Як важко жити, люди, у брехні.
Як важко правду у собі таїти,
А совість мучить душу кожні дні,
Лишається лиш прощення молити.

Із мужем я живу вже тридцять літ,
Та от біда, його я не кохаю…
І одружилася, бо мала я живіт,
А от від кого? І сама не знаю.

Він був багатий і мене любив,
Тупа я баба, що ж не вистачає?
Мені він золото і соболі дарив,
А серце спокою і прощення шукає.

Могла б покинути його й собі піти,
Та двох дітей від нього я ще маю.
Він любить діток наших сильно всіх,
Але й мене він не відпустить, знаю…

І що йому лишень я не робила,
Знущалася, життя йому травила,
А він на вибрики всі - очі закривав,
Тому, що все терпів й мене кохав.

І хоч як сильно мужа поважаю,
Та серце вік не зможу я манити.
Душі моїй чогось не вистачає.
В самотності до скону хочу жити.

Дівчата, юнки, не робіть дурниць!
Не зможете прожити ви в омані.
Хоча омана – це солодкий гріх.
Та він не довгий, наче у тумані.

І хоч усе, що мрієш, будеш мати.
Та спокій не поселиться в душі,
І знайте, що життя можна зламати,
Всім ближнім і насамперед собі…