут!
Ти, Оса, розумний фрукт!
- В магазині баба Риба
Купувала скибку хліба.

С
- А Сова — я бачив сам -
Набирала різний крам:
Лампу, свічку і ліхтарик,
І настінний календарик.

Т
То не спить вона вночі,
В дверях клацають ключі,
А коли вже ніби тиша,
У пітьмі гортає книжку...

У
- Треба їй укол для сну!
Але досить про Сову.
Що ж ми купимо без грошей,
Бо грошей в нас — анітрошки!..

Ф
- Я, Оса, скажу вам так:
Говорити всяк мастак,
Та не ждіть, займіться ділом -
Фрукти ж ніби ви сміливі!

Х
До пекарні ви зайдіть,
Там сидить привітний Кіт.
“Добрий день!” - його вітайте,
Лиш на хвіст не наступайте!

Ц
Усміхніться вусаню
І спитайте про ціну -
Так дізнаєтеся, діти,
Скільки треба заплатити!

Ч
- А мені вже час у гай,
Попивати з липи чай.
Друзі довго не чекали,
До пекарні завітали.

Ш
Їх зустрів там Кіт-вусань.
- Добрий день! - сказав Банан.
- Добрий день, хороші діти,
Шоколаду вам, бісквіту?

Щ
- Пане Кіт, цікавить нас
На легкий зефір ціна...
Сірий Кіт примружив око,
Пощипав рожеві щоки,

Ь
Два зефіри в лапи взяв
І друзякам показав.
- Ось, будь ласка, це ваш вибір,
А ціна їх — два “спасибі”!

Ю
- Дяка! Дяка, пане Кіт!
Хай живе Ваш довгий хвіст!
Юнаки наїлись досить,
Ще й лишили трохи Осам.

Я
Швидко бігли в магазин
І Банан, і Апельсин -
Виглядали їх вже з ятки
Неспокійні мами й татки..


2012 - 2013

лежу мов недобитий пес
якого добиває спека
дощі деінде
далі
десь
Господь і той мене вже спекавсь

сам по собі неначе кіт
а так розносив друзям кості
сліпих проводив між боліт
так вірно грів холодну постіль

завити б голосу нема
горлянку рве безмовний шепіт
отак візьмуть тебе щеням
й нашийник намертво прищеплять

кусати лишиться ланцюг
і хазяям лизати литки
гарчати в лики волоцюг
і їм же в спини
вити
вити




2012

Яка раптово стала осінь,
Як пожовтіли крики чайок,
Дощ моросить… чи то морозить.
Вже без надії, а чекаю.

То кине сонце марне коло,
Не рятівне – порожню лунку,
То вітер погляд мій поколе,
Коли іду супроти й струнко.

Не поспішити передчасне
І незворотнє не спинити.
… У дні такі пожежі гаснуть,
І рве кайдани, наче нитку .

2013

Мій Бог не складає анафеми,
Не ділить на патріархати,
Його милосердю начхати,
З якої спокута парафії.

Іконно - від матері сивої,
Мадонною та з мінарету,
Дорогами Мекки й Тибету
Скликає. І тільки не силою.

Не має невірних й навернутих,
Нерівних, пропащих, безгрішних.
Озветься на "Ісу" і "Крішно",
На піт, що Йордан землі, - зернами.

В печерах Його лежать мощами,
У гори - ідуть до воскресу.
Я з Ним творю - як мацу - месу

Самосходження і Всепрощення.

2012

Намарно
триматися за життя
як цвіту за стовбури вишні
супроти травневого вітру
прийми керування нехитре
відірвані долі вільно летять
куди надихає Всевишній

Дата – будень, дата свято.
Тиждень. Місяць. Новий рік.
Звичний грудень. Звично – грати,
Де на вибір: звих чи звик.
Тут ні друзів, ані рідних.
Там – у друзях тільки ті,
Хто зі мною вперто згідний.
Вжити колива й куті.
Вам я можу тільки слово
Вкласти в пір’я голубів.
Сон – і той сторожать сови,
Щоб до вас недолетів.
Тут і в березні – груднево,
Сніг такий...Як всюди – сніг.
Все ж весна. І сік в деревах
Поклик сонячний зберіг.

Безсонна ніч, і сльози самочинні,
З морів очей виносять сіль землі.
Хати позачинялись, наче скрині,
І колір цвіту в темряві зомлів.

Старе містечко вулиці колише,
Полоще в руслі милиці мостів.
Окрайці поля точить кладовище,
І привид млину вітром засвистів.

Лежать в іконах свічі проти грому,
Крізь вікна сіють блискавки коти.
Ще буде день, а поки незникомі
Тривожать пам’ять – згадуй і хрестись.

Не бій –, не бійся, ще ж казала баба
Боятися не мертвих, а живих.
Ця довга ніч на спомини заслабла,
Послухай душу: видих – тяжко – вдих…

Ну все, не плач, хай стриматись непросто,
Приспи гірке, а встанеш – і Різдво.
Прийдуть сини, як празники у гості,
І десь над вами усміхнеться Бог.

Мільярд котрийсь-там із виду Адамів,
у віці відлучення сорому,
на висоті стрибка по кар’єрній драбинці
ти вибрав пізнати наріжний камінь,
який призначають опорою
дому, вдягають на перст безіменний жінці.

А змії гнізда сплітали в деревах,
в очах наливалися яблука,
перелітали містом зозулі цілунків.
Ти звав до ніг мармурового лева
і поночі в райських садах блукав.
Ти не боявся, ти страх розбивав по лунках.

Міг стати рогом достатку, міг … татком
в будинку, де вази із фруктами,
де спочивальні випещені, як і нерви.
Та ж ні, збунтувався – занадто гладко,
Мужчинам не в затишки кутатись,
для чоловіка критично здобути Єву.

І Євам часом розбудиться примха:
згадати, як палко це – Євою,
як заборонно й легко вписати у побут.
А ТойХтоЗРаюДавноУсіхВипхав
нагими і неметалевими,
вдруге не вижене, голим двічі не зробить.

Порожній. Сохнеш безвесло, як човен,
Замолюєш те, що замовчуєш.
Світло зором вбираєш кошерної риби.
Твій статус виявився іграшковим,
а правила племені – вовчими.
Досить, Адаме, ти вижив, а значить – вибув.

2012

Наче кави міцної
ще на денці тебе
густо
ще питаю себе
ти надпита чи недопита
чи нагущено нам
уповільнене самогубство
пригубити отрути
і отруєними
жити

І не витравиш
перепробував рідкісні яди
серцеходи палив
та горіла лише самбука
а на ранок
тебе хотів
як сироватки правди
по руках щоб текла
і щоб зводило
наші руки

Знатись в тонкощах
тамування
до ризику згуби
не виходити
поза тебе
а вийти - не бути
... все на кавах зі мною
не ті не твої
не губи
я ж холодний
без цукру
без прагнення обманути

Від найбільшого болю
Побічно
Тромбами
Пробиваються вірші
За фактом
Розривають або зціляють
Але завжди – звільняють
Від безвиході без вихідних
І гри
Де ставки
Щоразу на більше
В штовханині серійних правд
Учинивши замах
На унікальність.


2012

Я бачив сон:
Ми сіяли зерно
Удвох
У чорну виорану землю.
У білі жмені
Набирали зерна
І розсипали золотим піском.

Земля була –
Хоч маж її на хліб,
Земля текла між нами
До крайнеба.
Ти показав,
Як сіяти – від себе,
Аж показався
Твого батька дід.

Отак і йшли,
Ступаючи в сліди.
Те поле
В нас самих ступаю ніби.
З-за тебе сонце виглянуло
Німбом
І покотилось
В молоді сади.

2012

Не досить щирого «пробач»
Доведено – не досить
У карми витончений слух
Прилігши в затінку невдач
Лаштую свій приймач напруг
Триматися до зносу

І знову вріжуся один
В занатовплений острів
Де сенс приховано мов скарб
Та розпогодившись над ним
Супроти визначених карм
Зроблю
сигнальний
постріл…

Знай
Найсвітліші новини
Бувають у темному місці
Місяць вже сонця набрав
Щоб не канути каменем в ніч
Викришу неміч на кремінь
І з кременя викрешу міці
Вітру - щоб вірний –
Задумаюсь в гриву
І разом – на Січ

Вірую
Десь вона є
Що збирає незгодних до купи
Що стереже гостроколом
Їх запал до смутку крихкий
Там де від серця відходить
Надумане хиже підступне
І гладдю на грудях
Нашиті
Коханої дотик і скрик

Може це там
Не жадні’
Ні вина ні вінця ані винних
Вглиб розмовляють очима
Вивчають зібрання сивин
Йдуть переломи в мені
Що скидаються зовні на вивих
Іскри
Все ближче зондують пітьму
Для багаття новин

2012

Поки покірний
Не будуть тебе зачіпати
Не будуть бити
Ймовірно
Навіть дадуть
Заохочувальний приз
Поки покірний
Не стануть тебе катувати
Ні рвати як шмат м’яса
Поки покірно
Ти будеш м’ясом для них.

Понуривши голову
Не побачиш
Жорстоких очей
Боягузливий блиск
Руки поклавши за спину
Не спробуєш взяти
Вагу непокори під дих

Зможеш
Робити плодитись любити
Поки ти засіб чи здобич
Поки дороги не переходиш їм
Коли допече
Тобі вільно вити
І коли страшно –
Зі свічкою вийти
Поки світло твоє
Не блискавка
І поки голос твій
Ще не грім

Поки покірний
Ще можеш бути
Поки ще мусиш ти бути ним
Наливайся найменшою правдою
Гартуйся волею і неволею
Наберись непокори і маху
На чистий
Соборний
Гучний
Дзвін…


2012

Усе це було за віки перед нами –
Утечі від світу і біг цей у дощ,
Листи, як прелюдії сильних романів,
І прощені зради, і шрами від прощ.

Безвихідь везли - як сухоти – до моря
І сльози топили в солоності хвиль,
Утопії планів складаючи поряд
Під білі видіння вершин і вітрил.

І знали так само – занадто – для втрати,
Й ховали ретельно маленьку брехню.
Боялись, як вени, себе відкривати
І повної правди – неначе вогню.

Та й ми вже були в багатьох варіантах:
Античності, готики і рококо.
Повторення нас – нескінченна константа,
Допущена похибка точних епох.

Тому не лякайся мене загубити,
Не прагни збагнути в одному житті.
Я вічний в ландшафті твоєму – як вітер,
Я з тебе і сонця росту, ніби тінь.

2012

Часом відчаю крити нічим:
Що, як станемо враз нічим,
Що, як розум – лиш добрий вітчим
У притулках усіх Вітчизн?

Ще від перших – період лютий,
Кожен гріє печерну злість,
Кожен має осібну скруту
І однаковофобно скрізь.

Хто привласнить, а хто відчужить,
Хто збудує без рук чужих.
Й океанська між нас калюжа
Нерозвіданою лежить…

Що, як раптом - нічого, пустка,
Як на цвинтарі чорних дір.
Боже, вирятуй хоч би згусток.
Чи спиши на поганий зір.

2012

Весна. Споконвічне коло,
Зелений сигнал: іти,
Пливти – кошеням чи кролем,
До берега чи мети.

Повітря міцне до сп’яну,
На плечах – зав’язі крил.
І серце таке слухняне,
Що кожен би приручив.

2012

Пронеси його вихором вітер
І затихни в яру глибоко
Щоб йому ні душі не зустріти
Щоб не глянути чорним оком

Потопи його влежаним снігом
Зовсім випечи сонцем наглим
Щоб не звестись йому ні на ніготь
Ані в’їстися в землю спраглу

Зарости чагарями по ньому
На пропаще на всі коліна
Щоб не мати йому ані дому
Ані спомину ані імені

2012

Ти була у моєму житті,
ти була, пам’ятаєш?
Перша, вперше і сотні солодких разів.
І щоразу тремтіла
осиково: боязко, тайно
На приліску гріха – найчистішою з дів,

Розкриваючи цвіт. Пам’ятаєш,
бо пам’ять – це цнота,
Золотом з мулу ніч вимиває: «Привіт…»
Чистий розум, критичний, мов Кант,
послідовно зворотній,
Ти ж готова на все, проти всіх і… на мить.

Ти пізнала мене, наче плід,
надкусила по-суті,
на губах твоїх мій ще спікається сік.
Проковтни мене – ланку поживи
своїх еволюцій
Або стри, як помади не з’їдений слід.

Тільки не забувай
і не спрощуй минулого часу.
Все тече, але дехто – супроти води.
Течія і несе, і возносить,
а часто – і гасить.
Хочеш – повінь, а хочеш – річний норматив.

Ти пробач, я не мудрий,
не витримав ждати на зміни,
Задалеко заплив на твою глибину.
Надреально (дарма, що уявно)
стаю на коліно,
Пальчик твій – серце_спис – і цілую, й кляну.

Вже підняли безгрішні
Кинутий в мене камінь.
Мабуть, уже для інших –
Камінь-віки той самий.

Я на шляху, в дорозі
З цілодобовим світлом.
Йду. Сатаніють грози
і плодоносять квіти.

Тут мені, рідні, тепло,
Тут мені поки місце –
Треба, буває, з пекла
Винести Божих істин.

Треба себе здобути
Понад усі утрати,
Вгору – це завжди круто,
Мушу не обертатись.

На роздоріжжі – прямо,
Просто ітиму піший.
Я повернусь, той самий,
Навіть якщо вже інший.

2012

Зібрала городину
руками земними й пречистими
Гордість на груди
хусткою виклала,
Як знамено і як щит.
Їде до міста,
судовим викликом.
Сина привівши на світ,
За ним – Христом, хрестом –
Кожна жінка стає декабристкою

По сніжкові: «тупу– туп»,
Хто був тут, а хто був тут?
Хто ходив туди– сюди,
Погубив свої сліди?

По сніжкові: «рип» та «рип» –
Може, виріс взимку гриб,
Може, зайчик, може, лис
Пробігали тут колись?

По сніжкові: «трісь» і «хрусь»,
Сніговий іде дідусь,
А за дідом – гам та гук –
По слідах стрибає внук.

По сніжкові: чап– чалап,
Курка вивела курчат,
Жовті кульки – в білий сніг,
Хто і чим зігріє їх?

Уривки снів писати
під обривками шпалерів,
Шматки себе-несплячого до всіх
припасувати.
І так, щоб шов до шову ідеально
самосклеїтись
І уцілілим проживати всесторонній
натиск.

Збирати речі у відпустки
чи для переселення,
Проекти щасть, немов чужі промови,-
відпускати.
І по собі лишати менше сліду,
більше зелені,
І дати менше приводів для
антикваріату.

Хай стати голим, але чесно,
хай і непричесаним,
Хай мозок препарують:
«Це чому він?»
«Це про що він там?»
Ну, нашатир вдихнуть
зі стерео-типовими медсестрами –
Аби лише не розкладатися
забальзамованим.

Позавчора
У сусідній в’язниці помер чоловік,
Якраз добігали кінця
Чомусь надзвичайні новини.
Недодивився. Сплюнув.
Гірко зітхнув і важко приліг.
Безпорадно заснув, старим.
І як дитя – безмірно винним.

Він когось там убив за межу,
Чи будучи на межі.
За ним ковтала слова стара,
І пес через сльози гавкав.
Вели в кайданках.
Очі колола стерня, в серце – ножі…
На озимину падав сніг,
Вже по ньому.
Вже – післязавтра.

Я сам собі страшна орда,
Від віри – храмів попелище.
На відкуп молодість поклав,
А скільки є мене ще – тисячі…

Служив бажанням, як божкам,
Тепер на требищі я, жертва.
На плаху голову – важка,
Бо помирати легше мертвими.

Без волі, наче без води,
Триває в застінках облога.
Хто проривається сюди –
Цілую руки, мию ноги їм.

Слова ціную, довгі дні
І що на серці, як на ситі.
Ще може, випаде й мені
Собором в небо
відновитися.

Засипав сніг дороги і стежини,
Мете, мете – на села, на міста.
Лежать річки у крижаних перинах,
І риби не показують хвоста!

А ми цю зиму любимо, як свято,
Як добрих фей і білий шоколад,
Зі снігоцегли замки будувати
І оживляти з куль сніговика.

На ковзанці змагатися із вітром,
Спускати сміх санчатами з гори,
А понад вечір зустрічати світло
Ясних зірок Різдвяної пори.

Троянди пахучі, пишні
З Твоєї легкої руки,
Як панни, до саду вийшли
Мені навпрошки.

Та біля воріт завмерли,
Дощами їм груди січе.
Чекають вже другий червень
На брамі – плющем,

Їм цвіт спадає, мов хустка.
Стеблини морозом взялись.
Нема. На дорозі пусто,
В пітьмі – аніблись…

Троянди мені наснились,
В трояндах – усміхнена Ти,
Я попросив у них сили,
У Тебе – цвісти.

Покажи, який ти великий,
Рученята до сонця випростай,
Босоніж - по теплі роси.
Рости...

Покажи, який же ти гарний.
Весь до мами, та більше татовий,
Для обох неподільно - син.
Рости...

Покажи, як міцно ти любиш.
Не для користі, не у відповідь,
Просто любиш, бо ти - єси.
Рости...

Люди відходять у глину
хто із поклоном
хто пострілом хто за некрологом – чинно
відходять
немов проривають
вороже оточення поспіхом
неначе слідом – вогонь у спини

Клином найближчим – у вирій
заспані хоч і заспамлені
під аватарами – сірі
відходять
вжививши нам архечіпи
із опціями пам’яті
і сотворіння собі кумирів

Вдень полювали на користь
на сон планували підступи –
хто кого переофшорить
відходять
з відкритими блогами
наносамотні у підсумку
одним зі способів непокори

Лишають нам світ як посаг
як біль для ініціації
лишаються в нас як осад
відходять
рахуючи подумки спроби:
для себе
заради
з нуля
і так – до тринадцяти
і засинають
і тиші просять
***
2011

Я встану з тобою удосвіта
Жовтневе проміння жати.
Ти, як сонце, посеред осені
Заяснієш мені, тату.

Піду за тобою я стежкою,
Де луг обіймає поле,
Де поляжуть в покоси висохлі
Всі хвороби, жалі й болі.

Там тиша над нами стоятиме,
А в небо, як птах, полине
Рідний голос, у пісню вишитий
Рідний погляд очей синіх.

Ще стільки дощів нам послухати,
Ще стільки розмов сказати...
Молодим біля мами берестом -
Дочекайся мене, тату!

Ми з тобою одного міста,
Походження, національності.
Простонародні за змістом,
Понадсвідомо – украйнуті.

Серед краю, що Бог украяв,
З краями – рубцями кривавими,
Де нерозкаяний Каїн
Ділить і править розправами,

Де вмирають так мирно зміни,
Знаменами де – заміновано.
Де ця криївка-країна,
В мову яку занімована?

Ми віками – сліпі та віщі,
Коб не гірклий, зичили б досвіду.
Тричі – хрестом, в тризні – двічі,
В думи складаємо досвіти.

Ми ще маємо в грудях пісню,
Щемить нам, ще мить – і вже вирветься,
Виоре вирвами. Грізно
Землі зведе аж і вилиці.

Наша слава вартує в шанцях,
Палає - бо варто – над ватрами.
Гарту нам дано і шансу –
Будемо, брате, не втратимо!

Вони прибували із нетрів
сонячної сторони.
Всі - неопалимі соромом,
на колісницях першого класу.
У їх апетиті було щось до болю
від сарани.
За ними Вітчизною
стелився сморід плавленої пластмаси.

Вони оселялися в склепах
або кам'яницях міст,
Змивали в річки свій слиз,
Шампанське кращих років лили рікою.
Ходили в театри
Бо дуже любили кричати: "Біс!"
В селі їх лякало поле
І знамення розкиданого гною.

Наскрізь пробивали утроби,
безплідні і геть гнилі.
З дірками жили,
їх легко було зв'язувати і наживляти.
Палили. А іноді,
прикинувшись, ніби вони - лід,
Заманювали криголами
у болотистий мілкий фарватер.

Синхронно робили
діла благодійні і репортаж.
Оце їх проймало:
стояти службу, подати і просльозитись,
Якщо ж сирота їм траплялась -
підвищений пілотаж -
На руки сирітку і з нею - в кадр.
Тоді - в притулок, притон, криту.

Їх стільки ставало навколо -
Не перебрати за вік.
Вони гвалтували так вміло,
що їм без пам'яті віддавались.
А хто ще пручався -
скидали в рів, чи здіймали на сміх,
А решта - боялись
в роті сусіда прихованого оскалу.

Вони мутували під моду,
навіть лягали під ніж,
Являлись в подобі
завойовників диких племен і прогресу.
Під чарку добрішали,
з похмілля горлали: "Землю їж!"
І берци обстукували в заступи
біля прис(и)паного плебсу.

Приймали у жертву сумління,
як мито збирали міць.
Для в'язнів сумнівних цінностей
повну волю давали й квартири.
Їх можна було не помічати,
але вони вже - скрізь.
Та хто ж вони, хто... Прокинувся.
Ранок чимось нагадує вирок.

2012

Любити у горі і в глорії
не відвертатись
надто коли повертає на гірше
байдуже, домом -
просто кімната чи метри просторі
аби брунькувалися діти і вірші.

Змолити задавнені помилки
спільно забувати
значення слів пережитих раніше
рухатись далі
із непорушністю права на спомин
єдинородно прийняти твою іншість.

Зціляти підводити гоїти
не завдавати
ввірити долі як грамоти вірчі
не припинятись
у неперервності віянь і воєн
кохати сакрально - щоб діти і вірші
обіцяю

Грози. Потоплення задухи,
Парчі відмитих кольорів.
У вільний стрій перевдягнути
Вітри, танцюючі вгорі.

Де розітнули блискавиці
Небесноткане полотно -
Нехай проллється, заіскриться
Високо зібране вино.

Води прозріння. Громотрусу,
Що затихає, наче спів.
І всім, хто витримати мусить,-
Оливи з теплих берегів.

вона
не дуже вдало
добирала черевичкам одяг
але між тим
усі сезони й кольори
слухняно пасували їй
чи мабуть перед нею
її волосся
зловживало зміною відтінків
я дратувався - "годі"
вона ж неначе вето
накладала тіні
над прірвою очей
зануривши моє "не смій"
в безхмарний погляд
з вилисками хмелю
і я тонув
хоч плив до світлого
та світла сутінковий метастаз
губив наступне із моїх життів
і поки темрява
наосліп укривала
безсоромних нас
у мене вдруге прорізався
ЗІР

вона
не кликала
своє дитинство прізвиськом
"веселе"
тому в теорії
про неї знавчих теорем
найбільше я любив
доведення до сміху
та якось
наша вірність
наша віра
всього за ніч
осунулася селем
під град ридань
що сік моє плече
що врешті стих
і профальшивив
на всепробачення мотив
а в шиби березнем
жбурляла віхола...
а далі - гул пустого міста
відстані
побачень лічених луна
симптоми втрати
і діагноз блуд
неповносправні - бо
з новим ускладненням -
не брати слухавки - вона
і я з новим - ненавидіти
СЛУХ

вона
ще звісно плакала
проте ці сльози мимовільні
без решти я зціловував
а їх солонуватість
і рясне тепло
нагадували море
ми знали теж
солодкий холод -
морозивом у перехресті губ
сплетільно
прагенетичний голод
усіх не-по-любові поколінь
нас поглинав
сплітаючи вузлом
зі спрагою
без опору й опори
ми годували з рук
здичавілі секрети
неприручених утіх
табу зірвавши розпивали страх
я відчував тоді -
життя не прісне
хай і не навік -
вона -
його терпкий правдивий
СМАК

вона
боялась вибору
відтак він падав на парфуми
в житті за звичкою
пригода - навіть
випадковий аромат
із галереї склянок
я ж пам"ятаю
запах
її приталених бажань
оголених як струни
тонку есенсію
взаємності розлук і стрітень
і пальців тонкощі
в сум"ятті простирад
і просто рай паруючого стану
вона стійка
кінцевий концентрат
її ефір не вивітрили сни
її феномен - феніксизм огню
пожежа мрій мене обвуглила
черствий
а згадку донесе мов дим -
у мене вже загострюється
НЮХ

вона
не дозволяла братись
на прогулянці за руку
тим якнайближче
я хотів стискати відчайдушно
тет-а-тет обійми
ізолювавши осуд
у резервації "Люблю-і-край"
в наметі номер Двоє
до серцестуку
притулившися щоками
ми видихали
на мороз-по-шкірі
гарячі написи "тобі"
на вдих приспавши
ненаситне досить
було...
тюльпани в ліжку
віддавали атлас пелюстків
рожеву кров
а ми - тіла
податливі на спротив
тепер ми - суто дух і дощ
у просторі
де замиканням
contra й pro
вона зійшла до мене
струмом
через
ДОТИК

Лауро, келихи б"ються
Вростає кришталь у ноги
Жити із цим - екзекуція
Така собі світська йога

Ступай обережно, люба
Скло наливається кров"ю
Ти мусиш в палаццо шлюбне
Заходити мармуровою

Ти - срібло, ти - порцеляна
Коштовна його оправа
Ти вклинилася до клану
Тримайся жорсткіше, Лауро

Давай же, таліта кумі!
Розвішуй по стінах цілі
Прицілься, стріляй, не думай
Так роблять жінки в Сицилії

На шпильках приходь і з клатчем
Кохання ховають в лаврах
Ти що під вуаллю плачеш?
Ти невиправна, Лауро...

Двадцяте літо вже роїться рій,
Гудуть про згоду, позаяк - безпутні.
Не тупаки. Не покидьки. Не трутні.
А пасторі сусідніх пустирів

Їм на устах привозять штучний мед,
Взапій цілують, а де-факто - травлять.
І з м"ясом виривають різнотрав"я,
Цей рід гіпнотизуючи: відмер,

Його ніколи не було в степах,
Його слова - це викривлений голос,
Ці кості - обезглавили й до столу
Подати псам, перебраним в писак.

Великий Луг - пасовище для риб,
Які про дивне з плавнями гуторять:
Про дивне русло і залите море
Без чумаків. І солі. Без вітрил.

І рід цей, наче риба, мовчазний -
Перетерпіти віршем, гарувати.
Його безсмертя - як бджолина мати -
Живе, допоки трудяться сини.

Не треба йти до кровної землі,
Манни не треба, поле - не пустеля.
А все ж раби... Пошли до них Мойсея!
В них часу - покоління. Двадцять літ.

Нема ні голоду, ні мору, ні війни,
На пальцях рук – небачених видовищ.
Дружини ситі, ніби чорні вдови,
Коханкам пишуть: «Після вжитку – поверни»
І йдуть з коханцями під сиві ясени
У змові.

Так, наче й зовсім не валився Вавилон,
Ушир подався, раз не вільно вгору.
На огляді новітньої Гоморри –
Аншлаг. Й ніхто не клякне соляним стовпом,
На ніч ховаючи свій внутрішній Содом
За штори.

Балансувати між майном і небуттям,
Диктує страх, причаєний за рогом.
А в пункті «Рай», куди усі дороги,
Ключами бавиться необране дитя
І ставить штампи перелітним молитвам:
«До Бога».

Як важко бути сильним до кінця,
Коли сумні збуваються пророцтва,
Коли слабких виводять, як коросту,
А син жевріє іменем отця.

Шмагає серце, лихоманить дух -
Ведуть його, як вносять плащаницю.
Дивіться - він пропащий вже - дивіться,
За ним бреде збіговисько недуг...

Хай поки йде, сльозами моросить.
Якщо він - син, це батькові в догоду.
Там блудниці свячену мають воду -
Хай подадуть. І в спразі розіпніть.

І по розп"ятті - викорчуйте хрест,
Хай буде суд і хай вам буде легко.
Та Боже збав, аби такий же клекіт
Над вашим домом линув до небес.

Коли світло пролазить до мене, застрягши у ґратах,
Коли світ мені звузили в простір задимлених стін,
Ти якою дорогою й спогадом будеш минати,
Ти – з якою би долю лишити один-на-один.

Я тягнувся до тебе, за кожним промовчаним словом,
Ледве цвіт зав’язавши спадав тобі плодом до ніг.
Під погрозами вирубу – вищився пагоном новим
і таки доростав, хоч коріння пустити не встиг.

Та зневіри в мені – лиш на коло секундної стрілки,
Вічні сенси до мене, неначе апостоли йдуть.
Я сягатиму дна глибини, хай казатимуть: «Мілко»,
Я плекатиму чисте, де править закон каламуть.

Знов народжений. Рідний та інший. Живий, як ніколи.
Джерела вже шукають підземні потоки основ.
Я приймаю у спадок своє ж неперейдене поле.
Ти – чи каменем станеш, як полем насію любов?

Природа снігу - раптом впасти, намести,
Затерти білим огріхи творіння.
Я теж звикаю до падіння з висоти.
Розбиті, все ж, приземленим не рівня.

На зламі долі - рівень кисню на межі,
Ціна ковтка завищена як цінність.
Скількох сториць вам і якої ще маржі,
Замкнуть ще скільки видихів ці стіни?

Порядок денний: зберегти в собі мету,
Змінити настрій, враження, білизну.
Не каже дзеркало - старію, чи росту.
Мовчу і я. Оплаканий. Безслізний.

Не вмію визнати приблизної вини,
Байдужість всім наближеним - прощаю.
Мій вірний ангел щойно всьоме засурмив,
Мій ангеле, лети собі до раю.

Мене ж ця твердь земна тримає, мов бетон,-
Тавром любові, силою тяжіння.
Мені зі снігом, як запізненим листом,
Ще йдуть слова - відверті і нетлінні.

Замовляю і благословляю тебе на життя,
На повітря прозоре,
На сонце в блакиті очей і веселки дощу.
Лише день - й заговориш,
У слові охреститься голос. Тим словом відчуй
Рідну землю. І корені в ній. І над нею - жита.

Усміхайсь до життя, ти відкриєш по-новому світ,
Ти безтямно полюбиш.
Лиш серця питай, тільки слухай батьківських порад,
А як вийдеш у люди,
То деревом дужим зачни плодоносячий сад
І любистком у купіль вклади родовий заповіт.

В липні літо,
В білі лілії одіте,
Сіло під розлогі липи
Від - по - чи - ти.

Вітер з лісу
Біля лип крутився лисом,
Літо Вітра в гості мило
За - про - си - ло.

Тепла Злива
Недалеко мила ниву,
Літо з Вітром їй ласкаво
По - гу - ка - ли.

Так здружились
Літо, Вітер, тепла Злива.
І завжди у липах в липні
Дружба квіт - не.

Ці дні найважчі від усіх припущень,
Були вагання - висновками стали,
Дерева снили листям нерозпущеним,
А нині - розкидаються опалим.

Хитнуло світ, як вітром павутину,
Спинився Той, котрого завше мало.
Взялось чоло глибокими, незгинними,
І сиві терни скроні віншували.

Та поки осінь вигріти не пізно
І поки в Лету каменем - зарано,
Моя печаль зуміє бути ніжною,
Мої вуста проситимуть дурману.

Викреслена весна,
Взята суддею під варту.
Вицвіла і тісна
Камера в центрі з партою.

Серед людей - один.
В кожного - роздумів зграя.
В кожного - свій полин,
Тільки вовки не каються.

Здана натемно гра,
Білими шиються справи.
Тріщина - ще не крах,
Винятки знають правила.

2010

На прогулянку по лісу
Вийшли пані гонорові,
Начіпляли перли, бісер –
Тонконогі парасолі.

Елегантні капелюшки
Їх від сонця затуляють,
Сяють кульчики на вушках —
Не гриби, а справжні кралі!


2010

Розпустився б до решти поривчатим вітром,
В епіцентри тебе затягнув ураганно —
Хай би мчали за нами минулого титри,
Хай би дихання друге відкрилось востаннє.

Розпростерся би морем, щоб хвилі вдаряли
І наскельні про нас вибивали малюнки —
Ти — печерна, зодягнута в низку коралів,
І у світі ще так незаповнено й лунко.

Зачинали б ліси ще неходжені тропи,
Біля вогнища гріли тепло обереги.
Ми писали б любов, як найбільшу з утопій,
І гортав би рукописи споминів легіт.


2010

Дві лисички йшли зі школи
З ранцями на плечах
І рясне суничне поле
Здибали надвечір.

Назбирали жменю ягід,
Цвіту в чай нарвали,
Та незчулись бідолаги,
Як і заблукали.

На траві сидять лисички
І дрібненько плачуть —
Жовті сукні, мокрі личка
Хто ж знайде, побачить?


2010

Шишки падають на хвою,
Аж потріскують гілки,
І збігаються юрбою
Під ялинки маслюки.

Повні кошики збирають,
Що підняти тільки вдвох,
Й обережно висипають
На м'який зелений мох.

Натомившись після праці,
(Аж змокріли в них лоби)
На сосновому матраці
Повлягалися гриби.

Як побачиш купу шишок,
То спинися, не біжи —
Маслюки тут сплять на ніжках,
“На добридень!” їм скажи.

2010

У храмі молитвою білені стіни,
Молінням - іконостас.
Приходили ми і стояли камінні,
І сльози точили нас.

І дихали свічі, й від подиху гасли,
Як воїни від ножа.
А ми покаяння тримали, мов гасло,
Мов голими брали жар.

Намолені лики дивились іконно,
Вторили - і ми жили.
І нам ізгори посилали закони,
Звіршовані у псалми.

Сповагом приймаючи тіло смиренне,
Як усмішку на вуста,
У нас відживали затоптані гени
До істини, що проста.

Вставали з поклону, немов по затону,
У лаврах монастирів.
І в нас прокидалися звуки, як дзвони,
Не потребуючи слів.

2010

Не читає зовсім книги,
Не вмивається в росі —
Рудувато-сірий рижик,
Забіяка і плаксій.

Неслухняний, невсидючий,
Робить збитки тут і там:
То щипається болюче,
То здіймає тарарам.

Насварила їжачиха —
Він голки її чіпав,
Побивається зайчиха —
Він за вухо лоскотав.

Рижик — в сльози і навтьоки,
Заховався в лободу.
Каже: “Тут побуду трохи,
А додому не піду”.

Мама шкоду відшукала,
Не сварила, а на ніч
Тихо казку розказала,
Що надворі ходить сич

І плаксивих, неслухняних
Забирає в темноті,
І що тільки кашу манну
Їм розводить на воді.

Рижик розповідь послухав
І до ранку міцно спав,
Та відтоді навіть мухи
Гриб рудий не ображав.


2010

Є в діброві мудрий гетьман
І надійний захисник —
У крислатому кашкеті
Добрий дядько-боровик.

Походжає у жупані
Із дубової кори
І з гілок майструє сани,
Як сніжок піде згори.

Він морозу не боїться,
Ані блискавок і злив,
Дасть усім поганкам відсіч,
Ось такий-от — справжній гриб!


2010

Кулі кольору сметани
У кропиві, наче в бані,

Вимиваються дощами,
Вигріваються боками.

Це не м'ячики, малята,
Не смачна цукрова вата —

Це гриби у білих свитах,
Теплим сонечком зігріті.

Тато-ліс і злива-мама
Кличуть їх дощовиками.

Чисті, вмиті, чепуристі
Примостилися на листі

І рахують, скільки чапель
На траві збирають краплі.


2010

Не в норі і не в печері,
Вся кругленька й білолиця,
А у лісі, парку, сквері —
Хазяйнує печериця.

Зварить борщику і юшки,
Напече картоплі-сала
І підливки на закуску
Ще додасть, як буде мало.

Виростають в неї дітки,
Як напóказ — всі біляві,
Бо в грибниці знають чітко:
Є — обід, а є — забави.


2010

У цієї худої країни
Розпираються животи
Масноруких заблуд — причинна
Морем піниться і хрипить.

Вже не гори — горби старечі
Нагинаються до води.
Ніч, як хустка, вкриває плечі
І озоново холодить.

І хрести доглядає більше,
Ніж розп'ятих і ще живих,
І хрести дістаються іншим —
Хто в прислузі, а не служив.

І за пýстині, і по вітру —
Сім'я вдячний шукає ґрунт.
І покинуту Одигітрію
Утішає сумний Перун.


2010

Посідали на пеньку
Молоді й старенькі
Після жвавого танку
Втомлені опеньки.

Тишком-нишком гомонять
Про погоду в лісі,
Про лякливих зайченят
І рудого лиса.

Ти навшпиньки підійди -
І почуєш скоро,
Що підпенькові гриби
Про людей говорять.


2010

Минаєш небеснопоглядом вечірні мої вікна.
Я вдома, я рідний, я близько, переступи себе —
І світло сьогодні й прісно роздягне, зіллє і зникне,
Повільно тіла поклавши на ліжка тремкий мольберт.

Як довго ескізи ждали на фарби, на хіть, на дотик,
Як палко попросить місяць завмерти на полотні.
Віддай свої злості тільки у голосу тихий спротив,
Віддайся — щоб день прешостий повторення захотів.


2010

Під ялинками й дубами,
Серед моху, у траві
Підростають разом з нами
Цілі виводки грибів.

Навесні, улітку, в осінь,
Аж до білої зими —
Одноногі, шапконосі
Грають в хованки вони.

Де один — одразу другий,
І великі, і малі
На узліссі, понад лугом
Вилізають з-під землі.

Люблять сонечко ласкаве
І змокати, як хвощі,
Коли вранці на галяві
Рясно йдуть грибні дощі.


2010

Весна популярного жанру
тримає в руках підсніжники —
красу догори корінням
стрічайте!

Теплінь скоро дійде до жару,
бо замість робитись ніжними —
приховуємо затіння
у пальтах.

Весна подає кухоль соку —
березово наливалася.
А нас вивертає болем:
рубали.

Обличчям від ока до ока
бреде печаль-омивальниця.
І в повінь хто ж їй дозволить
причалу...

2010

Розговілий зарані квітень
Яблуневі сади вінчає —
Пишні вельони сильновітрить,
Перебілює молочаєм.

У кору, у корсет покори —
Задихаються юні груди.
Молодий, наче хмара, чорний,
Курить шляхом і садом блудить.

Не на щастя згубився гребінь,
На багатство дощі зросили.
Скинеш цвіт, як найбільшу требу,
Відбуявши гучне весілля.

На траву, на рушник, на згубу —
В невістки до чужої бери.
А удосвіта, в льолі шлюбній
Пустоцвіта
втечеш
у берег.


2010

Шаблею у литаври
вдарив козак, у мідні.
Дзвонять — з кургану видно —
У Почаївській Лаврі.

Бути у полі битві.
Перехрестились верби -
скільки же душ померло
нині у їх молитві...

Червень пашить черлений
над голубінню Стиру.
Гай, ще прибуде миру,
поки же гнів — знаменом.

Й пагорби — чим не скелі?
Ой не зірвися, сину, —
мати хустину сиву
вишила квітом хмелю.


2010

Акації аромоцвіття

гостро шипи боронять.

Щоб гоїти рани пилкáми,

чи треба роздерти серце?


Як зав'язі виб'є морозом,

чи будуть плоди солодші?

Про що говоритиме осінь,

як спрага слова осушить?..


2010

Лінії на долонях — змії, бо мають шкіру,
Кубляться, і не знати, врешті куди повзуть.
Як молоко, їх ваблять то манівці, то віра.
Й доки ти гіпнотичний, доти їм значиш путь.

Лінії на долонях — ниті маріонеток,
Смикаєш тіло вгору — рветься урізнобіч,
Сплетеними ногами міряєш власне гетто,
А лялькарі сміються óбразами облич.

Креслення по долонях — витончене малярство.
Ріками у пустелі фарби розводить Бог.
Техніка досконала: многі твої митарства
Сходяться однією лінією на двох.


2010

Сотні знайомих розкидані містом
в поза- і майже-досяжності.
Буде нагода — зустрінемось, звісно,
буде потреба, то зв'яжемось.

Потиски поквапом, усміх і вищир.
Топи, як_більшість і — лузери —
я не різню їх, дивитися вище —
я про неназваність друзями.

Снігомережа достатньо провідна
для теплообміну знаками,
тільки довкола так бучно, аж бідно,
холодно навіть заплакати.


2010

швидко швидко
дні на нитку
на тугі вузли

як ножем
по пальцю чиркнув
сівер березіль

чути чути —
в підземеллі
родиться нове

білизною
з'яву стелить
а зелом пірве

а водою
пересушить
спрагу дощову

й перелогами
й на душу
висіє траву

2010

Ти загубилась папоротецвітно
В ночах ожин, в траві на босий біг,
Де бережений зачаївся Біг,
Де світляки, осяйністю вагітні,
Мені знакують посвітом і зником.
І вже не йму - де ігрища, де ти...
А назирці, як стріляні хорти,
Ідуть недолі, визвірившись дико.

2010

Подати за здоров'я враже
на водосвятні молитви —
душа впокоїться і ляже
до тіла, мов єпитрахиль.

Три церкви, три хрести розп'яті
пройде в заручницях біда
по колу. І порветься ятір,
і розіллється благодать.

Згорить свіча по струнці, рівно,
і кіптю вивітриться глум.
І хмара аспідна по ринвах
стече покаяно в імлу.


2010

Подейкують, же ланцюги у злоті
Тримали міцно твій сріблистий гріб,
Же знатний прах твоєї післяплоті
Дамаський меч напохваті беріг.

У середполе, ген у позамісто
Стріла вказала на послідній стан.
А може, пáла там зірниця чиста,
Котру ти одмолив, соцініан.

Хтось мурував стовпа тобі до тверді,
Чи цегли ти навіз туди вперед,
Як фараон? А може, спересердя
Розкидав геть, пославши лугом смерть.

Хіба тепер то важить, князю Пронський...
Як ти вже — пам'ятник. Гніздо лелек.
Один в полях. В Європі. Й по-сіромськи
Ми губим слід твоїх бібліотек.


2010



**"Мурований стовп" — пам'ятник архітектури XVII ст. Кам’яний стовп у формі аріанського склепа встановлений на могилі колишнього власника м. Берестечка князя Олександра Пронського у 1631 р. Такі пам'ятники ставили на могилах соцініани — прихильники поширеного у ХVІ столітті по всій Західній Європі одного із напрямів кальвінізму, з яким жорстоко боролась католицька церква. Не вціліли такі пам'ятники ні в Румунії, ні в Угорщині, Пруссії, Сілезії, Голландії. Існує легенда, що срібна труна князя була наповнена коштовностями і висіла у склепі на золотих ланцюгах. За часів Олександра Пронського Берестечко було одним із найбільших у Європі центрів соцініанства, у місті діяли освітні заклади соцініан, велика бібліотека.
Інша легенда розповідає, що під час однієї з воєн, які прокотилися через Берестечко, три стріли було пущено в цій місцевості. Перша стріла залетіла недалеко і впала за Берестечком в напрямку села Кутрів. Пізніше на цьому місці поховали князя Олександра Пронського і спорудили уже згадуваний Мурований стовп. Друга стріла полетіла правіше і набагато далі. На тому місці згодом поховали сестру князя Олександра Маруху і насипали на її могилі високий курган. Третя стріла полетіла ще правіше, впала і загубилась у Смолявському бору.

До Ельдорадо рушає застуджений потяг,
Сходяться люди навкіл, як гори, - врочисті й важкі.
Всім по квиткові дають за паспортом. Ну а потім -
Довгі прощання за руки, поскладані в колажі.

І сльози дружин, матерів, і посивілих дочок -
Може, зустрінуться, може, поверне ще, хто не стлів...
Юрми вокзальні лізуть у пащі вагонів. Хочуть
Їхати, згадки пастельні розмазуючи по склі.

Стіни дощів об'їздúти, ніби здичілих коней.
Станції випадку. Станції фатуму. Хвостові
Стануть передніми враз. І проголосять перони,
Що Ельдорадо чітко скероване у безконечність.
І жоден іще зворотнього напряму не довів.

2010

Десь там безіменно, на згублено-дикому в літеплі острові,
Півтемрява в'ється по стегнах і стегна чутливо гойдаються.
Залюднені нами піски і дерева молочно-кокосові
По черзі нічлігом і тінню лежать і стають замість раю нам.

Так світло від тебе, так тихо до затишку понаднебесного -
Пірнати у хвилі і сни, обійнявшись руками-ліанами.
Тепло, як гольфстрім океаном, розлити широкими сплесками,
В лазурному погляді заякорúвшися, ніби у гавані.

Ані порятунку не треба, ні світу з чужими новинами,
Лиш риси твої впізнавати на дотик зорею ранковою.
Сліди, як автографи спільні, лишати по дну, де ходили ми,
Щоб риби услід шепотілися нашоподібною мовою.

2010

Стільки у тебе, юначе, життів —
аж розбігаються внутрішні очі,
Дивляться навкруги і налякані
стрімголов утікають назовні.
Знову сьогодні відмерло одне —
недогодоване, як тамагочі, —
Вкотре скорботу ховаєш ти
у повіки, неначе образу кровну.

І дні не встигають міняти освітлення
до напівтіней обличчя,
Душі-близнючки жваво гойдають
і переважують настрій на шальках.
Смішно, то страшно їм, дітям,
то би заплакали гірко, але не личить —
Навчені витримки і,
як за годинником, йти налаштовані змалку.

Ще балансуєш ти, ніби за поручні,
того, хто поряд, хапаючись.
Ще не встановлені точні твої
для ліквідації координати.
Ще жевріють скалки надії
неопалимі, палючі, палаючі.
Молиться мовчки
за тебе,
за вісті благі
замислена Богоматір.


2010

будеш покараний
лицарю вдаваний
виляжеш геть молодим -

все що набажане
збуте й несправджене
виб'є тебе наче грім

надто було тобі
купельно злотово
сходив щодень тобі дар

і забувався ти
щастя наквасити
і наперед не гадав

хто тобі випросить
солоду в цитрусі
хто допоможе тепер

викричись виболись
спішся і вибери
д о р о г у
що попри смерть


2010

Якби весна раптово заструміла,
Така джерельна і така юнача,
То ми би босо і духмянотіло
Побігли запускати сонце-пращу.

Порослим лугом і жовтавим цвітом,
На плюскіт хвилі, на гойдання лісу
Ловити вітер і пісні губити,
Як ноти, склавши пахощі меліси.

У мушлі вислухати громовиці,
Вичісувати блискавки у небі.
Дражнити мавок - чи не довго спиться,
За повні води смикаючи греблі.

Якби весна у котики вербові
Вдягнула береги зеленолукі,
То ми би розквітали в кожнім слові,
І слово цілувало б наші руки.

2010

Діаманти вилискують згорда при витоках пальців твоїх,
Мерехтять розкаратно.
Хоч і сяйво у них - коли світло забрати - мертве.
Я виточував грані, терпів, але гідність тесати не міг -
Не титановий бо.
Але й ти у наближенні мало подібна на жертву.

Тепле хутро міняй, добираючи настрій під колір і чин,
Все наївно гадай,
що зігрітися може у норковій мантії серце.
А сезони минають в тобі. І тебе. Мов сліпий пілігрим.
І мандрівки твої
передбачувані так само, як сила інерції.

Та хіба я суддя? То, хіба, тільки в грудях ще молотом б'є,
Просить тиші у залі
і Час викликає на праві єдиного свідка.
Він замовчує більше і плутає, радше, як ловкий круп'є.
І Феміда на нервах присуджує:
відстань - обом. І наснитися - зрідка.

2010

коли
у кишені на чай акурат
ачей
та увидиш де пшик а де брат
вином
і виною наставивши плям
втече
або стопче - страшко він чи хан
вкраде
невід'ємне а зайве додасть
де крев -
непритомно де тріщина - шасть
шукай
хто у полі не вітер - орач
знайдеш
не губися образить - пробач
дрібне -
на посіви а зріле - до жнив
люби
неминуче бо згаєш - не жив


2010

Рум'яна така, ніби кров на снігу,
тендітно покроєна часом фризерка
стинала мені чи то дні, чи нудьгу.
Була при надії.
Була у дзеркалі.

І далі був день, чи то сонячний дим,
хотілося гіркле розбавити світлом.
Кружляв неспокійно не мій херувим,
мого вже віднині,
мабуть, що убито.

Було так вечірньо, аж цикала ніч
і міцно за горло мене колисала.
На вухо шептала: “Паничу...панич...
Твого панування
доба зосталася... “

2010

Додому вертатися хоче раніше
Покошлане правдами серце моє -
Коли там аж пахне тобою і віршем,
Аж блискавка в долі розчахнуті б'є.

Не гірші із грішних, не довші за смертних.
Хоч голі, та райським покриті усе ж.
Везуть нас по яблука ніченьки верхи
В дерева, де корені не розплетеш.

Де сови нехижі мудрують на чатах
Про відстань до місяця і до весни,
Де яблуко навіть не треба зривати,
А лиш попросити у нього - наснись...

2010

Давні твої коханці лізуть, неначе волосся,
Гніздяться у головáх, ніби бойцуни на стовпі.
Пташата у них ростуть, пташата поживи просять
І скиглять - допоки кволі, і ситі - поки сліпі.

А тільки-но невбачай повипинаються крила
Із перших бруньок у розлогій кроні твоїх ребéр,
Пташата-вже-коршуни ревно та опазуріло
Вискубують пір'я, у тім'я в'ївшися, як у герб.

Їх коронують гучно, із серцем на троні садять
Мої простолюдні, мої ревниві німі думки.
Та ти приходиш - миром - і їх анархічну владу
Скидаєш із трону цілунком обвітреним і палким.

2010

Хронічне недосипання, насипане в каву цукром,
Струмує холодним горлом у гирло слизького міста.
Кістками, дверима і лихом, виходячи, я грюкнув,
А вранішнє місто здіймало все хвилю свою бистру.

Глибоко топились баржі, на дно опускались біржі,
Сплавляли завчасно труни - живими - рум'яні люди.
Я зрошеним білим рисом до ужитку натще визрів,
Хоч знав, що немає ситих, хоч знав, що колись - та знудить.

А берег ловився в берег і прошивав понадміцно
Бетоновими мостами єдину дорогу стрічі.
Де я причастився сонцем,
де сонце в мені тріснуло,
де, в'язнучи у бетоні,
я досі
його
кличу.

2010

Зроби так, щоби руки його,
пожухлі од квітів,

медами пахли,

щоб зливи роїлись бджолами
і зморені, ситі

грілись на кахлі

повік його.


Зроби так, щоб очі його
наливалися небом,

небу світили.

Як тіло до тіла,
яко гроно до сонця,
требні

аж до несили,

тепліли щоб.


Зроби так, щоб усміх йому
райдуги вишивали

аж до весілля,

до рясту під ноги,
до м'ятного в голос хоралу,

що в'ївся сіллю

землі його.


Зроби так, щоби камені
на його перехрестях

знали допевне,

що він - раб Тобі,
що він - цар собі,
він — аби знéсти

вінець свій кревний

квітом до зір.


І розіпни його
милістю

і скинь йому,
яко сину,

к а м і н ь.


2010

із четверга і на п'ятницю
домовлялися сни віщими бути
до ліжка влізли наприсядки
зіпріли запарили м'яти-рути
й на крові сновиди-агнеця
у правді заприсяглися

і нумо рипіти сходами
перебирати слова та обличчя
трусити скелети шафові
а долу поглянувши із горища
сміятися аж заходитись
і плакати у карафи

їх обзивали дітиськами
зранку будили кляли й пробачали
зібравши потому гамузом
по торбі по сонному їм вокзалу
і в церкву і свічку тицькали
і забували
як маму

2010

Крижаною водою
купіль наповнював,

сонцем на ловах
до другої шкіри пікся,

залізо прикладав -
і м'язи каменіли.

А чим же, Господи,
душу загартувати?

2010

Я бачу тебе крізь відлигу і відстань,
Бокую ліси, через гори проходжу.
Я бачу, як звикло нагу твою вроду
Обстежує він. І шалію із дійства.

Як ранок тобі відкривають швейцари,
Швейцарія поїть тебе шоколадно.
Як ви на сніданок дозуєте правду
І граєте в сніжки й подружню мов-пару.

А може і треба отак — в номіналах,
Так легше зминати усе, що минуще.
Підводити вії і спогади тушшю,
І зрідка летіти на плаху і спалах.

Ховати думки, мов пожовклі конверти,
У ковані скрині, в мігрені у скронях.
Ще буде щасливою старість і ... доня.
Лиш номер - змінити. Лиш сумніви - стерти.


2010

Шампанського
кольору свáйбова сукня.
Закрита, а стан - ігристий.

Що пані подати
у ліжко до лютня -
Гаряче?
Уміле?
Чисте?

Упасти
під ніжки натомлені - пір'ям
і пухом. І тихо... тихше...

Де коле?
То зір мій.
Заплющуй і вір - я
сліпий, і від того ближчий.


2010

Шукає темінь сну в надії, що загубить,
Налився місяць - помаранчевий кораль.
А холод ріже по живому кільця дуба,
А в мене рани облюбовує кора.

Стою хрестом увись - аж небо розпростерлось.
Нема мені тепер ні страху, ні жалю.
Ладнають гóрі всевидющі в'язки жерлиць,
І я приманююсь, і я вже, десь, клюю.

Мовчу рибиною, впізнавши рідні води,
Пливуть русалки і нагадують дівчат.
А я кричу взадих, що вдома, що голодний.
І сотні вигуків у знак мені мовчать.

2010

Ось так почнеться рік. Записником.
Виводь ім'я на титулі. Він ліньки
Врядкує злети-огріхи, без ком,
І вирве дні, як списані сторінки.

Як рано Пасха. Тости і пости.
А хоч би й будні - взірчато розкласти.
Аби лиш древом з кореня рости,
Вбирати тугу трібну, як причастя.

Лічити: три...і шість...і п'ять. І рік.
От-от майбутнє. Щойно проминуле.
Тісну оправу книзі передрік -
Іще не старт, а ноги вже намуляв.

2009

Співай для мене, нехай ти одну тільки знаєш пісню.
У волоссі твоєму блукатимуть пальцями океани.
Припливи їх будуть, о диво, припливами прісними,
І міфом пропишеться все, що із нами потому станеться.

Причалить берег, і сходи стрімко здіймуться на площі,
Де бруки вслухатимуть нас, мов глухими жили - і почули.
Хвилі в ногах обéрнуть ураз кораблі на дóщини,
А нас угорі затискатимуть тісно вузенькі вулички.

Їстимеш з рук і гронами питимеш сонячні вина.
Білим сліпитиме церква кармінно-чорний пісок вулкану.
Світ буде — мармур. Я тебе вимишлятиму — глиняну,
Уславши ложе -
що піна,
що море,
що наше, -
тюльпанами.

2009

Кремінь
витесує іскри та й стріли...

Ловка древлянська рука
тут сіяла жниво -
снопами жúли
у колос в'язалися. Прах

втриполя тут густо,
полянський, сивий,
змішаний вкупі з живим.
І сходить врожай, де предків могили
виорюють із землі.

...Камінь
чи пращу кулак затискає,
крешуть підкови іржу.

І тут, де хатини стояли скраю,
я щасний навзнак лежу.

2009

небо молочне зависло над нами
не осягнути вшир
чалиться місяць на заячу пам'ять
як усурійський тигр

світить пажерно то світить-муркоче
на озимілих нас
хитро вилискує погляд всеношно
пряжить неначе прас

ми віддаємося в пазурі люті
ми прижилися там
місяць сміється щербато на кутні
лиже свій ратний шрам

дійво горішнє уприсьорби хлебче
лащиться у сліди
він приручив нас у нього ми перші
мусимо поруч йти

2009

За що мені твоя любов -
На шиї хрестик, світлочола?
Я літнім дощиком — пройшов,
Ти прийнялася частоколом.

Оперся ліктями. Гарпун
Жбурляв у прикордонні води.
Вітрилом біль твою напнув,
Доплив, пошматував — відходиш...

Мене розплата клято жде.
Я, може, серцем вже на палі.
А ти гукаєш все — е д е м
У вирву в грудях. Вже не жалить.

2009

Духа мого викликаєш
на це католицьке, за Римом, Різдво.
Снігом пливу за кермом -
яко древній на веслах баркасом у плавнях.
Серце сигналить услід перехожим
і скаче, немов поплавок.
...Пальчики панські замки відчиняють колійно.
А я - православний.

Вибач - неголений.
Скроплений розталлю, трохи - парфумом старим.
В часі твоєму спинився
і, наче годинник, цілую зап'ястя.
Губи відводиш.
На глузд посилаєшся і - на сигаретний дим.
Хоч нині мене - тільки дух,
та силуєш поглядом тіло розп'ясти.

Смішно ревнуєш.
Три пальці, як ревна вірянка, даєш - і не більш.
Каєшся - грішна...
А страсті всипаєш, як сіль в обрядове тісто.
І сходжу я - на очах,
в стигми ховаю свіжо-задавнений біль.
Ти ж - забуваєш невбачно,
що родом я з дуже відьомського міста...

2009

В такому голосі, як твій,
Хотів би вимовчати тишу.
Нечутно визріти, як вишні,
І зашарітися в єстві.

Почути: “Хочу...” Доторкайсь
Мого настояного плоду,
Бо перестигне, бо забродить.
Зривай... І витримки не май.

Хай тріскається на губах
Цнотлива флерність оболонки,
Де плоть до плоті — майже ломка,
Де м'якоть - можності раба.

Нехай весніє взимку віть
І квіти губить у волоссі -
Щоб чувся непритомний лоскіт
Такого шепоту, як твій.

2009

Автобуси
із дому
без повернень,
перенаселено-холодні.

Інфанти рук
спиняють
рух,
як забороненість дитя.

Нові обличчя,
два знайомих.
Клени
приймають переливи водні.

Нестача місць.
Зійди...
Чи злізь.
Тебе заждалися в зятях.

2009

Повітря брак
Повітря хочеться на повні
Музеї вірність виставляють
а
у
к
ц
і
о
н
н
о

любов навспак
любов купують на гуртовні
копилить штучні губки краля
в

у
с
м
і
ш
к
у

М
о
н
и


2009

Тканина рветься - де непевний шов,
І недоречність сковує залізом.
А слів правдивих тонкопряде тло
Ніколи вам на сонці не облізе.

Ти — ідеал,
моєї певності гени.
Хоч наповал
усю високість знамена
мого кладеш,
пустивши руслóм аорти
трунковий фреш
вічнозалежного сорту.

Я — самота,
курай, що несеться полем:
як пил - сіда,
як дощ — у розливах тоне.
Мене нема
у слові твого молебню,
тому німа
моя симфонія небу.

Ми — вектори.
Опущені долі трапи
хоч догори,
та
не збігається
напрям.

Півгубами говорить посохлими,
До обіймів нахолодно схильна,
Перманентно у тебе закохана
Світом блудить менеполовина.

По шовках - як по гострому щебеню,
Струнколюбна, проте шкутильгава,
З особливою ходить потребою,
За ім'ям твоїм вторячи: "Ave..."

Нелюдські опановує навички
В грі "хто кліпне" у вічі зі смертю,
Перед себе, як Данко, здіймаючи
Уцілілими перстами - серце.

2009

Сходами нотних станів,
нерви перебираючи,
куталися в сутани
передвечірні клавіші.

Танцями грались примно,
стéпними перестуками
заякоривши ритми,
кроки текли самбуково.

Хутрами шовко-пензля
обрисів тіло прагнуло,
фарби точили леза.
Муза завмерла наголо.

2009

Самотою біда ходила,
добирала собі пари -
хвороби,
суми,
старості.
У прочинені вікна
немовлятами все підкидала -
протяги,
лементи,
слави.

Цвіллю дахи сідлала,
заглядала у комини.
Рани ятрила,
дьогтила крила,
душі світами гнала
пряними нагаями.
Сили висмоктувала
і брала їх стомленими.

Пересівала сивим,
муками перетрушувала.
Як билася, то молодими,
як відбирала — суще.
Шашелем їла статки,
бідними статними бігала.
Іздалеку йшла за ближніми,
свояком - за рідними.

Тату,
до нас не впущу її.
Зайдо брехлива,
зась тобі,
на тобі -
хрест.
Най тебе,
хай тобі
грець.
Тату, не буде
у нас до пари їй
ні
чого,
ні
кого,
ні.

Пошкодую біду одинокую,
зариштую сосновими кроквами.
Пущу її
за водою тихою -
хай несе її,
хай колише
лихо.

2009

Перший сніг
Після мжички осінніх скверів
М'яко ліг
На обличчя, шляхи, на скверни.

Од птахів
Поверталося “кру...” - лапатий
Пух летів,
Лебедині губились плахти.

Крій зими
Облямовував небосхили,
Килими
Східно-інеями стелились.

Сніг — вода...
Почорніли в доріг зап'ястки.
Я ж тримав
Білу мить крижаної ласки.

2000-2001

Приходить Час. А ми знайомі?
Уперше бачу, як масні
Його покручені долоні
Вручають скептику мені.

Даруй, кажу, якого плуга,
Хіба весна - потреба жнив?
Ще всіх думок не переплутав,
Не всі бажання приручив.

Вогню було так мало, шалу.
У моногамії журби
Ще тятиву не напинали
Високовольні проводи.

Я йду собі. Не строк у себе.
Доріг без ліку в'ється, тьма.
А ту невіру хмар у небо
Ти, старче, витягнув дарма.

2001

Шостого зранку
надсилаю для тебе квіти.
Квіти, як завжди.
Інкогніто.
Білі.
З холоду.
Серце летіти з четвертого поверху мітить,
І мій посильний схожий на дикого голуба.

Вшосте
диктую адресу, призначену рожам.
Щороку думаєш — все це, мабуть, неправильно.
Кричать “Океани”:
- Але для тебе...
Я зможу.
Я, знаєш, надбав уже навіть збрую табельну.

Шістка ця, сонечко,
вносить свої корективи.
Приймаєш букет.
Очі - наповнені зливами.

Зі жмуту надій беремо найдовшу — на диво.
З кожним Різдвом все легше не бути щасливими.

2009

Піщані стегна пестять хвилі
Від стогону до шторму.
Юнак і Море. Мáрлін в пиві
Зітхає по Старому.

Рибальські сіті на фіранках.
Це марно - довіряти,
Коли наяди - в полонянки,
А моряки — в пірати.

Вкривають вірою на дотик,
Столикі
йдуть месії.

Хіба думки ще звести в цноти
У тілесах повії...

2001, 2009

Весна...
Календарно — осінь.
Димами пливла, що веслами.
В коромислі небо несла. Ми
Кпинили — пóрожні носить.

Розхлюпала зорі долу,
Вони здійнялись. Відпущено.
Сузір'я хололи гущами,
Складаючись в наші долі.

Тобі - опадали мрійно,
Для мене світили - в и ж и т и...
Скрадався вітрами хижими
Студень.
Збиралось на зміни.

2009

Для чого
народжувати вірші,
які нікому
не потрібні?
Дев'ять вічностей
вагітніти натхненням,
а після пологів
колисати викидня...
Але ж я не безплідний,
Напишу знову.
Може, будуть близнюки.
Не сіамські -
Схожі
на
неповторність.

2001

Сьогодні вперше я помітив літо
у кумканні ставка смеркових жаб.
Схопився — в мороці тебе зустріти,
а то був так собі - квітневий жарт...

04.2000

Колами під очима
розходиться, як по весіллі, північ.
Є година - пробігтись рінню.
Зібрати рінь.
Підвестúся із кам'яним.
Сокира мирно рубає
за навчальною піднятих півнів,
А вдосвіта
нечисть у пір'ї
за непрокинутий ранок править калим.

Коли ми
дубом встоїмось, збуджені і убогі, накажуть:
“Вистояти!”.
Стежки потечуть притоками
у спіральну дорогу стікс.
Де ми таборами,
де ми - саджанці в тисячолітню сажу.
Де питання родяться щоколіна.
Як відповідь -
зводиться обеліск.

Виблискує в ріках,
не йде до рук і треться у ноги риба.
Перстені незримо
на стовбури безіменні
нанизує шлюбний ліс.
Де гоїться “я тут був”,
навіть по тому, коли ти вже вибув.
І грім прибиває
закурений слід додолу.
І бачить тебе наскрíзь.

2009

ледвезелий супротив саду
теології зими
за риштуванням рештки крони
псалмитує замерзле стадо
безголосої луни
у верховітті заборони

осеніє говінням груші
і розп'ятістю лози
цей жовтень кришить обладунки
сухоти дощовито сушить
ліщинових зве музик
щоб грали промені малюнків


2002

прибережи
на пам'ять береги
прощальну сіль, залежану в обіймах
над вороттями - птаховіст недільний
тримай нестримність
вістрям догори
заселять хвою
люди і лади
спливе вода, закупана опісля
нахресний герб стирного позамістя
лиш на терези мандрів не склади
Тереза милосердна...

2002

Лишіть мені цей листопад на згадку
Гербарієм снігів між сторінок із листя.
Щоб першу кригу, мов точену кладку,
Пройти. І потепліти раптом. І розлитись.

Світити ніч, розчинену на каві,
Криводзеркально спати, аж по рівнодення.
А там - на спад. І на падіння навіть.
Аби у скронях пам'ять кронилась вогненна.


2009

Вважайте його таким, що не витримав кризи.
Покотився сходами. Сонце - на ліфтові вгору.
Висоті його врізали довжину карнизу,
За світлом несплаченим згасли кінці коридорів.

Переломів боявся - черепа там, кінцівок.
Вирішальні ж удари заводили внутрівенно.
Вену знайшли через виразку в гаманці. От.
Кому той на босу геній, поспускаємо гени.

Пам'ятайте, що він найбільше хотів любити.
“Кохаю” читав по-склад-но-щах. З високої букви.
Терпів скільки міг. Недовитримав. Трісь корито.
І рибка вибажалась. Дід-баба як? Без онука.

Статистам на зло не гнив у воді, без дна не гинув,
Непристойно довго круговертями плив без крену.
Одного зимово-теплого вийшов по зливу,
Із небом на брудершафт, а ним - на щастя об землю.

Всміхнемось по ньому мокрими. Хай йому сухо.
На весь біль посміємося - снідав ним світ і тріснув.
Скажемо так і не в такт, він залюбки би слухав,
Бо обережно думати — вбити його зумисно.

2009

Вам такою зима до вподоби?
Ріки снігу намулами вулиць...
Ви дарма не-під-цельсій вдягнулись,
Ви для нього ось так – за здобич.

Під ногами думки. Може, Ваші?
Наступаю – і дихання в п’яти.
Вам до серця ці лати лапаті,
Вкриті інеєм а-ля-гуашшю.

Ваші погляди грішно так, всує,
Роздавати на розстріл крижинам.
Загадайте бажання, я – джином.
Я за Вами такою с у м у ю...

2009

стара британська кружка
добра – бо літня
тримає мене ніби колонію
чи то я за її елеганське вушко
тримаюсь
зблідла аж вся
аристократка

досі не втямлю ніяк
нащо ти подарувала її
того літа
і поїхала
по-англійському так
в Англію

2009

Про що долоні зводиш, Текле?
Катма таких вже молитов,
Аби відвести більше пекло,
Ніж те, що рвало твій покров.

Яких святих, в яких оправах,
Ти звала ані криком з вуст,
Як меч півмісяцем багрявив,
З півсонцем звівши татарву?

Руки якого чоловіка
Шукала прихистком на грудь,
Коли ключем із неї цвиркав
На молоці кревлений згруд?

Кого згадала - неньку, Йсуса,
Коли в'їдавсь у тім'я цвях,
Як в'язло: "Йгумене, матусе!"
В сестринській греблі в болотах?..

Мені сказали, чуєш, Текле,-
В той день, лиш через океан,
З останніх стріл жона ацтека
Іспанських клала християн.

Аж погляд в тих конкістадорів
Розкосим позіром іскрив.
То не-Христос світив їм зорі,
То не-Аллах тягнув ясир.

То, Текле, вітер вовком ходить
Під твій впокоєний курган.
То тільки дощ ордує води.
То - молодик, не ятаган...

2009


*Каплиця святої Теклі - пам'ятка-меморіал (XVII ст.) у м. Берестечку. Згідно переказів, зведена на кургані, де поховано українських дівчат і польських монахинь, які відмовились йти у татарський полон. Татари відрізали непокірним груди, а в голови забивали гвіздки. Наставницю польських черниць звали Теклею.

Простоволосою розкрай мене, як борозною поле.
Води збери з дощу, переливай, води навколо стану.
- Де покроплю - там вже не коле… коле… коле…
- Куди закину - там і кане… кане… кане…

Пали свічки – покута жде, розчетвергована на страсті.
Воскуй мій страх – він саме застигає в маску передкарну.
- Коли зведу – то вже не впасти… впасти… впасти…
- Переплатити долі марно… марно… марно…

Пускайся в ніч розхристано-холодна й місяць перезрілий
Зривай із неба сміло. І клади між перс дукатом мідним.
- Мені відтято з першим зіллям крила… крила…
- А я лечу такою - вільна… вільна…відьма…


2009

Розвиднюється. Схоплюється день
І яблуком викочує по мисці
Світлини душ - та скресне, та зійде,
Ті перевірять пульс мені і міцність.

З якоїсь встану. Як за три коти,
Перечеплюся за перестороги.
Туман ховає і туман кадить.
Пишу собі хоробрість на хорогві.

І раз хорогва – значить на війну
Збираю сил розсіяну дружину,
Щоб десь зустріли втомленість мою
Для переможця вирвані жоржини.

2009

Київ_готельний. Не нас турбувати -
приймаємо первісткою знемогу.
Розтираю замерзлі думки. Ти влазиш морозом під шкіру.
Провалились під землю. А там - метро,
що пришвидшує наші ноги.
Луцьк_вокзальний. Рівняння на шлюб.
Застібаю тебе і мундира.

Львів_переїзний. Зрікаюсь тебе -
груднево-наречену наречену.
Несталеві мої поливаєш слізьми за рецептами гарту.
Найзаконнішим чином - останнім дзвінком
заявляєш права на мене.
Львів-листівка, де я на звороті
цілую втікачку-з-монмартру.

Київ-Ірáкліон. Так, не-Ікар.
Напишіть - за нею міг і летіти.
Santorini. Ти в білому йдеш, як до...церкви святої Ірини.
В сніжноКиєві нові готелі.
В переходах так само старіють квіти.
Луцьк_і_Луцьк. Випрасовуєш крила.
Ще зиму стерпіти, ще зиму...

2009

Хай тобі солодко в усмішці сниться
Ранок, що теплий, дерева - що сад.
Стиглий до рук яблуневий смарагд,
Коштовна Ти в оксамитові листя.

Сниш, наче вперше приспалася жінка.
Локони лащаться в біливо пліч.
Ледь на вустах амазониться клич,
Розкрилося ледь балеринне колінко.

Вітер колише впівголоса вії,
Дихаєш млосно між "так" і між "ні".
Бачиш - і я ради тебе змужнів,
Вкриваю твої оголені мрії…

2008

Якось замілко, що й не втопитися,
У болотнім узбіччі твоїх очей.

По гомілки зайшов, а далі -
немає куди і вгрузнути.

Як безумна сирена, ти
Альтами тягнеш реготи ахіней.

Врятувати б тебе.
На берег покласти, немов на музику


2009

Завтра, коли оголосять закінчення світу
Зірвуться народження на півкрику
Тунельна півтемрява видасться світлом
Ми станемо з Братом одного віку

Сірка всіче переборами праху по нотах.
Питатимуть Злодії, що віддати?!
Каліки здіймуться в останні свої фокстроти
Вперше мені вистачатиме Брата

Встануть без ліків Лежачі, без ліку їх збудять
Складуть Безіменні губи йменами
На вратах зупинять - як вас по-батькові буде?
Нас буде двоє з розп’яттями Мами


2009

Коли трапляються речі
неймовірні
і з горла медом гречаним
викочують характерне
зі мною не може такого статись
то хочеться їх підібрати
як рівню
хочеться їх одягти і затерти
щоб називати улюбленими
як сорочки тато


ці речі за те що з тобою було
чи мають аваль на майбутню вартість
або то чирвовим твої сліди
циганка розклала по контурній карті
до них не клеять штрих-кодів і цін
як перший доказ про найвищу їх цінність
бери на віру так легше аніж
теоретичну знайти ймовірність


Бери і носи не гордуй
посміхайся
бо ще надто голодні
червоних земель континенти
бо зморшками ще пропишуться зміни
тримай це маленьке життя
і тримайся
зміниться біле на чорне
чорне на неймовірне

...у мене вчора народився племінник

2009

Розтеклась
Прикипіла
Під серцем застигла як магма
Швидкоруч обняла
До кипіння довівши і піни
Замовляла ж було
Тільки прагни ти прагни лиш прагни
Підпираючи в атласі синьому
Двері і стіни

Клекотали
Зливалися
Етна твоя мій Везувій
Швартувалися губи у лаві
Топились в любові
А сьогодні як свідки німіли
Дай кисню
Вдихнув - і
На століття уже
На старіння у фотоальмобі

2009

забагато лишається

пальців

як лічити ранки котрі з тобою стрів

рахувати щастя - дратувати богів

перехрестимо краще

у вальсі


2009

я переплутав

де сіль де прісно

відтак не знати під сонцем чи в спрагу йду

наверху піраміди захоплює дух

усередині

духові тісно


2009

зачиняється світ

герметично

і скидає мене як листя в осінь цю

хто із кола зійшов важчає від свинцю

коло правильне

геометричне

2009

Нас поєднують хвилі. І тільки.
І безсоння нічних операторів,
Що слова переводять, як стрілки,
Що у слухавках вирили кратери.

Ми осердями сотових вишок
Поглинаємо тонкощі голосу.
Нас прослухають. Може запишуть.
Може схочуть залізти у голови.

Нам залишиться тиша мовчання
І цілунки повітряних дотиків.
Прохолода в розділених спальнях
Й пожиттєвого ступеня опіки.

2009

…І в очікуванні дива чи кількох вихідних
Дивитись пророчо на скло і збирати скалки.
Препаруючи поглядом, що немовби скальпель,
Витинає тебе у віддалений материк.

Вимивати кістки в амальгамі посохлих рік.
Поєднати в собі розділеності Пангеї.
Дзоти скелясті назвати своєю землею.
Океани пройшовши тунелем швидких доріг,


2009

Моє дитинство
Сошею бабця за руку веде.
Сонячне зілля дурманить місто
Мостом надрічно.
Збитоколінним і п’ятирічним
Засвічує день

Спогадів спалах.
Інсультами ритмів у серце б’є,
Просить казок вибіркова пам’ять -
Добре, розкажеш?
Про рибу, ковтаючу екіпажі,
Немов олів’є.

Й польською вірша
Про страту конвалій? А долі сич,
Пазурі хижі натемно звівши,
В твої зіницях
Катарактово так вже гніздиться.
Закапують ніч

Сльози краплинно…
Проявлена сепія твоїх рук
Мене пригорне, мене дитину.
Ні, не вмираєш -
Ідеш купатися в сонцераї
Крізь земну кору.

2009

Метаморфози локального
Зледеніння.
Безвертепно колядують
Хрущі
І посівають незачатими
Яблуками.
До писанок клеїться
Візерований
Іній -
Імітує естраду
Звичаїв.
Різдво. А я ліплю
Покаяльні
паски...

2003

Привіт бездонності очей,
Чи може, порожнечі...
Я ж був прозорий, як пігмей,
А залишивсь предтеча.

Привіт із буднів святкувань!
Повільним ритмом кроків
Я сам на себе нацькував
Здичавілий неспокій.

Привіт по саме "прощавай",
Бо й зважити нелегко
Врожай фруктових сорту "рай",
Що в осінь гіркнуть пеклом.

2002

Південь спеки в кризі льодовитій.
Стигне кров у жилах упиря.
Кволий голос зголосився вити
Арію чужого вівтаря.

Йде усміхнений до себе пастор,
Чи пастух поголених овець.
І дарма, що переплетом свастик
Всесвіт перекреслено увесь.

Зичать дзвони мідно, високосно,
Мідяками втішена юрба.
Зупиніться - непокрита ж осінь!
Алилуя, вибачте, - набат...

2003

Смішна Марійка
Четвертокласа
Де коні гриви свої пасуть
Збирає в ніж маслюкове масло
Збиває боса чебрець-росу
Молочнокоса
У павутинні
Лякає зойком в'юнких вужів
Де сплять загрибленими ялини
У лісу й осені на межі
Дірявить чорним нора лисиці
-Невже не страшно одній у бір?
Рубіном грає пізня суниця.
Зірвала.
Вмилася.
Посміхнулась.
Я сам собі усміхом відповів.

2009

Ти добрий Бог. Молитися б і жити.
Загіпсувати ляпас другої щоки.
Торішній гріх відкаяти. І квити?
Висять горіхами нелущені гріхи...

Ти сортував на вправні і на руки.
Призначив спадок, чи накликав родове.
Кого до ліжка. А кому наруги
Для тонусу. Де тонко. Чи таки порве.

Подай рахунок за оренду тіла
Під двадцять з лишком невагомої душі.
Плачу готовністю. Й лечу невміло.
А клекочу. Аж вирій мій завіршовів.

2009

Чоловіки не плачуть,
А лише носять хустинку.
Їх смуток - така розминка,
Настояна на невдачах.
Голос твердий на дотик,
Аби не зігнуло спину.
Подих зі смаком полину.
Віра - уже наркотик.
Навіть коли нестача
Сили,снаги,чи відраза,
Заціпивши гнів у фразу,
Чоловіки не плачуть.

2002

За моїми на місто вікнами
Інші вікна приймають снодійне.
Ніч в таксі перевозить обійми
Під сонати радіовиклику.

Посідали зупинки совами -
Ні тролейбуса їм, ані миші.
Коле темряви страх і колише,
Гаманець відбирає, чи мову.

Нігті вітру лоскочуть вулиці,
І шмагають коханок підбори.
На кривавий вогонь світлофору
Йдуть метелики двох безпритульниць.

2009

Темні індуси легко міняються душами.
І їм не тягнуть м'язи, що стануть пальмами
Або Альпами. Й шкіри тигрової позбувшись,
Зміїна утретє в них маслом сповзатиме.

Душі перуться. І так каламутно Гангові
Білити карми, в берег йому настелені.
Земельні струси від кинутих з серця каменів,
Як в гонги, вдарять мантру про переселення.

Каста прийме за останні рисові рупії,
Чи вкриє шовковими. В сонячнім золоті
Всі перші кроки будуть однаково ступлені.
Тільки найважчі будуть реінкарновані.

2009

Живете
Завтрашнім.
І тому, що престижно.
Напрочуд
Західні.
І фанатичні
Східно.
Любите
Не летально.
З виглядом на Маямі,
Поруч
Риму, Талліну.
А якби у вігвамі?

2003

Кінчиками твого шепоту
Впиваються сутінки.
Ранок у комі,
Захоплення у захваті.
Будиш голос,
Вмиваєш його піснею,
А очі - міцною кавою.
Посміхаєшся - за звичкою,
Або щоб не плакати.
Престаріла Європа
Смакує твоїми млинцями
До болю у попереку.
Хоче прошкутильгати
Карий безмір убрід.
Ти їй віриш.
Навіть запрошуєш додому -
Під облізлі стріхи
І в сніг по вуха.
Отак ще півтора літа -
Уже й не витягнути.
Врятуй хоч мене.

2002

Ну тільки не так риторично
Про бажання мої питай.
Залишись. Я погана звичка,
Але ж авторська, не китай.

Тож було, блазнював. Сміялась,
Моя дівчинка-вітерець.
На майбутнє погостювала б.
Я лю…Спізнишся? Знов самець…

Що, закрапало? То хвилинку
На долонях потупочи.
Поправляй вже свою хустинку.
Повертай вже свої ключі…

2009

На персах зустрічей тавро -
Уп'явся перстень в пальці значень.
Цей потиск вартістю в добро
Естетка-совість не пробачить.

Весна змінила етикет -
Всі етикетки у веснянках.
Об'ява: "Залишивсь білет
В кафе з березами у склянках".

Трава підстриглась під газон,
Повісив сон на очі цінник.
Мовчить забутий Мендельсон,
Немов покійник...

2003

Снігом-сміхом впади на голову.
Скрутим час.
Буде терпко, та більше солодко.
Буде сказ.
Оголятиме дотик-каторгу
Ніжний струм.
Твої соки спрагло ковтатиму.
Захлинусь.
І рятуй мене справжнім диханням,
Дихай-ні.
Оживу. І з тобою питиму
Ночі-дні.

2008

Віриш, я втомлений молодим
Зне(на)магатись (де-факто - старіти)
На амбразурах і тіменем в лід.
Хлопче (питають), блефуєш, чи зблід?
Дерево-дім - вже твої (за кредити).
Батько? Нітрохи. Занадто син.

Ти ж (апріорі) заочі – в світ.
Блудить світами земна янголиця -
Світло-чорнявиста бранка з мечем.
(Складені крила, печені пече).
Губи на медові, пальці – кориця.
Янгольськи ніжна (коле як дріт).

Довго за нею дивиться зір.
Кришаться в небі короткі салюти.
Хочу не юність, а щоб сивина.
(Менше провини, міцніше вина).
Більше голосять за юними люди.
Хочу у тиші - старим, як звір

2009

Послухай мене востаннє -
Усе ж не буває вперше.
Очей на твоєму стані
Я безліч лишив, не менше.

Обводив строкатим хистом
Портрети палкої згоди.
А музика пахла містом
Мелодій твоєї вроди.

Послухай, хоч я пустельник,
Нехай і пам'ять у латках.
Як пити - то лиш джерельну
З долоні твого горнятка.

2002

Давні порожні мушлі
Муляють точку зору.
Страх - це коли по норах.
Правді тепер найвужче.

2002

На схилах понадхмарної гори
Кошлаті луки обпиваються нектаром.
Блакить ще синя. Синя. Повтори.
А у Карпати ми поїдем.
Незабаром.

2002

Arrivederci,
неспокійний Рим.
Колонні парки вицвіли за літо.
Прощально калатаючи мохіто,
Лишу тебе заселено-густим
вересовіти.

Ще ледве серпень.
Рятівний квиток
Везе від колізеїв і вокзалу.
Сезон вистав, яких не показали,
Аплодисменти всмоктує у смог
і п’єдестали.

Дощі прогнозні
спацерують шклом.
Замовкли телефони і фонтани.
Я вже далеко. Пір’я і пергамент
Кладу миролюбиво у шолом.
А місто тане…

Спадає тога
й втома. Новий день
Дитиною спинається на плечі.
Ліплю цей день. Він мій найперший глечик -
Зрікаюсь в ньому піснею пісень
від порожнечі.

2009

Вересень - під калюжами,
З погодою напідпитку.
Сонце вгризти не здужає
Цемент міської плитки.
На першому зверху поверсі
Поривами вітер смітить -
Хоч в хустку бери і, згорбившись,
Показуй всім бабине літо.
А краще - під схилом берега
Зібгати в чоботи шорти.
І махом дощу півкелиха
За непитущість жовтня!

2003

Антитактовний сказ послів -
Котити ніч пластами ртуті.
Ти ждеш семантики від слів.
Я ж протираю скельця суті.

2002

Сканую твою оголеність
через пенсне
надщербленого "я".
Шукаю плями
на загадкових простирадлах -
білосніжні.
Прикладаю ревнометр
до завмерлої талії -
оса.
Виймаю прискіпливий
калькулятор,
щоб злічити недоліки -
страйкують місячні батарейки.
Або ж твої ахіллески
накивали п'ятами.

2003

Ти, море, що із чайками живеш
За сонцем перелитих видноколів.
З перлинних розплітаючися веж,
Пісочні коси смикаєш Еолу.
Відкрай жаги невидних берегів,
Калейдоскопу зоряних баштанів.
Сідлай горби тримаючих китів –
І попливем без дна, що під ногами


2009

Полиця простягала пістолет
В холодні скроні. Тиснула спітнілу руку.
Просила пострілу багряну закарлюку
Занести в чергу кулеметних черг.

Стояли тіні відростками стін.
Моя. Руки. Полиці. Чорна - пістолета.
Диміло право на останню сигарету.
Прийшли німі розгойдувати дзвін.

2009

Порівнюю.
Ділю кордоном по тобі
Підпільний погляд. Далебі
Протерлись лінії.
Бо всі пости
Переступаєш без посвідчень.
І мушу за плечима відчай
Як вояк автомат нести.
Еміграційна панна.
Незрівнянна...

Ці дерева-тернини голі, як правда.
Зимні. Зігнуті. Зраджені, як мене.
Замість дихати самопримусом - став би
Летаргічним. Поки задуха мине.

Поки ж січень не-сніг-не-груди. Не мої
Були груди-перса такі рідні на смак.
Поки ж пам’ятно стеляться рубаї.
Я би пам’ять таку пожбурнув за п’ятак.

Якби вітер шматував би голос, зв’язки.
Якби зливи-дощі змили постаті ртуть.
Якби тільки в театрі носили маски.
Може б, тоді.
А так – я спати.
Збудіть на суд.

2007

Розподілені суходолами
утрипальці за долі молимось.
Коримось.
Віримо.
Миром і війнами.
Розвінчавши веди коранами,
потираємо зцілені рани.
Манни би
більшої.
Набожно тішимось.
Тільки вмиті яблука матері
Спаса маківки пам’ятатимуть.
Тату, ми
змучені.
Зробилися сучими.
Каємося.
Прости.


2009

ти лежала трішки заміжньою
потяг протягом стукотів
що є сили як лиш ніжно
ананасовий в губи сік

кола маршрути їздили
поєднувалися дзвінки
світло гасили під’їзди
ти сміялася наддзвінким

бігли листами почерки
вірні пристрасні навісні
цілих шістнадцять поверхів
шматувалися папірці

пахла молочно кавою
я наказував пити чай
сльози цілунки лавами
не поквапилась не чекав

перебільшив грудень зі сніжністю
ти лишилась надто заміжньою

2009

Дихай спекою, що між горами
замолена.
Сипся мрякою. На розвидненні
душі видані.
Зводься велетом над мізерії,
вирви стелі.
Кидай погляди бумерангами
в очі Ванги.

2009

Пірнай біля мене поспати.
Тут на дні
Закорковуються гармати.
Куриш, ні?
Тут блакитно жовтіє осінь.
А на смак
Пересолена кожна постіль.
Кави, так?
Атлантида – година лету.
Що, гайнем?
На сніданок – китова фета.
Заживем…
На коралових ринках повно
Пелюшок.
Засинай. Це моя колискова –
Аш-два-о…

2009

Самотня подорож – виноградом:
Повзе. Неспіла. Навпомацки.
День – на зачіпки. Опівночі –
Вистигати. Кожні сто знайомств –
Підзарядження.
Є листя, є лоза, є гроно.
Немає – соку. Сточено
На хибну кров. Витекла вся –
За сонцем. Сонечком. Сном.
Подорожня самотність –
Вином-градом. Без витримки.
Нестримно. Витримаю.

2007

Ну, хутчіш підставляйте плечі,
Простягніть оберемок рук!
І на виріст ще теплих речень,
І за другу хай скаже друг.

Потримайте зі мною крижму –
Там, де з дерева скочить син.
Там і я ваші сотки вижну,
В сухожилля подам води.

Не в’яжіть мені модно зашморг,
Не майструйте (того) стільця.
Я молитимусь серцем вашим
До причастя, посту, вінця.

Розламаю на всіх вечерю.
Ситий півню, лічи до трьох!
Зазирніть – я збудую двері.
І заходьте через вікно.

2009

Щасти тобі у всіх нещастях.
На піках прірв, на дні вершин.
Я вже підвівся, щоб не впасти
І наперед набив колін.
Занурив голову по серце
У келих втоми, в сто доріг.
Я, мабуть, сильний, раз уперто
Кидаю посмішки на сніг.
А ти слабка, чи просто жінка.
Чи вмієш нести два хрести.
Ти ж збожеволіла настільки,
Що можеш з глузду не зійти.
Не розпочнемо все спочатку
На шосте пеклове число.
Я розв’язав вузли краваток.
Твої так само – від і до

2007

Травами скошені передбачення.
Я не пророк, ти не перша з мучениць.
Спробуй за віру мене пробачити,
Я мимодолі до неї змушений.

За каторги ідолів ідеальності,
Терни вінків, непідважність хреста твого.
Смішно грішити «для так». Як вже сталося.
Без званих бенкетів, без мору світнього.

… На грудях маcнітимуть пальці про випадок.
І голос навиворіт, із фальші зітканий.
І поки ще пекло нам очі не випекло,
Вірую в єдине скорочення – відстані.

2007