І як тобі тоді було, вигнанцю?
З можливого раю, обітованої землі піти
Блукав горизонтами безмежних пісків, шукаючи відповіді на свої міражі

То ти їх знайшов? Не плекаєш ілюзій тепер?
Бо кожен із нас свого часу неначе завмер
Коли ж оглянулись, за спиною не стало нікого
Бійся себе – найбільшого ворога свого

Бійся моменту, коли серця торкнеться байдужість
Це неминуче
Чергова твоя уніформа
З дня у день змінюється наша одіж
Й щосекунди думки збурюють свідомість
А пісок просто виконує свою роботу – Поглинає
Міражі створюють тобі ілюзію дому, правди
Це все настільки крихке, що розсиплеться на очах. З часом
Я тобі не заздрю
Я сама тепер збираю уламки, щоби зрозуміти де я вкотре, на жаль, помилилась
Але це сумісно з життям й рух піску трохи призупинився

Нам потрібно втікати від цих горизонтів
Ти ж бачив, що буває із тими, хто в ілюзіях не надто обачний
Що може стати з тим, кого пісок забирає до себе? У лоні пустелі міражі оберігають свої таємниці ретельно

У лоні пустелі я триматиму тебе міцно за руку
Ти розумієш: це єдиний зв'язок, що не зникне
Пошепки серця спитаємо, що з нами нині буде
Аби лише не пісок і усі ці міражі навкруги

2016

Коріння пронизує камінь
Сивого вечора сходимо вгору стертими сходами
Знаєш, що робить час із людиною
Знаєш, тому мовчиш
А мені так тихо у цьому всесвіті, що благати про спокій я вже більш не наважуся
Що я буду робити у надмірі цього гамору, якщо не відповім сміхом у відповідь на образу?
Плоди нашого гніву дозрівають на диво раптово
Навіть незчуєшся як у тобі вже роздмухано жар
Сильні духом у відповідь тільки плачуть, коли розуміють, що їхньому страху прийшла межа

Ми сходимо вгору стертими сходами і в цьому більше любові, ніж у промовлених нами словах
Від нашого погляду ховається місто
Не вистачає тільки туману і птахів, що, певно, принишкли поміж гіллям
Що маємо робити із цією відповідальністю?
Гострою, ніби лезо
Важливою, мов молитва
Болю мій, болю, я стала тобі – колиска
Світе мій, світе, гублюсь я у морі сплеску надій та питань

Але дорога одна – з тобою
І щоби не сталось, ми сходимо разом вгору

19-23(06)2015

Очей твоїх океан темний
Заглиблюватись у хвилі його тепла зволікаю
Душі моєї занедбані, неорані землі просили води і зерна
І зорі, що веде за собою
Не хочу нічого од тебе
Тільки б твого голосу чути
Це ніби голос землі – неосяжний
Це голос туманів

Очей твоїх океан ще немає наді мною влади
Можливо, так і не буде
Тоді ми розіб’ємо цю ланку

До тебе я прагну, неначе гілля, що все пнеться до сонця
Тож веди по стежині до світлого, до первородного
Не благаю ні крихти для себе, тільки голосу твого
Відчути спорідненість – благословення для дітей Бога

Твій голос – туман тихого надвечір’я
Моя колискова
У соннім гіллі, по заблукалих стежках, в дорозі додому

У кожному з нас проростає Любов надміцно і тонко
Звивистими стеблами
Променіє садами сердець


17(11)2014 - 21(01)2015

просто ми заблукали з тобою під музику цього грудня
розминулись
надпили занадто вогню
більш не торкнутись?
у відчаю довгі руки
знову захоплюють у лабіринти загадок, незвичних слів
снігом сновигають маленькі пташата, що їм до суму людини?
не прочитають у твоїх очах ані запитань, ані відповідей
снігом ідеш в нікуди, дороги тобі не потрібні
просто поверніть мені Майстра, я любитиму його віддано
вкотре замело снігами
і за щось позбавлена снів
я вже давно збайдужіла до веселощів мирських
до панічних спроб пристосуватись до певних кіл
хоча це зовсім не було потрібно, адже кожен робить свій вибір
я завжди відгороджена надміцною стіною
у бесідах з Богом чомусь так багато гіркавих «чому?»
він усе нам пояснює
але бути засліпленими занадто добре

засинаючи, прагнемо, щоби цей день не закінчувався
прокидаючись, прагнемо, щоби не починався
і кожен кожної миті чекає на щось своє
мені би просто повернути мого Майстра
світлом Любові торкнутись долонь
і захистити у трепетнім серці миттєвості щастя, що мов спалахи вогню
з а т р и м а т и мить
он човник надії пливе між снігів
з а т р и м а т и мить
побачити відблиск надії у твоїх очах

Грудень 2014 - Січень 2015

Ти мені ще болітимеш, відданий друже
Від наївно-смішних нас розділяють роки
Заблукали, немов звірі, що від зграї відбились
І шукаємо вихід із темних глибин

Озиваюсь до тебе, відчуєш крізь кілометри
Голоси хвилями здіймаються у пам’яті знову
Я приречена віддано Сонцю служити
Хай тебе вбереже
Хай сивина не торкається скронь

Ти мені ще болітимеш
Ти мені вже кровоточиш, дивись!
У блідих цих руках я тримаю всю силу свою
Я благаю Богів, щоб свій шлях ти пройшов до кінця

Але краще най зітруть тебе з пам’яті
Хвилі б’ють боляче соколиним твоїм ім’ям

27(08)2014

Залишилось тільки мовчати
Словами ти не доб’єшся нічого
Ми тут зостаємось знову, як давній Атлант –
На плечах ми тримаємо небо –
Й птахи звідусіль стоголосять

Але я знаю, ти не залишишся осторонь
Пліч-о-пліч завжди, скільки світу цього
Тому що ми бачили безліч облич
Тому що торкались стількох долонь
Безмежно довіряли свої надії й страхи
Адже вірили, що нас порятує Любов

Це стало враз вогнем, що все знищив
Заплющено очі, але не втрачено зір
Крізь те попелище ми знову зросли, вітаючи зорі -
Небесних сторожів

Довіритись вкотре комусь було страшніше цілунку вогню
Вогонь по собі не залишає нічого, на відміну від зрад
А ми? Що залишається нам?
Небо тримати на тендітних плечах
Стояти на своєму, що затвердилось у віках
Але на Сонце поглядом не переможців ми дивимось

Заглиблюючись у власні страхи, головне не забути повернутись назад
Ось тобі воля, зрости її у собі, немов у землі – злак

24(07)2014

Всі слова, що в собі зберігала віки, вже давно стерлись у попіл
Берег моря. Маяк
Віддають маяки своє світло у ніч заблукалим у морі
Заблукалим, що втратили шлях свій земний
Ніч сховає, як завжди, від допитливого ока
І ти стиха розкажеш, як пливуть кораблі
Як магічно у відкритому морі

Знову багаття потріскує
Безліч імен промовляють вуста
Я вся у твоїх історіях
І пісок так нечутно утікає, неначе вода, поміж пальців
Жести й погляди стали німою грою

У пам'ять, ніби у провалля, лячно заглянути. Краєм ока
Пам'ять на сторожі
Адже все це не триватиме довго
Вогонь догорить
І торкаючись словом, ти розтанеш вночі
А я залишусь на березі моря, танцюючи разом із хвилями
У пітьму вдивляючись, як відпливають твої кораблі

Дивись, я п’яна від самих лише очікувань любовного голоду
Але шлях од берега до берега тобі вкажуть все одно маяки


21(05)2014

Кава випита
Й слова залишись зайвими
Ми поставили нове тавро на ночах оманливих
Вони минають так швидко, наче вітер у волоссі твоїм
Торкаюсь вустами міфу

Ти вже звик до цієї тиші
У моїх очах бачиш озера ті чисто-сині
Що восени замальовує сірим життя

Знову вкриває мене пелена, як павутиння
Твоя-не-твоя
Забуваюсь я часом, торкаючись твоїх долонь
І сьогоднішня мить означає, що ми знову надпили вогонь
І випалює кожну клітину, та й кожен Наш нерв
це дароване Богом прокляття? Ні, лиш священне, дарунок з небес

Серпень 2012

Все починається із плетива ліній тонких
Серцем до серця прокладається стежка заплутана
Ти мені - відчай
Кожен крок сумніваюсь чи йти
Щоби вкотре намагатись бути до тебе ближче

Голос німіє
Ріки вплітаються у моря
Зграї птахів небесами вирують уміло
Крок за кроком впивається у ноги болюче стерня
Я вже йшла якось цим нещадно скошеним полем

Ти близький і далекий водночас
Але час – не патока тягуча, густа
Я вдихаю повітря зарізко і ти ніби поруч, та ні пари з вуст
Мовчання твоє не величне
То птах у клітці
Невже ми землю сходити пліч-о-пліч хотіли колись?

Пісок у годиннику сиплеться згори вниз
І дихати вільно мені заважає...провина?
Я стала сама не своя, немов ненароком причинна
Не схилишся стомлено ти мені на плече
Не станеш довірливо поглядати у очі
Шукати рятунку у тихих водах буремного дню
Я ходжу по колу, адже ніщо не змінилось
Ти – мовби фортеця
Між нами довіра сплелась так заплутано
Торкаюсь наосліп і падаю Алісою у глибину
Ніщо не змінилось
Питання, питання як постріли з темряви, якої не ждеш

Чому ж не простягнеш ти руки до сонця?
У світло, у радість, у Божий день

12(04)2014

Вистачить краплі брехні, щоб навіки убити бажання правди
Вистачить погляду, слова, щоб позаду залишити біль
Скрикую у темінь
Жахіття нічні ніяк мене не полишають
Той, хто колись колисав, по собі залишив тільки дим

Скрикую у темінь
Невже ніхто не почує?
Нитки Аріадни все сплутали вмить
Замість вихід знайти я його загубила
Загубила можливість, ілюзію, мить

Той, хто колись відчайдушно боровся, стиха тепер помирає в мені
Віра, потужністю у спалахи сонця, зерном потолоченим встеляє стежки
Стану спиною до вітру
Хоча не омине, принесе мені звістку про далеку дорогу
Що вростає в життя
Я так близько до стану покинути все і пізнати свої горизонти

Відпускай зло із пам’яті
Стирай письмена, писані по тобі відчайдушно любов’ю
Хоч її таки не знайшла

Але у день весняний ти просто відчиниш вікно і тепло омиватиме душу спраглу
Ранок зустрічає тебе росою на травах і сонцем вщерть долоні наповнені
Скільки всього залишити позаду, для пам’яті?
Чиї спогади раптові, мов відголосся дзвонів
Адже хтось завжди тебе підіймає, коли ти знесилено у прірву падаєш
І хочеш-не-хочеш, а далі живеш, бо щось майорить по той бік відболілого

Ти знаєш, вистачить крихти безумства, щоби більше не стримувати вітер у собі
Щоб рухатись далі щось варто просто забути
Витинати і радощі, і сум у барвах днів


28(04)2014

Розкажи мені, що в твоїм Імені є Любов?
Стомленим голосом озиваючись, міряю кроки
Незмінно безсилля у кров мою, наче коріння, вросло
Невже я не йшла шляхом віри?
Невже загубилась в дорозі?

Із пам’яті спогади про дитячі молитви вночі
Той шепіт блукає туманами
Це не відпустить, я знаю
Але я питаю тебе, що в твоїм Слові – Любов?
У якій точці зіткнення знову зустрінемось?
Тільки б дійти, не спізнитись у часі

Твоя Любов – Путівник
Огортає, залишивши слід
Це безкінечно триватиме
Ким би знову я не відродилась
Твоя Любов зобов’язує вірити, бо ж скільки тих днів…
Щоби зустрітись навіки
Щоби більше ніколи не втратити

Я проведу тебе
Ось, торкнися моєї руки
Ти вже бував у тіні лабіринтів
Де я ховалась від холоду
Щось чи когось ми втрачаємо і це безперервний потік
Віднайти тебе, обійняти і розмовляти тихо, довго

25(03)2014

Я завжди була морем Спокійним
У тиші я знаходила втіху
Шторми так рідко з’являлись у моїм обійсті
Що думалось мені: так буде найліпше
Надлегкий дотик вітрів – материнська ласка
Пірнання птахів у мої води – мені забава
Я кращої радості зроду не знала, бо мала лиш спокій
Цього було достатньо
І лоскоту досхочу від крапель дощових

Та ти ураз з’явився й збурив у мені всі води
Я досі була спокійна
Я хвилями світ колисала
Втиснув мені ніж поміж ребра і втік у міста великі
Ось так чинять нині «достойні»
Бо ранять лише у спину

Скажи мені, що буде далі?
В тих стінах ти себе не сховаєш
Пам'ять усе зберігає для моментів смутку і радощів
Буде мені, що згадати
Сльози вплітати до співу
Нині береги окропила водами моря Стихійного

Ти не завдаєш собі клопоту
Вчити життю ти не звик
Але все повертається
Світ, наче колесо
Стрінемось колись у путі

Пізнавала науку життєву як тільки могла
Були вчителі, були зрадливі
Цілунком у скроню убиваючи страх
Йшла за ними я, не за тобою
Ти надійну фортецю собі збудував
Я ж воюю у відкритому полі
Але зараз не час
Потрібно заколисати знов світ
Щоб із Стихійного стати Спокійним морем

27(02)2014

Залишаєш по собі диво-сліди
Тільки плескіт хвиль у моїй пам’яті
Все, що розпочинали з тобою, розтануло, як той сніг
І немовби вуха не чули тебе
І очі не бачили

Ні про що не жалкую
Твоя з’ява – першоцвіт весни
Босоніж блукаючи травами, вірити у щастя так легко нам
І минуле у прийдешнє вплітається
Адже спогади – то вірні кати
Що ніколи не залишать без нагляду

Ти приходиш у снах і це трохи тривожить
Межа надто тонка
Ми ж залишили Наше життя
Тепер кожен окремо у сповіді днів
І немає бажання повернутись
Переслідує тільки первісний страх
Що як будемо порізно, станемо холодом лютим

Бо любові ковток, мов вода з джерела – то є дар, що губити негоже

Промінь світла в пітьмі мить осяював нам
Що тепер берегти?
Спомин, спомин..

07(01)2014

Захлинутись болем із чаші і вичавлювати з себе зізнання
Про можливості, які не здійснились
Про надії, що так колисали

Йдеш шляхом
Він заріс тернами
Дряпають шкіру до крові
Чи лячно?

Ти ще шукаєш у загубленім слові смисл, таїну, що тебе порятує
Смійся, допоки ти ще сповна волі
Сміх – то теж зброя

Та чим тамувати одвічну жагу знань, дороги, любові?
Як стати цілісною, не лежати долі, спрагло жадаючи з рук порятунку?
Маємо пам'ять, тож варто звернутись до темних глибин, що невидимі
Часом сильні – слабкі
Сила – то не стабільність
Кожен черпає з джерел, що відкрив

Що в тобі світу стане у поміч?
Чим ти розрадиш, чим заспокоїш?
Матінко, леле
Нині щоночі тяжко на серці
Ніяк не дам волю власним турботам
Все грузнуть, мов у воду хтось кинув каміння

Піддамся скорботі на мить, на хвилинку –
Стане роками злостива хвилина
Мамо, ніхто не навчив як боротись
Стою на шляху, знову заріс тернами
Дряпають, шматують шкіру до крові
Щоб далі я йшла
Чи спинилась у своїй німоті, віковічній скорботі

Йти цим шляхом і не одвертатись
Не тікати щодуху до напрямків інших
Живитись водою джерел невсипущих
І бити у груди на сполох. Давно забутий

Хто друг, а хто ворог пізнаю я з часом
Червиве зерно засівати не смію
Краплина брехні роз’їдає сміливо усе, що на шляху твоїм несе світло


19, 30 (01) 2014

Ти тамуєш свій страх, бо давно вже навчився вірити, бути сильним
Небо зорі розсіює впевнено, щоби ти бачив, яким є твій шлях
Я ж бо ніколи не приміряла ролі різноманітні - жила статично
І з кожним подихом я впускала у себе страх

Ти вдивляєшся у простір
Ти вичікуєш нових небезпек для себе
І без жодних вагань промовляєш: "Нехай буде так!"
Чи навчусь я колись небезпеці дивитись у самісіньке серце
і стискати до болю у долоні кинджал?

Проводжала тебе завжди поглядом, сповненим туги та змори
Але ти навіть не оглядавсь і йшов уперед
Крок за кроком, все далі і далі туманами вулиць
Ритм серця твого відчуваю за межами меж

Ти - мій спокій, незламність моя
Ти - моя опора
І нехай всі вітри навздогін за тобою чимдуж
Моє єство сповнене до тебе чистої святої любові
Напуваю водою з долонь
Попіл струшую з твоїх рук...

15(09)2013

Стану спогадом у твоїх очах
Волею, яку ти не підкорив
Залишаючи по собі дивний слід у твоєму житті, маю у намірах
спокути й гріхи
Маревом уночі ти приходиш і губиш клубок ниток
Я залишаюсь ні в сих ні в тих
Ти біля порогу сідаєш, неначе той вірний пес
Хтось із нас коли-небудь щось знайшов чи загубив?

Мені не бракує літер
Пишу по тобі чорнилами
Завадили нам вірними бути ті речі, які без сповіді ніяк не вимовиш...


20(08)2013

Мої радощі сплелись в тугий вінок
Підхопила течія безсмертних вод і потоками бурхливими в пітьму
Я сьогодні знову у оазі сну

Пригорнусь я міцно до дерев п'янких
Доторкаючись долонями до крон
Відчуватиму спорідненість
Це - Ми!
Діти Бога всеосяйного
Вином освятили шлях свій, але темінь в снах

Знаєш, ти заборгував мені
Мій страх вправно відчайдушний день за днем
Прагну я давно спочинку - вірності
Тож торкнись чола мого й подаруй краплю єлею
У серцях вже згас вогонь і зневірені не вперше душі

Що то є: твоя Любов?
Промінь сонця з неба вранці?
Я покинула б свій дім
Я блукала би стежками
Щоб знайти хоча би тінь, але доля невблаганна
Круговертю почуттів ми багаті/ми проклятті

Ніби ковила вгинаємось від вітру...

Літо 2013

Я відчуваю себе землею
Такою прадавньою землею
Що світ згубивсь у снах моїх

Земля - неначе горя чаша
І небеса над нами...
Зайве вітрам кричати навздогін!

Тобі не одурити зроду ні мудрого, ні птаха
Силі волі ніхто не вчить
Її зростити маєш сам

А я залишусь тут, допоки осінь нашепоче мені нові пророцтва
І я їх пронесу крізь дим...


30(07)2013

Сьогодні прохолодно зранку
Я поглядаю на небо
Прошу дощу

Я не впізнаю себе
Більше - ні
Минуле живиться моїм теперішнім
Плавно вдивляючись у моє майбутнє
І сповнює думки мої страхом
Жахом - бути забутою...


29(04)2013

Спомин із пам’яті з присмаком терпкості
Знову вповільнює кроки мої
Страхи та надії під маскою зверхності тануть щомиті
Вплітаються у дні наскельним малюнком
Плетивом вічності
Сльози солоні відчую, п’янкі
Ти затанцюєш у мені, моя гордосте
Адже ти знаєш, чого варті ми

Тобі відомо, що кожен втрачає
Недосипає ночей
Бачить сни, що манять покликом
Відблиском Раю
Та чи існує той Рай?
Чи є ми?

Ти аплодуєш мені, моя гордосте?
Віриш у мене одна лише ти
Тануть надії, відроджені поночі
Маски зникають без тліну, мов дні
Серце від болю стискається
Бореться проти промовлених розумом слів
Ні, нам не байдуже
Ще палко молимось
Кожен до своїх, до різних богів

Гніт розгораючись, палахкотить
Ми бачимо сни, що віщують недобре
І де ж ці сили, що зцілять у бою?
Наша броня вже іржавіє
Втома плавно вирує тілом твоїм
Але знов відродиться віра, мов сонце
Що все освітлює
Змінює мить
Мить, що постане періодом грому!
Думка – то птаха
А слово – то спис
Рани загоєні – все одно рани
Можливо й поляжемо, в момент знищені
Але боротись за біль свій все ж варто
Спомин із пам’яті – присмак тих днів
Що все вирішує
Цвіт чи лиш зав’язь ти
Саме в цю мить
Рішення змінить життя твоє подальше
Нам не спинить тепер на пів кроці
Поля горицвіту палатимуть ніч
Більше ніколи не станемо осторонь
Слово та дія – це відсіч віків

Стиха наспівує вітер пісні
Небо прооране птаством, що лине
Я знову звеличую пам'ять тих днів
Присмаком вина, що скріпив нас віднині…


06(02)2013

Час піском крізь мої долоні
Більше його мені не втримати
Намагалась відчайдушно мірами відрізняти добро та зло

Неможливо
Сплелись у клубок єдиний
Підкажи нам тепер, де ж те джерело всесили?
О премудра, свята, Фемідо!
Як пройти нам повз спокуси та забутий біль?
Відшукати рівновагу, що згубили грою?
Не помічати тих отруйно-саркастичних обличь
Але ж я не більш, ніж просто звук між минулою і теперішньою собою

Маю рівно стільки прав, скільки визначено для всіх
Тож забудемось з тобою келихом вина в ніч грому
Я вже вистраждала стільки, щоб не помічати ніяких різниць?
Щоб байдужість плавно охопила
Знову.

Час втікає
Але ж нас вчили, що він наймиліший лікар!
Якщо і йому тепер не можна вірити, тоді кому?
Ми давно вже не бавимось із паперовим змієм
Ми давно вже втомились відрізняти любов та нудьгу
Наші роки проживаються вкрай безталанно
Намагалась упіймати час
Намагалась я зрозуміти, що таїться у глибинах безперервності годин
Але шлях мені закритий
Згірклий вітер дме у спину
Розвертаюсь в нікуди
Час піском втіка у темінь снів

06.07.2013

І я знову рухами кволими проводжатиму тебе до воріт
Нам з тобою не багато, не мало
Всього кілька кроків, всього лише слово-
Але жоден з нас нізащо не впаде до ніг
Це не капітуляція
Це – жертво приношення?
Чи, можливо, лиш страх опинитись самій?
Я знову долоні у воду джерельну занурюю і освячую шлях всім майбутнім тобі та мені
Я промовчу
Адже для чого ті слова?
Вони камінням впадуть і не проростуть зерном
Ти знову йдеш
Ти повертаєшся знов
І моя сутність озивається голосом усіх забутих
Обманом страчених у Любові

Не дозволяй ошукати себе омані
Лише серцем думай
Відчувай розумом
І простягай мені свої долоні
Хоча б на хвильку я відчую твердість землі
А далі…
Знову до воріт проводжаючи, я збожеволію
Стану сама собі вірним соратником, найлютішим ворогом
Бо з думками я один на один
Хоч би крихту жалю в цій судомній повені

Потерпаючи від безмежної тиші годин
Ти ідеш
На мільйони мене розриваючи

Безпорадність
Самотність
Безволля
Журба

Я могла би…
Так, безперечно, могла!
Відірвати тебе від себе
Твої руки – то моє самозречення
Я не в силах сказати: Залиш мене
Моя воля минула з туманом
Заколисують ввечері співи птахів
А уранці я знову… чекатиму?
Певно, життєвих доріг мало пройдено мною
Хоча часом здається, що забагато
Просто йди, не вертайсь
Просто йди, просто…
Ти залишив мені сни знов на згадку…
Відчуття, мов би я на розпутті і не знаю, куди мені йти
Все по колу
Як завжди ми в русі і з нектаром гірким на вустах
Я могла би зректись…Могла?

01.07.2013

Зачерпну я води з кришталевих джерел
Втамувати безмірне бажання до втечі
Не очікую більше любові сліпої, без меж
Я лиш хочу пізнати дорогу закличну

Розчинитись із вітром у туманах земель
Відчуваючи присмак вустами вологий
Ти торкнувсь мене поглядом втрачених снів
Та чи мають твої очі взагалі якийсь колір?

Я втікатиму подалі, хоч би у своїх думках
Із зачудованого кола не ступити вже ні кроку
Навіть дивно
Ось ти поруч і я не відчуваю страх
Не потрібно ні боротись, ні ховатися від грому

У оточенні облич цих я німію навіки
Дощові сезони змили всі дороги
І тепло душевне, знаю, не зігріє мене вмить
Ти приніс у моє життя буревії та всі грози...

13.03.2013

Танцюючи на уламках дзеркал
Ти фактично не відчуваєш болю
Відчуваєш лише панічний страх -
Зупинитись доведеться зовсім скоро

Адже танець має і початок, і кінець
Маєш мізер часу, щоб розповісти історію
Що розкажуть твої очі? Що - долоні?
Я не знаю...
Кожен з нас несе свій хрест...

08/04/2013

Цей травень став мені отрутою
Впорскуючи у вени нектар гіркотливий
Обабіч дороги встеляються цвітом забуті мої імена

Мене називав ти так просто, Морською
Це стало нам згубою
Стало рікою
І спробуй тепер, поєднай береги
Але не чекай, що все буде так просто
Ти впадеш, підведешся і трішки загостреним поглядом шукатимеш нові шляхи

Я вкотре стоятиму на роздоріжжі
Спинятиму коней своїх
Намертво триматиму віжки
І ще раз думки мене ранять так гостро:
«Не стати вам морем навік»

Чи слухати розум? Чи слухати серце?
Я безліч разів руйнувала осердя лишень через острах обману, зневіри
Я дивлюсь ув очі твої
Але сили свої я сама знов звела нанівець

Цей травень розтане під сонцем пекучим
Я досі оспівую дні ті минулі
Коли я уперше торкнулась біди
Тепер відчайдушно вдихаю повітря
Ти – моє причастя
Ти – моя віра
Мені ще рости і рости

Навряд чи чекатимеш ти мене знову
Я стала вразливою
Стала слабкою
Постійно шкодую та спльовую жовч
Рідко завершую те, що починаю
Живу, ховаючись, від краю до краю
І нерв мій – не сталь
Але досі ще є. Забагато

04(05)2013