Вінок сонетів

I.
Нехай це є не для сонетів тема…
Багато навкруги байдужих душ:
Той у багнюці, той кричить: Не руш,
А той кляне і досі дядька Сема.

Бракує духу ув останню мить:
Ніяк в собі раба не подолаєм,
А льодовик невпинно заповзає,
І не у всіх про це душа болить.

І що мільйони вмерли у сибірах,
Але своєї не зреклися віри.
(Розсипалась, як скло, країна Рад).

Зелений багатьом затьмарив очі,
Спливає час, спинятися не хоче.
Літа вперед – а ми йдемо назад.

II.
Літа вперед – а ми йдемо назад.
Людей байдужих – більше, як багатих,
Наш чорнозем не можна продавати –
Пшениця вродить чи розквітне сад.

Чому Карпати стали майже «лисі»?..
Давно упівця прозвано «бандіт»*.
Стояв за волю він, любив цей світ,
А сам роками ночував у лісі.

Та з кожним днем уже спирає дух,
Лише на Юря** скинеться кожух.
Дідусь в сибірах заробив екзему…

Перевернулося усе вверх дном,
Так мало маєм нашого кіно.
Зігріймо на листопад*** хризантеми.

*Воїнів УПА, поки що, не визнано воюючою стороною;
**Релігійне свято 6 травня;
***В день пам’яті 1 листопада;

III.
Зігріймо на листопад хризантеми.
Бо молодих ще «молотив» Афган,
Десятки й досі стогнуть ще від ран.
…Водило нас, кидало нас світами.

Немов спокуту за тяжкі гріхи
Ще маємо реактор під бетоном,
За хмарами давно дірки в озоні,
І є байдужих більше, як глухих.

Чом множиться байдужість через роки?
Своя біда нам не стає уроком.
Чекаємо, чомусь, чужих порад.

Є дорогою нам ціна зневіри,
Та маєм незнищенний символ віри,
Старенький дід залишив добрий сад.

IV.
Старенький дід залишив добрий сад,
Та плачуть нині вже його ялиці.
«Тридцять дев’ятий табір» часто сниться.
(А сталініст крокує на парад).

Яку хотів, таку отримав карту.
Тиранів теж народжують жінки.
Була і Колима, і Соловки.
Хіба людське життя так мало варте?

Що тісно нам уже на цій землі,
Хто лиш на двох, а хтось на «кораблі».
Але вчорашній день не буде довшим.

Як те століття, що лишило нам
Афган, Чорнобиль, нескінченну БАМ
І пам’ять про борги перед усопшим.

V.
Як пам’ять про борги перед усопшим
Кладу свічу… Пишу оцей сонет.
Нема Вкраїни десь поміж планет.
А шлях у небеса стає найдовшим,

То кровію политий, то слізьми…
Борці вмирали. Проросла зернина.
Во ім’я батька і за ради сина
Ми вирвались із пекла, із тюрми.

Бо йшли на смерть і Стуси, й Чорноволи,
І несли свічку людяності й волі,
Щоб в душі льодовик не заповзав.

Та пухнутимуть людоньки* до скону,
Немов живі ридатимуть ікони.
Впаде із віч, розіб’ється сльоза.

*Мається на увазі голодомор 1932-1933р.р.;

VI.
Впаде із віч, розіб’ється сльоза.
Бо все у світі досі продається.
Від зла немає ліків у аптеці,
А сльози, ніби знак на образах.

Війна і мир, знову війна в Іраці.
Двадцятий вік права передає.
І десь, поміж людей ще правда є,
В житті не передбачені абзаци…

І був «закон про п’ятий колосок*»,
Село від смерті вже «на волосок»,
На чорноземах в світі найбагатших.

Колоссям часто встелена стерня…
Шукали ми правдивого зерна,
Поділені на сильних і на слабших.

*«Закон про п’ять колосків», за яким у 30-х роках розстріляно тисячі українських селян;

VII.
Поділені на сильних і на слабших,
Ми думали про долар ледь не вслух*,
Хоч сталініст з літами вже оглух,
Та він завжди належав до «інакших».

Мов саранча, зі сходу йшла орда,
Та ми хотіли волі, мов апачі.
Голодомор не бачив лиш незрячий.
Кривава не спинялася хода.

Де хліб зростав, мов гай, на чорноземах,
Там по землі посипалась екзема.
І падала із віч людська сльоза.

Ще мову не сточив підступний суржик,
Єднаймо словом відданих і дужих,
Не гнімося ніколи, мов лоза.

*Вголос (з рос.);

VIII.
Не гнімося ніколи, мов лоза.
(Трикрапка не підходить, ані кома).
Хотіли волі ми в своєму домі,
Та била нас і нищила «гроза».

Під батогом співали про калину,
Що впав за волю перший січовик*.
І хтось мостив крижини в льодовик.
А хто отримав кару за провину?

Скосила діда** сталінська коса,
Є сльози на душі, а не роса.
Шукаємо в житті найлегших ролей.

Знаходимо надію…у зерні,
Та як ув очі глянути вині?..
Минулось вже століття чорних болей.

*Євген Коновалець – учасник боїв на г.Маківка, убитий НКВД 23.05.1938 р.;
**Дід Степан помер з голоду 1933р.;

IX.
Минулось вже століття чорних болей.
Завчасно змовк карпатський соловей*,
Про нього скажуть: «Ніжний наш Орфей**».
У дні журби, а не в часи гастролей.

Життя таке коротке, наче мить.
І зайвий раз не згадуймо Ісуса,
В чужій землі замерзло тіло Стуса.
І кров борців вже часові не змить.

Ще передчасно згаснув Білозір,
Мав погляди свої і кругозір.
Більш не зіграє гами і бемолі.

Що можна сіять і збирати хліб,
Щоб піт (не кров) від праці – на чолі,
Що є свобода, та замало волі.

*Володимир Івасюк;
**Слова Олега Васюкова;


X.
Свобода є, та ще замало волі.
І є ще мертва зона за Дніпром:
Нас досі б’ють червоним батогом,
Пора давно вже розірвати коло.

Бо вік людини, як травневий дощ…
А місце для могили вже – поблату.
Лише дванадцять є на циферблатах.
Книгарень менше, ніж базарних площ.

Таксист не хоче вимкнути Кобзона,
Позначений відкрив кордон із зони.
(Ой доленько, солодка і гірка).

Виводять контингент вже із Афгану
І дев’ять шураві летять тюльпані*.
Роки спливають, мов гірська ріка.

*Літак, що привозив загиблих із Афганістану;

XI.
Роки спливають, мов гірська ріка.
Сивенький дід запитує: Що ж далі?
Бо не забув усі «сибірські далі*»,
Мерзлоти на краю материка.

Цей давній спогад часто точить душу…
Та націю просне Народний Рух,
І вивезуть ракети** всі на брухт,
Хтось клятву піонерську не порушить.

Водночас подолаєм дві межі,
Пора вже заховати всі ножі***
І крокувати до мети уперто.

Бо ще байдужоситих множить час,
Чорнобиль б’є маленьке дитинча.
Печальних дат і радісних не стерти.

*Майже 800 тис. українців були вивезені з України 1944-1946р.р.;
**Відмова від ядерної зброї 1994р.;
***Йдеться про визнання УПА воюючою стороною;

XII.
Печальних дат і радісних не стерти.
Скажімо просто: Це мене болить.
І за дитинством ще чомусь щемить,
І рік давно поділений на чверті.

Живемо на землі не для грошей.
І нас багато, а вона – єдина.
З ім’ям Вітця, також во ім’я Сина
Молімось, щоб родився наш Мойсей.

Не висохне ніяк моя сльоза,
Бо льодовик у душі заповза,
Сліди війни не просто вже затерти.

Та прийдуть покоління замість нас,
Щоби надії вогник не погас,
Прийдешнім щось лишімо після смерті.

XIII.
Прийдешнім щось лишімо після смерті.
Не даймо розпуститися іржі.
Байдужість не боялася межі,
Торкалася то слабших, то упертих.

Рушник барвистий вицвів на хресті.
Допоки міг, дідусь носив косиці*.
Потрохи висихала і криниця,
Чекали ми загальниць – не постів.

Онучок забував дідівську мову,
Придумали вожді перебудову,
Забравши привід від маховика.

Сьогодні вірші теж писати страшно…
Ніхто вже не поверне у вчорашнє.
Байдужості спинім льодовика.

*Квіти (діал.);

XIV.
Байдужості спинім льодовика.
А страх і гнів пора вже заховати.
На жаль, байдужих – більше, як багатих.
Всі працездатні у пільговиках.

А вдома стали зайвими Евкліди…
Знов біжимо за кимось навздогін.
Знімімо шапку, як ударить дзвін,
Щоб з пам’яті не стерлися всі біди.

Бо вже сльози з душі ніяк не втреш,
Ні крихти в потойбічність не візьмеш,
Якщо й «зелених», як у дядька Сема.

Гордімось тим, що маємо в собі,
Бо вдосталь ми ходили у журбі,
Нехай це є не для сонетів тема.

XV.
Нехай це є не для сонетів тема…
(Літа – вперед, а ми йдемо назад).
Зігріймо на листопад хризантеми –
Старенький дід залишив добрий сад

І пам’ять про борги перед усопшим.
Впаде із віч, розіб’ється сльоза.
Поділені на сильних і на слабших
Не гнімося ніколи, мов лоза.

Минулось вже століття чорних болей,
Свобода є, та ще замало волі.
Роки спливають, мов гірська ріка.

Печальних дат і радісних не стерти.
Прийдешнім щось лишімо після смерті.
Байдужості спинім льодовика.

2006 р. 2013р.