Ніколи, вже ніколи більше ми не побачимося. Ти сидиш на асфальті, по-турецькому схрестивши ноги, й намагаєшся відігнати від себе цю думку. Але вона вперта, і все ніяк не хоче покидати твою змучену голову.
А що, врешті, сталося? Нічого такого, просто слово НІКОЛИ іще раз вдерлося в твоє життя. Але що ж тут особливого? Просто слово саме по собі якесь моторошне, воно лякає людей, та насправді ми з ним зустрічаємося набагато частіше, ніж може видатися на перший погляд. Ну хіба не кожен день ми говоримо щось на зразок: «Я НІКОЛИ більше не підсковзнусь на цій ковзанці», «Я НІКОЛИ більше не побачу цю хмару», «Я НІКОЛИ більше не штовхну цього перехожого на цьому перехресті», але ж ми не переймаємося через це. От і ми вже НІКОЛИ більше з тобою не побачимося, та не слід засмучуватися з цього приводу.
Ось я, наприклад, зовсім не засмучуюся. Я не боюся слів. Я дивлюся, як ти сидиш на асфальті, який ти самотній, як тобі зимно і мені хочеться підійти до тебе, обійняти, пожаліти. Та я цього не роблю, бо знаю, що буде ще гірше, адже ти боїшся того звичайного слова і не вмієш із ним жити.
А є ж і інші страшні слова, яких ми чомусь не боїмося, хоч і було б варто. Ось, до речі, слово ЗАВЖДИ. Воно ж, як рідний брат слова НІКОЛИ, а ми його не лякаємося, навіть любимо, тягнемося до нього. Але послухай, наскільки жахливо звучить: «Я ЗАВЖДИ забуватиму вдома гаманець», «Я ЗАВЖДИ носитиму лише це пальто», «Я ЗАВЖДИ житиму без тебе». І чому я не сказала саме так, а сказала, що ми НІКОЛИ не побачимося? Чому? Бо філологія й життя – речі не завжди сумісні. Бо ми ніколи не побачимося, та я ніколи не житиму без тебе. Ніколи. Не житиму. Просто не житиму. Бо житимеш ти. Бо ти сидітимеш тут, на цьому холодному асфальті, обхопивши голову руками, схрестивши по-турецькому ноги, думаючи, чому сталося так, що ми ніколи не побачимося. А я буду поряд. Я ЗАВЖДИ буду поряд і НІКОЛИ тебе не покину…