Минула ніч видалася дуже важкою. Варвара й досі не могла оговтатися від усього почутого й пережитого. Цієї ночі вона нарешті наважилася й висказала йому те, що вже довгий час мучило її, не давало спокійно віддатися своєму коханню й почуватися щасливою. Хоча чи варто це було робити? Тепер уже пізно про це думати: що зроблено, те зроблено.
Минулої ночі він, як зазвичай, прийшов до неї. Скільки в них було таких ночей? Багато. Скільки ночей вона була щасливою жінкою? Рівно стільки. Варвара була щасливою жінкою, та найщасливішою жінкою їй не давала бути одна думка, що з самого початку їхніх стосунків не залишала дівчину в спокої.
Тимур неймовірний, чарівний, найкращий чоловік на світі. Вона обожнювала кожну рису його обличчя, кожен рух його тіла, кожну його емоцію: від радості до смутку. Найголовніше, що вона знала, що й він її кохає, що це взаємно. Дівчина знала: вона для Тимура – все. Ну, чого іще, здавалося, потрібно жінці для щастя?
Як виявилося, іще дечого. Хоч нині вона й була переконана в щирості почуттів коханого, та, певно, якесь почуття самолюбства чи приниженої жіночої гідності не давало їй спокою. Чому? А тому, що хоч зараз Тимур її й кохав, але дівчину злило, що раніше він її й не помічав. Чому?
Він був успішним, багатим, вродливим чоловіком. Йому в усьому таланило. Він кохав різних жінок, щиро й красиво, а на неї навіть не звертав уваги. Варвари не існувало для чоловіка. Він уперто ігнорував її існування. Дівчина не могла розраховувати навіть на прихильну усмішку, не те щоб на щось більше. А вона ж заради нього була здатна на все.
Але тепер він повністю належав їй. Ну, чого іще хотіти? Та гордість не давала їй спокійно насолодитися своїми почуттями, повністю віддатися їм. Чому лише тоді, коли він втратив усе, коли про нього забула вже остання закохана у нього жінка, Тимур згадав про дівчину?
Усі ці роки, що вони були разом, Варвара мовчала, але це мовчання отруювало її життя, і от минулої ночі вона нарешті зважилася й задала це питання коханому.
Обличчя Тимура й без того похмуре, стало іще хмурнішим. Брови зійшлися на переніссі, а між ними з’явилася вертикальна вперта зморшка. Він довго мовчав, і за цей час у Варвари з’явилося з десяток нових сивих волосин. Такого болючого мовчання вона ще ніколи не зустрічала в своєму житті. Вона сто разів пожалкувала, що задала коханому це питання. Але було надто пізно.
А потім Тимур заговорив.
- Знаєш, Варко, є жінки для яких хочеться жити. Є жінки, заради яких готовий померти. І їх значно більше, ніж ти собі уявляєш. А от жінок, через яких готовий повернутися з того світу, украй мало. Їх майже немає. Варваро, за свого життя я кохав дуже багато жінок, причому, кожну з них дійсно кохав. По-різному, але кожного разу по-справжньому і як увостаннє. Але, померши й утративши все, до жодної з них я не захотів прийти. Я прийшов до тебе. То чому ж тебе це так засмучує? Чому тебе так непокоїть те, що я не хотів бути із тобою тоді, коли був полоненим свого грішного тіла? І чому так палко кохаю тебе тепер, коли є повністю вільним? Я навіть більше тобі скажу: якби зараз у мене з’явилася можливість знову повернутися, ожити, я б ніколи не був із тобою. І це не образа для тебе, а найвищий прояв мого кохання. Ти та, заради якої я готовий помирати й воскресати щоночі, приходити з потойбіччя; та, яких майже не існує на землі…
А потім він пішов. Пішов, як ішов щоночі. Але цієї ночі все було вже не так. Вона була справді жахливою. Ця ніч…
Варвара знала, що Тимур більше не прийде. Він вважав її особливою, а вона виявилася звичайнісінькою жінкою, котру мучать почуття ревнощів до колишніх жінок, почуття скривдженого самолюбства, гордості. Може, задля неї ще й захоче хтось жити, може, хтось навіть помре заради неї. Але вже точно ніхто не захоче повернутися до неї після смерті.
Він не захоче…