Дерев’яній табуретці -
Хоч - по лобі, хоч - у спину,
Я колись таки загину
Разом із тобою, серце.

Опівнічні буревії -
Ситий біль - порожня пляшка.
Знаєш, серце, дуже тяжко
Піднімати в небо вії,

Волочити дні за днями,
В торбі сльози на полудень…
Почорнів у грудях грудень -
Що ж це, серце, буде з нами?

Дерев’яній табуретці -
Хоч - по лобі, хоч - у спину,
Я колись таки загину,
Тільки не сьогодні, серце.

Стулити писок – і змовчать слова
про дірку в тиші, про вагомість коми,
про сум листів, написаних не вам
і про до сліз од сліз болючу втому,

про виходи із себе і назад,
про сірникове щастя догорати,
про переповнений надіями вокзал,
про заґратовану довічно долю втрати,

про неминучість завтрашнього дня
і про свою минучість як людини...
Змовчать слова, крилате вороння
осяде віршем, виковтнувши слину.

- Любий, світає... До ранку, як пташці до Бога, -
Мить у кохання в запасі до зміни вітрів...
Зміни небес, берегів... Словом, зміни до всього.
Не обіцяй, не чекай і повіки не три.

- Люба, світає... То щастя лишає кордони
Днів, де гуляли під зорями зоряні ми,
Днів, де лиш нам усміхалась медуза Горгона,
Де тільки ми не боялись дощів і зими.

Губи – безгубі і руки – безрукі... Зупинка
Серця без серця. Ці двоє прощались навік:
Хвиля, що так була схожа собою на жінку,
Скеля, якою у море вростав чоловік.

Ти лиши мені ранок, надію на спокій і тишу,
У погоні за вітром зносилися крила душі,
Назбирала добра, але втратила все-таки більше,
Та і те, що надбала - вартує мізерні гроші.

Півжиття чи півкроку? - Назад оглянутися страшно, -
Із образ і провин заплітався терновий вінець,
А коли на шляху зустрічалась невинна ромашка,
Я її обривала, питавши, чи люблять мене.

Всі дари за любов і любов, як найбільший дарунок -
Круговерть, кругоплоть... Та і зрештою - замкнений круг.
Ти лиши мені, Боже, цей ранок чи дай мені трунок,
Як надію на спокій і тишу із підписом "Друг".

Годинник старезний, як світ, і невтомний, як Бог,
На ніч завернув і до хати зайшов на вечерю,
А стіл не годує, уперто чекає на двох,
Та другий той хтось не іде і не стукає в двері.

Тривожаться очі, вчувається тихе “рип-рип”…
Сполохана мить, що зависла у кроці від згуби,
Задумливим “хто там?” злетіла чимдуж догори –
У відповідь гірко скривилася хвіртка беззуба.

Згоріла надія, схололи пісні пампушки,
Таке відчуття, що я вкотре зустріла вампіра.
І ні тобі щастя, ні серця з легкої руки…
А, може, всі чари, monsieur, у варениках з сиром?!

– Ну що тобі до них, сумна моя ти панно? –
Зоріє височінь відбитком таїни,
І поглядом до зір ти линеш невблаганно,
Як грішниця свята, що винна без вини.
Ця ж нічка не тобі тепло вплітає в косу,
І доля не твоя в сузір’ї Сподівань,
І місяць-молодик до танцю не запросить
Печаль очей твоїх із вірою в дива.


– Ну що мені до них сумній і безталанній? –
По вінця самоти в ущелині грудей…
Та бачила я сон, що прийде мій коханий,
Коли під спів сичів зоря в траву впаде.

Посади мені сад, так стомилась блукати по світу.
Посади мені сад, відпочити до яблунь прийду.
Стільки років живу, та шкода, не навчилася жити,
Може, я оживу і коріння пущу в тім саду?!

Зацвіту навесні. Так душа осягає причастя.
Після сповіді зим цей вінок, наче прощення німб.
По стезі між дерев заблукало загублене щастя,
Я його віднайду в тім саду, що посадиш мені.

Відполощуть дощі, літній вітер грайливо осушить
Заплямовані дні під серпневий ясний зорепад,
І покотиться вмить злива яблук прицілом у душу.
Посміхнусь... На долоні землі посади мені сад.

Дні вчорашні – не більше, не менше – листки календарні,
Відірвеш - і у вічність відправиться зношений день,
А зубами чіплятись за вчора безглуздо й примарно -
Те, що вчора було - загуло і повік не прийде.

Дні минулі, де слово і крок загубилися перші,
Не жалкуй, - не біда - відгуляли стократно своє.
А сьогоднішній день, як бездомний блукаючий вершник,
Не вертає назад, а секундно живе тим, що є.

Не тривожся дарма, обираючи в завтра дорогу
(Ти нічого насправді в житті не вирішуєш сам),
Обдурити ми можем себе, але тільки не Бога –
Всі бажання повз нього, якщо ця дорога не в храм.
_________________________________________________

Відірву цей листок, помолюся, затиснувши в жмені –
Чотирнадцяте. Вересень. Проситься в душу сльоза.
Хтось поїхав далеко, та все ж повернеться до мене?!
Може, років за п’ять я приклею листок цей назад...

Осінь на порозі з поглядом в нікуди
Стукає у душу, проситься зайти.
(Літо за кордоном... Ліки від застуди...)
Може-то, впустити? Хай подасть води...

...На столі у вазі щастям хризантеми,
Зігріває кава, зварена з дощу,
Повернулась муза із віршем на тему:
„Я нікуди осінь вже не відпущу.”

Цегляні рядочки набувають змісту,
А з вітальні чути стукіт молотка...
Осінь в моїм ліжку загубила листя.
Знаєш, чоловіча в осені рука.

То не літо скінчилось – я стала тобі не коханою,
І відтоді південні вітри відцуралися заходу.
Атмосферний циклон, що до нас вирував над Балканами
Перешкодив коханню зірвати порепані ягоди.

Корабель затонув той, що ми змайстрували. З вітрилами
(Ну авжеж!), як годиться найкращим казкам, – пурпуровими.
Хоч ніяких Америк на ньому чомусь не відкрили ми,
Та із ним потонула любов, нам обом подарована.

Набухали думки і поволі родилася істина,
Розірвала кайдани – звільнилися руки за спиною:
Не твоїми віднині, своїми руками я їстиму,
Й моя мушля не буде вагітна твоєю перлиною...

То не літо скінчилось – я стала тобі не коханою.
І пора би змиритись давно, але тільки скажи мені:
Чом не Вірою, Любою і не коханою Ганною?
Біля моря затишна кав’ярня твоя... з моїм іменем.

Ні коня, ані лат, лиш волошки в очах.
І, як маки, цвітуть свіжоспечені рани...
Лицар долі упав, лицар мій без меча...
Підіймайся, вставай на досаду майдану.

Ну а ти, не спіши, голосний бузувір,
Він – такий же, як ти, – мій повержений лицар –
По підвалах душі рве і піниться звір,
Той же, що і в тобі у кайданах в’язниці.

Він – такий же, як ти, – одноденний герой,
Бо назавтра свій меч підіймуть над тобою.
І не знає ніхто, чий смертельний конвой
Завітає тоді поховати героя.

Він – такий же, як ти, – по роках молодий,
І у нього могла бути б я за дружину...
Гей, народ, помовчи! Подивися сюди:
Меч підняв бузувір, опустила... людина.

Не втікай... Я ще хочу (так хочу!) невинно всміхатись,
І стрибати без болю в спині, і не знати підборів,
І носити не зачіску стильну – волосся кудлате,
І не чути, що серце до болю закохано-хворе,

Не стріляти очима, аби опинятися зверху
Словом, ділом і тілом, а вірити ревно у диво,
Справедливо чекати, ще зранечку ставши у чергу,
Розбивати коліна, любити багнюку і зливу,

І боротись на рівних із тим, хто за декілька років
Підросте і одягне суворість думок чоловіка,
І ступати поволі, дрібненько, не кроком широким,
І страхатися темряви ночі відчинених вікон,

І...
Не йди, залишивши веселку на фото у спальні,
А зостанься назавжди, благаю із криком до хрипу:
„Гей, мала! Тут цукерок багато... Зажди, зачекай-но!”
А дівчисько – за обрій... На дворі життя мого – липень...

Сонний ранок розтягував рот, поглинаючи ніч,
Смачно сонце зорею поснідало щойно на сході...
Не така, як учора, сильніша, - з мішком протиріч
Зустрічаю цей день і всміхаюсь при першій нагоді.

Не така, як учора... Хоч тяжко буває нести,
Давлять спину ці наспіх порубані долею дрова.
Мов із лісу, втікаю з минулого, тільки листи
Розривають тоді ще незраджене серце до крові.

Не така, як учора... Листами я дров розпалю –
За плечима знущань, хоч до неба розкладуй багаття.
Не така, як учора... Сьогодні тебе розлюблю...
Самоспаленням тої, що вчора прогнав ти із хати...

Блазню з довірливим поглядом, маєш хвилину?
Справа у тому, що я загубила свій сміх.
Ні, не раптово. Все ніби стекло по краплині.
Мабуть, тепер не згадаю, коли він притих.

Блазню, а знаєш, і серце забуло про радість.
Квіти зів’яли навколо, барвіниться біль.
В стомлених літерах книжки шукала розради,
Ліки приймала... Все марно. Не варте зусиль.

Блазню, ти бачиш, і стрічних тримає тривога...
Схоже, що втіха давно не торкалась облич.
Світ загнітився, ступивши на грішну дорогу...
Блазню, рятуй! Відплачуся, ти щойно поклич.

Кажеш, все просто? Потрібні усюди дзеркала?
Дивно та й годі, що сміх мій у склі заблукав.
Тільки подумати, де я його не шукала?!
Щастя у люстрі чомусь не відчула рука.

Ні, не рука? Подивитися прямо ув очі?
В очі напроти? – Холодні, бездушні, пусті...
Їм підморгнути??? Кривлятись??? – Той хтось там регоче...
Хтось... Та це ж я!!! Сміх на волю мене відпустив!

Блазню, повіриш, мене привітав перехожий...
Так, незнайомець. І радість панує в душі.
...Кажеш, я – блазень?.. Напевно, ми трішечки схожі...
Спершу себе розсмішивши – ти інших сміши!..

Ой почуйте-розрадьте сирітку, добрі людоньки!
Із вівторка ще минулого року пахне смаженим.
З того часу стрілами на оголені грудоньки
Долітають ненависті, облітають образами.

І ридає прокляттями серце понівечене –
Чи то кров, чи то трунок переповнює артерії –
Намагається з пульсом домовитись про втечу... Не...
Удається. Тиск у бій веде війська артилерії.

Жити треба! Терпіти себе до нескінченності.
Ці обпалені крила відростуть знову до п’ятниці.
Свято прийде! Недопалок брудної буденності
Скине шмаття нечисте до умитих дощем п’ят. Ниці

Думи вдарять по струнах задріманого розуму.
І здригнеться чиєсь небо, пробуджене молитвами.
І озветься правда між сльозами стоголосими –
Що пожежа в душі – ще не програна нами битва – мить!!!

А хочеш правду? – Гріш мені ціна.
Така от, друже, правдонька невтішна:
Комусь – весела, а комусь – сумна,
Комусь – свята, комусь – прадавньо грішна.

Живу собі в палацах розписних,
Багатствами частую своє чрево,
А бідні плачуть... Що мені до них?
Розкішно жити – правда королеви.

В останню путь пішов мій друг і брат,
І день схилився смутком на могилі...
У цей же день фатою на вітрах
Танцюю спритно на дзвінкім весіллі.

Без права прощення, осуджена всіма,
За гріх тілесний вкутана в провину...
- Христос воскрес! А смерті більш нема. –
І правда воскресила Магдалину.

Ще хочеш правди, знятої з хреста?
Облиш! Бо де б її вже не шукав ти,
Своя миліша. Істина проста –
У кожного на все свої є правди.

...А нижче свого неба не впадеш...

1. (К. Ц.)
- Крок. Лише крок... І така обнадійлива воля!!!
Світ відморозив усе, що лишалось живим...
Дихаю в борг, під заставу сміюся поволі...
Тінь. Невидимка. Примара. Обвуглений дим.

2. (А.)
- Все? А чому, моя крихітко, падати страшно?
Жити жахливіше...Думалось так дотепер?
Світ зажорстокий, коли ти маленька мурашка –
Страх затяжкий, щоб униз зіштовхнути себе.

Просто не час і не місце шукати розплати.
Там, унизу, у воді, – відображення хмар.
Крила твої ще не виросли. Рано літати.
Мучить не тіла огидність – душевний тягар.

3. (К. Ц.)
- Хто тут? ...Ну, от! Божевілля одягнено маску.
Зараз, ось-ось. І скінчиться навічно усе...
Господи, чом я не можу? Штовхни! Ну, будь ласка!
Більше не в силі терпіти життя карусель.

4. (А.)
- Стій! Ти хоч раз розглядав свої зранені очі?
Бог не безжальний. В тобі добросердна краса.
Камінь терпіння сумнівна вода не підточить.
Душу звільни! Від прокльонів спаси небеса.

Скільки разів ти собі зізнавався в любові?
Тільки, прошу, не кажи, що немає її.
Це ж у тобі ще живе щиро-лагідне слово...

5. (К. Ц.)
- Може, мені це співають дзвінкі солов’ї?

___________________________________________
- Знаєш, у тіло - не в душу вбиваються цвяхи.
- Знаю, вінок - не розп’яття з тернових кущів...
Можна спитати?
- Питай, моя крихітко Цахес.
- Ангели плачуть?
- ...Когось врятувавши...
- Хм... Дощить!!!

...Позолочене сонце шукало за обрієм правди,
Босі ноги, умиті, в саду цілували траву.
І, закоханий в спокій, ходою сповільнений, равлик
Нагадав: я не просто шляхами простую – живу...

Ця, запилена словом і ділом, нелегка дорога –
Монумент для душі із суворим найменням „життя”.
Ця дорога – від Бога крізь себе і знову до Бога –
Перевтілений потяг призначенням в пункт вибуття.

І зійти – не зійти, ні до чого тут внутрішня сила –
Все, що має здійснитись, написано нам наперед.
Тільки сповідь душевна, пізнавши ногою могилу,
На терезах сумління покару собі обере...

... Позолочене сонце шукало за обрієм віру,
Аби німб послужив для простої душі за вінець.
Дай же, Господи, в час, що мені Ти роками відміряв,
Як не зрушити гору, то хоч би малий камінець.

______________________________
Лиш на мить зупинитись..,
А пізнати себе
(Ненароджені діти
Усміхнулись з небес).
Заколихана правда
Заховалась на дні,
Хто б знав де – відшукав би
І додому приніс.
Лиш на мить оглянутись,
Та відчути – живий! –
Розірвати всі пута
У складній голові.
Зрозуміти, що віра –
То розплата за час...
...Сонцем дотик на шкірі
І сльоза на очах...

Колосилася мрія, а щастя жнива забарились –
Так нестерпно чекати просвітку в сезони дощів.
Я на тебе молилась, а крапель пронизливі стріли
Розбивали любов – і хоч душу – бери й полощи!

А ти знаєш, я зараз от тільки моментом відчула,
Що промерзла наскрізь і що холод – то твій талісман.
Безталанна любове, згортаючи морок в минуле,
Не чекатиму світла, позбудусь неволі сама.

Ти не винен (прощаю), я кривдила небо даремно,
Слово стримав – лишався завжди безкінечно близьким,
Та настільки й чужим, не моїм.., і ця туга тюремна
Не могла позбирати на хліб по кутках копійки.

А щоб жити, достатньо проміння твоєї усмішки.
Ти... лиш друг, і мій розум нарешті розгледів тепло.
Я так довго блукала, тинялася колами пішки,
Та нарешті дійшла, я знайшла те.., що поряд було.

Поділ часу секундно на „до” і „опісля” між вистрілом –
Поділ виміру плину любові в житті і за смерті.
Лише мить, за якою питання, мов кулею, визріло:
Що позаду? Що зараз? Куди з’адресують в конверті?

Де гулятиме ніч, як не нашими, любий, розмовами?
Як народиться день без мого у тобі позіхання?
Чи всміхнешся хоч раз, поцілунком моїм не підкований,
Якщо випаде жереб мені усміхнутись востаннє?..

Так стояла задумано-зболено жінка розхристана –
Я ТВОЯ і обернена - Я ВЖЕ НАВІК НЕ З ТОБОЮ –
Обиралось: кому залишитись живою на пристані
Твого серця, а хто позбирає собою набої.

Ти вагався тривожно. Курок же молився на дотики.
А комаха у око, знущаючись, врізалась гостро...
І любов із струнокої висотно-захмарної готики
Облетіла... Нараз Я ТВОЯ загорнулась у постріл...

Біль нахлинув? От бачиш, коханий, це гра випадковостей.
Ти вагався так довго, що долі не стало терпіння.
Ти злякався любити – а час розсудив все по-совісті:
Мить вагання настигла хвилина збирати каміння.

...А день кульгаво тягне ноги,
Переступаючи літа.
Мені б любити, та не та
Голубка думкою з пологів
Сідає на плече розлого.
І ця голубка – самота.

Не раз на волю відпускала –
Облиш! Поглянь святі світи!
Моя голубонько, лети!..
Та навіть крівля у Ла Скала
Чомусь в полоні не тримала
Голубки-птахи-самоти.

І вже змирилась напувати
Сльозами на душі сльоту,
Вбивати прихіть на льоту,
Невинним поглядом ягняти
Прощати, коли дзвін набатом
Мене вінчав на самоту.

Отак би й зникла одинока,
Якби сорока на хвості
Найкращу звістку у житті
Не принесла, що синьоокий
Зустрівся голуб ненароком
Моїй голубці-самоті.

І серце вбралося в надію
Червоно-трепетних намист,
А сльози щастям налились,
Прикрасивши алмазом вії...
Дзвінок. Здалося? Він? Відкрию?
- Ви ж голуб?
- ...Мабуть. Тут Вам... лист...

Танцювати на вістрі ножа.
Танцювати під дулом у спину...
Та чи зброї? Життя – людожать.
Ти людина? – Тоді ти загинеш...

Обирай собі танець, а ні –
Оберуть і без тебе. Не думай.
Танцю-радості й танцю-війні –
Всім готовлені смерті парфуми.

Ми приречені на полонез,
Котильйон, алеман, а чи танго,
Щоб в останньому па до небес
Відлетіти рожевим світанком.

Чи пізнати розпечений крик
За погрішні свої злодіяння,
І під марш похоронних музик
Крок в нікуди зробити останній.

Усміхнися! Різниці нема...
Вище голову! Випрями плечі!
Протанцюй все життя жартома,
Доки Хтось не покличе на втечу.

Слухати свої руки, як трапилось бути незрячим.
Дотиком світ читати, бачити тільки сни.
Йти на знайомий запах лиш підтюпцем, мов по-собачи.
В сонця пекучих лапах грітись без новизни.

Мружитися від болю, а не від пречистого сяйва.
Дихати завжди чорним, взнавши братанням страх.
Звикнути підійматись, зіскалившись, – плакати зайве.
Знаєш, медовий присмак темінню днів пропах.

Слухати свої руки, що стали очима й душею.
Кару небес приймати сліпо за прабатьків.
Горе в собі ховати, розривши глибоку траншею...
... – Люба, нашу дитину бачить дуже б хотів...

– Любий, не стримуй сльози, синочка візьми ти на руки.
Чуєш, тримає Всесвіт пальчиками дитя.
Тісно в його долонях, як в грудях кисневим сполукам.
Чуєш..? – Бачу, кохана. Пальчики... трі-по-тять...

Просто перестало битись серце...
Просто музика звучати перестала...
Відзвучала...
В жорнах мукомельців
Запісочилось. Життя прийшло в начало.

Просто... О! Як, Господи, непросто!
Лізуть в душу вовком спогади роздерті.
Долю стерто...
Тіло духом постить.
Вік народження накрила хвиля смерті.

Страшно... Очі склом і тиша в грудях.
Як зізнатися собі – тебе немає.?!
Відсихає
Час. Мерців не судять.
Чом нестерпно відпускать в тенета раю?..

Просто спи. Пізнай душевний спокій.
Серце в силі пам’яті проб’ється двічі.
Ставлю свічі...
Там, в світах високих,
Жди. Чекає всіх один маршрут у вічність.

Вимела сонце з хати:
„Іди, погуляй по світу!” –
Вигнала конопате,
Промінням тепла сповита.
Бачте, лиш заважало –
Вкрадалось у дім крізь вікна,
Гризло повіки жалом,
Допоки очі не звикнуть.
Збудить було зарано,
Тоді давай підглядати,
Як мій ніжний коханий
Мене голубить завзято.
Хоч би згадало сором!
Та мовить, що не розкаже,
Як в кімнатних просторах
Малюють тіла пейзажі,
Як стираються грані,
Як пристрасть вирує звірем,
Прагнучи воз’єднання...
Пробач, але я не вірю!
„Геть всюдисущі очі!” –
Волаю... А мій коханий:
„Завтра приходь.” – шепоче -
"Повторимо мить нірвани."

На задвірках любові самотньо блукає Печаль.
Її зрікся по-зрадницьки, підступом вроджений, Смуток.
І сідає Печаль спопелятись за щебет-рояль,
Пісню вічності грати, словами до звуків прикуту:

ДО побачення, любий! Навіщо зустрів ти Журбу? –
РЕвність душу мою на дощинки із сліз розриває.
МІріади ж зірок нам всміхалися через трубу,
ФАрби осінь для нас лиш вшивала, гуляючи гаєм...
СОЛЬним виступом стрімко у грудях твоїх нелюбов?!
ЛЯчно вийти тепер у покинуте Еросом поле.
СІроока Печаль... Знов співаю піснями розмов.
...
ДО побачення, любий! Ти сам повінчав мене з Болем.

На межі божевілля
У русі революціоналізму
Поетикосвавілля,
Мов брудом, хлине – поставлено клізму.
Словоінгредієнти
Малюють не тільки чарівні вірші.
Пікантні компліменти
Доводять, що грішні нічим не гірші.
Процеси сублімацій –
Вставай недалеке слово з могили!
Шаленство овацій:
„Маестро, браво за гру в чорні сили!”
То бути чи не бути? –
Жахіття вдягає прекрасні маски?
Хм...
І відточені прути
Приносять комусь насолоду ласки?!

З німою торбою стою під церквою і гавкаю,
Випереджаючи думки тих, кому вони
Прийшовши, набули б ознаки геніальності.
Шукаю правди. Чесно. Привиди з життя під лавкою
Не бачать в стражданні мо’му своєї вини
І спонукають позбутись провінціальності.

Прийшла молитись, довелося вмиватись відмовами:
Три неділі проспавши – ти не християнин.
Та лиш Бог може засвідчити, більше нікому,
Що щоденно мої молитви кувались підковами.
О, Господи! Не стань покарою цих хвилин –
Ти в церкві, а я край дороги в світі дикому.

Мене до Тебе чом не пускають неправди Іроди?
Вдягли сутану, як оману, розводять дим,
І все свою подобу до Тебе прирівнюють.
Не розумію. Прийшла ж сюди не заради вигоди,
Ніхто до торби мені не покладе калим,
Та тільки й відчуттів щомиті, я не рівня їм.

Отак стою під церквою, нещирістю розгублена,
А перехожий-блудник кине мені п’ятак,
Додавши інколи одиничку з крижалями
Опису милості. А душа, цим дріб’язком куплена,
Німими нотами незгоди подає знак,
Що спрагло хоче співу, не відзнак з медалями.

На свято отці пожалуюють тими же монетами,
Проте не завжди мої вуста цілують хрест –
Бо вважають мене сумнівно іновірною.
Я ж, підперезавши міць нерозуміння корсетами,
В собі задавлюю накопичений протест
Народитися засекундно неймовірною.

Чиню за законами писаними, забуваючи
Заповіді. Боже, дай-но напитись з джерел,
Не замуровуй єство моє у колодязі.
І простіть мені, люди, хто може. Себе питаю, чи
Долетить триголовою правдою орел
До тих, хто ще ховає свої душі в одязі?

Загавкую вашу свідомість мирославослів’ями,
Стукаю в церкву, як грішники Єва й Адам,
Зажадавші пізнати верховенство істини,
Щоб розширився приход покаяння поголів’ями...
З неба ж голос: „Мене нема там. Будуй свій храм.”
Німіє серце, говорить торба: „Воістину...”

Я падаю...
Підступною рукою
Хтось нищить моє небо.
Біглець! Господь з тобою!
Мій біль тобі, далебі,
Розрадою.

Однаково,
Убивши, не злітають.
Тобі моє розп’яття
Вдалось, та воскресаю
Попри святі закляття –
Це знаково.

Не золото –
Мовчати – клята згуба.
Донизу палець – вирок.
Зажди! Ще вріжу дуба...
Так марить серце миром,
Поколоте.

Не відняти літ
Скам’янілих.
Не спинити піт
В тіло-схилах.
Не сховати зим
В сивих скронях.
І любов, мов дим
На долонях.
Ти ідеш одна
Роздоріжжям,
У бузкових снах
Понад збіжжям.
Раптом болю крик
На обличчі...
Мамин стан поник
На узбіччі.
Прокидаюсь сном,
Моя мила.
Відчиню вікно –
І на крила.
Не спіши у вись
З журавлями!
До мене горнись,
Моя мамо!
Я твої сади
Завнучаю.
Принесу води
З небокраю.
Заплету вінком
Твою косу.
Возхвалю дзвінком
Стоголосим.
Пригорнись, моя
Рідна нене.
Я твоє гілля
Ще зелене.

На коліна, клята доле! На коліна!
Сповідаю! Тишу не поруш.
Біль не вірить у святенність душ,
Коли спрагу не тамує власна слина.

Підповзи! Щоб очі страхом обпалило.
Що ж із тебе, зречена, візьмеш?
Нащо рвуться в небо понад меж
Твої, зранені пречистим світлом, крила?

Не ненавиджу, та як, повідай, жити? –
То кидаєш в прірву, то в блакить...
Висікаю батогами мить –
І вважай, що ми з тобою квити.

Сповідаю. Каюсь. Причащаю... Словом.
Втяти віку здригнулась рука –
Не всесильна, але й не слабка.
Біль минувся. Піднімайся, доле, знову!

О, панночко! Ви загубили риму
У грі кокетливо-мрійливої естетки.
Позбудьтесь фаршу, не танцюйте Приму –
Вам не дадуть чужої статуетки.

О, панночко! Хотіли править балом?
Пробачте, люба, та яка з Вас Маргарита? –
Ви можете з диявольським загалом
Усмішкою любовно говорити?

О, панночко! Священну Камасутру
Я б щиро радила натхненніше вивчати.
Слова – не цукор, їх помол на пудру
Ще не дає Вам права крити матом.

О, панночко! В феміністичній ролі
Не пустять і повік пробитися крізь терни.
Мужайтеся! Та, як сівач у полі,
Лелійте, щоб достигли Ваші зерна!

Сп’янілою вишнею стукаю в душу –
У двері домівки, де кров пролилась,
Сп’янілою вишнею з дерева-груші –
На сміх прищепили, а я прийнялась.

Захмелена болем любові-отрути,
Загублена світом в чужому саду,
Шукаю-страждаю в невинній спокуті
Я щастя, та знов наштовхнусь на біду.

Почуйте! Пустіть мої сльози на сушу!
Бо я ще жива – мною живиться страх.
Прогнати б цю долю! Так мрію про грушу...
Та поки я – вишня в сп’янілих віршах.

Ти - ранок,
А я - трава.
Світанок -
І знов жива!
Росою
Кохаєш ти.
Косою...
Горять мости.