Вінок сонетів за кіно роботами ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА
І.
Зростав Іван і пив ранкові роси.
Четвертим був серед миколайчат.
Вмів органічно обнімать дівчат,
В його часи вони носили коси.

А перший крок, як перша роль – в селі.
Зробив із Чорториї* перші кроки.
Любив вклонятись небесам високим,
Мурашці і дитині, і землі.

Ніколи не стидався бути учнем,
Більш діло поважав, ніж слово влучне,
Розпізнавав, де фальш, де голоси

І звуки ті, що вигравав Черемош.
Як гриб в дощі доріс він до Сан-Ремо…
Росла трава, і він її косив.

*Рідне село І.Миколайчука;

ІІ.
Росла трава, і він її косив,
Полов «Бур’ян», ставало чистим поле,
Був ніжним і суровим щодо Олі*,
А в «Повісті…» пробачення просив.

Десь «помилки були, як і в Бальзака»,
Але висока проба – кожен кадр.
Натхнення чи любов – з народних надр,
Як «білий птах», то біла і ознака.

У мріях він літав до забуття,
На «двох» було єдине почуття
Й червоні маки між густим колоссям…

Хліби… хліби, як мамина любов…
Іван «Наперекір усьому» йшов,
Не тільки в «Сні» ходив він часто босий.
*Легенда про княгиню Ольгу, фільм;

ІІІ.
Не тільки в «Сні» ходив він часто босий.
(Бо так ще ближче людям до землі).
Без дідових стареньких постолів,
Нехай то «пізня…», але тепла осінь.

… «Спокутував і за чужі гріхи»,
Збирав плоди, що на «троянді дикій»,
В кіно не просто бути многоликим.
І люди без ознак, бо не птахи.

Селянський син з великої родини.
Любили люди – Йван любив Людину
І на весь світ про це не голосив.

Солдат Іван, музика і філософ.
Збирав ячмінь, овес, не раз і просо,
На жаль, найбільший клин недокосив*.

*Помер у віці 46 років;

ІV.
На жаль, найбільший клин недокосив…
Якби то лиш один «Тривожний місяць…».
Хліби без молитов давно не місять,
«Ключів*…» ще грають вічні голоси;

Їх мило називав Іван «дівками»,
Вони йому співали в Чорториї,
А він зібрався й полетів уві рій,
Так швидко, так зненацька…і без камер.

Залишив на землі усю красу.
Той білий птах недозбирав росу.
І запізнилась осінь з тепло листям.

До рідного тягнувся, до свого,
«Напружена цікавість до всього**»,
«Під зорями Близнят» шукав він щастя.

*Тріо «Золоті ключі»;
** Слова М.Слабошпицького;

V.
«Під зорями Близнят» шукав він щастя.
Поет в душі і у кіно – поет.
Перегравав він прозу на сонет.
А «На поклонах» не хотілось впасти.

Згорала кров «На вістрі всіх мечів».
(Промовить цензор десь: не поетично).
Він знав, де до землі лежить дотична,
Князів й поетів грав – не палачів.

У славі не купався і у злоті,
«Проплив «Каналом», відслужив в піхоті
І знав де совість, завжди поруч – честь.

На відстані сльозини із народом,
Він був його і кровію, і плодом,
І ніс Іван, як міг, «Камінний хрест».


VІ.
І ніс Іван, як міг, «Камінний хрест».
І, навіть, із «…країни Берендеїв»
Вернувся він, не залишився Реєм*.
Він – вічний буковинець, врешті-решт.

І волелюб, як той Захар, той Беркут,
Що зрадити не смів і у думках.
Носив кохану Мавку на руках
Під зорями, що з вічністю не меркнуть.

А як він посміхався до людини,
До бджілки, до травиці, до пташини.
(Людина посміхається від щастя).

Він жив і мріяв, мріяв він і жив,
«Фантазував» про кольори жоржин,
Вперед дивився, щоби не упасти.

*Роль у фільмі «Лада з країни Берендеїв»;

VІІ.
Вперед дивився, щоби не упасти,
Крізь «хвилі моря…» ніс « гріхи чужі».
І промінь світла бив десь із душі,
І вірив, що «спокутувати» вдасться.

Була робота святом ще…І нині,
Коли він відлетів за небокрай,
Неначе кажуть Сили: догравай,
Вклонися ще раз небу і людині.

«А як натхненно вмів він і не грати*»,
Просто косив «Бур’ян» по біля хати,
Неначе піднімавсь на Еверест.

І мав ще мрію: написати книжку.
Лише на мить робив він передишку,
Бо ж будував свій Вавілон – не Брест.

*За Ліною Костенко;

VІІІ.
Бо ж будував свій Вавілон – не Брест.
У світі ще не бачили такого.
Йому аплодували (і без нього)
Москва…Париж…Варшава… Бухарест.

І десь під звуки «Київських мелодій»
Вертався з «Комісарів» до життя –
Недочекались недруги ниття.
Він – буковинець гордий і не «злодій*».

Хоч «грамота пропала», є талант.
Мав силу волі й вроду, мов атлант,
Співав душею в будні, як в неділю.

А для людей неначе смолоскип,
Що сам собі створив свій логотип,
Як «Білий птах…», що мав ознаку білу.

*Почали звинувачувати у націоналізмі;

ІХ.
Як «Білий птах…», що мав ознаку білу
Чи то на серці, чи то під крилом,
З дитинства виніс задум: «Вавілон».
Боготворив голубку посивілу.

З-поміж трави дивився на Людину,
З травою розмовляв з поміж трави.
Ось слава з ним «на ти», Іван – «на ви».
Й у світ злітала «Зграя лебедина*».

Десь перший його вчитель то театр,
Про Вавілон він мріяв біля ватр,
Ходив у гори, як араб до Нілу.

Черемошу вклонявся й споришам:
Душа митця – не «Камінна душа».
…Перелітав «По той бік ночі» вміло.

*За романом «Лебедина зграя» написав сценарій до фільму «Вавілон ХХ»;

Х.
Перелітав «По той бік ночі» вміло.
І, як солдат, теж визволяв* свій край,
І думав про вкраїнський вільний рай.
Про це уголос промовляв він сміло**…

І кожен кадр, як неповторний кадр,
А кожна роль, мов дихання – потреба.
Він навіть прагнув підпирати небо,
Щоб блискавиці не спалили сад,

Щоб захистить від громовиці хату.
Та як людську байдужість подолати?
Хоча Судьба повторювала: вір…

Десь вірив в добру казку, мов дитина,
В житті актор, у кадрі – як людина,
Як беркут-волелюб, як птах із гір.

*Акторська робота у фільмі «Визволення»;
**Іван пояснював різницю між «націоналізмом» і «патріотизмом»;

ХІ.
Як беркут-волелюб, як птах із гір.
Не кожному сподобалась ознака.
Митець-людина він по Зодіаку.
Йшов поза часом і «наперекір».

Господь йому послав його Марічку,
З поміж «Анничок*» вибрав чи «Марин*».
І вже їх «Двоє*», він вже не один.
Вони – два береги одної річки.

Поєднано їх там: поміж зірок.
Хоч в нього в кадрі тисяча жінок:
Панянок і отих, що полять грядки.

Під голос його скрипок і трембіт
Він білим птахом, облетівши світ,
З екранів «прилітає» до нащадків.

*Фільми з участю І.Миколайчука;

ХІІ.
З екранів «прилітає» до нащадків…
Стежками до праотчих все ж криниць.
Жаль, «не поставив» власних «Небилиць…».
Чимало на короткий вік випадків.

І совість все ж була перед людьми,
«За пазухою мав маленьку тему*».
Земля й народ як ціле, не окреме,
Народ й земля – не я, не ти, а – ми.

Їх прославляв і ставив воєдино,
І розкривав всю душу для людини.
Ходив за Сонцем в пошуках планетки.

У кадрах й поза ними – Прометей,
Що спалахнув свічею для людей
І світить досі кольорами предків.
* «Тема совісті. Совість перед землею, совість перед людьми…» - вислів актора;

ХІІІ.
І світить досі кольорами предків,
Десь звуки додає у кольори.
Хоч цензор все ж шипітиме: з г о р и,
Й на мить не стань відомішим за греків.

Та грав Іван…І ніс Судьби тягар.
Бо юність ще лягла в його свідомість,
Не нарікав, що тут Судьба , там Доля.
Він – «вавілонець», але він – косар.

Умів зробить поезію із прози,
Шкода: на буйний хліб накликав грози,
Пройшовши найсуворіший відбір.

Нести вогонь! – то аж ніяк не хоббі,
Світив усім, чим мав лиш у сОбі,
Зібравши світло «Тіней…*» з-поміж зір.

* Фільм «Тіні забутих предків», акторська робота Івана, здобув 39міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 Гран-прі) у 21 країні й увійшов до Книги рекордів Гіннеса;

ХIV.
Зібравши світло тіней з-поміж зір,
Розігрівав, як міг, «Камінні душі».
І відчував, що так лиш грати мусить,
Що промінь світла впав до верхогір.

Із Чорториї находивсь світами,
Збирав думки докупи, як Жменяк.
Десь доля йому вибілила знак,
Який не зачорнити із роками.

Він грав як відчував, творив як жив,
Моливсь (і в кадрі): небо, поможи,
А сам із тих, хто віддає – не просить.

Свою і предків ношу несучи,
Душевну щедрість всім віддаючи,
Зростав Іван і пив ранкові роси.


ХV.
Зростав Іван і пив ранкові роси,
Росла трава, і він її косив,
Не тільки в «Сні» ходив він часто босий,
На жаль, найбільший клин недокосив.

«Під зорями Близнят» шукав він щастя.
І ніс Іван, як міг, «Камінний хрест».
Вперед дивився, щоби не упасти,
Бо ж будував свій «Вавілон» – не Брест.

Як «Білий птах», що мав ознаку білу,
Перелітав «По той бік ночі» вміло.
Як беркут-волелюб, як птах із гір.

З екранів «прилітає» до нащадків…
І світить досі кольорами предків,
Зібравши світло тіней з-поміж зір.

27.03.2013 – 21.12.2014

Вінок сонетів

І.
Ріка, підгірки, небо… і сади
Їх першими з племен уздріли кельти,
І Латориця кров віддала в дельту,
Як повні береги були води.

Росли ялиці на майбутні стіни,
І діти виростали …(не борги).
Та з ідолів робилися боги,
А люди не боялись власних тіней.

… Через віки іде відлуння гроз.
І гусне кров на річці у мороз,
І був, і є закон землетяжіння.

І є Ловачка, Галіш*, є сліди,
Біліє терен… Молоді сади
Цвітуть із року в рік поміж камінням.

*Гори на північному сході Мукачева;


ІІ.
Цвітуть із року в рік поміж камінням
І гнуться лози вздовж високих стін.
О древній замче, мій тобі уклін!
Ти – неба знак, землі і рук творіння.

У землю вкоренились племена,
Не висохла ріка життя донині.
Від холодів рятують гори сині,
Вкрива долину сива пелена.

І Мартина Святого плащаниця
Ховає град*, як мати, під крилом
Від куль свинцевих чи у бурелом.
Давно хліби печуть вже із пшениці.

Нащадкам залишається насіння,
І кров життя доходить до коріння.

*Місто (слов’ян.);



ІІІ.
І кров життя доходить до коріння
Крізь серце винороба чи митця,
Бо все во ім’я Сина і Вітця,
Коли з небес іде благословіння.

Тесали й тешуть камінь дотепер,
Колись – на храми, нині – на палаци.
(В житті, чомусь, не прийняті абзаци).
Князі «пішли», а дух ще не помер.

…Ілона, Ференц Ракоці, литовець*…
Постав навіки в бронзі Корятович,
Йде до криниці зачерпнуть води.

Навколо замку квітне хміль і терен,
Старе вино**, і лист його ще зелен,
Хоч віттям й нині шарпають гради.

*Федір Корятович;
**Старий виноград;

ІV.
І віттям часто шарпають гради.
…Де ж кров князів, де їх коханок сльози?
Холодний камінь розказать не може.
І час хова не кроки, а – сліди.

Ховає час не наслідки, а – вчинки.
Два літа замок брали* королі,
Ілона **ж не залишила землі:
Велика сила – сила серця жінки.

Її хоробрість вразила султана***,
Фортецею тоді і став «Паланок».
Гризе іржа князівський ще шолом.

В кіно лиш серця просять на колінах,
Нема героїв… Вічні свідки – стіни.
Торкаюсь їх і низько б’ю чолом.

*Облога Паланку австрійцями 1685р.;
**Ілона Зріні, володарка замку з 1680р.;
***Махмед IV ногородив І. Зріні грамотою;


V.
Торкаюсь стін і низько б’ю чолом
Усім майстрам, захисникам і зодчим –
Хто не продав за гріш ту землю отчу.
І скільки їх за всі віки було?

Князі – то цвіт. Плодилось різноцвіття:
Князьки, прикняжі, що шукали зиск.
А часомір вже не покаже тиск,
Як ті літа, що зв’язують століття.

Чим «пов’язали» камінь твоїх стін?
Не відповість холодна, вічна тінь.
Про це один Творець сьогодні знає.

Дарує з неба світлий день і воду.
А поміж стін не всі відкриті входи…
…Прадавній замче, скільки знаєш таїн?


VI.
Прадавній замче, скільки маєш таїн?
Віками твоїх стін торкавсь свинець,
Та ти зоставсь фортецею фортець.
Донині дух володарів витає.

Ілона юна молиться на води
І сина вчить молитись в небеса
За кожного, хто камінь твій тесав,
Щоб мур міцнів й ріка не знала шкоди…

Як зійдуться століття на стезі́,
Постануть поміж веж твої князі,
Чи кожен слід і штрих твій упізнає?

Час гоїть рани, тільки є рубці,
Вже миру щит тепер в твоїй руці.
Чимало нині світ про тебе знає.



VII.
Чимало нині світ про тебе знає…
Де кості склав найперший феодал,
Чому в криниці висохла вода?
А час мовчить, слабких не проклинає.

Слабих, слабких чи просто слабодухих,
Що ворога впустили за гроші
За них не купиш спокій для душі.
Гірка це правда, то – не просто слухи.

Людина, як і птаха, любить волю,
Інакодумці йдуть супроти долі.
А скільки доль розбито тут було?

Томились в казематах сотні в’язнів,
І серед них митці, посли*… і блазні…
Чимало час прикрив під своїм склом.

*Каміл Турно, французький посол;


VIII.
Чимало час прикрив під своїм склом.
Були у тебе мужні коменданти,
Під стінами громили окупантів,
Самого хана* взяли у полон.

І половець Кутеск** тут зложить стріли.
Тебе охороняли ніч і день,
Єдина, нездоланна цитадель.
Горіли стіни, і серця горіли.

Крім штурмів і облог – страшна пожежа
Відкине час тебе в століття Деже*** –
Все дерев’яне вигорить до тла.

А при австрійцях геть руйнують Донжон**** –
Є нині дорогою плитка кожна,
Легенди ходять про твої літа.

*Половецький хан Атламош;
**Татарський хан Кутеск не зміг підкорити замку 1086р;
***Комендант замку 1352р;
****Головна вежа замку;



IX.
Легенди ходять про твої літа.
А легендарні – то вже невмирущі.
У храмі на оглядини, й на прощу
Відкриті двері в будні й на свята.

Веде до тебе кручена дорога,
Окроплена і кров’ю, і слізьми,
Насипана невільними людьми,
Що кожен вірив у Творця самого.

Легенди й правда завжди для вцілілих.
І від реалій стіни заніміли –
Була жорстока ера й до Христа*.

Насильства вже не треба бастіонам,
Конфесій різних в храмі** є ікони,
І перший камінь мохом оброста.

*До нашої ери;
**На території замку є екуменічна церква;



X.
Найперший камінь мохом оброста
І на собі тягар віків тримає,
Такою як і є, Судьбу сприймає,
А про події нам рече* плита:

«…Рік Божий… Тарноці Петро**» (трикрапка),
Поміж значками – сльози чи то кров.
Австрієць трансільванця не зборов.
Перед останнім можна зняти шапку.

Але прийшов отой брехливий лист***,
На нього оборонці повелись.
Як брехунові глянути у вічі?

Ти пережив цю зраду і ганьбу,
Не проклинаєш крізь літа Судьбу,
Однолітку доби середньовіччя.

*Говорить (із церковнослов’янської);
**Кастелян замку, при котрому 1569 року замок відремонтували;
***1688р. австрійці підробили лист від імені Імре Текелі;


XI.
Одноліток доби середньовіччя.
У стін душа незрадна…і лице,
Давно покрите не одним рубцем
(Відмітки час лишає на обличчі).

А мужнім шрами завжди «до лиця».
Судьбу не можна перегнати в часі.
Володарка між стін не мала щастя,
Безсилий князь – у ролі удівця,

Повіз аж до османів він коханку.
Витає дух їх досі у Паланку,
Пробачив, мабуть, замок всіх князів.

Лишень до нас не може проректи… що,
Періщений градами і вітрищем,
Колись постав і пороху віків.


XII.
Колись постав із пороху віків…
Ти – захисник по духу і по крові.
Мужів своїх оплакували вдови –
Це їхніх і твоїх захисників.

Як Ференц Другий* піднімав повстанців,
Що йшли на штурм і падали від куль.
Багато крові на твоїм віку
При куруцах, хорватах, трансільванцях.

Від куль і стріл рятує часто слово,
Той хліб смачніший, де нема полови.
Чеснот у тебе більше, як гріхів.

Час руйнував, і час тебе підносить.
А цей вінок із слів тобі приношу –
Об камінь вдосталь зламано штиків.

*Син І.Зріні;


XIII.
Об камінь вдосталь зламано штиків –
На шмат кругленький є чимало ласих.
Ти був і є. Ти – неповторний в часі.
Шедевр не потребує ще штрихів.

Дух предків ще витає у світлицях,
Відваги символ і живий урок.
Сходинка кожна – то у вічність крок,
І що не камінь, то вже таємниця.

Бо сонце від небес й від теплих рук,
Володарів ще пам’ята твій брук
І стіни не забули їх обличчя.

Усіх, хто завжди бив тобі чолом
І захищав перед найменшим злом
За всі літа, епохи і сторіччя.


XIV.
В усі віки, епохи і сторіччя
Любов ходила й ходить між людьми.
Князі і королі – такі, як ми.
Скликаю всіх з доби середньовіччя:

«…Ідіть…Ідіть…Відновлено мости…»
Це хвилями вам Латориця плеще,
Бо пам’яті не згасло попелище,
І садові під стінами цвісти.

Ти ж височій, відновлюйся нестримно,
Щоби вже на душі не було зимно*.
Відкрий нам утаємнені ходи.

Так, таїн за літа все додавалось,
Чомусь не кажуть, де ж вони сховались?
Ріка, підгірки, небо …і сади.

*Холодно (діал.);

XV.
Ріка, підгірки, небо …і сади.
Цвітуть із року в рік поміж камінням
Бо кров життя доходить до коріння
Хоч віттям й нині шарпають гради.

Торкаюсь стін і низько б’ю чолом
Прадавній замче, скільки маєш таїн?
Чимало нині світ про тебе знає…
Чимало час прикрив під своїм склом,

Легенди ходять про твої літа.
Найперший камінь мохом оброста –
Одноліток доби середньовіччя.

Колись постав із пороху віків.
Об камінь вдосталь зламано штиків,
За всі літа, епохи і сторіччя.

Січень – лютий 2013р.

Нонет сонетів

І.
Помоліться, матінко, до неба.
Бо молитва Ваша не проста,
Щоб онук у мирі виростав.
Не багато нам для щастя треба.

І коли він піде від порога,
Перші кроки зробить у світи.
Легше завжди з вірою іти.
Дайте йому зіроньку в дорогу,

Хай обходить громовиці й битви.
Знаю, не забудете в молитві:
Щоб буяла колосом земля.

І слова розсипляться за обрій,
В небо, що мов хлі́би Ваші – добре,
Знову зустрічає журавлят.

ІІ.
Що вже зустрічає журавлят –
Вони знов вертаються додому…
Мудрості потрібно молодому,
Щоб вести уміло корабля.

Сила духу Вашої молитви,
Як той найвірніший оберіг.
Чи в дощі чи в спеку, чи у сніг
Недопустить йти «по лезу бритви».

Помоліться знов у вільний час,
Помоліться, матінко, у будень,
(Шкода кашель розпирає груди).
Доки білий день ще не погас.

І ключі у високоснім небі
Знову повертаються до себе.

ІІІ.
Тих, що повертаються до себе,
Окриляє сила молитов
Нинішніх, вчорашніх…Знов і знов
Ясність світла йде до них із неба.

А від Вас іде любов жива,
Якби можна її взяти в руки?..
Будуть миті радості й розлуки, -
Бо життєва лінія – к р и в а.

Ще, нехай, молитися не вміє,
Згодом, таки, щось собі намріє,
В снах росте й сміється немовля.

Піде й поверне́ться від порога,
Все підкаже стежку чи дорогу
До гнізда… Тут рідная земля.

ІV.
До гнізда…Тут рідная земля,
А земель по світу є чимало.
Ви за зустріч помоліться, Мамо,
Бо молитва Ваша окриля.

У житті є зустрічі й розлуки,
Є дороги і стежини є,
Але доля завжди за своє:
Йди та йди, не опускай лиш руки

І в путі-дорозі не забудь,
Що тебе десь без утоми ждуть,
Що й людина може мати крила,

Спробуй просто скоротити шлях,
Що в світлицю батьківську проляг,
Що молитва надає знов сили.

V.
І молитва надає знов сили,
В подорож без неї ані крок’.
Кожному життя дає урок
І не всі про нього це просили.

Лиш би ще раз розпочати день,
Знов зустріти росяний світанок,
Порадіти, що з’явивсь серпанок.
Як знайти таку красу і …де?

Розсіває зло в тяжкі хвилини,
Бо слова молитви в небо линуть,
Просто Ваша віра не згаса.

І щаслива стелиться дорога,
Більш, ніж щастя – вчасна допомога
Вам і дітям, птаству в небесах.
VI.

Вам і дітям, птаству в небесах.
Бо усе живе чека любові.
І коли є сила в кожнім слові –
Віра і надія не згаса.

Ось та мить омріяного щастя:
Вже дитя вернулося з доріг,
Захищав його Ваш оберіг.
Як же тут сльозі із віч не впасти?

І нехай та радість – тільки мить,
Хоч радіє серце, та щемить.
Роки сріблом скроні притрусили.

Ти, дитино, полежи, не стій,
Поки приготую щось на стіл,
Вже на хлібчик тісто замісила…

VII.
Знов на хлібчик тісто замісили,
Але перед тим молитва – теж,
Бо вона не зна ніяких меж.
То є віри дух, велика сила.

Щось іде, мабуть, від поколінь,
Навіть слово скріплює в дорозі:
Не піддайся приспаній тривозі –
Відбиває чітко голос-дзвін.

Вашої, Матусенько, молитви.
Кличе перед злом постати в битві.
…Навіть і в пташиних голосах,

Бо Ви прокидаєтесь із сонцем,
Промінь заколишете в долонці,
Поки не зігрілася роса.

VIII.

Поки не зігрілася роса,
День розпочинається з молитви.
(За багатством не було гонитви).
Знов піднявши руки в небеса,

У думках мандруєте світами –
Доленька розсипала дітей.
Скільки вже недоспаних ночей?
Досі ще приходять телеграми.

Найсвятіша доля в матерів…
Ще півсвіта спить о тій порі,
Вашої молитви ллються звуки.

Доторкнувся ранок сивини,
Наче перед Вами завинив
У хвилини довгої розлуки.

IX.

У хвилини довгої розлуки
(Ворогу не зичу тих розлук).
Хай звучить молитви вічний звук,
Бо то ще бабусина наука.

Щоб на сонці грілася земля,
Помоліться, Матінко, й за себе,
Ледь підвівши крилонька до неба,
Що вже зустрічає журавлят…

Ви ж від нас чекаєте хоч слова.
Сила материнської любові
І молитва вже не знають меж

У сніги чи на Свята Зелені*
Знаю, що Ви молитесь й за мене.
Просто
й завтра
помоліться теж.
*На Трійцю;

Квітень – травень 2013

1.
І знову я у батьківській світлиці,
Тут образи на сонячній стіні
І тепло так, і радісно мені.
Перед очима всі знайомі лиця.

Роки мов ріки, ріки мов роки…
Де час не лине й не стоїть на місці.
І точний календар – пожовкле листя,
Що тулиться дитинно до руки

старого діда, що склада прогнози.
Щорічно на Йордан* тріщать морози
І три царі крокують по землі.

Чи то вітри, чи сипле сніговиця,
Тепліше тут, ніж у самій столиці.
Чомусь Різдво світлішим є в селі.

*На Богоявлення 19 січня;

2.
Чомусь Різдво світлішим є в селі.
«Що вище в гори, то до Бога ближче»,
Тут пам’яті палає попелище
І родяться на світ ще ковалі.

І родяться ще рідше хлібороби,
Тепер у моді більше бізнесмени.
Трава в селі не просто є зелена
І мають люди честь людської проби.

…І мають землю. Просто розлюбили,
Вірніше вже саму любов відбили,
Але донині хліб іще святиться.

Ціну ще має батьків чорнозем,
З екранів бачу той земний Едем.
І запах сіна часто мені сниться.

3.
І запах сіна часто мені сниться…
І п’є веселка воду по дощах.
А селянин радіє не у снах,
Коли дозріє жито і пшениця.

А хліб святиться. «Кровця – не вода».
І крапелька дощу – небесна манна.
Окрайцеві насушного осанна,
Бо ж син іде по батькових слідах.

І батько йшов праотчою стезею,
Зоря його не згасне над землею,
Як життєдайний колос на стеблі.

Як дзвін, що вдарив, аж здригнулись гори
У день різдвяний в білосніжну пору,
Нагадує: Ми всі були малі.

4.
Нагадує: Ми всі були малі.
І у свій час зліпили нас із глею,
Що спільний корінь має із землею.
Ми ж проросли навіки до землі.

До хліба хлібороб шукає солі,
А для видовищ якось обмаль днів,
Бо час втікає ще з дитячих снів.
За це у пісні дякує він долі.

За щось в молитві дякує богам,
Відновлюється сила і снага,
І з кожним днем чоло стає мудрішим.

Хоч день згасає поміж буйних трав
А по Покрові* є чимало справ.
І навіть сніг тут трошки є білішим.

*Релігійне свято 14 жовтня;

5.
І навіть сніг тут трошки є білішим.
Зима в селі, то більше ніж зима.
Немов природа тішиться сама.
Не лише свята, будні – веселіші.

«Під корінь» ще не вирубано сад,
Тут дихається всім «на повні груди».
І небезгрішні, відчайдушні люди
Найперше в голові наводять лад.

І прагнуть не згубити хліб душевний,
Ніколи селянин не був дешевим.
На святість не підніметься рука.

Своїх всі знають змалку* поіменно,
Сусіди тут вітаються щоденно.
Сльоза печалі не така гірка.

*Від маленького (діал.);

6.
Сльоза печалі не така гірка.
Підтримують тебе в годину смутку.
Тут по своєму пахнуть незабудки
І свій мотив наспівує ріка.

Ще діють певні правила й закони,
Написані за наших праотців.
А дід ще має силу в кулаці,
Бо на добро немає заборони.

Напевно світ такий немає меж.
І на свій лад його ти назовеш,
Зостанеться довіку найріднішим.

У світ цей я закоханий давно,
Його любити зорями дано.
Тут дід живе у світі наймудріший.

7.
Тут дід живе у світі наймудріший.
Що в землю вріс і серцем, і в душі.
Не пробував ще су́ші чи суші́́,
Все тішиться онуками – не грішми.

Він крила дав і дочкам, і синам,
Навчав і вчить, як виростити жито,
Що без хлібів не мож΄ людині жити
І є що взяти в цього діда нам.

Він вміє віддавати, як землиця.
А хліб і кров донині во язицех*,
Від щедрості не висохне рука.

Не висохне його душі криниця,
Допоки пахне свіжа паляниця,
Спливає час, немов вода гірська.

*У всіх на устах (старослов’янізм);

8.
Спливає час, немов вода гірська.
Так з літа до весни, з весни до літа.
Батьки у спадок щось лишають дітям,
А ті «на ви» тут дякують батькам.

І дякують землі, і місять тісто,
Не шерсть стрижуть, а – золоте руно.
Безцінні тут повітря і зерно.
А десь, поміж асфальтом, людям тісно.

Тут, в цім раю і твій почався рід,
Тут інколи, ще п’ють джерельну воду,
Вростають із корою у природу,
Стежинами розходяться у світ.

Та кличуть запах сіна і ялиці,
Ось знов і я у батьківській світлиці.

9.
І знову я у батьківській світлиці.
Чомусь Різдво світлішим є в селі.
І запах сіна часто мені сниться,
Нагадує: Ми всі були малі.

І навіть сніг тут трошки є білішим,
Сльоза печалі не така гірка.
Тут дід живе у світі наймудріший,
Спливає час, немов вода гірська.

І не згорають зорі світанкові,
Стежини долі, як на рушникові
Несамовито стеляться у світ.

Тут журавель п’є воду із криниці,
Насушного окраєць ще святиться
І чути пісню ясенових віт.

2013р.

0.
Ударю у дзвін, упевнений – ще не запізно,
Десятки літ збігло, як знято «червону завісу».
Та «хлопці» приходять до мами у снах ще із лісу,
Ще там на хрестах іржа не злизала залізо.

Я вірю у Силу Господню. А кат був бездушник
І він в немовляти забрав материнське єство.
Лишилась одна батьківщина, і з нею – Різдво,
Бо хліб все святився, нехай і окрайчик – насушний.

А мама все молиться, вчора молилась і десь
За нас і за батька, й за тих, що були в партизанах*.
І дякує долі, нехай вона була погана.

Нехай би водиці, не кровці із ясних небес,
Потому свободи, мов крапель живої води.
А нині у дзвона, щоб люди не знали біди.

*Були в УПА.

1.
А нині у дзвона, щоб люди не знали біди,
Бо й так по Вкраїні чимало крилатих хрестів є,
Бо доля до долі, бо слово до слова – прислів’я.
І час не спинити, не випити з річки води.

Руїни… Колгосп… І вересень* зроблений святом…
А Чуб мав п’ять діток, «на ноги» їх, в люди, по світу,
Не хочеться бачити зранених, чи то убитих,
А діти ніколи « на ти» не звертались до тата.

Лиш Анна це знала: ВІН ІНШИМ ВЕРНУВСЯ З ВІЙНИ,
І легше, що дочки росли у сім,ї – не сини,
Олекса пішов уже в прийми** неспішно.

Сестра у Сибіру з родиною від коляди,
Чимало Свічею стекло уже крові-води***
Ударю у дзвін, упевнений – ще не запізно.

*17 вересня 1939р;
**Переїхав жити до дружини;
***НКВДисти кидали, часто, тіла постріляних упівців у річку.

2.
Ударю у дзвона, упевнений – ще не запізно…
Подай їм спасіння, а воленьку не осуди.
Одна лиш Вітчизна, що вкрита ганьбою «ходи»
І крові, як водам у ріках ставало затісно.

Тридцяте вже літо дзвеніли для Чуба слова ці:
Світами пройшовши, ти дома загинеш, як бук…
Ні спати, ні жити йому не давав вже той звук
(Є сльози солоні, мені не потрібно овацій.)

Пройдеш ти світами, - гуділа від дум голова,
Ворожчині в мозок вплелися надовго слова…
І тут заборона: два тижні не бути у лісі.

Пройшов Чуб австрійську*… і Бог усе бачив з небес,
Життя – то не казка, у нім не буває чудес,
Десятки літ збігло, як знято червону завісу.

*Першу світову війну.

3.
Десятки літ збігло, як знято червону завісу,
Десятки збіжить ще, як знову піднімуть хрести.
А Чуб вже продумав, що мож не зустріти пости,
Бо гріх не піти вже до того триклятого лісу.

Не було політку* , не було цей рік на хлібИ,
Із зіркою вмився, щось снилася мати всю ніч, -
Хотіла вмістити три хліба в розпечену піч.
Не було політку, хоч мав ще зерно для сівби.

А в смерті за землю всі рівні: і піп, і пастух,
І смерті не хоче ніхто, навіть дідо столітній,
Такого ще літа не було за ціле століття,
Що зняв аж на Юря** Прокопчик кожух.

Такий календар ще і досі нікого не тішить,
А хлопці приходять до мами у снах ще із лісу.

*Неврожайний рік;
**Свято 6 травня;

4.
А хлопці приходять до мами у снах ще із лісу,
Лишилися в пам’яті лихо і сльози, страхи.
(І душі розстріляних в небо, як білі птахи),
А час не спинявся, за гори котивсь безколісний.

Свобода дарована вічним Карпатам на списах
І нею Чуб марив і мріяв, і жив… і живе.
Бо дух не зотлів, не зотліє ніколи увесь,
Бо він не палаци, а дітям надію залишив.

А з чорного неба ще місяць освітлював поле…
- У торбу обідню «старому» ще б кинути солі,
Уже не могла нічого робити безслізно.

Голодні, мов звірі зі сходу прибули полки
Безжалісні, хижі, на людську подобу вовки…
І ще на хрестах іржа не злизала залізо.

5.
І ще на хрестах іржа не злизала залізо,
Молився народ мій, молився, молився, молився.
За ріки червоні, за сльози, щоб хліби спеклися,
За душі усобші молитись ніколи не пізно.

Напевно, що мав Чуб сьогодні надію за всіх.
І добре. Що кінь є, до фронту купив у Журавні,
А небо зчорніло, чорніше ріллі , що у травні.
Хотів серед вересня з неба посипатись сніг.

Здавалося, раптом…Та ні – це птахи білокрилі.
Аннуня аж йойкнула: то знак якийсь, певно, старий
І сонце з’явилось незвично і вже на церковній горі.
І пило, як в липні ранкову росу на землі…

…Все вірю, не прийдуть ті роки ніколи в майбутнє
І вірю у силу Господню…А кат був бездушник.

6.
Я вірю у Силу Господню…А кат був бездушник,
А скільки катів тих вже бачили гори? О! Горе…
І пахло вже осінню, кровця – Свічею з учора,
Не можна забути, як що і весь мозок напружиш.

І щось (мабуть вперше) тримало й казало не йти,
Та як бути вдома – зима, наче «бойківській» світ,
Ще б Катрю в підмогу, Кулинові йдуть і Прокіп…
Дзвеніло: Загинеш, пройшовши далекі світи, -

Сказала ворожка, коли йшов за цісаря в бій…
І спав, і ходив з того часу вже Чуб, як не свій,
Не викинеш з мозку, як не відмінити Різдво.

Пилат чи палач, а свинцевих всього девять грамів.
Чи вишкіл, чи дошкіл по сталінськоенській програмі,
І він в немовляти забрав материнське єство.

7.
І він в немовляти забрав материнське єство…
Дзвеніло, дзвонило: як жити від весен до літа?
Від літа до весен і як голові не боліти.
То зорі серпасті, то кат з чорно білим хрестом.

Війна вже війною, а дітям щось треба на стіл,
Вони не просили ніколи ні хліба й до нього,
Малі чубенята старались навчитися всього,
Великдень любили, та більше все було постів.

А серце не криця…Він – прикрий, міг крикнути просто,
До дому з війни вже привіз більше «муштри», як злости.
Прожили із Анною двадцять п’ять років удвох.

Та добре коня не забрали від нього у фронт,
Лиш води квітневі в Дністер вже понесли пором,
Лишилась одна батьківщина і з нею – Різдво.

8.
Лишилась одна батьківщина, і з нею – Різдво.
Ненависть розпалено, воля – одвічне табу.
(В листі із Сибіру: Мій пташок співає в саду?..)
Спалили манкрути, спалили родинне гніздо.

Згоріло дотла все, до заходу встиг яструбок*.
Місцеві манкрути, місцеві (за гріш) палачі.
Окрайця забрали, що теплим ще був у печі,
На чорну годину прихований лантух грушок.

Бо що їм, що – діти, малі чубенята, а гріх?
Крізь шибку із неба все бачив Господь…і горіх,
А Чуб не з лінивих, все думав про ріднії душі.

У храмі столітнім по ньому ридають свічки,
Онуки вдягають вишивані вже сорочки,
А хліб все святиться, нехай і окрайчик – насушний.

*Від слова «ІСТРЕБЛЯТЬ»

9.
А хліб все святиться і, навіть, окрайчик – насушний,
А слово «Вітцівщина» було для Чуба, як дзвін.
Піднімуться правнуки, вірив, що встануть з колін,
Про це пам’ятати до скону, до сходу я мушу.

А Чуб – то герой мій, мій предок, мій хрест… і той дух,
Той дух і той вдох, а не видих на тім сінокосі.
Як мама говорить, то терпне на скронях волосся,
Війна закінчилася, вже можна подумати вслух*.

А Чуб думав: брати, не брати на поміч дитину,
Бо день вересневий коротший на добру годину,
Сльозина росою ще впаде із чорних небес.

Залишуться діти, напів-сиротинці малі
І пісню прощальну затужать за ним журавлі…
А мама помолиться, вчора молилась і десь.

*Вголос (з рос.)

10.
А мама помолиться, вчора молилась і десь,
Зберіг сам Господь діточок ще тоді, в сорокових
Кузишиних, Штиндових, Чубових і Рошакових.
Неповний перелік… Та в памяті він є увесь.

І Чубові діти послушні, бо як, то ж святе.
В селі та повага приходить, мабуть, з молоком ще,
І Катря молилась, то Пан-Біг зберіг найдорожче,
Як під оборгом ховалась весь день… Не пусте

Те Чубове слово в родині все було законом.
Не знав, що востаннє він молиться вже до ікони.
Що злине ще дужим, ще сильним так рано, так рано…

А дзвони не плачуть, лиш нам відбивають роки,
Молитва і свічка – це пам’ять, не слово дзвінко,
За нас і за батька й за тих, що були в партизанах.

11.
За нас і за батька й за тих, що були в партизанах,
За тих, хто із Чубом завчасно пішли в небеса.
Їх било, як градом у полі і темних лісах…
Хрести і могили, як вічна незгоєна рана.

«…Дай чисту сорочку, Аннуньо, мені ще із скрині,
Нема Катерини, то піду один із людьми,
Бо що того сіна, коли аж півроку зими…»
І з тими словами пішов, не вернувся й до нині.

Бо крикне «облавець»: кинь вили, бандеро, стріляю!..
І постріли-стріли, не громом із неба…О! Жалю!
За що, чи за віщо цивільних і вільних так рано.

Листок по листкові, сльоза за сльозою холоне.
А мама підносить дитинно до неба долоні
І дякує долі, нехай вона була погана…

12.
І дякує долі, нехай вона була погана,
Як молиться мама, то вчить «Отче наш» онучат,
А діти чекають не буднів, їм хочеться свят,
І спогад з дитинства її найболючіша рана.

…Колгоспи…Війна… І кривавії жнива-жнивА,
Як слухаєш спогади, аж затерпає волосся,
У кого вже сироти завтра вечері попросять?
А це для вандалів всього лише звуки, слова.

Ні! Слів їм не чути: манкрутам, вовкам і вандалам…
Три кулі – за віру, в офіру…і листя злітало.

На мить би побачити в чорному лісі себе,
Нехай лиш на хвильку, на мить ту єдину, за сина,
За доню, кохану… Нехай за найменшу провину,
Нехай би водиці, не кровці із чорних небес.

13.
Нехай би водиці, не кровці із чорних небес.
А Чуб вже по дубі ховзнувся пожовклим листочком.
Всього п’ять десятків років тих, коротких тих рочків.
Прощай небо чорне, червоне прощай, голубе.

Той крик журавлиний розсипався ген до землі,
Зі світу вернувся, а вдома поліг, ще, як бук.
І Чубиху в серце ударив той постріл, той звук:
Вдова ти, Аннуньо, вдова…Ще й дівчата малі.

Він думав про них, за них не убитий в австрійську.
Шість літ у солдатській шинелі фронтами і тилом
І все берегла його та наймогутніша сила.

А тут сінокіс і батьківська стежка так близько,
Де завжди хотілося хліба, не раз з лободи,
Потому свободи, мов крапель живої води.

14.
Потому свободи… А нині у жменях води
Бо їм би ще жити. О! люди! Подайте водиці.
Андрієві, Чубові, жіночці тій білолицій, -
Дитятко лишилось, не їстиме хліб з лободи.

Що матиме сонце і небо і вітер, і люд,
Ховатиме очі від дикого кровопролиття,
Постріляних – в землю без хліба*… двадцяте століття,
Стогнатимуть гори від маршу цих зайдо-приблуд.

Вони вже ні слави, ні білого світу неварті…
Слезитимуть зорі за вбитими в жнива невинно.
Дві щепи посохнуть за Чубом, зостанеться винна**,
Ще буде Вітцівщина в серці, не тільки на карті.

…До вчора не мож буде взяти з потока води,
А нині у дзвона, щоб люди не знали біди.

*Ховали без священика;
**Кисла (діал.);

20.02 - 31.03.12
Мукачево

Вінок сонетів

I.
Нехай це є не для сонетів тема…
Багато навкруги байдужих душ:
Той у багнюці, той кричить: Не руш,
А той кляне і досі дядька Сема.

Бракує духу ув останню мить:
Ніяк в собі раба не подолаєм,
А льодовик невпинно заповзає,
І не у всіх про це душа болить.

І що мільйони вмерли у сибірах,
Але своєї не зреклися віри.
(Розсипалась, як скло, країна Рад).

Зелений багатьом затьмарив очі,
Спливає час, спинятися не хоче.
Літа вперед – а ми йдемо назад.

II.
Літа вперед – а ми йдемо назад.
Людей байдужих – більше, як багатих,
Наш чорнозем не можна продавати –
Пшениця вродить чи розквітне сад.

Чому Карпати стали майже «лисі»?..
Давно упівця прозвано «бандіт»*.
Стояв за волю він, любив цей світ,
А сам роками ночував у лісі.

Та з кожним днем уже спирає дух,
Лише на Юря** скинеться кожух.
Дідусь в сибірах заробив екзему…

Перевернулося усе вверх дном,
Так мало маєм нашого кіно.
Зігріймо на листопад*** хризантеми.

*Воїнів УПА, поки що, не визнано воюючою стороною;
**Релігійне свято 6 травня;
***В день пам’яті 1 листопада;

III.
Зігріймо на листопад хризантеми.
Бо молодих ще «молотив» Афган,
Десятки й досі стогнуть ще від ран.
…Водило нас, кидало нас світами.

Немов спокуту за тяжкі гріхи
Ще маємо реактор під бетоном,
За хмарами давно дірки в озоні,
І є байдужих більше, як глухих.

Чом множиться байдужість через роки?
Своя біда нам не стає уроком.
Чекаємо, чомусь, чужих порад.

Є дорогою нам ціна зневіри,
Та маєм незнищенний символ віри,
Старенький дід залишив добрий сад.

IV.
Старенький дід залишив добрий сад,
Та плачуть нині вже його ялиці.
«Тридцять дев’ятий табір» часто сниться.
(А сталініст крокує на парад).

Яку хотів, таку отримав карту.
Тиранів теж народжують жінки.
Була і Колима, і Соловки.
Хіба людське життя так мало варте?

Що тісно нам уже на цій землі,
Хто лиш на двох, а хтось на «кораблі».
Але вчорашній день не буде довшим.

Як те століття, що лишило нам
Афган, Чорнобиль, нескінченну БАМ
І пам’ять про борги перед усопшим.

V.
Як пам’ять про борги перед усопшим
Кладу свічу… Пишу оцей сонет.
Нема Вкраїни десь поміж планет.
А шлях у небеса стає найдовшим,

То кровію политий, то слізьми…
Борці вмирали. Проросла зернина.
Во ім’я батька і за ради сина
Ми вирвались із пекла, із тюрми.

Бо йшли на смерть і Стуси, й Чорноволи,
І несли свічку людяності й волі,
Щоб в душі льодовик не заповзав.

Та пухнутимуть людоньки* до скону,
Немов живі ридатимуть ікони.
Впаде із віч, розіб’ється сльоза.

*Мається на увазі голодомор 1932-1933р.р.;

VI.
Впаде із віч, розіб’ється сльоза.
Бо все у світі досі продається.
Від зла немає ліків у аптеці,
А сльози, ніби знак на образах.

Війна і мир, знову війна в Іраці.
Двадцятий вік права передає.
І десь, поміж людей ще правда є,
В житті не передбачені абзаци…

І був «закон про п’ятий колосок*»,
Село від смерті вже «на волосок»,
На чорноземах в світі найбагатших.

Колоссям часто встелена стерня…
Шукали ми правдивого зерна,
Поділені на сильних і на слабших.

*«Закон про п’ять колосків», за яким у 30-х роках розстріляно тисячі українських селян;

VII.
Поділені на сильних і на слабших,
Ми думали про долар ледь не вслух*,
Хоч сталініст з літами вже оглух,
Та він завжди належав до «інакших».

Мов саранча, зі сходу йшла орда,
Та ми хотіли волі, мов апачі.
Голодомор не бачив лиш незрячий.
Кривава не спинялася хода.

Де хліб зростав, мов гай, на чорноземах,
Там по землі посипалась екзема.
І падала із віч людська сльоза.

Ще мову не сточив підступний суржик,
Єднаймо словом відданих і дужих,
Не гнімося ніколи, мов лоза.

*Вголос (з рос.);

VIII.
Не гнімося ніколи, мов лоза.
(Трикрапка не підходить, ані кома).
Хотіли волі ми в своєму домі,
Та била нас і нищила «гроза».

Під батогом співали про калину,
Що впав за волю перший січовик*.
І хтось мостив крижини в льодовик.
А хто отримав кару за провину?

Скосила діда** сталінська коса,
Є сльози на душі, а не роса.
Шукаємо в житті найлегших ролей.

Знаходимо надію…у зерні,
Та як ув очі глянути вині?..
Минулось вже століття чорних болей.

*Євген Коновалець – учасник боїв на г.Маківка, убитий НКВД 23.05.1938 р.;
**Дід Степан помер з голоду 1933р.;

IX.
Минулось вже століття чорних болей.
Завчасно змовк карпатський соловей*,
Про нього скажуть: «Ніжний наш Орфей**».
У дні журби, а не в часи гастролей.

Життя таке коротке, наче мить.
І зайвий раз не згадуймо Ісуса,
В чужій землі замерзло тіло Стуса.
І кров борців вже часові не змить.

Ще передчасно згаснув Білозір,
Мав погляди свої і кругозір.
Більш не зіграє гами і бемолі.

Що можна сіять і збирати хліб,
Щоб піт (не кров) від праці – на чолі,
Що є свобода, та замало волі.

*Володимир Івасюк;
**Слова Олега Васюкова;


X.
Свобода є, та ще замало волі.
І є ще мертва зона за Дніпром:
Нас досі б’ють червоним батогом,
Пора давно вже розірвати коло.

Бо вік людини, як травневий дощ…
А місце для могили вже – поблату.
Лише дванадцять є на циферблатах.
Книгарень менше, ніж базарних площ.

Таксист не хоче вимкнути Кобзона,
Позначений відкрив кордон із зони.
(Ой доленько, солодка і гірка).

Виводять контингент вже із Афгану
І дев’ять шураві летять тюльпані*.
Роки спливають, мов гірська ріка.

*Літак, що привозив загиблих із Афганістану;

XI.
Роки спливають, мов гірська ріка.
Сивенький дід запитує: Що ж далі?
Бо не забув усі «сибірські далі*»,
Мерзлоти на краю материка.

Цей давній спогад часто точить душу…
Та націю просне Народний Рух,
І вивезуть ракети** всі на брухт,
Хтось клятву піонерську не порушить.

Водночас подолаєм дві межі,
Пора вже заховати всі ножі***
І крокувати до мети уперто.

Бо ще байдужоситих множить час,
Чорнобиль б’є маленьке дитинча.
Печальних дат і радісних не стерти.

*Майже 800 тис. українців були вивезені з України 1944-1946р.р.;
**Відмова від ядерної зброї 1994р.;
***Йдеться про визнання УПА воюючою стороною;

XII.
Печальних дат і радісних не стерти.
Скажімо просто: Це мене болить.
І за дитинством ще чомусь щемить,
І рік давно поділений на чверті.

Живемо на землі не для грошей.
І нас багато, а вона – єдина.
З ім’ям Вітця, також во ім’я Сина
Молімось, щоб родився наш Мойсей.

Не висохне ніяк моя сльоза,
Бо льодовик у душі заповза,
Сліди війни не просто вже затерти.

Та прийдуть покоління замість нас,
Щоби надії вогник не погас,
Прийдешнім щось лишімо після смерті.

XIII.
Прийдешнім щось лишімо після смерті.
Не даймо розпуститися іржі.
Байдужість не боялася межі,
Торкалася то слабших, то упертих.

Рушник барвистий вицвів на хресті.
Допоки міг, дідусь носив косиці*.
Потрохи висихала і криниця,
Чекали ми загальниць – не постів.

Онучок забував дідівську мову,
Придумали вожді перебудову,
Забравши привід від маховика.

Сьогодні вірші теж писати страшно…
Ніхто вже не поверне у вчорашнє.
Байдужості спинім льодовика.

*Квіти (діал.);

XIV.
Байдужості спинім льодовика.
А страх і гнів пора вже заховати.
На жаль, байдужих – більше, як багатих.
Всі працездатні у пільговиках.

А вдома стали зайвими Евкліди…
Знов біжимо за кимось навздогін.
Знімімо шапку, як ударить дзвін,
Щоб з пам’яті не стерлися всі біди.

Бо вже сльози з душі ніяк не втреш,
Ні крихти в потойбічність не візьмеш,
Якщо й «зелених», як у дядька Сема.

Гордімось тим, що маємо в собі,
Бо вдосталь ми ходили у журбі,
Нехай це є не для сонетів тема.

XV.
Нехай це є не для сонетів тема…
(Літа – вперед, а ми йдемо назад).
Зігріймо на листопад хризантеми –
Старенький дід залишив добрий сад

І пам’ять про борги перед усопшим.
Впаде із віч, розіб’ється сльоза.
Поділені на сильних і на слабших
Не гнімося ніколи, мов лоза.

Минулось вже століття чорних болей,
Свобода є, та ще замало волі.
Роки спливають, мов гірська ріка.

Печальних дат і радісних не стерти.
Прийдешнім щось лишімо після смерті.
Байдужості спинім льодовика.

2006 р. 2013р.