Моменту, коли вона почала жити самостійно від мене, я вже й не пригадаю. Це сталося якось природно, непомітно. Чи то я, надто заклопотана щоденними справами, не звернула уваги на зміни в своєму житті?
Мені щодня доводиться щось писати. До того ж багато. Специфіка роботи, що вдієш. Ручки – гелеві, масляні, шарикові – йдуть просто вагонами; чорні, сині і червоні, вони – повсюди: на робочому столі, на дивані, біля ліжка, на холодильнику й телевізорі, у вітальні й у ванній кімнаті; я пишу на вирваних із зошитів листках, на білому папері різних форматів, А5, А4 і навіть А3, на шматках газет, у записниках, на упаковках від ліків чи парфумів; іноді це номери телефонів, прізвища, часом це нагадування щось зробити, щось не забути, когось привітати з днем народження; подекуди я пишу величезні суцільні тексти (статті, виступи, протоколи нарад на роботі, вірші й прозу, цитати з прочитаних творів), та все ж переважна більшість моєї писанини – це таки писанина: якісь каракулі, малюнки, розписування ручки… Повсюдно валяються клаптики паперу, на яких написані по кілька разів мої прізвище й ім’я, різними почерками (то з нахилом уліво, то вправо, то з загостреними літерами, то з округлими, то великими, то дрібненькими…); просто слова, які невідомо чому з’явилися в момент написання в моїй свідомості чи підсвідомості (хоча, якби якийсь Фрейд узявся б це досліджувати, то, певно, б причину таки визначив)… Я люблю писати, я постійно це роблю, хоча, якщо чесно, із каліграфією у мене проблеми були ще зі школи, і як жартують досі багато хто з моїх знайомих: із таким почерком мені варто було б стати лікарем.
Я правша. Хоча, зваживши на сказане вище, лівою рукою пишу краще й розбірливіше. До того ж я добре володію комп’ютером: набираю тексти дуже швидко, причому обома руками однаково. Та коли клацаєш пальцями по клавіатурі, то ніколи точно не знаєш, яке слово, чи швидше, літера, набрані лівою, а яке правою рукою. А от коли пишеш…
Якось я помітила, що іноді саме лівою рукою починаю щось писати, так ніби вона сама проситься взяти олівець, сама хапається за нього… Я не пам’ятаю, коли це сталося вперше, бо коли стала звертати увагу на цю, здавалося, зовсім несуттєву річ, за спиною вже маячіла маса написаних слів. І саме тоді я й зрозуміла: вона почала жити самостійно від мене.
Але що ж вона писала? Якби ж зараз знайти ті перші папірці з першими, ще зовсім невправними, невмілими карлючками, то може, вдалося б зрозуміти, з чого все почалося, але я, як і будь-хто інший нормальний, завжди викидаю різний розмальований непотріб, який безладно валяється на столі чи в інших, непридатних для того місцях, про які вже згадувала раніше.
І ось вона стала зовсім самостійною. Але хіба це біда? Ну, надходить на мене часом, беру ручку в ліву ручку (ой, який веселий каламбур!) й пишу на якомусь клаптику: мама, Ганнуся, 21 квітня, планова нарада… І що з того? Нічого ж страшного? Якби ж то…
Просто іноді я пишу: АВ 1428 АА (що виглядає, як номер якоїсь машини), літак розбився, Петя – хворий…
… А потім моя подруга ледь не потрапляє під машину і на все життя запам’ятовує її номер (можна здогадатися який), по ТСН говорять про чергову аварію літака, а сусід Петро лягає в лікарню зі свинкою…
Збіг? Може. Хоча й не вірю в збіги. І помітила їх тоді, коли вже давненько несамовільно стала шульгою, коли уже й почерк виробився таким гарним, що писати подібним чином хотілося все частіше й частіше.
… Я дуже тому налякалася! Вона жила сама по собі. І те, що ручки в мене валялися в квартирі повсюдно, їй тільки сприяло. Ніщо її не спиняло. Вона перебивала будь-яке моє заняття: чи миття посуду, чи написання статті, чи навіть банальне сидіння на унітазі, і творила свою справу. На той час я вже знала про цю її особливість і коли знаходила папірці зі словами, які були написані лівою (розуміла це з почерку), то украй детально їх вивчала, і якщо там не було нічого загрозливого, то заспокоювалася до наступного моменту затьмарення моєї лівої раціональної півкулі головного мозку, а відповідно й правої руки. Та коли там зустрічалися слова, що несли в собі елемент якогось травматизму, болю, чи аби-якого негативу, я просто впадала в ступор, адже не знала, що із тим робити.
Часом написане не збувалося. Вірніше, воно, мабуть, і збувалося, просто я того не помічала, чи пропускала ту подію: ну, наприклад, не переговорила з сусідкою про її здоров’я, чи пропустила по телевізору черговий випуск новин, тож і залишалися мої написи під питанням. Та я певна: все написане нею – правда.
Як із цим боротися? Спочатку я повикидала з дому всі речі, якими можна хоч щось нашкрябати: від олівців до акварельних фарб. Звичайно, це досить незручно, але в тому я знайшла ще й позитив – моя пам’ять значно покращилася, адже тепер доводилося в голові носити безліч інформації: номери телефонів, завдання, імена й прізвища.
Трохи важчою виявилася ситуація на роботі: штат працівників величезний, і хоч на моєму столі й чисто (навіть маленькі повідомлення лише друкую), але завжди є можливість підійти до сусіднього. От вона й почала цим грішити. Вже й колеги стали помічати, що я частенько позичаю чужі канцтовари. І незважаючи на те, що їм не шкода, бо ж усе коштом організації, а не власним, проте не хочеться мати славу нечистої на руку.
І що мені робити?...


Я знову й знову перечитую ці кілька сторінок написаного каліграфічним почерком тексту і розумію, що все це зробила вона. А отже, це – правда. І все, що робить вона, обов’язково збувається.
Беру іще один папірець. Пес Сократ одужає. Зарплата – 3000 грн . Стас освідчиться…
На сьогодні досить…


2011