Той, що греблі рве… Той, що в скалі сидить… Ха! Які греблі? Які скали? Це все – вчорашній день. От я, наприклад, боюся Того, що в шафі сидить чи Того, що під ліжком ховається, чи Ту, що приходить опівночі… Ото, дійсно, потвори. Таких годі пошукати.
Мені давно вже не шість років, але від самої думки про цих чудовиськ просто мороз по шкірі. Тут ніхто не встоїть.
Приходжу додому ввечері. Відкриваю шафу. Там – сукні на вішаках, светри, блузки… «А, може, - як казала Тетяна Яковенко, - пані Домовичка в мої вбиралась спідниці?». Де там! Може, пані Домовичка й убиралася б, та не ці потвори, це точно. Зараз, доки світло, вони ховаються і лишень чекають того часу, коли споночіє і я залишуся сама. От тоді-то вони й повилазять зі своїх засідок. Поки ж мені нічого не загрожує.
Пильно придивляюся до своєї улюбленої синьої сукні. Поділ дещо відторочився, висить ниточка. Ось цього точно не було. Я впевнена, бо дуже люблю цю вдяганку й украй бережно до неї ставлюся. Я б ніколи не порвала її, та ще й так, щоб цього не помітити. Це точно Той, що в шафі сидить. Так він, певно, злився, що ніяк не може мене впіймати, от і виливає свою лють на речі, які в нього зі мною асоціюються. Своєрідне заміщення. Ми, люди, самі так любимо робити. Виявляється, вони нічим не кращі за нас.
Шафу закриваю. Нахиляюся, дивлюся під ліжко. Пусто. Але ж скільки пилюки! Коли я востаннє мила підлогу? Важко згадати. Але це зовсім не тому, що я – ледащо. Я роблю це навмисно, бо сподіваюся, що скоро умови під ліжком стануть непридатними для проживання і Той, що під ліжком ховається не стерпить цього й благополучно вибереться звідти й назавжди залишить мене у спокої.
Але він терплячий. Я знаю. І цієї ночі таки знову з’явиться й змагатиметься з іншими за те, кому з них першому вдасться вхопити мене в свої лабети.
Та я не з тих, хто так просто здається. Ці монстри, може, й справді жахливі, але той, кого дійсно варто боятися – це Та, що приходить опівночі (смішно якось вийшло: той – це Та)… Мабуть, воно й було б таки дуже смішно, якби не було так страшно. Ця істота, на відміну від інших, нічого не боїться. Їй не потрібно ховатися в шафі чи під ліжком, маскуватися, вичікувати підходящого часу. Вона просто приходить опівночі. Ось саме тому я намагаюся ніколи не засинати раніше дванадцятої ночі. В цей час я завжди щось роблю, а ще намагаюся не залишатися самою. Добре, що мама в мене – «сова» й у цей час теж ніколи не спить, а завжди чимось займається. І хоч вона постійно відправляє мене лягати спати раніше 00:00, та я все одно знаходжу привід у цей момент побути біля неї. Хоч на мить, бо інакше, якщо я засну, а Та, що приходить опівночі з’явиться, тоді… Ой, що тоді бути. Краще про це не думати…
Зараз я сиджу на кухні й п’ю смачний жасминовий чай із печивом. Мама в себе в кімнаті складає якийсь річний звіт. Дуже важлива робота, отже, сьогодні вона не те що до дванадцятої, а, мабуть, до ранку не засне. Це добре. Уроки я вже поробила. Ще у школі, на продовженій. Ох уже ці уроки. Їх так багато, і вони так втомлюють. Але що я хотіла? Я ж уже в другому класі. Першачкам добре. Хіба то в них узагалі навчання? Так – забавки. А от у другому класі вже починається важке життя. Тай узагалі жити важко. Ходи до школи, роби уроки, а ще ж постійно треба пильнувати цих потвор…
Ось і зараз я попоїм, подивлюся мультики і десь о дев’ятій скажу мамі, що йду спати. Але спати ж, звісно, не буду. І світла не вимикатиму. В жодному разі не підходитиму до шафи. На ліжку сидітиму, але в самому центрі, так, що з-під нього було важко мене вхопити. А коли вже наближатиметься до опівночі, я встану, наче захотіла до туалету, і зайду до мами. Вона запитає, чому не сплю, а я скажу, що ходила до вбиральні, бо випила дуже багато жасминового часу, а заразом вирішила зайти до неї й побажати доброї ночі. Мама мене поцілує, скаже, щоб я йшла швиденько в ліжко, бо завтра рано вставати, а сама буде й далі працювати над річним звітом. І коли на годиннику вже буде 00:01, тоді я з полегкістю зітхну й нарешті зможу спокійно заснути. Ще один день благополучно пройдено. Ще один бій виграно. Я за себе дуже рада. Буду…