Лука все своє життя прожив у Країні снігу. Ні, ви, звичайно, на жодній карті такої країни не знайдете, бо вона існувала лише в уяві хлопця. У ній він народився, у ній пережив найкращі хвилини свого життя: кохання, творчі злети, самотність. Так, самотність радувала юнака. І як же він не любив той період, коли йому на деякий час потрібно було виїжджати з країни. Метушня, спека, дрібні клопоти просто вбивали його. Та коли все закінчувалося, і він повертався до звичних вузеньких вуличок й провулків, маленьких будиночків, заспаних ліхтарів, усіх цих рідних атрибутів його життя, заметених снігом, ніби обмотаних стерильним бинтом, то розумів, яке щастя йому випало народитися саме в цьому місці.
У його країні все було чорно-білим. Не лише краєвиди (адже там завжди була зима), а й стосунки між людьми: тільки добро і зло, любов і ненависть, життя і смерть. Не було ніяких напівтонів, ніякої сірості, ніяких вагань. Все було дуже просто.
У Країні снігу кожен мав своє призначення і свої обов’язки, котрі справно виконував. Лука не був винятком. Він писав країну. Кожен свій день він починав із того, що записував до величезного переплетеного в шкіру записника все, що відбувалося в країні. Вірніше, мало відбутися. Уранці він до хвилини розписував те, що станеться вдень, вдень, що ввечері і т.д. Оскільки тут все було строго регламентовано, то й усі жителі справно дотримувалися написаного.
Звісно, можна подумати, що Лука був першою людиною в країні, адже мав таку велику владу, проте все було далеко не так. Були люди, котрі могли впливати на його записи, а іноді (якщо вже їм щось дуже не сподобається), то й змінювати вже написане. Це були ті, хто керував країною. Так, ви скажете, що це несправедливо, але такий устрій нашого життя: в кожній країні, навіть у Країні снігу, є ті, хто керує і хто підкоряється. Окрім того, правителі, як і Лука, як і інші жителі, не обирали свого призначення, не вони визначали свої обов’язки. Це було прописано ще до їх народження в іншій книзі, яку писав теж один такий же, як Лука, проте хлопець ніколи не здогадувався, хто це, та й саму книгу ніколи не бачив.
Книга, яку писав Лука називалася Червоною, а та інша – Білою. В Білій книзі були записані всі люди країни. Тут описувалися всі їхні здібності й таланти, бажання й прагнення, те, якими вони народжуються і якими мали б стати, якби не… Якби не Червона книга, адже в ній описувалися всі події, всі негаразди й радощі, які стаються з людиною протягом її життя, а вони суттєво впливають на людину, на її єство, і часом людина, описана в Білій книзі, пройшовши довгий і нелегкий шлях Червоною книгою, приходила вже абсолютно іншою до книги Чорної. Так, була іще й така… В ній були описані всі люди, якими вони мали стати перед обличчям смерті. Мабуть, тому, хто писав цю книгу, було найважче, адже йому потрібно було систематизувати, удосконалювати досвід своїх попередників. Автору Білої книги було найлегше – він починав із чистого листа, Луці трохи важче, бо ж працював уже з готовим матеріалом, проте він лише вносив правки, а от автор Чорної книги мав зробити з усього цього висновок, поставити крапку. Це ніби закінчити писати роман, який до тебе вже писали двоє. Все, що вони накрутили (а люди ці були незнайомі, до того ж дуже різні), він мав довести до логічного завершення, щоб усе стало на свої місця, щоб роман мав пристойний кінець.
Ось так писалася книга кожної людини.
У Країні снігу все йшло своєю чергою, і життя Луки було спокійним та щасливим. Та якось із ним сталася одна зовсім дивна річ. Він закохався.
Хлопець щодня писав життя кожного з жителів країни і одній дівчині чомусь завжди на вечір планував самотність. Цілий день вона працювала, творила, зустрічалася з різними цікавими людьми, була у центрі уваги, всі захоплювалися нею, прислухалися до її думки; одним словом, дівчина мала дуже насичене життя, що й часу передихнути майже не мала. Та щойно наставав вечір, як все зникало й вона залишалася зовсім сама, наодинці зі своїми химерами. Бідолашна не могла збагнути: чому ж так відбувається? Лука ж не міг збагнути, що ж його спонукає так систематично повторювати один і той же сценарій для незнайомки. Чи то він втомлювався за день і на вечір йому не вистачало фантазії і він просто механічно переписував написане минулого дня, чи то дівчина чимось йому прийшлася не до душі і він так жорстоко карав її самотністю? Хто зна?
Одного дня терпець дівчині урвався і вона вирішила сама звернутися з питанням до Луки? Вона захотіла поцікавитися в того, хто пише її життя, чому ж він такий жорстокий до неї? Але от у чім біда: вона, як і інші жителі країни, не знала, хто ж цей невідомий. Тому вирішила написати своє звернення просто на снігу, адже листи, написані на снігу, завжди доходять до адресата.
Коли одного ранку, прокинувшись і приготувавшись до свого звичного заняття, Лука прочитав це сповнене болем послання, він нарешті зрозумів, чому так довго мучив дівчину. Він закохався… У цьому й була причина його жорстокості: хлопець не хотів бачити когось біля свого кохання вечорами.
Але що він міг відповісти дівчині? Нічого. Тому й мовчав. А потім настала весна, вулицями потекли струмки брудної води, і Лука змушений був виїхати з країни на той період, поки знов не випаде сніг. У цей період у нього була відпустка. Хлопець нічого не писав, але це його втомлювало.
Відпустки й так дуже засмучували Луку, а цьогорічна взагалі його дуже виснажила: поза країною він не міг бачити своєї коханої і через це дуже страждав. Він так чекав на повернення, що, повернувшись, спочатку навіть і не зрозумів, що щось змінилося. Лука знав, що сьогодні він знову почне свою роботу і перше, що він зробить, напише новий вечір для коханої, зовсім не такий, як раніше, а щасливий, не самотній, а головне, він впише туди себе. Та коли хлопець уже хотів було сідати до роботи, як помітив, що його Червоної книги просто немає. Спочатку він подумав, що десь її подів, та потім зрозумів, що це означає. А означати це могло лише одне: тепер її писатиме хтось інший. А чому? Все було зрозуміло.
Лука вийшов на двір. Він знав, що сніг – його єдиний шанс дізнатися в того, хто пише Чорну книгу, чому він так розпорядився його життям. Але відповіді не було. Лука був не з тих, хто може впливати на написане тими небагатьмя, що створюють книги нашого життя, до яких ще сам недавно належав.
А дівчина, як завжди, була самотня того вечора, коли закінчила писати книгу якогось хлопця з доволі рідкісним і гарним їм’ям Лука. Вона так ніколи й не збагне, чому так жорстоко з ним повелася, адже зовсім його не знала і причин уривати його ще зовсім тоненьку книгу не було.
… А ще вона ніколи не читала листів на снігу.