Дуже гарно озвучена "вічна проблема"- "ти лишилась надто заміжньою ".

А до речі образ "трішки заміжньої" теж дуже цікавий і правдивий.

дякую) а ще образ дуже мій...

так і буде)

Якесь таке незрозуміле враження: прокрутила кілька років свого життя...

то Ви не квапились, чи хтось не чекав?)

Таки не квапилася...

а Вишневського читали?

Не читала!!! А варто було?

дуже раджу. "Одиночество в сети".

Той, що Володимир?

ні, Януш

Уже знайшла, дякую!!!

не пошкодуєте)

хіба що якась гірка іронічність

Віталію, привіт :)
нмсд, вірш вийшов добряче іронічний. Ви, звісно, можете одразу м*яко натякнути мені, що, по-перше, ви вже зазначали про "гірку іронічність", а по-друге, автору видніше що він мав на увазі (як один із варіантів спрямування нашого з Вами діалогу:). на що я вже зараз зауважу Вам, що задум - це одне, а втілення - зовсім інше. ми, як автори, /рецензент задумливо підпирає підборіддя правою долонею. втуплює багатозначний погляд у сизу далечінь. розмірковує вголос. сам до себе/ працюємо виключно із задумом, ідеєю, яка формується в нашій уяві. тому на час, коли ця сама, не рідко абсолютно геніальна ідея нарешті виливається на папір/і-нетсторінки, частіше за все перебуваємо у владі власного стереотипного бачення. тобто, вдягаючи думки і відчуття у певні слова, будуючи вербальні конструкції типу "вірш", ми інколи ігноруємо те, що слова - є лише підказками, прозорими стрілочками, задача яких закінчується тим, аби вказати на переживання, а не передати його. окрім того, побачити і відчути картину/текст/пейзаж за вікном/людину/світ так, як ми можемо тільки і виключно ми. і скільки є таких "ми", стільки буде і різних варіантів одного і того ж світу... /пафосна нотка у голосі потроху затихає. хворобливий блиск очей зникає. руки перестають труситися. рецензентка злазить зі стільчика, випиває одним духом пляшечку барбовалу, сідає за клавіатуру, і, втерши залишки піни у кутиках губ, додруковує/ тому, у випадках розходження у розумінні автора з читачем, я зазвичай намагаюсь дати читачеві повну свободу поводження з моїми "креосами". бо, зрештою, він і так її має апріорі, погодьтесь :) окрім того, інколи буває корисним поглянути на текст відсторонено. очима того ж читача. ну, хоча б, мене :)
скажімо, вже перша строфа у пестливо-зменшувальних формах, використаних позах і положеннях містить у собі незбориму іронічність. і далі вже просто чекаєш демонстрації абсурдності буття. мовляв, лірична героїня (ну і ляд з ним, що заміжня! чоловік не стіна, а баба не камінь...) вже лягли і просять, довкола суцільна романтика: "потяг протягом стукотить" (цікавезний, до слова, образ... підвищеної складності. де ж у потяга той протяг? об що він ним стукотить? що змусило його до цього відчайдушного заняття? думаю багатьох читачів цікавить цей драматичний момент!), "що є сили як лиш ніжно ананасовий в губи сік" (теж досить небанальна комбінація, щоб отак сік, та ще і ананасовий - і прямо в губи!). прямо уявляю, як несамовитий від кохання і пристрасті ліричний герой самовіддано водить свіжим, пружним ананасом по білому і ніжному, наче вершки животу, стегнах, грудях лір.героїні, а вона кричить, кричить, кричить і кричить: бузувір, я ж казала, спочатку почисти!!!!!... ну і далі по тексту, у вир безумних, експресивних образів зотлілої пристрасті і нестримної чоловічої туги, апогеєм якої зрештою стає фальцетовий крик душі: "я наказував пити чай"! ну хто ж тут не відчує усієї архетипної глибини закодованого образу, яким лір.герой практично вистрілює у ноопростір: кава зробила з тебе істеричку, жінко! переходь на чай, тобі ще дітей народжувати!...
та зрештою, всі зусилля намарне, жар переживань потроху вкривається інеєм, і лише під кінець віршу типовий, зразково чутливий і розумний ПМівський читач, рівного якому ще треба пошукати, закономірно починає відчувати усю переосмислену трагічність і пережитий біль, який автор першопочатково вкладав у вірш.
і які вже тут пародії...

з повагою,
НН :)

Привіт, Ніко! Я, м"яко кажучи, вражений. Такої рецензії я чекав з моменту реєстрації) Аж згадав "розбори польотів" з часів відвідання "Лесиного кадуба". Не перечитиму проти іронії - може я її й свідомістю не хотів переносити у вірш, а за мене це самі зробили слова і відчуття. А їх Ви зрозуміли майже на всі сто так, як я відчуваю. За це Вам моє почудування і компліменти) щодо протягів потяга - то їх у наших вагонах ходить багато, аж полиці стукотять. І от під цей стукіт була у нас із Нею така романтична звичка поїти один одного ананасовим соком - із вуст в уста...І каву було забагато - серце ж не камінь! /автор цілує Рецензенту руку, яка ще тримає гаряче від слів перо. Дякує за глибину розуміння. Невже дійсно зрозуміли?!/
З повагою, ВТ:))))

як мінімум, інший поет)