0.
Ударю у дзвін, упевнений – ще не запізно,
Десятки літ збігло, як знято «червону завісу».
Та «хлопці» приходять до мами у снах ще із лісу,
Ще там на хрестах іржа не злизала залізо.

Я вірю у Силу Господню. А кат був бездушник
І він в немовляти забрав материнське єство.
Лишилась одна батьківщина, і з нею – Різдво,
Бо хліб все святився, нехай і окрайчик – насушний.

А мама все молиться, вчора молилась і десь
За нас і за батька, й за тих, що були в партизанах*.
І дякує долі, нехай вона була погана.

Нехай би водиці, не кровці із ясних небес,
Потому свободи, мов крапель живої води.
А нині у дзвона, щоб люди не знали біди.

*Були в УПА.

1.
А нині у дзвона, щоб люди не знали біди,
Бо й так по Вкраїні чимало крилатих хрестів є,
Бо доля до долі, бо слово до слова – прислів’я.
І час не спинити, не випити з річки води.

Руїни… Колгосп… І вересень* зроблений святом…
А Чуб мав п’ять діток, «на ноги» їх, в люди, по світу,
Не хочеться бачити зранених, чи то убитих,
А діти ніколи « на ти» не звертались до тата.

Лиш Анна це знала: ВІН ІНШИМ ВЕРНУВСЯ З ВІЙНИ,
І легше, що дочки росли у сім,ї – не сини,
Олекса пішов уже в прийми** неспішно.

Сестра у Сибіру з родиною від коляди,
Чимало Свічею стекло уже крові-води***
Ударю у дзвін, упевнений – ще не запізно.

*17 вересня 1939р;
**Переїхав жити до дружини;
***НКВДисти кидали, часто, тіла постріляних упівців у річку.

2.
Ударю у дзвона, упевнений – ще не запізно…
Подай їм спасіння, а воленьку не осуди.
Одна лиш Вітчизна, що вкрита ганьбою «ходи»
І крові, як водам у ріках ставало затісно.

Тридцяте вже літо дзвеніли для Чуба слова ці:
Світами пройшовши, ти дома загинеш, як бук…
Ні спати, ні жити йому не давав вже той звук
(Є сльози солоні, мені не потрібно овацій.)

Пройдеш ти світами, - гуділа від дум голова,
Ворожчині в мозок вплелися надовго слова…
І тут заборона: два тижні не бути у лісі.

Пройшов Чуб австрійську*… і Бог усе бачив з небес,
Життя – то не казка, у нім не буває чудес,
Десятки літ збігло, як знято червону завісу.

*Першу світову війну.

3.
Десятки літ збігло, як знято червону завісу,
Десятки збіжить ще, як знову піднімуть хрести.
А Чуб вже продумав, що мож не зустріти пости,
Бо гріх не піти вже до того триклятого лісу.

Не було політку* , не було цей рік на хлібИ,
Із зіркою вмився, щось снилася мати всю ніч, -
Хотіла вмістити три хліба в розпечену піч.
Не було політку, хоч мав ще зерно для сівби.

А в смерті за землю всі рівні: і піп, і пастух,
І смерті не хоче ніхто, навіть дідо столітній,
Такого ще літа не було за ціле століття,
Що зняв аж на Юря** Прокопчик кожух.

Такий календар ще і досі нікого не тішить,
А хлопці приходять до мами у снах ще із лісу.

*Неврожайний рік;
**Свято 6 травня;

4.
А хлопці приходять до мами у снах ще із лісу,
Лишилися в пам’яті лихо і сльози, страхи.
(І душі розстріляних в небо, як білі птахи),
А час не спинявся, за гори котивсь безколісний.

Свобода дарована вічним Карпатам на списах
І нею Чуб марив і мріяв, і жив… і живе.
Бо дух не зотлів, не зотліє ніколи увесь,
Бо він не палаци, а дітям надію залишив.

А з чорного неба ще місяць освітлював поле…
- У торбу обідню «старому» ще б кинути солі,
Уже не могла нічого робити безслізно.

Голодні, мов звірі зі сходу прибули полки
Безжалісні, хижі, на людську подобу вовки…
І ще на хрестах іржа не злизала залізо.

5.
І ще на хрестах іржа не злизала залізо,
Молився народ мій, молився, молився, молився.
За ріки червоні, за сльози, щоб хліби спеклися,
За душі усобші молитись ніколи не пізно.

Напевно, що мав Чуб сьогодні надію за всіх.
І добре. Що кінь є, до фронту купив у Журавні,
А небо зчорніло, чорніше ріллі , що у травні.
Хотів серед вересня з неба посипатись сніг.

Здавалося, раптом…Та ні – це птахи білокрилі.
Аннуня аж йойкнула: то знак якийсь, певно, старий
І сонце з’явилось незвично і вже на церковній горі.
І пило, як в липні ранкову росу на землі…

…Все вірю, не прийдуть ті роки ніколи в майбутнє
І вірю у силу Господню…А кат був бездушник.

6.
Я вірю у Силу Господню…А кат був бездушник,
А скільки катів тих вже бачили гори? О! Горе…
І пахло вже осінню, кровця – Свічею з учора,
Не можна забути, як що і весь мозок напружиш.

І щось (мабуть вперше) тримало й казало не йти,
Та як бути вдома – зима, наче «бойківській» світ,
Ще б Катрю в підмогу, Кулинові йдуть і Прокіп…
Дзвеніло: Загинеш, пройшовши далекі світи, -

Сказала ворожка, коли йшов за цісаря в бій…
І спав, і ходив з того часу вже Чуб, як не свій,
Не викинеш з мозку, як не відмінити Різдво.

Пилат чи палач, а свинцевих всього девять грамів.
Чи вишкіл, чи дошкіл по сталінськоенській програмі,
І він в немовляти забрав материнське єство.

7.
І він в немовляти забрав материнське єство…
Дзвеніло, дзвонило: як жити від весен до літа?
Від літа до весен і як голові не боліти.
То зорі серпасті, то кат з чорно білим хрестом.

Війна вже війною, а дітям щось треба на стіл,
Вони не просили ніколи ні хліба й до нього,
Малі чубенята старались навчитися всього,
Великдень любили, та більше все було постів.

А серце не криця…Він – прикрий, міг крикнути просто,
До дому з війни вже привіз більше «муштри», як злости.
Прожили із Анною двадцять п’ять років удвох.

Та добре коня не забрали від нього у фронт,
Лиш води квітневі в Дністер вже понесли пором,
Лишилась одна батьківщина і з нею – Різдво.

8.
Лишилась одна батьківщина, і з нею – Різдво.
Ненависть розпалено, воля – одвічне табу.
(В листі із Сибіру: Мій пташок співає в саду?..)
Спалили манкрути, спалили родинне гніздо.

Згоріло дотла все, до заходу встиг яструбок*.
Місцеві манкрути, місцеві (за гріш) палачі.
Окрайця забрали, що теплим ще був у печі,
На чорну годину прихований лантух грушок.

Бо що їм, що – діти, малі чубенята, а гріх?
Крізь шибку із неба все бачив Господь…і горіх,
А Чуб не з лінивих, все думав про ріднії душі.

У храмі столітнім по ньому ридають свічки,
Онуки вдягають вишивані вже сорочки,
А хліб все святиться, нехай і окрайчик – насушний.

*Від слова «ІСТРЕБЛЯТЬ»

9.
А хліб все святиться і, навіть, окрайчик – насушний,
А слово «Вітцівщина» було для Чуба, як дзвін.
Піднімуться правнуки, вірив, що встануть з колін,
Про це пам’ятати до скону, до сходу я мушу.

А Чуб – то герой мій, мій предок, мій хрест… і той дух,
Той дух і той вдох, а не видих на тім сінокосі.
Як мама говорить, то терпне на скронях волосся,
Війна закінчилася, вже можна подумати вслух*.

А Чуб думав: брати, не брати на поміч дитину,
Бо день вересневий коротший на добру годину,
Сльозина росою ще впаде із чорних небес.

Залишуться діти, напів-сиротинці малі
І пісню прощальну затужать за ним журавлі…
А мама помолиться, вчора молилась і десь.

*Вголос (з рос.)

10.
А мама помолиться, вчора молилась і десь,
Зберіг сам Господь діточок ще тоді, в сорокових
Кузишиних, Штиндових, Чубових і Рошакових.
Неповний перелік… Та в памяті він є увесь.

І Чубові діти послушні, бо як, то ж святе.
В селі та повага приходить, мабуть, з молоком ще,
І Катря молилась, то Пан-Біг зберіг найдорожче,
Як під оборгом ховалась весь день… Не пусте

Те Чубове слово в родині все було законом.
Не знав, що востаннє він молиться вже до ікони.
Що злине ще дужим, ще сильним так рано, так рано…

А дзвони не плачуть, лиш нам відбивають роки,
Молитва і свічка – це пам’ять, не слово дзвінко,
За нас і за батька й за тих, що були в партизанах.

11.
За нас і за батька й за тих, що були в партизанах,
За тих, хто із Чубом завчасно пішли в небеса.
Їх било, як градом у полі і темних лісах…
Хрести і могили, як вічна незгоєна рана.

«…Дай чисту сорочку, Аннуньо, мені ще із скрині,
Нема Катерини, то піду один із людьми,
Бо що того сіна, коли аж півроку зими…»
І з тими словами пішов, не вернувся й до нині.

Бо крикне «облавець»: кинь вили, бандеро, стріляю!..
І постріли-стріли, не громом із неба…О! Жалю!
За що, чи за віщо цивільних і вільних так рано.

Листок по листкові, сльоза за сльозою холоне.
А мама підносить дитинно до неба долоні
І дякує долі, нехай вона була погана…

12.
І дякує долі, нехай вона була погана,
Як молиться мама, то вчить «Отче наш» онучат,
А діти чекають не буднів, їм хочеться свят,
І спогад з дитинства її найболючіша рана.

…Колгоспи…Війна… І кривавії жнива-жнивА,
Як слухаєш спогади, аж затерпає волосся,
У кого вже сироти завтра вечері попросять?
А це для вандалів всього лише звуки, слова.

Ні! Слів їм не чути: манкрутам, вовкам і вандалам…
Три кулі – за віру, в офіру…і листя злітало.

На мить би побачити в чорному лісі себе,
Нехай лиш на хвильку, на мить ту єдину, за сина,
За доню, кохану… Нехай за найменшу провину,
Нехай би водиці, не кровці із чорних небес.

13.
Нехай би водиці, не кровці із чорних небес.
А Чуб вже по дубі ховзнувся пожовклим листочком.
Всього п’ять десятків років тих, коротких тих рочків.
Прощай небо чорне, червоне прощай, голубе.

Той крик журавлиний розсипався ген до землі,
Зі світу вернувся, а вдома поліг, ще, як бук.
І Чубиху в серце ударив той постріл, той звук:
Вдова ти, Аннуньо, вдова…Ще й дівчата малі.

Він думав про них, за них не убитий в австрійську.
Шість літ у солдатській шинелі фронтами і тилом
І все берегла його та наймогутніша сила.

А тут сінокіс і батьківська стежка так близько,
Де завжди хотілося хліба, не раз з лободи,
Потому свободи, мов крапель живої води.

14.
Потому свободи… А нині у жменях води
Бо їм би ще жити. О! люди! Подайте водиці.
Андрієві, Чубові, жіночці тій білолицій, -
Дитятко лишилось, не їстиме хліб з лободи.

Що матиме сонце і небо і вітер, і люд,
Ховатиме очі від дикого кровопролиття,
Постріляних – в землю без хліба*… двадцяте століття,
Стогнатимуть гори від маршу цих зайдо-приблуд.

Вони вже ні слави, ні білого світу неварті…
Слезитимуть зорі за вбитими в жнива невинно.
Дві щепи посохнуть за Чубом, зостанеться винна**,
Ще буде Вітцівщина в серці, не тільки на карті.

…До вчора не мож буде взяти з потока води,
А нині у дзвона, щоб люди не знали біди.

*Ховали без священика;
**Кисла (діал.);

20.02 - 31.03.12
Мукачево

НЕВИННО УБІЄННОМУ КОСТЮ СЛИВЧУК, МОЄМУ ДІДУСЕВІ ПРИСВЯЧЕНО.