Моменту, коли вона почала жити самостійно від мене, я вже й не пригадаю. Це сталося якось природно, непомітно. Чи то я, надто заклопотана щоденними справами, не звернула уваги на зміни в своєму житті?
Мені щодня доводиться щось писати. До того ж багато. Специфіка роботи, що вдієш. Ручки – гелеві, масляні, шарикові – йдуть просто вагонами; чорні, сині і червоні, вони – повсюди: на робочому столі, на дивані, біля ліжка, на холодильнику й телевізорі, у вітальні й у ванній кімнаті; я пишу на вирваних із зошитів листках, на білому папері різних форматів, А5, А4 і навіть А3, на шматках газет, у записниках, на упаковках від ліків чи парфумів; іноді це номери телефонів, прізвища, часом це нагадування щось зробити, щось не забути, когось привітати з днем народження; подекуди я пишу величезні суцільні тексти (статті, виступи, протоколи нарад на роботі, вірші й прозу, цитати з прочитаних творів), та все ж переважна більшість моєї писанини – це таки писанина: якісь каракулі, малюнки, розписування ручки… Повсюдно валяються клаптики паперу, на яких написані по кілька разів мої прізвище й ім’я, різними почерками (то з нахилом уліво, то вправо, то з загостреними літерами, то з округлими, то великими, то дрібненькими…); просто слова, які невідомо чому з’явилися в момент написання в моїй свідомості чи підсвідомості (хоча, якби якийсь Фрейд узявся б це досліджувати, то, певно, б причину таки визначив)… Я люблю писати, я постійно це роблю, хоча, якщо чесно, із каліграфією у мене проблеми були ще зі школи, і як жартують досі багато хто з моїх знайомих: із таким почерком мені варто було б стати лікарем.
Я правша. Хоча, зваживши на сказане вище, лівою рукою пишу краще й розбірливіше. До того ж я добре володію комп’ютером: набираю тексти дуже швидко, причому обома руками однаково. Та коли клацаєш пальцями по клавіатурі, то ніколи точно не знаєш, яке слово, чи швидше, літера, набрані лівою, а яке правою рукою. А от коли пишеш…
Якось я помітила, що іноді саме лівою рукою починаю щось писати, так ніби вона сама проситься взяти олівець, сама хапається за нього… Я не пам’ятаю, коли це сталося вперше, бо коли стала звертати увагу на цю, здавалося, зовсім несуттєву річ, за спиною вже маячіла маса написаних слів. І саме тоді я й зрозуміла: вона почала жити самостійно від мене.
Але що ж вона писала? Якби ж зараз знайти ті перші папірці з першими, ще зовсім невправними, невмілими карлючками, то може, вдалося б зрозуміти, з чого все почалося, але я, як і будь-хто інший нормальний, завжди викидаю різний розмальований непотріб, який безладно валяється на столі чи в інших, непридатних для того місцях, про які вже згадувала раніше.
І ось вона стала зовсім самостійною. Але хіба це біда? Ну, надходить на мене часом, беру ручку в ліву ручку (ой, який веселий каламбур!) й пишу на якомусь клаптику: мама, Ганнуся, 21 квітня, планова нарада… І що з того? Нічого ж страшного? Якби ж то…
Просто іноді я пишу: АВ 1428 АА (що виглядає, як номер якоїсь машини), літак розбився, Петя – хворий…
… А потім моя подруга ледь не потрапляє під машину і на все життя запам’ятовує її номер (можна здогадатися який), по ТСН говорять про чергову аварію літака, а сусід Петро лягає в лікарню зі свинкою…
Збіг? Може. Хоча й не вірю в збіги. І помітила їх тоді, коли вже давненько несамовільно стала шульгою, коли уже й почерк виробився таким гарним, що писати подібним чином хотілося все частіше й частіше.
… Я дуже тому налякалася! Вона жила сама по собі. І те, що ручки в мене валялися в квартирі повсюдно, їй тільки сприяло. Ніщо її не спиняло. Вона перебивала будь-яке моє заняття: чи миття посуду, чи написання статті, чи навіть банальне сидіння на унітазі, і творила свою справу. На той час я вже знала про цю її особливість і коли знаходила папірці зі словами, які були написані лівою (розуміла це з почерку), то украй детально їх вивчала, і якщо там не було нічого загрозливого, то заспокоювалася до наступного моменту затьмарення моєї лівої раціональної півкулі головного мозку, а відповідно й правої руки. Та коли там зустрічалися слова, що несли в собі елемент якогось травматизму, болю, чи аби-якого негативу, я просто впадала в ступор, адже не знала, що із тим робити.
Часом написане не збувалося. Вірніше, воно, мабуть, і збувалося, просто я того не помічала, чи пропускала ту подію: ну, наприклад, не переговорила з сусідкою про її здоров’я, чи пропустила по телевізору черговий випуск новин, тож і залишалися мої написи під питанням. Та я певна: все написане нею – правда.
Як із цим боротися? Спочатку я повикидала з дому всі речі, якими можна хоч щось нашкрябати: від олівців до акварельних фарб. Звичайно, це досить незручно, але в тому я знайшла ще й позитив – моя пам’ять значно покращилася, адже тепер доводилося в голові носити безліч інформації: номери телефонів, завдання, імена й прізвища.
Трохи важчою виявилася ситуація на роботі: штат працівників величезний, і хоч на моєму столі й чисто (навіть маленькі повідомлення лише друкую), але завжди є можливість підійти до сусіднього. От вона й почала цим грішити. Вже й колеги стали помічати, що я частенько позичаю чужі канцтовари. І незважаючи на те, що їм не шкода, бо ж усе коштом організації, а не власним, проте не хочеться мати славу нечистої на руку.
І що мені робити?...


Я знову й знову перечитую ці кілька сторінок написаного каліграфічним почерком тексту і розумію, що все це зробила вона. А отже, це – правда. І все, що робить вона, обов’язково збувається.
Беру іще один папірець. Пес Сократ одужає. Зарплата – 3000 грн . Стас освідчиться…
На сьогодні досить…


2011

Той, що греблі рве… Той, що в скалі сидить… Ха! Які греблі? Які скали? Це все – вчорашній день. От я, наприклад, боюся Того, що в шафі сидить чи Того, що під ліжком ховається, чи Ту, що приходить опівночі… Ото, дійсно, потвори. Таких годі пошукати.
Мені давно вже не шість років, але від самої думки про цих чудовиськ просто мороз по шкірі. Тут ніхто не встоїть.
Приходжу додому ввечері. Відкриваю шафу. Там – сукні на вішаках, светри, блузки… «А, може, - як казала Тетяна Яковенко, - пані Домовичка в мої вбиралась спідниці?». Де там! Може, пані Домовичка й убиралася б, та не ці потвори, це точно. Зараз, доки світло, вони ховаються і лишень чекають того часу, коли споночіє і я залишуся сама. От тоді-то вони й повилазять зі своїх засідок. Поки ж мені нічого не загрожує.
Пильно придивляюся до своєї улюбленої синьої сукні. Поділ дещо відторочився, висить ниточка. Ось цього точно не було. Я впевнена, бо дуже люблю цю вдяганку й украй бережно до неї ставлюся. Я б ніколи не порвала її, та ще й так, щоб цього не помітити. Це точно Той, що в шафі сидить. Так він, певно, злився, що ніяк не може мене впіймати, от і виливає свою лють на речі, які в нього зі мною асоціюються. Своєрідне заміщення. Ми, люди, самі так любимо робити. Виявляється, вони нічим не кращі за нас.
Шафу закриваю. Нахиляюся, дивлюся під ліжко. Пусто. Але ж скільки пилюки! Коли я востаннє мила підлогу? Важко згадати. Але це зовсім не тому, що я – ледащо. Я роблю це навмисно, бо сподіваюся, що скоро умови під ліжком стануть непридатними для проживання і Той, що під ліжком ховається не стерпить цього й благополучно вибереться звідти й назавжди залишить мене у спокої.
Але він терплячий. Я знаю. І цієї ночі таки знову з’явиться й змагатиметься з іншими за те, кому з них першому вдасться вхопити мене в свої лабети.
Та я не з тих, хто так просто здається. Ці монстри, може, й справді жахливі, але той, кого дійсно варто боятися – це Та, що приходить опівночі (смішно якось вийшло: той – це Та)… Мабуть, воно й було б таки дуже смішно, якби не було так страшно. Ця істота, на відміну від інших, нічого не боїться. Їй не потрібно ховатися в шафі чи під ліжком, маскуватися, вичікувати підходящого часу. Вона просто приходить опівночі. Ось саме тому я намагаюся ніколи не засинати раніше дванадцятої ночі. В цей час я завжди щось роблю, а ще намагаюся не залишатися самою. Добре, що мама в мене – «сова» й у цей час теж ніколи не спить, а завжди чимось займається. І хоч вона постійно відправляє мене лягати спати раніше 00:00, та я все одно знаходжу привід у цей момент побути біля неї. Хоч на мить, бо інакше, якщо я засну, а Та, що приходить опівночі з’явиться, тоді… Ой, що тоді бути. Краще про це не думати…
Зараз я сиджу на кухні й п’ю смачний жасминовий чай із печивом. Мама в себе в кімнаті складає якийсь річний звіт. Дуже важлива робота, отже, сьогодні вона не те що до дванадцятої, а, мабуть, до ранку не засне. Це добре. Уроки я вже поробила. Ще у школі, на продовженій. Ох уже ці уроки. Їх так багато, і вони так втомлюють. Але що я хотіла? Я ж уже в другому класі. Першачкам добре. Хіба то в них узагалі навчання? Так – забавки. А от у другому класі вже починається важке життя. Тай узагалі жити важко. Ходи до школи, роби уроки, а ще ж постійно треба пильнувати цих потвор…
Ось і зараз я попоїм, подивлюся мультики і десь о дев’ятій скажу мамі, що йду спати. Але спати ж, звісно, не буду. І світла не вимикатиму. В жодному разі не підходитиму до шафи. На ліжку сидітиму, але в самому центрі, так, що з-під нього було важко мене вхопити. А коли вже наближатиметься до опівночі, я встану, наче захотіла до туалету, і зайду до мами. Вона запитає, чому не сплю, а я скажу, що ходила до вбиральні, бо випила дуже багато жасминового часу, а заразом вирішила зайти до неї й побажати доброї ночі. Мама мене поцілує, скаже, щоб я йшла швиденько в ліжко, бо завтра рано вставати, а сама буде й далі працювати над річним звітом. І коли на годиннику вже буде 00:01, тоді я з полегкістю зітхну й нарешті зможу спокійно заснути. Ще один день благополучно пройдено. Ще один бій виграно. Я за себе дуже рада. Буду…

Минула ніч видалася дуже важкою. Варвара й досі не могла оговтатися від усього почутого й пережитого. Цієї ночі вона нарешті наважилася й висказала йому те, що вже довгий час мучило її, не давало спокійно віддатися своєму коханню й почуватися щасливою. Хоча чи варто це було робити? Тепер уже пізно про це думати: що зроблено, те зроблено.
Минулої ночі він, як зазвичай, прийшов до неї. Скільки в них було таких ночей? Багато. Скільки ночей вона була щасливою жінкою? Рівно стільки. Варвара була щасливою жінкою, та найщасливішою жінкою їй не давала бути одна думка, що з самого початку їхніх стосунків не залишала дівчину в спокої.
Тимур неймовірний, чарівний, найкращий чоловік на світі. Вона обожнювала кожну рису його обличчя, кожен рух його тіла, кожну його емоцію: від радості до смутку. Найголовніше, що вона знала, що й він її кохає, що це взаємно. Дівчина знала: вона для Тимура – все. Ну, чого іще, здавалося, потрібно жінці для щастя?
Як виявилося, іще дечого. Хоч нині вона й була переконана в щирості почуттів коханого, та, певно, якесь почуття самолюбства чи приниженої жіночої гідності не давало їй спокою. Чому? А тому, що хоч зараз Тимур її й кохав, але дівчину злило, що раніше він її й не помічав. Чому?
Він був успішним, багатим, вродливим чоловіком. Йому в усьому таланило. Він кохав різних жінок, щиро й красиво, а на неї навіть не звертав уваги. Варвари не існувало для чоловіка. Він уперто ігнорував її існування. Дівчина не могла розраховувати навіть на прихильну усмішку, не те щоб на щось більше. А вона ж заради нього була здатна на все.
Але тепер він повністю належав їй. Ну, чого іще хотіти? Та гордість не давала їй спокійно насолодитися своїми почуттями, повністю віддатися їм. Чому лише тоді, коли він втратив усе, коли про нього забула вже остання закохана у нього жінка, Тимур згадав про дівчину?
Усі ці роки, що вони були разом, Варвара мовчала, але це мовчання отруювало її життя, і от минулої ночі вона нарешті зважилася й задала це питання коханому.
Обличчя Тимура й без того похмуре, стало іще хмурнішим. Брови зійшлися на переніссі, а між ними з’явилася вертикальна вперта зморшка. Він довго мовчав, і за цей час у Варвари з’явилося з десяток нових сивих волосин. Такого болючого мовчання вона ще ніколи не зустрічала в своєму житті. Вона сто разів пожалкувала, що задала коханому це питання. Але було надто пізно.
А потім Тимур заговорив.
- Знаєш, Варко, є жінки для яких хочеться жити. Є жінки, заради яких готовий померти. І їх значно більше, ніж ти собі уявляєш. А от жінок, через яких готовий повернутися з того світу, украй мало. Їх майже немає. Варваро, за свого життя я кохав дуже багато жінок, причому, кожну з них дійсно кохав. По-різному, але кожного разу по-справжньому і як увостаннє. Але, померши й утративши все, до жодної з них я не захотів прийти. Я прийшов до тебе. То чому ж тебе це так засмучує? Чому тебе так непокоїть те, що я не хотів бути із тобою тоді, коли був полоненим свого грішного тіла? І чому так палко кохаю тебе тепер, коли є повністю вільним? Я навіть більше тобі скажу: якби зараз у мене з’явилася можливість знову повернутися, ожити, я б ніколи не був із тобою. І це не образа для тебе, а найвищий прояв мого кохання. Ти та, заради якої я готовий помирати й воскресати щоночі, приходити з потойбіччя; та, яких майже не існує на землі…
А потім він пішов. Пішов, як ішов щоночі. Але цієї ночі все було вже не так. Вона була справді жахливою. Ця ніч…
Варвара знала, що Тимур більше не прийде. Він вважав її особливою, а вона виявилася звичайнісінькою жінкою, котру мучать почуття ревнощів до колишніх жінок, почуття скривдженого самолюбства, гордості. Може, задля неї ще й захоче хтось жити, може, хтось навіть помре заради неї. Але вже точно ніхто не захоче повернутися до неї після смерті.
Він не захоче…

Ніколи, вже ніколи більше ми не побачимося. Ти сидиш на асфальті, по-турецькому схрестивши ноги, й намагаєшся відігнати від себе цю думку. Але вона вперта, і все ніяк не хоче покидати твою змучену голову.
А що, врешті, сталося? Нічого такого, просто слово НІКОЛИ іще раз вдерлося в твоє життя. Але що ж тут особливого? Просто слово саме по собі якесь моторошне, воно лякає людей, та насправді ми з ним зустрічаємося набагато частіше, ніж може видатися на перший погляд. Ну хіба не кожен день ми говоримо щось на зразок: «Я НІКОЛИ більше не підсковзнусь на цій ковзанці», «Я НІКОЛИ більше не побачу цю хмару», «Я НІКОЛИ більше не штовхну цього перехожого на цьому перехресті», але ж ми не переймаємося через це. От і ми вже НІКОЛИ більше з тобою не побачимося, та не слід засмучуватися з цього приводу.
Ось я, наприклад, зовсім не засмучуюся. Я не боюся слів. Я дивлюся, як ти сидиш на асфальті, який ти самотній, як тобі зимно і мені хочеться підійти до тебе, обійняти, пожаліти. Та я цього не роблю, бо знаю, що буде ще гірше, адже ти боїшся того звичайного слова і не вмієш із ним жити.
А є ж і інші страшні слова, яких ми чомусь не боїмося, хоч і було б варто. Ось, до речі, слово ЗАВЖДИ. Воно ж, як рідний брат слова НІКОЛИ, а ми його не лякаємося, навіть любимо, тягнемося до нього. Але послухай, наскільки жахливо звучить: «Я ЗАВЖДИ забуватиму вдома гаманець», «Я ЗАВЖДИ носитиму лише це пальто», «Я ЗАВЖДИ житиму без тебе». І чому я не сказала саме так, а сказала, що ми НІКОЛИ не побачимося? Чому? Бо філологія й життя – речі не завжди сумісні. Бо ми ніколи не побачимося, та я ніколи не житиму без тебе. Ніколи. Не житиму. Просто не житиму. Бо житимеш ти. Бо ти сидітимеш тут, на цьому холодному асфальті, обхопивши голову руками, схрестивши по-турецькому ноги, думаючи, чому сталося так, що ми ніколи не побачимося. А я буду поряд. Я ЗАВЖДИ буду поряд і НІКОЛИ тебе не покину…

Лука все своє життя прожив у Країні снігу. Ні, ви, звичайно, на жодній карті такої країни не знайдете, бо вона існувала лише в уяві хлопця. У ній він народився, у ній пережив найкращі хвилини свого життя: кохання, творчі злети, самотність. Так, самотність радувала юнака. І як же він не любив той період, коли йому на деякий час потрібно було виїжджати з країни. Метушня, спека, дрібні клопоти просто вбивали його. Та коли все закінчувалося, і він повертався до звичних вузеньких вуличок й провулків, маленьких будиночків, заспаних ліхтарів, усіх цих рідних атрибутів його життя, заметених снігом, ніби обмотаних стерильним бинтом, то розумів, яке щастя йому випало народитися саме в цьому місці.
У його країні все було чорно-білим. Не лише краєвиди (адже там завжди була зима), а й стосунки між людьми: тільки добро і зло, любов і ненависть, життя і смерть. Не було ніяких напівтонів, ніякої сірості, ніяких вагань. Все було дуже просто.
У Країні снігу кожен мав своє призначення і свої обов’язки, котрі справно виконував. Лука не був винятком. Він писав країну. Кожен свій день він починав із того, що записував до величезного переплетеного в шкіру записника все, що відбувалося в країні. Вірніше, мало відбутися. Уранці він до хвилини розписував те, що станеться вдень, вдень, що ввечері і т.д. Оскільки тут все було строго регламентовано, то й усі жителі справно дотримувалися написаного.
Звісно, можна подумати, що Лука був першою людиною в країні, адже мав таку велику владу, проте все було далеко не так. Були люди, котрі могли впливати на його записи, а іноді (якщо вже їм щось дуже не сподобається), то й змінювати вже написане. Це були ті, хто керував країною. Так, ви скажете, що це несправедливо, але такий устрій нашого життя: в кожній країні, навіть у Країні снігу, є ті, хто керує і хто підкоряється. Окрім того, правителі, як і Лука, як і інші жителі, не обирали свого призначення, не вони визначали свої обов’язки. Це було прописано ще до їх народження в іншій книзі, яку писав теж один такий же, як Лука, проте хлопець ніколи не здогадувався, хто це, та й саму книгу ніколи не бачив.
Книга, яку писав Лука називалася Червоною, а та інша – Білою. В Білій книзі були записані всі люди країни. Тут описувалися всі їхні здібності й таланти, бажання й прагнення, те, якими вони народжуються і якими мали б стати, якби не… Якби не Червона книга, адже в ній описувалися всі події, всі негаразди й радощі, які стаються з людиною протягом її життя, а вони суттєво впливають на людину, на її єство, і часом людина, описана в Білій книзі, пройшовши довгий і нелегкий шлях Червоною книгою, приходила вже абсолютно іншою до книги Чорної. Так, була іще й така… В ній були описані всі люди, якими вони мали стати перед обличчям смерті. Мабуть, тому, хто писав цю книгу, було найважче, адже йому потрібно було систематизувати, удосконалювати досвід своїх попередників. Автору Білої книги було найлегше – він починав із чистого листа, Луці трохи важче, бо ж працював уже з готовим матеріалом, проте він лише вносив правки, а от автор Чорної книги мав зробити з усього цього висновок, поставити крапку. Це ніби закінчити писати роман, який до тебе вже писали двоє. Все, що вони накрутили (а люди ці були незнайомі, до того ж дуже різні), він мав довести до логічного завершення, щоб усе стало на свої місця, щоб роман мав пристойний кінець.
Ось так писалася книга кожної людини.
У Країні снігу все йшло своєю чергою, і життя Луки було спокійним та щасливим. Та якось із ним сталася одна зовсім дивна річ. Він закохався.
Хлопець щодня писав життя кожного з жителів країни і одній дівчині чомусь завжди на вечір планував самотність. Цілий день вона працювала, творила, зустрічалася з різними цікавими людьми, була у центрі уваги, всі захоплювалися нею, прислухалися до її думки; одним словом, дівчина мала дуже насичене життя, що й часу передихнути майже не мала. Та щойно наставав вечір, як все зникало й вона залишалася зовсім сама, наодинці зі своїми химерами. Бідолашна не могла збагнути: чому ж так відбувається? Лука ж не міг збагнути, що ж його спонукає так систематично повторювати один і той же сценарій для незнайомки. Чи то він втомлювався за день і на вечір йому не вистачало фантазії і він просто механічно переписував написане минулого дня, чи то дівчина чимось йому прийшлася не до душі і він так жорстоко карав її самотністю? Хто зна?
Одного дня терпець дівчині урвався і вона вирішила сама звернутися з питанням до Луки? Вона захотіла поцікавитися в того, хто пише її життя, чому ж він такий жорстокий до неї? Але от у чім біда: вона, як і інші жителі країни, не знала, хто ж цей невідомий. Тому вирішила написати своє звернення просто на снігу, адже листи, написані на снігу, завжди доходять до адресата.
Коли одного ранку, прокинувшись і приготувавшись до свого звичного заняття, Лука прочитав це сповнене болем послання, він нарешті зрозумів, чому так довго мучив дівчину. Він закохався… У цьому й була причина його жорстокості: хлопець не хотів бачити когось біля свого кохання вечорами.
Але що він міг відповісти дівчині? Нічого. Тому й мовчав. А потім настала весна, вулицями потекли струмки брудної води, і Лука змушений був виїхати з країни на той період, поки знов не випаде сніг. У цей період у нього була відпустка. Хлопець нічого не писав, але це його втомлювало.
Відпустки й так дуже засмучували Луку, а цьогорічна взагалі його дуже виснажила: поза країною він не міг бачити своєї коханої і через це дуже страждав. Він так чекав на повернення, що, повернувшись, спочатку навіть і не зрозумів, що щось змінилося. Лука знав, що сьогодні він знову почне свою роботу і перше, що він зробить, напише новий вечір для коханої, зовсім не такий, як раніше, а щасливий, не самотній, а головне, він впише туди себе. Та коли хлопець уже хотів було сідати до роботи, як помітив, що його Червоної книги просто немає. Спочатку він подумав, що десь її подів, та потім зрозумів, що це означає. А означати це могло лише одне: тепер її писатиме хтось інший. А чому? Все було зрозуміло.
Лука вийшов на двір. Він знав, що сніг – його єдиний шанс дізнатися в того, хто пише Чорну книгу, чому він так розпорядився його життям. Але відповіді не було. Лука був не з тих, хто може впливати на написане тими небагатьмя, що створюють книги нашого життя, до яких ще сам недавно належав.
А дівчина, як завжди, була самотня того вечора, коли закінчила писати книгу якогось хлопця з доволі рідкісним і гарним їм’ям Лука. Вона так ніколи й не збагне, чому так жорстоко з ним повелася, адже зовсім його не знала і причин уривати його ще зовсім тоненьку книгу не було.
… А ще вона ніколи не читала листів на снігу.

Марія ніколи не спала о цій порі, а саме о 03:30. Вже скільки років поспіль (важко й пригадати) вона прокидалася в ліжку, простягала руку до тумбочки біля ліжка, брала мобільний телефон і бачила одні й ті ж самі цифри. Спочатку вона дивувалася, потім почала лякатися цієї незвичної систематичності, та з часом почала ставитися до цього, як до чогось зовсім звичного і вже як простий ритуал щоночі повторювала одні і ті ж рухи, щоб пересвідчитися, що нічого в житті не змінилося.
Але цієї ночі сталося дещо дивне. Як завжди, прокинувшись ще в темряві, дівчина потяглася за телефоном і… Здивуванню її не було меж. На яскравому екрані з зображенням прикольних кошенят, що бавляться, виднілися маленькі чорні циферки 05:47. Спочатку Марія подумала, що вона ще спить, що це їй лише сниться, та трішки проморгавшись, зрозуміла, що насправді час на годиннику був не тим, що завжди. Вона рвучко підвелася з ліжка і ще якийсь час, поки не погас екран, дивилася на нього. Коли ж знову опинилася в суцільній темряві, її охопив панічний, просто неземний, тваринний жах. Сталося щось жахливе! Марія всім своїм нутром це відчувала. В світі щось перевернулося, щось безповоротно змінилося, і це щось мало потягти за собою страшні наслідки.
Довгі роки дівчина жила звичайним, спокійним життям і ось тепер вона відчула, що цей спокій безповоротно втрачено. Якась внутрішня впевненість у тому, що все буде нормально, поки вона щоночі прокидається об одній і тій же порі, ні на хвилину не покидала бідолаху і от тепер вона не знала, що їй робити. Адже щось треба було робити. З цим жахом треба було якось розібратися.
Боячись навіть поворухнутися, Марія так і просиділа на ліжку аж поки не почало світати й кімната не заповнилася першими несміливими променями сонця. Різні страшні думки лізли в її вимучену, невиспану голову. Страшні картини малювала уява і свідомість просто не могла їх відігнати, щоб хоч трішки поберегти психіку дівчини.
Привів до тями Марію дзвінок будильника на тому ж таки мобільному телефоні. Вона знала, які цифри на ньому тепер, адже завжди заводила механізм на 07:00, щоб встигнути зібратися на роботу. Але після нещодавніх подій дівчина все ж вирішила поглянути на телефон: а раптом він просто поламався і вона насправді прокидалася в звичний для себе час, просто годинник був зламаний. Але цього разу екран показував сьому годину, а це свідчило, що механізм не поламався і вона дійсно цієї ночі щось проспала, проґавила, зі своєї (чи не зі своєї) волі стала причиною якихось жахливих подій, про які ще не знала.
Але з приходом дня Марія стала трохи оптимістичніше дивитися на речі. Вона вже почала потроху заспокоювати себе? Ну, що врешті-решт сталося? Ну, проспала вона свій звичний час пробудження? Але що ж тут поганого? Ну, прокидалася вона щоразу о 03:30? Але про що це свідчить? Будь-який нормальний психолог скаже їй, що це свідчить лише про якісь ритми її біологічного будильника. Якась подія в її житті, на яку вона навіть, може, й не звернула уваги, просто могла вплинути на цей ритм, порушити його. Але ж тут, по суті, немає нічого страшного. Світ не перевернеться від подібного.
Марія все розумно й виважено собі пояснювала. Але страх не проходив. Ніякі розумування не могли відігнати того неприємного відчуття, що охопило все єство дівчини.
Проте ніяких явних ознак руйнування з зовнішнього світу не надходило, тому дівчина зробила єдиний розумний висновок: життя продовжується, а отже, потрібно вставати й збиратися на роботу, адже нікому не поясниш, що ти запізнилася на роботу, бо не прокинулася вночі о звичній порі. Якби так вона пояснила свій надзвичайний стан, то її, у кращому випадку, просто прийняли б за божевільну. Тож, переборюючи жах і відчай, і гнітюче відчуття невідомості, яке виникає тоді, коли, чекаючи чогось страшного, ти хочеш і наблизити той момент, щоб більше не мучитися, й водночас відтягуєш його, продовжуючи насолоджуватися тривожною невідомістю, яка проте залишає місце для надії, дівчина встала врешті з ліжка і поволі пішла до ванної кімнати.
Марія, від природи жвава й непосидюча дівчина, збиралася дуже мляво й неохоче. Тривожне відчуття не зникло ні на мить. Поснідати вона вирішила вже на роботі, в офісі. Не вмикала вона й телевізора, хоч мала звичку щоранку подивитися новини на якомусь каналі. Дівчина вдяглася, взулася, перевірила чи повимикала всюди світло й електроприлади, замкнула двері й попростувала до ліфту. Спустившись на перший поверх, вона з силою штовхнула важкі металеві вхідні двері, зробила крок назовні і … завмерла. Світ зник. Світ, такий же звичайний, як і її пробудження щоночі об одній і тій же порі, просто зник. Тепер до неї нарешті ясно дійшло, що ж таке важливе вона сьогодні проспала...