Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.02
17:20
Грудень сіє на сито дощ,
І туману волога завись
Осіда на бетоні площ.
Голуби на обід зібрались.
Віддзеркалення лап і ший
Мерехтить, ніби скло побите.
Треба хліба їм накришить,
І туману волога завись
Осіда на бетоні площ.
Голуби на обід зібрались.
Віддзеркалення лап і ший
Мерехтить, ніби скло побите.
Треба хліба їм накришить,
2025.12.02
14:53
Дивлюсь у туман непроглядний, дівочий,
У епос далеких самотніх лісів.
Немов Гільгамеш, я бреду через очі
Дрімотних лугів і нежданих морів.
Я бачу в тумані чудовиська люті,
І посох пророка, і знаки біди.
Несеться полями нестриманий лютий,
У епос далеких самотніх лісів.
Немов Гільгамеш, я бреду через очі
Дрімотних лугів і нежданих морів.
Я бачу в тумані чудовиська люті,
І посох пророка, і знаки біди.
Несеться полями нестриманий лютий,
2025.12.02
12:01
Вже і цвіркун заснув.
Мені ж не спиться,
стискає серце біль-війна.
Чи вщухне доля українця,
що горя зазнає сповна?
Чи вщухне гуркіт біснування
рашистів на землі моїй?
Кого готує на заклання
Мені ж не спиться,
стискає серце біль-війна.
Чи вщухне доля українця,
що горя зазнає сповна?
Чи вщухне гуркіт біснування
рашистів на землі моїй?
Кого готує на заклання
2025.12.02
10:58
Дехто, хто де.
Тільки ти не зникаєш нікуди,
головно в думці моїй осіла,
сплела невеличку стріху,
загидила ваксою ґанок,
курочку рябу примусила знестись,
зненавиділа сусіда
і запросила,
Тільки ти не зникаєш нікуди,
головно в думці моїй осіла,
сплела невеличку стріху,
загидила ваксою ґанок,
курочку рябу примусила знестись,
зненавиділа сусіда
і запросила,
2025.12.01
23:04
Закінчує справи свої листопад,
згрібаючи листя навколо .
А вітер жбурляє його невпопад,
Осіннє руйнуючи лоно.
Повітря холодним вкриває рядном.
Відчутна пронизлива туга.
Зима перетнула швиденько кордон.
згрібаючи листя навколо .
А вітер жбурляє його невпопад,
Осіннє руйнуючи лоно.
Повітря холодним вкриває рядном.
Відчутна пронизлива туга.
Зима перетнула швиденько кордон.
2025.12.01
12:00
Двадцять літ минає від часів
Як Сержант зібрав собі музик
Мода змінювалася не раз
Пепер далі усміхає нас
Мені за честь представити
Зірок, що з нами рік у рік
Пеперів Оркестр Одинаків!
Як Сержант зібрав собі музик
Мода змінювалася не раз
Пепер далі усміхає нас
Мені за честь представити
Зірок, що з нами рік у рік
Пеперів Оркестр Одинаків!
2025.12.01
11:08
Зрубане дерево біля паркану,
на яке я дивився з вікна,
як оголена сутність речей.
Воно не було красивим,
але з ним утрачено
щось важливе,
як дороговказ до раю.
Зрубане дерево нагадує
на яке я дивився з вікна,
як оголена сутність речей.
Воно не було красивим,
але з ним утрачено
щось важливе,
як дороговказ до раю.
Зрубане дерево нагадує
2025.12.01
09:50
А дерева в льолях із туману
(білене нашвидко полотно).
Тане день, ще геть і не проглянув,
але місто огортає сном.
Скавучать автівки навіжено
в жовтооку непроглядну путь.
Ми с тобою нині як мішені,
але й це минеться теж.... мабуть.
(білене нашвидко полотно).
Тане день, ще геть і не проглянув,
але місто огортає сном.
Скавучать автівки навіжено
в жовтооку непроглядну путь.
Ми с тобою нині як мішені,
але й це минеться теж.... мабуть.
2025.12.01
09:33
З темного боку з темного майже
Чекали на сумнів відтяли окраєць
Та байдуже нам хто це розкаже
Якщо не цікавить якщо не торкає…
З іншого боку світлого боку
Вернувся окраєць сумнівно відтятий…
Втрачений день вірніше півроку
Якщо не чіплятись… якщо по
Чекали на сумнів відтяли окраєць
Та байдуже нам хто це розкаже
Якщо не цікавить якщо не торкає…
З іншого боку світлого боку
Вернувся окраєць сумнівно відтятий…
Втрачений день вірніше півроку
Якщо не чіплятись… якщо по
2025.12.01
08:53
Ходить Гарбуз по городу,
Питається свого роду:
«Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі Гарбузові?»
Обізвалась жовта Диня —
Гарбузова господиня
І зелені Огірочки —
Гарбузові сини й дочки:
Питається свого роду:
«Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі Гарбузові?»
Обізвалась жовта Диня —
Гарбузова господиня
І зелені Огірочки —
Гарбузові сини й дочки:
2025.12.01
08:47
Хай і була найменшою з гірчин,
Які Ти для любові сієш, Боже.
Посіяна, я знала, що нічим
Окрім любові прорости не зможу.
Окрім надії, окрім сподівань,
Наділеної сили слова, волі,
Щоб між зневірою і вірою ставав
Які Ти для любові сієш, Боже.
Посіяна, я знала, що нічим
Окрім любові прорости не зможу.
Окрім надії, окрім сподівань,
Наділеної сили слова, волі,
Щоб між зневірою і вірою ставав
2025.12.01
05:52
Бушувала ніч прибоєм,
Вирувала, мов окріп, -
Затуманений журбою,
Ранок стишено осліп.
Вирв навколишніх не бачить,
Як і безлічі сміття, -
Болі зносити терпляче
Научило всіх життя...
Вирувала, мов окріп, -
Затуманений журбою,
Ранок стишено осліп.
Вирв навколишніх не бачить,
Як і безлічі сміття, -
Болі зносити терпляче
Научило всіх життя...
2025.12.01
02:53
Зима прийшла й теплішає усе,
Вже сніг перетворила на тумани.
Мороз далеко -- задніх там пасе --
Мов світ укритий ковдрою омани.
Клубочиться, густюща, наче дим,
І мізки так запудрює нівроку --
Середнім. і старим, і молодим,
Вже сніг перетворила на тумани.
Мороз далеко -- задніх там пасе --
Мов світ укритий ковдрою омани.
Клубочиться, густюща, наче дим,
І мізки так запудрює нівроку --
Середнім. і старим, і молодим,
2025.11.30
22:20
У минуле не відправити листа:
Є адреса – та немає адресата.
Ти мене забула. Ти мені не рада.
Я кохаю досі. Це – моя розплата,
Це – нещастя арифметика проста...
Та і що б я написав у тім листі?
Ну, хіба про те, що не забув, на подив,
Є адреса – та немає адресата.
Ти мене забула. Ти мені не рада.
Я кохаю досі. Це – моя розплата,
Це – нещастя арифметика проста...
Та і що б я написав у тім листі?
Ну, хіба про те, що не забув, на подив,
2025.11.30
21:25
Очей незнана глибина…
Спокус спланованих побори
І тіл задіяних струна —
Надіюсь, вірю, що на користь…
Роки - струмки підземних вод
І течія питань джерельних —
Сім’ї продовження штрихкод,
Спокус спланованих побори
І тіл задіяних струна —
Надіюсь, вірю, що на користь…
Роки - струмки підземних вод
І течія питань джерельних —
Сім’ї продовження штрихкод,
2025.11.30
19:21
Докоряла одна жінка часто чоловіку,
Мовляв, сам частенько їздить у місто велике,
Бачить ярмарок. А їй же удома сидіти.
Вона ж також на ярмарок хоче поглядіти.
Доконала чоловіка, згодився узяти.
От, приїхали у місто щось там продавати.
Випряг волів ч
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Мовляв, сам частенько їздить у місто велике,
Бачить ярмарок. А їй же удома сидіти.
Вона ж також на ярмарок хоче поглядіти.
Доконала чоловіка, згодився узяти.
От, приїхали у місто щось там продавати.
Випряг волів ч
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Сливчук (1966) /
Поеми
І світить досі кольорами предків…
І.
Зростав Іван і пив ранкові роси.
Четвертим був серед миколайчат.
Вмів органічно обнімать дівчат,
В його часи вони носили коси.
А перший крок, як перша роль – в селі.
Зробив із Чорториї* перші кроки.
Любив вклонятись небесам високим,
Мурашці і дитині, і землі.
Ніколи не стидався бути учнем,
Більш діло поважав, ніж слово влучне,
Розпізнавав, де фальш, де голоси
І звуки ті, що вигравав Черемош.
Як гриб в дощі доріс він до Сан-Ремо…
Росла трава, і він її косив.
*Рідне село І.Миколайчука;
ІІ.
Росла трава, і він її косив,
Полов «Бур’ян», ставало чистим поле,
Був ніжним і суровим щодо Олі*,
А в «Повісті…» пробачення просив.
Десь «помилки були, як і в Бальзака»,
Але висока проба – кожен кадр.
Натхнення чи любов – з народних надр,
Як «білий птах», то біла і ознака.
У мріях він літав до забуття,
На «двох» було єдине почуття
Й червоні маки між густим колоссям…
Хліби… хліби, як мамина любов…
Іван «Наперекір усьому» йшов,
Не тільки в «Сні» ходив він часто босий.
*Легенда про княгиню Ольгу, фільм;
ІІІ.
Не тільки в «Сні» ходив він часто босий.
(Бо так ще ближче людям до землі).
Без дідових стареньких постолів,
Нехай то «пізня…», але тепла осінь.
… «Спокутував і за чужі гріхи»,
Збирав плоди, що на «троянді дикій»,
В кіно не просто бути многоликим.
І люди без ознак, бо не птахи.
Селянський син з великої родини.
Любили люди – Йван любив Людину
І на весь світ про це не голосив.
Солдат Іван, музика і філософ.
Збирав ячмінь, овес, не раз і просо,
На жаль, найбільший клин недокосив*.
*Помер у віці 46 років;
ІV.
На жаль, найбільший клин недокосив…
Якби то лиш один «Тривожний місяць…».
Хліби без молитов давно не місять,
«Ключів*…» ще грають вічні голоси;
Їх мило називав Іван «дівками»,
Вони йому співали в Чорториї,
А він зібрався й полетів уві рій,
Так швидко, так зненацька…і без камер.
Залишив на землі усю красу.
Той білий птах недозбирав росу.
І запізнилась осінь з тепло листям.
До рідного тягнувся, до свого,
«Напружена цікавість до всього**»,
«Під зорями Близнят» шукав він щастя.
*Тріо «Золоті ключі»;
** Слова М.Слабошпицького;
V.
«Під зорями Близнят» шукав він щастя.
Поет в душі і у кіно – поет.
Перегравав він прозу на сонет.
А «На поклонах» не хотілось впасти.
Згорала кров «На вістрі всіх мечів».
(Промовить цензор десь: не поетично).
Він знав, де до землі лежить дотична,
Князів й поетів грав – не палачів.
У славі не купався і у злоті,
«Проплив «Каналом», відслужив в піхоті
І знав де совість, завжди поруч – честь.
На відстані сльозини із народом,
Він був його і кровію, і плодом,
І ніс Іван, як міг, «Камінний хрест».
VІ.
І ніс Іван, як міг, «Камінний хрест».
І, навіть, із «…країни Берендеїв»
Вернувся він, не залишився Реєм*.
Він – вічний буковинець, врешті-решт.
І волелюб, як той Захар, той Беркут,
Що зрадити не смів і у думках.
Носив кохану Мавку на руках
Під зорями, що з вічністю не меркнуть.
А як він посміхався до людини,
До бджілки, до травиці, до пташини.
(Людина посміхається від щастя).
Він жив і мріяв, мріяв він і жив,
«Фантазував» про кольори жоржин,
Вперед дивився, щоби не упасти.
*Роль у фільмі «Лада з країни Берендеїв»;
VІІ.
Вперед дивився, щоби не упасти,
Крізь «хвилі моря…» ніс « гріхи чужі».
І промінь світла бив десь із душі,
І вірив, що «спокутувати» вдасться.
Була робота святом ще…І нині,
Коли він відлетів за небокрай,
Неначе кажуть Сили: догравай,
Вклонися ще раз небу і людині.
«А як натхненно вмів він і не грати*»,
Просто косив «Бур’ян» по біля хати,
Неначе піднімавсь на Еверест.
І мав ще мрію: написати книжку.
Лише на мить робив він передишку,
Бо ж будував свій Вавілон – не Брест.
*За Ліною Костенко;
VІІІ.
Бо ж будував свій Вавілон – не Брест.
У світі ще не бачили такого.
Йому аплодували (і без нього)
Москва…Париж…Варшава… Бухарест.
І десь під звуки «Київських мелодій»
Вертався з «Комісарів» до життя –
Недочекались недруги ниття.
Він – буковинець гордий і не «злодій*».
Хоч «грамота пропала», є талант.
Мав силу волі й вроду, мов атлант,
Співав душею в будні, як в неділю.
А для людей неначе смолоскип,
Що сам собі створив свій логотип,
Як «Білий птах…», що мав ознаку білу.
*Почали звинувачувати у націоналізмі;
ІХ.
Як «Білий птах…», що мав ознаку білу
Чи то на серці, чи то під крилом,
З дитинства виніс задум: «Вавілон».
Боготворив голубку посивілу.
З-поміж трави дивився на Людину,
З травою розмовляв з поміж трави.
Ось слава з ним «на ти», Іван – «на ви».
Й у світ злітала «Зграя лебедина*».
Десь перший його вчитель то театр,
Про Вавілон він мріяв біля ватр,
Ходив у гори, як араб до Нілу.
Черемошу вклонявся й споришам:
Душа митця – не «Камінна душа».
…Перелітав «По той бік ночі» вміло.
*За романом «Лебедина зграя» написав сценарій до фільму «Вавілон ХХ»;
Х.
Перелітав «По той бік ночі» вміло.
І, як солдат, теж визволяв* свій край,
І думав про вкраїнський вільний рай.
Про це уголос промовляв він сміло**…
І кожен кадр, як неповторний кадр,
А кожна роль, мов дихання – потреба.
Він навіть прагнув підпирати небо,
Щоб блискавиці не спалили сад,
Щоб захистить від громовиці хату.
Та як людську байдужість подолати?
Хоча Судьба повторювала: вір…
Десь вірив в добру казку, мов дитина,
В житті актор, у кадрі – як людина,
Як беркут-волелюб, як птах із гір.
*Акторська робота у фільмі «Визволення»;
**Іван пояснював різницю між «націоналізмом» і «патріотизмом»;
ХІ.
Як беркут-волелюб, як птах із гір.
Не кожному сподобалась ознака.
Митець-людина він по Зодіаку.
Йшов поза часом і «наперекір».
Господь йому послав його Марічку,
З поміж «Анничок*» вибрав чи «Марин*».
І вже їх «Двоє*», він вже не один.
Вони – два береги одної річки.
Поєднано їх там: поміж зірок.
Хоч в нього в кадрі тисяча жінок:
Панянок і отих, що полять грядки.
Під голос його скрипок і трембіт
Він білим птахом, облетівши світ,
З екранів «прилітає» до нащадків.
*Фільми з участю І.Миколайчука;
ХІІ.
З екранів «прилітає» до нащадків…
Стежками до праотчих все ж криниць.
Жаль, «не поставив» власних «Небилиць…».
Чимало на короткий вік випадків.
І совість все ж була перед людьми,
«За пазухою мав маленьку тему*».
Земля й народ як ціле, не окреме,
Народ й земля – не я, не ти, а – ми.
Їх прославляв і ставив воєдино,
І розкривав всю душу для людини.
Ходив за Сонцем в пошуках планетки.
У кадрах й поза ними – Прометей,
Що спалахнув свічею для людей
І світить досі кольорами предків.
* «Тема совісті. Совість перед землею, совість перед людьми…» - вислів актора;
ХІІІ.
І світить досі кольорами предків,
Десь звуки додає у кольори.
Хоч цензор все ж шипітиме: з г о р и,
Й на мить не стань відомішим за греків.
Та грав Іван…І ніс Судьби тягар.
Бо юність ще лягла в його свідомість,
Не нарікав, що тут Судьба , там Доля.
Він – «вавілонець», але він – косар.
Умів зробить поезію із прози,
Шкода: на буйний хліб накликав грози,
Пройшовши найсуворіший відбір.
Нести вогонь! – то аж ніяк не хоббі,
Світив усім, чим мав лиш у сОбі,
Зібравши світло «Тіней…*» з-поміж зір.
* Фільм «Тіні забутих предків», акторська робота Івана, здобув 39міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 Гран-прі) у 21 країні й увійшов до Книги рекордів Гіннеса;
ХIV.
Зібравши світло тіней з-поміж зір,
Розігрівав, як міг, «Камінні душі».
І відчував, що так лиш грати мусить,
Що промінь світла впав до верхогір.
Із Чорториї находивсь світами,
Збирав думки докупи, як Жменяк.
Десь доля йому вибілила знак,
Який не зачорнити із роками.
Він грав як відчував, творив як жив,
Моливсь (і в кадрі): небо, поможи,
А сам із тих, хто віддає – не просить.
Свою і предків ношу несучи,
Душевну щедрість всім віддаючи,
Зростав Іван і пив ранкові роси.
ХV.
Зростав Іван і пив ранкові роси,
Росла трава, і він її косив,
Не тільки в «Сні» ходив він часто босий,
На жаль, найбільший клин недокосив.
«Під зорями Близнят» шукав він щастя.
І ніс Іван, як міг, «Камінний хрест».
Вперед дивився, щоби не упасти,
Бо ж будував свій «Вавілон» – не Брест.
Як «Білий птах», що мав ознаку білу,
Перелітав «По той бік ночі» вміло.
Як беркут-волелюб, як птах із гір.
З екранів «прилітає» до нащадків…
І світить досі кольорами предків,
Зібравши світло тіней з-поміж зір.
27.03.2013 – 21.12.2014
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
І світить досі кольорами предків…
На плечі стрибне слава, як пір’їна, –
Він не помітив, бо косив траву.
Ліна Костенко
Вінок сонетів за кіно роботами ІВАНА МИКОЛАЙЧУКАІ.
Зростав Іван і пив ранкові роси.
Четвертим був серед миколайчат.
Вмів органічно обнімать дівчат,
В його часи вони носили коси.
А перший крок, як перша роль – в селі.
Зробив із Чорториї* перші кроки.
Любив вклонятись небесам високим,
Мурашці і дитині, і землі.
Ніколи не стидався бути учнем,
Більш діло поважав, ніж слово влучне,
Розпізнавав, де фальш, де голоси
І звуки ті, що вигравав Черемош.
Як гриб в дощі доріс він до Сан-Ремо…
Росла трава, і він її косив.
*Рідне село І.Миколайчука;
ІІ.
Росла трава, і він її косив,
Полов «Бур’ян», ставало чистим поле,
Був ніжним і суровим щодо Олі*,
А в «Повісті…» пробачення просив.
Десь «помилки були, як і в Бальзака»,
Але висока проба – кожен кадр.
Натхнення чи любов – з народних надр,
Як «білий птах», то біла і ознака.
У мріях він літав до забуття,
На «двох» було єдине почуття
Й червоні маки між густим колоссям…
Хліби… хліби, як мамина любов…
Іван «Наперекір усьому» йшов,
Не тільки в «Сні» ходив він часто босий.
*Легенда про княгиню Ольгу, фільм;
ІІІ.
Не тільки в «Сні» ходив він часто босий.
(Бо так ще ближче людям до землі).
Без дідових стареньких постолів,
Нехай то «пізня…», але тепла осінь.
… «Спокутував і за чужі гріхи»,
Збирав плоди, що на «троянді дикій»,
В кіно не просто бути многоликим.
І люди без ознак, бо не птахи.
Селянський син з великої родини.
Любили люди – Йван любив Людину
І на весь світ про це не голосив.
Солдат Іван, музика і філософ.
Збирав ячмінь, овес, не раз і просо,
На жаль, найбільший клин недокосив*.
*Помер у віці 46 років;
ІV.
На жаль, найбільший клин недокосив…
Якби то лиш один «Тривожний місяць…».
Хліби без молитов давно не місять,
«Ключів*…» ще грають вічні голоси;
Їх мило називав Іван «дівками»,
Вони йому співали в Чорториї,
А він зібрався й полетів уві рій,
Так швидко, так зненацька…і без камер.
Залишив на землі усю красу.
Той білий птах недозбирав росу.
І запізнилась осінь з тепло листям.
До рідного тягнувся, до свого,
«Напружена цікавість до всього**»,
«Під зорями Близнят» шукав він щастя.
*Тріо «Золоті ключі»;
** Слова М.Слабошпицького;
V.
«Під зорями Близнят» шукав він щастя.
Поет в душі і у кіно – поет.
Перегравав він прозу на сонет.
А «На поклонах» не хотілось впасти.
Згорала кров «На вістрі всіх мечів».
(Промовить цензор десь: не поетично).
Він знав, де до землі лежить дотична,
Князів й поетів грав – не палачів.
У славі не купався і у злоті,
«Проплив «Каналом», відслужив в піхоті
І знав де совість, завжди поруч – честь.
На відстані сльозини із народом,
Він був його і кровію, і плодом,
І ніс Іван, як міг, «Камінний хрест».
VІ.
І ніс Іван, як міг, «Камінний хрест».
І, навіть, із «…країни Берендеїв»
Вернувся він, не залишився Реєм*.
Він – вічний буковинець, врешті-решт.
І волелюб, як той Захар, той Беркут,
Що зрадити не смів і у думках.
Носив кохану Мавку на руках
Під зорями, що з вічністю не меркнуть.
А як він посміхався до людини,
До бджілки, до травиці, до пташини.
(Людина посміхається від щастя).
Він жив і мріяв, мріяв він і жив,
«Фантазував» про кольори жоржин,
Вперед дивився, щоби не упасти.
*Роль у фільмі «Лада з країни Берендеїв»;
VІІ.
Вперед дивився, щоби не упасти,
Крізь «хвилі моря…» ніс « гріхи чужі».
І промінь світла бив десь із душі,
І вірив, що «спокутувати» вдасться.
Була робота святом ще…І нині,
Коли він відлетів за небокрай,
Неначе кажуть Сили: догравай,
Вклонися ще раз небу і людині.
«А як натхненно вмів він і не грати*»,
Просто косив «Бур’ян» по біля хати,
Неначе піднімавсь на Еверест.
І мав ще мрію: написати книжку.
Лише на мить робив він передишку,
Бо ж будував свій Вавілон – не Брест.
*За Ліною Костенко;
VІІІ.
Бо ж будував свій Вавілон – не Брест.
У світі ще не бачили такого.
Йому аплодували (і без нього)
Москва…Париж…Варшава… Бухарест.
І десь під звуки «Київських мелодій»
Вертався з «Комісарів» до життя –
Недочекались недруги ниття.
Він – буковинець гордий і не «злодій*».
Хоч «грамота пропала», є талант.
Мав силу волі й вроду, мов атлант,
Співав душею в будні, як в неділю.
А для людей неначе смолоскип,
Що сам собі створив свій логотип,
Як «Білий птах…», що мав ознаку білу.
*Почали звинувачувати у націоналізмі;
ІХ.
Як «Білий птах…», що мав ознаку білу
Чи то на серці, чи то під крилом,
З дитинства виніс задум: «Вавілон».
Боготворив голубку посивілу.
З-поміж трави дивився на Людину,
З травою розмовляв з поміж трави.
Ось слава з ним «на ти», Іван – «на ви».
Й у світ злітала «Зграя лебедина*».
Десь перший його вчитель то театр,
Про Вавілон він мріяв біля ватр,
Ходив у гори, як араб до Нілу.
Черемошу вклонявся й споришам:
Душа митця – не «Камінна душа».
…Перелітав «По той бік ночі» вміло.
*За романом «Лебедина зграя» написав сценарій до фільму «Вавілон ХХ»;
Х.
Перелітав «По той бік ночі» вміло.
І, як солдат, теж визволяв* свій край,
І думав про вкраїнський вільний рай.
Про це уголос промовляв він сміло**…
І кожен кадр, як неповторний кадр,
А кожна роль, мов дихання – потреба.
Він навіть прагнув підпирати небо,
Щоб блискавиці не спалили сад,
Щоб захистить від громовиці хату.
Та як людську байдужість подолати?
Хоча Судьба повторювала: вір…
Десь вірив в добру казку, мов дитина,
В житті актор, у кадрі – як людина,
Як беркут-волелюб, як птах із гір.
*Акторська робота у фільмі «Визволення»;
**Іван пояснював різницю між «націоналізмом» і «патріотизмом»;
ХІ.
Як беркут-волелюб, як птах із гір.
Не кожному сподобалась ознака.
Митець-людина він по Зодіаку.
Йшов поза часом і «наперекір».
Господь йому послав його Марічку,
З поміж «Анничок*» вибрав чи «Марин*».
І вже їх «Двоє*», він вже не один.
Вони – два береги одної річки.
Поєднано їх там: поміж зірок.
Хоч в нього в кадрі тисяча жінок:
Панянок і отих, що полять грядки.
Під голос його скрипок і трембіт
Він білим птахом, облетівши світ,
З екранів «прилітає» до нащадків.
*Фільми з участю І.Миколайчука;
ХІІ.
З екранів «прилітає» до нащадків…
Стежками до праотчих все ж криниць.
Жаль, «не поставив» власних «Небилиць…».
Чимало на короткий вік випадків.
І совість все ж була перед людьми,
«За пазухою мав маленьку тему*».
Земля й народ як ціле, не окреме,
Народ й земля – не я, не ти, а – ми.
Їх прославляв і ставив воєдино,
І розкривав всю душу для людини.
Ходив за Сонцем в пошуках планетки.
У кадрах й поза ними – Прометей,
Що спалахнув свічею для людей
І світить досі кольорами предків.
* «Тема совісті. Совість перед землею, совість перед людьми…» - вислів актора;
ХІІІ.
І світить досі кольорами предків,
Десь звуки додає у кольори.
Хоч цензор все ж шипітиме: з г о р и,
Й на мить не стань відомішим за греків.
Та грав Іван…І ніс Судьби тягар.
Бо юність ще лягла в його свідомість,
Не нарікав, що тут Судьба , там Доля.
Він – «вавілонець», але він – косар.
Умів зробить поезію із прози,
Шкода: на буйний хліб накликав грози,
Пройшовши найсуворіший відбір.
Нести вогонь! – то аж ніяк не хоббі,
Світив усім, чим мав лиш у сОбі,
Зібравши світло «Тіней…*» з-поміж зір.
* Фільм «Тіні забутих предків», акторська робота Івана, здобув 39міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 Гран-прі) у 21 країні й увійшов до Книги рекордів Гіннеса;
ХIV.
Зібравши світло тіней з-поміж зір,
Розігрівав, як міг, «Камінні душі».
І відчував, що так лиш грати мусить,
Що промінь світла впав до верхогір.
Із Чорториї находивсь світами,
Збирав думки докупи, як Жменяк.
Десь доля йому вибілила знак,
Який не зачорнити із роками.
Він грав як відчував, творив як жив,
Моливсь (і в кадрі): небо, поможи,
А сам із тих, хто віддає – не просить.
Свою і предків ношу несучи,
Душевну щедрість всім віддаючи,
Зростав Іван і пив ранкові роси.
ХV.
Зростав Іван і пив ранкові роси,
Росла трава, і він її косив,
Не тільки в «Сні» ходив він часто босий,
На жаль, найбільший клин недокосив.
«Під зорями Близнят» шукав він щастя.
І ніс Іван, як міг, «Камінний хрест».
Вперед дивився, щоби не упасти,
Бо ж будував свій «Вавілон» – не Брест.
Як «Білий птах», що мав ознаку білу,
Перелітав «По той бік ночі» вміло.
Як беркут-волелюб, як птах із гір.
З екранів «прилітає» до нащадків…
І світить досі кольорами предків,
Зібравши світло тіней з-поміж зір.
27.03.2013 – 21.12.2014
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
