У Храмі цим святково співа Церковний Хор -
Лунає голосів співочих дзвін.
В тональність ля-бемоль чи фа мажор.
Й відлуння відбивається від стін.

Ваш неземний небесний спів
Всім прихожанам окриляє душі.
В тандемі урочистих молитовних слів
Відносить від землі серця всі небайдужі.

Ви нам даруєте музику з небес.
В ній справжні почуття: щирі й чисті,
У світлій вірі, сповненій чудес,
Й до Господа любові урочистій.

Ми дякуємо Вам за Ваші всі пісні,
Які у Храмі цим лунають щиро.
Низький уклін за співи голосні,
Й бажаєм Вам здоров'я, щастя й миру.

Ви дітям в душі сіяли добро,
В серцях любов'ю щоб воно зростало.
Навчали не пускати в думки зло,
Й спасіння у молитві щоб шукали.

У цей яскравий світлий день,
В Святе Причастя урочисте!
Під звуки дзвонів і пісень,
Вступив Ісус у серця чисті!

Й тепер щаслива кожна є дитина,
Сьогодні щось важливе зрозуміли,
Що в серці мають вони Бога Сина!
Уста відчули Кров Христа і Боже тіло.

Нехай Всемилостивий Бог
Вас береже на довгі, многі літа.
Й життя хай буде вільне від тривог,
Любов'ю, миром і надією зігріте.

За невтомну Ваше працьовитість,
За жертовність і глибоку віру,
Натхнення і подальших звершень
Від всього серця ми бажаємо Вам щиро!

Я йду вмирати...
Під тиском гранітної плити
Лежить моя душа, вся воля, яку ти
Закрив у чорні заржавілі грати.

Я хочу мати
Можливість встати і піти.
Й поставити надійні скрізь щити,
Щоб ти не зміг в їх вистрелить з гармати.

І волі як воліти?
Вся воля рветься бути вільна в полі.
І хоч думки всі будуть голі й кволі.
Та зможуть розцвісти, як квіти.

Ні йду вмирати...
Не в силу підняти цієї ваготи
Й стояти вічно, як о ті кити.
Краще померти, ніж терпіти втрати.

Я розмовляю з дзеркалом
Й питаюся в нього:
- Ця жінка навпроти
Подібна на кого?

Сестра моя старша,
Чи може мати?
Чому я себе тут
Не можу впізнати?

Де та красуня
Що жила в моїм тілі...
Без зайвих баластів,
Без зморшок на шкірі.

Без синіх кругів
Під своїми очима,
Без зайвих років
За своїми плечима.

Скажи ж мені дзеркало,
Чи побачу в тобі,
Ту що цвіла
Ще колись на весні?

Чи пізно в ночі,
Чи зранку з росою,
Покохати зумій себе
Із новою красою.

Солодка вата жарких сподівань,
Під тиском всіх моїх страждань
На сонці з білої й пухкої -
Стала прозорою й рідкою.

Аж холод знов бере по шкірі,
Коли байки розказує хтось Ірі.
Лягають в серці снігопадом,
А на весні спливають іншим ладом.

Мені в житті нічого не бракує,
І спогадів багаж, що на віку є:
В самотній захід заберу свій схід -
Вантаж своїх прожитих літ.

Не вчіть мене і не тривожте рани.
Я маю лиш для себе дерев'яні сани.
І як захочу — стануть золоті.
І як захочу — буду в шубі, не в пальті.

Лиш в одне місце завжди буду я летіти,
Де рідний дім, коханий, милі діти.
Й пліч о пліч буду крокувати з тими,
Які підтримають в важкі хвилини.

Ах вихідні, ах вихідні!
В мене до вас кохання.
Я вас чекаю усі дні..
З поривами страждання.

Ви радість лишите мені,
І довгі спогади чудові.
Із нетерпінням уві сні
Чекаю на Вас, нові.

Життя жорстоке, й бути з вами
Я в старості лиш зможу.
Але кохати вас тоді
Уже буде не гоже))))

Сигарета в зубах,
Мат на губах,
Тепер ти стала крута.

Вживаєш спиртне,
І плювати, що тхне
Де ж поділася дівчинка та?

Лиш про вечірки думки,
Вже "задрали" батьки,
Набридло сидіти в кімнаті.

Лапи п'яних кентів
Тягнуть з різних боків.
А на ранок в КПЗ чи в палаті.

2012 рік.

Сьогодні бачив дивний сон:
У тому сні я бачив трон,
А на тім троні сидів слон,
І звали всі його - Антон.

Він грати все хотів в пін-погн.
Та важив він майже п'ять тон,
Це ж був би геть армагеддон.
Ті, хто не грали, йшли в полон

Як добре, що це був лиш сон,
Й годинник вигукнув дін-дон.
А в голові думок бутон:
Хто ж із слоном заграє у пін-понг?

Вірш для завідуючої дитячого садочку

Яскраве сонечко встає,
Чи дощ періщить за вікном.
Може мороз, чи сніг січе,
А Ви виходите із дому.

До маленьких діточок.
Та не просто працювати.
На роботу у садочок,
Щоб усім тут керувати.

Та не легка праця ця!
Сотні справ зробити треба
Так, що їм нема кінця....
Але душа черпає неба,

Коли чути дзвінкий сміх,
Що лунає в стінах цих.
Й за організацію порядку,
Вдячне кожне Вам малятко!

За Вашу працю клопітку,
Й постійні старання,
Ми Вам приносимо подяку
І найщиріші побажання.

*******************************************

Вірш для вихователів

Ми не забудемо той день,
Коли у перше до садочку
Ми привели своїх дітей
Когось привезли ще в візочку.

А хтось просивсь батькам на руки.
Й боявся йти до групи
Під голосні дитячі звуки.
Де інші збились вже докупи.

І посмішками їх зустріли
Дві жінки: Вихователь й Няня.
(Імя і по-батькові) — щира й м'яка
(Імя і по-батькові) — строга й рум'яна.

Навчали діток Ви усього із нами
Й виховували їх Ви три роки
У різних своїх починаннях
Із вами робили вони перші кроки

Букви вивчали і пори року
Пензлями шедеври малювали
Давали поради із кожного боку
Дружити між собою навчали

Й можливо уперше в садочку
Хтось букву “ер” сказав
Уперше зубчик тут лишив
До десяти порахував.

І щоб не сталося в житті
В самі важкі хвилини
Ви посміхалися завжди
І мамами були для кожної дитини


****************************************
Вірш для Няні

(Імя і по-батькові)
За Ваш тяжкий труд!
Потрібно Вам медаль вручити.
Бо як же важко щодня тут.
Стільки робіт переробити:

Накрити стіл, помити посуд,
Поприбирати все кругом.
Допомогти вдягнути куртку
І вигуляти всіх разом.

А ще навчить до унітазу
Науку цю приймуть не зразу!
Повитирати всім носи
І те і це їм принеси.

Заправити і по-складати,
І треба всім все помагати.
Пропилососити кругом
А потім можна йти додому

То ж ми бажаємо щоб ніколи
Спина і руки не боліли
Й вручаємо ми Вам медаль,
Від діток, що Вас полюбили!

Ох як набридли вже мені
Війська диванні.
Що мирно чуються уві сні.
Та стали популярні.

Бо надивилися новин
І начитались в інтернеті
Й експертів поточився плин
В парку із пивом у пакеті

Чоловіки з набитим пузом
Такі політики й стратеги.
Й жінки не ліпші навіть бабці
Глибокі висувають теги.

Скажіть навіщо говорити
Про те, чого не бачив сам.
Колег наслухався з війни,
А чи хоч хтось із вас був там?

А чи хтось чув пострілів ряд?
Чи зрив гранат, як стріляв град?
Чи бачив хтось як на очах
Вмирає друг ваш або брат?

І сунуться усі писати,
Про біль і горе і страждання
Про Україну у руїні
І своє болісне сприймання...

Коли ти мирно спиш у хаті
І молишся, щоб не прийшла повістка
Лиши вже, друже, мудрувати
І жди зі Сходу добру звістку.

У вазі стояло шістнадцять троянд,
Сімнадцята зникла чи може украли?
Напевне опісля весняного балу.
Вона більше й так не з'являлась.

Що ж сталось? чи сонце світило не так?
Палючим промінням спалило волосся.
Та колір пожовклий на тлі, то не знак
Й вуста посинілі води не попросять.

А винна у всьому дрібна квасолина,
Яка не схотіла плестися на плоті.
А вибрала місце, як біла перлина
І корені всунула міцно у плоті.

Сімнадцяту ружу вирізав скальпель
А зрізати мав лише квасолину
Й пелюстки намистом упали на кахель
Й пришли всі попити чаю з полину

Зелений наряд змінився на білий
І більш не кружляти йому в бальнім залі
Під звук піаніно, мурашки по тілі
Проводиш на завжди, а не на вокзалі.

Й багато, багато, багато троянд
Не більше шістнадцяти, всі по букетах
Поверніть лиш одну, поверніть лиш життя
А не образ болючий на фотопортретах...

Скажіть, як втішити ту матір,
Що втратила ДИТИНУ?
Як зменшити всю біль її
Хоча б на половину?

І як загоїти в душі
Велику і гниючу рану,
Яка прикрита від усіх
Холодним мороком з туману.

Немов кусок живої плоті
Хтось з кров'ю вирвав із утроби.
І гіркота постійно в роті
Від сліз, які немов мікроби.

Як повернути сенс життя?
Як відростити знову крила?
Коли нема твого ДИТЯти
Його земля сира накрила!!!

І темні стіни темні тіні,
Всю сутність тягнуть в божевілля!
І світиться солений іній
Від невгамовного свавілля.

"Час все лікує" - кажуть люди.
Вони ж не знають інших слів.
Та час не змиє з колін бруду.
Що ґрунт могильний залишив.

Чому триває так довго похмілля
Від короткої миті
Від щастя, що влізло в буденне свавілля
А опісля — надії розбиті.

Боюся впускати тебе у свою сутність
вона липка, наче мед.
Ти ж вибратись з неї не зможеш, по-суті.
Й закінчиться все словом: “BAD”

Я ж хочу лиш трішки пірнути у річку
Моїх нечемних фантазій
Й покласти пізніше на книжну поличку
Частину у бруднім екстазі.

Й заляпану забороненою думкою душу
Змити святою водою
Щоб вибратись потім на реальності сушу
Шкодувати, що здалася без бою....

11.11.2014(P.S.L)

Шарм — це львівська кава
І запах її, що доноситься всюди

Шарм — це театральна вистава
І гучні оплески, що сіють люди

Шарм — це вулички тихі
Чи гуркіт коліс старого трамваю

Шарм — це Високий Замок
І тихий шепіт - я тебе кохаю

Шарм — це приємна розмова
Про теми, які черпають небес

З людиною, що зовсім тобі незнайома
У місті де повно історичних чудес

Шарм у Львові на кожному кроці
Незмінно живе в загадковім потоці

І з легкістю можеш повсюди зустріти
То як же, панове, це все не любити?

Ангелы не умирают!
Они рождаются даря людям свет.
Они защищают от горя и бед.
Жизнь смыслом они наполняют.

Ангелы не умирают.
Они возвращаются просто домой.
На Небеса — это дом их родной.
Где чудеса обитают.

Ангелы не умирают.
Они навсегда живут в наших сердцах.
Вместе с душой: наяву, в сновидениях.
Во воспоминаниях не исчезают.

Мама не плачь не грусти, я ухожу, а ты отпусти.
Я всегда буду слать тебе радости лучик.
И знай он пробьет даже сильные тучи.
Й поможет пройти тебе по верном пути.

Усі ми дружньо тут зібрались
Стояли біля хати,
Яку із потом та любов'ю
Збудував наш тато.

Його не стало після мами,
Напевне він помер від туги.
Тому що важко жити самому
І без підтримки других...

Ми стоїмо, ділимо майно.
І Марта перша виступає:
"Кому потрібне це лайно,
що цінності зовсім не має"

Вона найменша у батьків,
Дружна мільйонера.
Колись було святе дитя,
Тепер справжня мегера.

"Давайте все це продамо,
й поділим порівну майно!"
То лекцію почав наш брат -
Професор в коледжі фізмат.

"Доля мізерна ця й дурна.
Це твоя сесія одна.
Погоди сильно не зіграє.
Дамо тому, хто менші статки має."

Це обізвався старший брат,
Він підприємець й меценат.
А статки з нас найменші в мене
Й найбільші у житті проблеми.

"О! ще стоїть стара качеля,
там наша Марта і сусідська Неля
Клали спать свої ляльки.
А ось ті злісні колодки -

Не раз лоби на них ми били.
А там турнік, де міряли ми сили.
Тут же пройшли найкращі наші роки
В цій хаті ми зробили перші кроки!"

...Вже дев'ять літ стоїть самотня хата,
Та лиш вона змогла нас всіх зібрати.
Ми сім'ями приїздимо сюди.
Два рази в рік - в день смерті мами й тата

Прийми, Святий Отче, молитву від доньки.
Складаю до неба свої я долоньки,
І слізно прошу, Тебе Боже, й благаю
Пошли миру й щастя для нашого краю.

Молюся я щиро за долю Вкраїни,
Щоб більше не впала вона у руїни,
Щоб радісно жили усі твої діти
Й цвіли наче квіти кожного літа.

Й молюся, за те щоб не було війни,
Шоб більше не билися твої сини.
Даруй же нам нині, Боже Єдиний
Любов й благодать по усій Україні.

Довго я радів новині,
Що в зоопарк поїду нині.

Дуже там звірят багато
Й веде туди мене тато.

Немов вибух: світло й тінь -
Пробігла зебра, а не кінь.

Випроставшись в гордий стан,
Робить слон з води фонтан.

Дрібнесенькі мавпенятка
Людей стали розважати.

А великий орангутанг
В рот поклав собі банан.

Тут й верблюд з двома горбами,
І лисички із вовками.

А тут хижа атмосфера:
Гепард тигр і пантера.

Рись і хижий дикий кіт.
Погляд має він як лід.

У в великій загорожі
Лев сидить весь на сторожі.

І олень жує кумис
Видно думає про ліс.

Ну а тут пташок багато,
Хоче сич собі поспати.

Сокіл, яструб і орел
Мріють покинути вольєр

В екзотаріум крокую
Бувати там дуже люблю я.

Плазуни й всякі комахи
Наганяють море страху.

Обійшовши всі вольєри
Враження як від прем'єри.

Тож провівши в гарно час
Ми прийдемо сюди ще багато раз.

У моєї мами також є матуся -
Це моя хороша і мила бабуся.
І у мого татка також є матуся -
Це у мене друга дорога бабуся.

Батьки мої мам своїх поважають.
А я своїх бабусь безмежно кохаю.
Бо вони читають щовечора казку
Дарують цукерки, турботу і ласку.

От якби я мала крила,
Я б на хмарку полетіла.
Прощавайте мама й тато,
Буду в небі я літати.

Вам пришлю з гори привіт.
Хмарка лишить білий слід.
Дружбу заведу з птахами.
З хмарки вернуся з дощами.

Я знав багато слів,
Та не сказав нічого…
Я змарнував багато днів
Хоч вистачило би одного…

Я довго думав, аналізував
Ховав у серці тугу
Хоча ловив насправді гав
Й шукав причину другу

Мені зривало дах
З депресії впадав у нерви
І переслідував все страх
Чому всі ІНШІ - стерви

В яких шукав ТОБІ заміну
Та головне я знаю
Чому, від інших на відміну,
ТОБІ я не сказав кохаю…..

Колись моя душа належала поету.
Він пив біле вино, й жував тоді сир «Фету».

А мені в голову не лізе жодна проста рима.
Я п’ю горілку без закуски, курю цигарки «Примма»

І хочу я булої слави, що мав у тім житті.
Писати і читати книги, й не спати у багні.

Обіймати пишних дам за їх великі груди,
А не Клаву беззубу із букетом паскуди.

І щоб усі про мене знали, бо хочу я поваги
Не після того, як в глушив між друзів більше смаги.

Й не бути битим сопляками й осудженим людьми.
А бути бажаним усюди, мов промінь світла із пітьми.

**********************************************

Якби сьогодні став, напевне я поетом,
То би моє життя не зацвіло букетом.

Я б далі пив, курив і жав беззубу Клаву.
Бо важко із талантом здобуть сьогодні славу…

Ви не заздріть мені, що вродлива,
Ви не заздріть мені, що завжди посміхаюся.
Просто зараз в душі моїй злива,
Та її приховати стараюся.

Ви не заздріть мені, що люблю я життя!
Що ціную я кожну хвилину.
І що вірю я в чудо, як маленьке дитя,
В добре серце і в кожну людину.

Ви не заздріть мені, що борюся,
Здобуваю важку перемогу,
Хоч глибоко у серці боюся,
Та за кожен свій подих я дякую Богу.

Кажуть, я особлива, не така як усі.
Та не хочу я бути такою
Хочу я зустрічати сонця захід і схід,
Щодня прокидатись з росою.

І набравши повітря у повні груди
Пробігтися вільно по полю
Про всі ці кошмари нарешті забути
І мати світлу й щасливу долю!

Усі ми, любі друзі, українці!
Живемо в хаті з краю і любимо всі гроші!
Ми по за очі обісрать умільці,
А в очі завжди милі і хороші.

Шкода, що в нас такий менталітет:
Для друзів ставимо в колеса палки,
Начальству дружньо робимо мінєт,
А радитись біжим всі до гадалки.

Ми правду й справедливість маєм в сраці.
Й за шию душить жаба нас щоночі,
Коли плоди чужої бачим праці –
Бо від зусиль своїх постійно коле в боці.

Накапати, закласти ми умільці
І відкупитись можемо від всього,
Сам біс боїться бути з нами в спілці,
Бо крайнього ми завжди зробим його.

Усі ми, любі друзі, українці…..

Навколо мене сад -
Сад духовного прозріння.
І коли прийде все в лад,
Нове розквітне покоління

І подарує новий світ
Для роздумів чітку основу.
Не зрошений і чистий плід
Не буде мати у собі полову.

І я, мов та сира земля,
Що спала після довгої зими.
Прокинусь й зацвітуть поля
З початком у душі моїй весни.

В мовчанні з'являється слово,
А світло у повній пітьмі.
Знайти у собі щось прекрасне і нове
Можна й тоді коли опинився в лайні.

Життя після смерті проноситься швидко
То ж ти стережи кожну мить.
Й хоч поряд з тобою завжди брудно і бридко
Духовна чистота бруд увесь може змить.

Коли закрила доля перед тобою двері,
Не стій і не чекай, що хтось відкриє їх.
Якщо ти у будинку, а не у пустелі -
Обернися й побачиш ти безліч відкритих.

І не старайся кращим за когось бути,
Комусь догодити чи щось довести.
Важливо кращим стати ніж учора,
Тоді ідеальним для всіх станеш ти.

За гроші, кажуть, купити можна все
Й ціле життя прожити без турбот.
Увесь тягар проблем хтось інший понесе,
А гроші витягнуть із течії скорбот.

Та пам'ятай, купивши ліжко,
Не зможеш ти придбати сон.
Снодійного хоч випий діжку
В штучний потрапиш лиш полон.

Так навіть вишукані страви,
І гори шоколадних плит -
Не принесуть для тебе радість
Коли не маєш апетит.

Купити можеш різні книги
Літературу, реферати.
Викладачів й диплом купивши -
Розуму ти не будеш мати.

Й придбавши золоті ікони -
Не вселиш віру в своїм серці.
А показові жертви і поклони,
Навряд чи в рай відкриють тобі дверці.

І на останок, купивши почуття -
Задовольниш миттєве лиш бажання.
А зруйнувати цим все своє життя,
Можеш, створивши ілюзію кохання.

Ми темряви не боїмося,
А боїмося, що зустріти можемо ми там.
Ми висоти не боїмося,
Від того, що впадемо страшно стає нам.

Й не боїмося ми людей навколо нас,
А боїмося ми відкинутими бути.
І щоб знайти нове кохання маємо ми час,
Просто є страх самотність знову ту відчути.

Й не боїмося ми попробувать ще раз,
А боїмося пережити той же біль.
Якщо на страх потратимо свій час,
То від солодкого життя залишиться лиш сіль.

№ 1
Якщо голу правду
Одягнути у пишні шати,
Тоді солодкою брехнею
Вона може стати...

№ 2
Вибори - це такий цікавий час,
Коли все зло добром стає у раз.

№ 3
Важко бути слабким і не вірити в себе,
Але визнати правду перед собою лиш треба.
Й побачите ви, і помітять інші,
Що зникає вся слабкість і ви стали сильніші.

№ 4
Частіше гаманця совість ми втрачаємо,
Та куди менше ми за це переживаємо.

№ 5
Людина без світла у серці - це труп
Який без гниття гуляє по світу,
Й чекає її у той світ лише вступ.
Без права зірвати райського цвіту.

Погасла в небі моя зірка
і стало страшно.
Стоїть пуста моя тарілка
без бутербродів з маслом.

Чому усі мої проблеми й біди,
які я маю,
Які лишають в серці болісні сліди,
я заїдаю....

- Мамо, почитай мені, будь ласка, казочку із цієї книжечки, - попросила маленька дівчинка у своєї матусі діставши із полиці «Історю України».
Жінка взяла книгу до рук, полистала декілька сторінок і сказала:
- Усе читати, донечко, я тобі не буду. Але розкажу коротенького віршика про те, що в цій книзі розповідається:

Біля гір високих і моря блакиті,
Біля верб плакучих під цвітом калини
Народилася прекрасна маленька дитина

І зростала між полями й густими лісами
І зростала краса її днями і ночами

Стала дівкою чудною ця мала дитина,
І про неї слава йшла по інших країнах.

Й не боялася дівчина жодної роботи
Працею вона долала життєві турботи

Та й сусіди всі давно були вже не діти
От і кожен став бажати нею володіти

З всіх сторін її гнобили забирали волю,
Шарпали і руйнували щасливу долю

Скільки болю і принижень прийшлося стерпіти
Хоч і в бруд її кидали, в душі цвіли квіти

І нікому не вдалося зламати дівчину
Бо носила вона горде ім’я Україна

Хоча волю свою довго вона здобувала
Незалежною таки Україна стала

І лишається одне лиш у Бога молити
Щоб на ноги встати їй помогли Ви - діти

Бо за довгий час неволі, болю і страждання
Важко будувати добробут, щастя і кохання…


- Мамо, мамо. А я зможу допомогти Україні встати на ноги? – милі і щирі оченята із надією на позитивну відповідь поглянули на усміхнену жінку.
- Так, донечко, адже ти родилася у вільній державі і саме твоє покоління навчить жити Україну по справжньому незалежно.

Ти був VIP-інфікований
бездушним існуванням
Сплюндрований матеріально
притягнутим бажанням

Аморальностійкий покидьок,
який жив лиш для себе
Думав, безсмертний став,
скупивши зорі в небі.

Й тепер повсюди носиш
над бошкой псевдонімб
І міряєш кут слави в
руках тримаючи свій лімб

Й поступлива морально
твоя зіпсована душа
Гниє під тиском слави
дорогоцінного ковша…

Була ти кинута всіма, немов сміття
Не залишився тут ніхто, розчарування
Ти помилилася один раз за життя
Й воно тобі лишило лиш страждання

Хтось помиляється, а їм це пробачають
Так от яка ж вона, ціна помилки,
На тебе впала ненависть і лють
Й чекають всі лише твої поминки

Усі твої гріхи без розуму і волі
Неміцна і пихата, ти впала на коліна.
І залишилась плакати на самоті від болі.
Наче ти непотріб, неначе ти скотина.

Коли підуть вони, на зміну прийдуть інші,
І лишиться прожити життя в розчаруванні,
Ти тут згниєш загинеш, складаючи вірші,
Вони ж на волі житимуть у радості й коханні!

Уже близько кінець, Я піду назавжди…
І мене не побачиш більше…Зажди…

Залишилось зробити лише кілька кроків
У прірву. А скільки ще чекати мені років?

Кохання. Страждання. Хто придумав тебе.
Ідеальну квітку, що з шипами росте.

Доторкнутись не дала, сколола все серце.
Й краплинами кров збираєш в відерце.

Навіщо?!?

Чому ти не зникнеш, щоб загоїлись рани
А коли ти їдеш, серце криють тумани.

І без тебе не можу, та й з тобою не бути
Я загнаний знову у гострі кути

І всюди твій погляд!

Знов топиш мене, в своїх милих очах
Й не знаю, що бачу любов я чи страх.

Й хоч ладен я все терпіть на цім Світі
Та сил я не маю так жити, любить і...

Ступивши перший крок з порогу
Стала в болото й намочила ногу
Знову підчеплю застуду чи якусь заразу
Хіба її мало, коли ідеш стоять на трасу?

Холодний сильний вітер обдуває тіло
Коли ж під’їде знову чергове мудило?
Й мене запросить сісти у свою машину
Зігріюся хоч трохи, хоча би на годину.

І виникла тут думка: в якій я жопі, трястя,
Чому в житті своєму зовсім не знала щастя?
Те діло, доля пхала з головою у болото.
Топила і душила мене як ту сволоту.

А біль і відчай завжди збивали мене з ніг
Я ж на коліна падала у мокрий рихлий сніг
Й запхавши глибоко свій хрін мені до рота
Грали мене до сліз, щоб виникла блювота.

Набридло, по житті стояти завжди раком.
Щоб пробивати шлях лиш через свою сраку.
І жду, коли настане всьому цьому кінець.
Хоча кінців щодня тут різних і кожен молодець.

Як вибратись із ями, в яку сама упала
Кому тепер потрібна пропаща шлюха Алла?
Всі друзі відвернулись, та прокляли батьки,
Які ж за пляшку випхали сюди під матюки.

Машина підкотила, зараза, тож менти
Сьогодні ще й без плати повинна обслужити.
В машину не запросять, а просто за парканом.
ВСЕ, хочу, щоб загріб хтось яму мою краном.

Весною ранньою приходить твоє свято,
Хай буде радості в цей день тобі багато.

Уже тікають помалесеньку морози,
Хай ж не турбують тебе життєві грози.

Крізь довгі роки що минають й покоління
Яскравих спогадів не гаснуть хай проміння.

Й розтануть із снігами всі незгоди,
Але життя хай не залежить від погоди!

Бо в ньому завжди поряд бути мають:
Найкращі друзі, що тебе поважають,

Й кохана дівчина – сонце яскраве й миле
Щоб завжди щастя дарувала і серце твоє гріла!

В душі моїй ти розпалив багаття.
І гнів, і біль - спалили все до тла.
Мені здалось, що то було прокляття,
Відьмацька змова біля чорного котла.

Чому все щастя ринуло рікою?
Ми ж не помчалися за ним у бистрі води.
Стосунки ж натягнулися струною,
І стали невідомої природи.

Як дім із карт, так наш надійний дах,
Що ми так довго будували із тобою,
Миттєво зруйнувався на очах,
Під вибухом гранати бойової.

І соромно мені тепер за час,
Коли любов топтали ми як листя
І почуття всі змили в унітаз,
А слову «вибач» не знайшли ми місця.

Як я хочу полинути в небо
Кажеш не зможу?
Ні, так казати не треба.

Я хочу летіти далеко
Мене ти тримаєш за крила
Говориш, що я не лелека.
А лише людина безсила.

Чому?

Питаю я тебе, себе, усіх,
Чому не можна відірватись від землі?
І поза очі чую лише сміх.

Шкода, що зрозуміти ми не в силах,
Що суть уся тут зовсім не у крилах,
І не в бажанні просто полетіти в небо,
А у стереотипах,
Які давно вже знищити нам треба.

Розмови з тобою — червоне вино,
Хмеліє мій розум від них вже давно,
Повільно затягують мене в свої сіті,
Заплутатись легко, та важко звільнитись.

Розмови з тобою — наркотик,
Немов відчуваю гарячий твій дотик,
І в венах моїх скипається кров.
Все більше і більше я ХОЧУ... розмов.

Розмови з тобою — солодка отрута.
Та я помираю вільна й розкута.
Повільно чекаю розчарування.
Бо це лиш розмови, а не кохання

Не задавайте мне вопрос,
Почему я стала стервой,
Почему иду по трупам.
И хочу быть всюду первой.

Почему я хладнокровна,
Умерла в сердце любовь,
И душа моя безмолвна,
Нет прощенья, лишних слов.

Да, была я романтичная,
Й дороги слались мне цветами,
В душе играла музыка лиричная,
И я жила только мечтами.

Но ведь не спрашивал никто,
Разрешения делать больно,
Рушить жизнь мою на части...
Стоп, может быть уже довольно!

Да, вы сломали мне судьбу,
Но не сумели убить до конца,
Я ожила и стала сильнее
Под маской стального лица.

Ти розтоптав великим гадом
Новеньку сумочку від Прадо,
Швиденько вибігши із хати,
І слово ти не дав сказати...

А я бігом дивлюсь у сумку
Тримаючи лиш одну думку
Хоч би живі лишились речі
Й тягар упав, що сів на плечі.

Не тут було, суцільна втрата:
Розбите дзеркальце й помада,
Розчавлені тіні й рум’яни,
Підводка й пудра від Армані.

Для тебе все це є дурниці.
Цінуєш книги на полиці,
Свій ноут й музику важку,
Від неї зносить вже башку.

Й мою рожевеньку піжаму,
Ту що подарувала мама,
Назвав опудальським лайном,
Що я у ній неначе гном.

Критикуєш всі підбори,
Що не піду у них я в гори.
А я на дискотеку хочу,
Скакати як коза півночі

Чому тебе я покохала,
І досі я ще не догнала!
Та почуття у нас залізні -
Хоч ми з тобою дуже різні.

Для кожного із нас життя — це книга.
Та ми самі в ній пишемо сюжет.
В одного він холодним є як крига,
А в другого — палає як брикет.

Початок книги, то завжди є казка:
Фантазій кольорових повний рій.
Дитячі спогади - найкраща життя частка,
Як безліч нездійсненних милих мрій

Пізніше все міняється раптово,
Так, як стають всі діти - бунтарі.
Сюжетна лінія тепер не кольорова.
Й думки стають всі гострі, як ножі.

А потім нас з'являється роман,
Про перші почуття і про кохання.
Про перший в кожного в житті обман,
Який приносить біль й розчарування.

І тут шляхи розходяться у всіх,
Хтось далі пише по житті романи,
А хтось будує детективний стріх,
Чи пристрасні і ексцентричні драми.

Але усі ці фентезі й поеми,
Гострі пригоди чи історичні чвари,
На старість літ народжують проблеми,
Тоді і пишуться безсмертні мемуари.

26.10.2010 року

Я Чорний Ангел, скинутий з небес,
Лежу в багнюці й не очікую чудес.
Ридаю над могилою старою.

Забрала у мене прекрасні крила,
І кинула сюди найвища сила
Блукати занепалою марою.

Куди ж подітися створінню нелюдському
І як навчитись жити в світі цьому?
Коли не мала я ніколи плоті.

Й не знаю я, як підвестися на ноги,
Бо не торкалися вони дороги.
І руки не були мої в роботі.

Чим провинилася скажіть я перед вами,
Що маю гріх такий сповідувати роками
Існуючи із тілом і душею.

Я вже не Чорний Ангел, й не людина
І того й іншого мене лиш половина:
Не прийнята ні небом, ні землею...

Ти пішов із життя - стало темно,
Я тримала мокрий букет,
Ти гадав, що було все даремно.
Я ж читала надгробний сонет.

Не судилось знайти для нас щастя,
І невдало скінчився антракт.
Я ж ревіла від болю. От трясця!
Сильний дощ ще підхоплював такт.

Для тебе вже вічність — це мало,
Для мене — дорога в нікуди.
Знов у спогади впала я вдало,
Повітря вдихаючи в груди.

Я поклала квіти у вазу
І взяла у долоню шмат глини,
Тихо мовила лиш одну фразу:
«Я кохаю тебе, мій ЄДИНИЙ!»

Темна завіса і не видно лиць....
Оркестр грає якось примітивно.
Життя моє лише із таємниць,
Закрите ширмою від люду дуже дивно.

Набридло вже шукати образ свій,
Ділити все життя своє на частки.
Немов вогнем безжалісний палій
Спалив усі, які були підказки.

Я граю різні ролі, я - актриса.
І кожен день лише одні антракти.
Тримаю завжди бойового списа.
Щоб відбивати всі правдиві факти.

У моїй шафі безліч різних масок,
Сутність ховаю за ними свою я.
Щоранку вдало нову одягаю,
Та жаль, що не бажаю каяття.

Ах, листопад мій, листопад!
Дощі холодні, сніг чи град.
Жорстокий вітер злісно грає -
З дерев він листя обриває.
Й стоять вони, немов німі:
І голі й мокрі, та сумні.
Біле вбрання вони чекають
Й птахів лиш гулом проводжають.

Ах, листопад мій, листопад!
Нахлине скоро снігопад.
А ми сумуємо й не знаємо,
За що ми так тебе кохаємо.
І знов приходить ностальгія
За роком тим, що вже минає.
І по листочку ми рахуємо,
Ту кожну мить, що пролітає...

Для мене вірші ти складав,
А я про них не знала .
Мені листи сумні писав -
Я їх ігнорувала

Мені дивився ти у очі,
Та я не помічала,
Як сумно в них минають ночі,
Бо радість я забрала

Та як блищать вони тоді,
Коли мене ти бачиш.
Та я приношу тільки біль
І знову ти гірко плачеш.

Шкода, шкода, що я не знала,
Як сильно ти мене кохав.
Тепер я з іншим жити стала,
А ти «Люблю» так й не сказав....

Я хочу, як модель, довжезні ноги мати,
Щоб між чоловіками мило крокувати.
Й щоб подруги усі місця собі не мали,
Від заздрощів, щоб бідні, всі нігті позгризали.

І сильно я бажаю великі груди мати,
Щоб ними я змогла стакан з пивом тримати.
Щоб в ліжко тобі, милий, стакан той принесла,
Щасливий будеш ти, щаслива буду й я.

І хочу я фігуру, хоча б як в Афродити,
Щоб вільно я змогла у дзеркало дивитись.
Й обличчя я прекрасне, як у актрис бажаю,
Щоб пліткували всі, скільки коханців маю.

А так мене природа нічим не обділила:
Забрала в мене ноги і грудь мою спустила,
Та й талії моїй кінця-краю не має
А образ мій кривенький чоловіків лякає.

Тому бажаю я.. Та годі говорити.
Пора з мене, голубчику, красунечку робити.
Коли ти маєш гроші — не треба сумувати.
Хірург пластичний може усі вади прибрати...

Життя моє чомусь пливе не так,
Напевне, просто зрілість наступила.
А юність пролетіла, мов літак,
Лиш спогад білим слідом залишила.

І ті думки, ті мрії, що були -
Буденністю безслідно обгоріли.
Заради мрій своїх ми і жили,
Та втілити в життя їх не зуміли.

І сірі будні: дім, робота, дім,
Зарплата, неоплачені рахунки,
Придбати одяг і продукти...Що ж між тим?
Лиш капля радості, любові й поцілунків.

І інколи запитуєш себе:
А що було б якби здійснилась мрія?
Як би в житті тоді змінилось все....
Але хіба тепер це вже важливо?

Люби мене
Так, щоб і я любити вміла.

Навчай мене,
Щоб все в житті цим зрозуміла.

Почуй мене,
Щоб я увагу відчувала.

І не принижуй
Щоб самотньою не стала...

Допомагай мені,
Я ж тільки починаю жити.

Й не насміхайся
Коли не можу щось зробити.

Матусю люба,
прошу все вибачай.

Не ігноруй мене,
а завжди розмовляй.

І довіряй мені,
щоб я вам довіряла.

І поважай мій вибір,
Щоб ЛЮДИНОЮ я стала

Я хочу червоною бути,
Червоною бути як кров,
Й рікою по венам текти,
Нести із собою любов.

Любов'ю гарячою бути,
До серця твого пульсувати,
Щоб в там почуття розбудити,
І кисень із нього забрати.

Я хочу, щоб ти задихався
Від пристрасті в тілі й бажання.
Я хочу щоб ти не злякався
Мого до тебе кохання.

Я квіткою стану твоєю,
Щоб мною ти милувався.
Я зіркою стану твоєю,
Щоб крім тебе ніхто не дістався.

А ти, супутнику мій,
Будеш завжди поряд зі мною.
І ми по сходинках мрій
Полетимо до раю з тобою....

Говориш, хочеш все вернути,
А де півроку, милий, був ти?
Ох кажеш, що тоді страждав!
Коли ти іншу обіймав...

Спочатку думала й гадала
Чи все пробачити тобі.
Забути біль весь і образи.
Які гриміли в боротьбі.

Можливо так все б і зробила,
Та в серці гордість загриміла,
До цього я життя не мала.
А зрада зовсім все змінила.

Не знаю, що я в собі вбила,
Та я одне лиш зрозуміла:
Не можу я з тобою бути,
Бо в серці тебе розлюбила.

Померли наші почуття,
а ти ці трупи оживляєш.
В своїй душі ти оживив,
В моїй, пробач, життя не має...

Ти був провісником страждання,
Мені приніс ти стільки болю.
Коли покинув, сподівання
Лишили на щасливу долю.

Ти був найкращий, ти був мій.
Увірвавшись ангелом в життя,
Зірвав емоцій повний рій.
І повністю відкрилась я!

Ти був для мене ідеалом.
Від чар твоїх не тямила нічого.
І думала, що був мені ти даром.
Та не підозрювала я нічого злого.

Ти був дияволом у плоті,
Що звабив душу мою й тіло.
А потім залишив в болоті,
Як мною гратися набридло...

Ти був, ти був...Тепер тебе не стало
Життя зламав. Чи так все мало бути?
Без тебе кращим це життя не стало.
Шкода, не можу я тебе забути.

Читаючи своїй донці казки із книжки "Семеліточка" вирішила переписати їх римовано. Що із цього вийшло - судити вам:

На околиці лісочку вбогий чолов’яга жив.
Й мав він котика Матвія, що мишей добре ловив.
Як осліп же той котяра, той ловити перестав.
Пожалів його господар й убивати він не став.
Тож одвіз кота до лісу і його там залишив.
А Матвійович ішов і лисичку там уздрів.
«Здоров був, коте Матфію, а чого ти тут забув?»
От він їй відповідає: «Добрим мишоловом був,
Покіль бачив, а як бачить перестав -
в ліс отвіз мене господар, й убивати він не став.
Та от лихо, - каже кіт, - лісу зовсім я не знаю,
Й голод допіка мене — я від нього помираю.»
А лисичка йому й каже: «Не сумуй Матфію ти,
якщо мене стерегтимеш, буду тебе годувати»
Тож лисичка кота взяла, йому хатку збудувала,
А щоб він не нудьгував, ще й городець йому дала...

Одного дня до городу зайчик з-під тишка підкрався,
Та й почав капусту хрумать. А кіт його як злякався.
Задер в гору хвіст, «Фррр» - на всю почав кричати,
Згледів то все зайчик, та й чим душ почав тікати.
А поки він хутко біг, про звіра страшного усім розказав,
Для жителів лісних, хто лисичку найбільше лякав:
І медвідю, й вовку, й кабану лісному.
Стали ж вони думати, як зарадить тому.
А медвідь і каже: «Щоб нам мирно жити,
Того злого звіра треба задобрити:
Накрити банкет. Я мед украду,
Вовк дістане сала, а от кабану
смачних корінців треба накопати,
А ти, зайче, будеш на обід їй звати»
Так лісові звірі, що мали, зробили,
Та й великий стіл для кота накрили.
А зайчик побіг і став тихо звати:
«Просимо вас в гості» і гайда втікати
Як прибіг, питають: «Чи ти ж все сказав?
А щоб ложки взяли, ти їм нагадав?»
А зайчик і каже: «Забув то сказати,
Знову треба бігти, щоб то передати»
І метнувся зайчик, під вікном він став,
«Візьміть же ви ложки» - Тихо їм сказав,
«Добре, добре», - кіт з лисичкою відповіли,
Взяли ложки і під ручки в гості побрели.

Як прийшли, а кіт почув, що десь пахне смачно сало,
Та й наскочив «мау мау», а усі почули «мало».
Вовк і каже: «Бісів сину, сала тут на всіх би стало,
А він сам один наскочив, ще й кричить, що йому мало»
Медвідь вискочив на дуба, інші у кущах засіли.
Кабан бідній не усидів й повернувся неуміло.
Кіт подумав, що то миші, оголивши свої кігті,
Та й до вепра в кущ заскочив, підкинувши йому дьогтю.
Той зірвався з свого місця, та й туди де вовк сховався,
Ну а вовк з куща на дуб. «Трісь» медвідь з гіллі зірвався.
І й на зайця-бідолаху. Той лишень успів втекти.
Так усі вони злякавшись, щоб ще лихо оминути
Геть побігли із галяви. А лисичка все дивилась.
Кіт спокійно поїв сало, а вона медку напилась.
По-обідавши гарненько знов під ручки учепившись
Побрели вони додому, насміявшись і наївшись....

холодно...
мене цілуєш
боляче...
життя руйнуєш
губиш...
чому не чуєш?

вітер...
приніс страждання
літом...
було кохання
взимку...
чому самотня?
Чому проминули бажання?

Я тут! Я поруч! Я твоя!
Не покидай мене, благаю!
Та жаль, не чуєш ці слова...
І в темноті я засинаю.

Люблю, люблю, кричу я знову!
Та відбирає мені мову!
Нема тепер кого любити
Лиш спогад болісний носити...

Як важко жити, люди, у брехні.
Як важко правду у собі таїти,
А совість мучить душу кожні дні,
Лишається лиш прощення молити.

Із мужем я живу вже тридцять літ,
Та от біда, його я не кохаю…
І одружилася, бо мала я живіт,
А от від кого? І сама не знаю.

Він був багатий і мене любив,
Тупа я баба, що ж не вистачає?
Мені він золото і соболі дарив,
А серце спокою і прощення шукає.

Могла б покинути його й собі піти,
Та двох дітей від нього я ще маю.
Він любить діток наших сильно всіх,
Але й мене він не відпустить, знаю…

І що йому лишень я не робила,
Знущалася, життя йому травила,
А він на вибрики всі - очі закривав,
Тому, що все терпів й мене кохав.

І хоч як сильно мужа поважаю,
Та серце вік не зможу я манити.
Душі моїй чогось не вистачає.
В самотності до скону хочу жити.

Дівчата, юнки, не робіть дурниць!
Не зможете прожити ви в омані.
Хоча омана – це солодкий гріх.
Та він не довгий, наче у тумані.

І хоч усе, що мрієш, будеш мати.
Та спокій не поселиться в душі,
І знайте, що життя можна зламати,
Всім ближнім і насамперед собі…

Я осінь кохаю, найкраща пора,
Коли вона жовта немов золота.
Коли тепле сонце вже тіло не гріє,
І літнє тепло від нас відліта .

Люблю і ту осінь, коли йдуть дощі,
І злива похмурі думки навіває.
В істериці плачеш, у думці летиш, -
Коли від негоди у смуток кидає.

Дивитись , як вітер листки обриває,
І голі дерева у сон поринають.
Почути пісні відлітаючих птахів,
Які до весни в теплий край відлітають.

П’янкі хризантеми – останні ви квіти!
Від запаху вашого мліють думки.
І перші сніги вас не можуть убити,
Бо навіть засніжені, ви чарівні.

Яка б не була ти: брудна, золота.
Холодна чи тепла, думок не питаю.
Для мене ти осінь найкраща пора.
І знаєш, усяку тебе я кохаю….

Чому холодні стали твої руки?
Чому не чути голосу твого?
Чому не чути серця твого стукіт?
І вже навіки зупинилося воно.

Над тілом твоїм вже сира земля.
Хтось принесе для тебе свіжі квіти.
Та тільки плаче матінка твоя,
Бо важко смерть твою їй пережити.

Минають дні, а ти вже не прийдеш.
Й не зможемо з тобою говорити.
І не подзвониш, не напишеш SMS.
Й на пиво вже з тобою не сходити.

Як дивно смерть твоя прийшла для нас
І як злий жарт, ми вірить не хотіли.
Й банально говорити ці слова,
Та ми по своєму тебе усі любили.

Життя твоє тобі байдужим стало.
Так жаль, що мало в ньому ти прожив.
Чом воно рано так тебе розчарувало.
Й безповоротно ти його розбив.

Напевне усі починали писати вірші у ранньому дитинстві. А чи не соромно зараз нам їх згадувати, кому вони присвячувалися і чи взагалі ви їх пам'ятаєте?

Капає, капає дощик,
Потім помалу зника.
Сонечко з хмарок виходить -
Дощику зовсім нема.

Тільки на синьому небі
Райдуга вийшла така -
Ніжними фарбами світла
Різноманітна вона.

Навколо райдуги діти,
Радісно пісні співа.
Краще іде всім робота
й настрій у всіх підійма...

1994 рік.

Якось двоє котеняток здумали перекусити,
Тож здобули кусень сиру й зачали його ділити.
І щоб довго не блукати, вибрали найближчий пень,
Та не думали вони, що ділитимуть весь день.

Вже і ставили й ложили, так і сяк його крутили
І не знали як зчинити, щоб їм рівно поділити.
От як би лінійку мали, то давно б же ситі стали,
А тут голод допікає. Розум ясний затемняє.

Вся милуючись собою: і хвостом і головою
З лісу вибігла лисичка, всім відома як сестричка.
На всі боки оглянувшись, нюхом сир вона почула.
І узріла котенят, тож до них вона вильнула.

«Ой малята-муркотята, як же ви ся маєте?
Що у вас тут за сирок, й що з ним поробляєте?»
«Добрий день вам, руда тітко! Тут проблему маємо!
Ми добули кусень сиру, як ділить не знаємо»

«Не смішіть мене, котята, це є не дилема,
Я ж вас можу розсудити, зовсім не проблема »
Котенята не гадали й довго думати не брались,
Та лисичці сир подали, щоб вона суддею стала.

А руда його узяла, та на двоє розламала.
Прирівняла два шматки: «Ой не рівні геть таки».
І із більшого шматка відкусила півкуска.
Так кусала і ділила, що зовсім мало лишилось.
Тож дрібнесенькі шматочки в руки хлопцям положила.

Оглянулися малята, в рот кусочки ті поклали.
Не наїлися нітрохи, то ж до судді вони сказали:
«А скажіть ви нам, будь ласка, чом ви сир весь майже з’їли,
Нам здається, що не вірно, ви лисичко, нас судили»

Дуже смачно облизавшись, рижа хвостиком вильнула,
Подивилась на котят і здивовано кивнула:
«Так я вас не розумію, ну а що ж це ви хотіли?
Щоб я сир вам поділила й безкоштовно вас судила?…»

Я не хочу мріяти – мрії збуваються
Я не хочу вірити – віра ламається
Я не хочу думати – думка міняється
Я любити не хочу, бо кохання вбиває нас

Я не знаю що завтра для мене чекати
Я й гадки не маю , що від долі бажати
Я зовсім не знаю в яку сторону йти
Коли в серці лиш біль й гіркий смак пустоти

Кожен день однаковий, графік в нього простий
Кожен день чорно-білий, просто сірий якийсь
А ти й гадки не маєш, де ж ті фарби узяти
Щоб у барви яскраві кожен день малювати

І тече ця ріка , поступово ламає
Забирає життя , і тебе не питає.
Не дає тобі шанс щось вернути й змінити
Не дає тобі право по своєму жити.

Життя – о скільки всього в цьому слові.
Безшумна хвиля, що прямує в небуття!
У кожного своя у житті доля,
У кожного своє в ньому буття.

Воно то є а то його немає,
Умить його хтось може обірвати.
А скільки треба часу і зусиль!
Щоб це життя комусь подарувати.

Стоїш і думаєш, що ти вже не сама,
Що дві душі тепер в твоєму тілі,
Якась частинка тебе зародилась,
Сорок неділь й людина є нова.

Коли ти йдеш по вулиці і знаєш,
Що два сердечка у собі тримаєш.
Під різні ритми стукають вони,
І створюють мелодію весни.

В тобі маленький хтось народження чекає,
Твою турботу і любов приймає.
Й ти знаєш точно, а не вірогідно,
Що на землі ти цій комусь потрібна.

Але давно ми вже богами стали
На вибір свій вирішуємо долю.
Лишити ембріон, даруючи життя,
Або аборт, без лишніх клопоту і болю.

Та право кожен зародочок має,
Родитися, у світ оцей прийти,
І нелегке земне життя прожити,
Навчитися любити й себе в ньому знайти.

Моя частинка і моя кровинка
Хоч на руках тебе ще не тримаю,
Та я уже тебе сильно люблю
І з нетерпінням я тебе чекаю!!!!!!!!!!

Прийди й візьми те, що ти хочеш!
Чому в душі твоїй вагання?
Чому на місці ти стоїш?
Хоча в очах горить бажання.

Повір у те, що зможеш все,
Коли захочеш подолати.
Побити, зрушити, знайти,
Чи що завгодно збудувати.

Чому не віриш у свій дух,
У силу волі, яку маєш?
Хоч сотню раз ти упадеш
Та прийде час і все здолаєш.

Ми живемо в такому світі,
Де кожен сам все має брати.
Бо люду доброго в нас мало,
Які тобі щось можуть дати.


2009 рік

Присвячується бабусі , яка кожного дня сидить біля могили свого чоловіка……

Вітер віє і очі сушить її
Щоб хоч трохи вони просльозились
Але марно чекати що заплаче вона
Давно біль у душі вся втопилась

Їй лишається час і чекає усе
День у день тут сидить і благає
Молить Бога за те , щоб померти уже
На землі їй вже місця не має!!!

Вона пильно вдивляється в фото його
Там ще він молодий і красивий
Й розуміє що більш не вернути того
Де жили вони в щасті і в мирі

Не вернути роки ті найкращі віки
Де вони все життя будували
У любові своїй ростили дітей
Й всі незгоди коханням долали

Погляд нижче піде і на землю впаде
І пройде від кутка до куточка
На коліна тоді поставить її
Щоб зібрала усі тут листочки

Вітер знову подує і нові принесе,
А вона їх завзято збирає.
Гляне в бік на зарослий травою куток
То вже місце на неї чекає

Вже не хоче нічого, вже не хоче життя
Вона хоче лягти біля нього
І забути про все бо це вже не буття
Це обуза велика для всього

Вже давно усі ждуть і чекають того
Як відкине свої вона ноги
Діти-внуки поспішно розділяють майно
А у неї інші тривоги….

Позбираючи листя , траву поскубе
І на лавочку знову сідає
По дорозі летять , люди йдуть
А їй байдуже все вона не помічає

Їй лишились роки ну а може і дні
Цього ніхто ще не знає
Але кожного дня із самого рання
Знов приходить сюди….і чекає…..

Тебе кохаю я найбільше у житті.
Ти перше сонечко, що зранку мене будить.
Ти рання пташка, що цвірінькає мені
Слова незрозумілі і смішні.

Від посмішки твоєї забуваєш
Про всі турботи і безсонні ночі.
Й гіпнотизуєш поглядом своїм,
Коли я дивлюся у твої очі.

Маленькі ручки ти до мене простягаєш,
І пильно дивишся у мої очі,
Так ніби, кицю, щось сказати хочеш,
І тільки ручками і ніжками тріпочеш.

Ти ще маленька й все тобі нове,
Перед собою невідоме відкриваєш.
І кожен день цікавіший стає,
Бо ти великий світ пізнати маєш.

Та поки світ для тебе - мама й тато.
Турботю тебе оберігаєм.
Й дзвінким плачем ти можеш щось сказати.
Як щось болить, а ми про це не знаєм.

Ми прикладем зусилля і старання,
Щоб ти росла у мирі і любові.
І як найменше бачила страждання.
Бо ми щасливої бажаєм тобі долі.