Захлинутись болем із чаші і вичавлювати з себе зізнання
Про можливості, які не здійснились
Про надії, що так колисали

Йдеш шляхом
Він заріс тернами
Дряпають шкіру до крові
Чи лячно?

Ти ще шукаєш у загубленім слові смисл, таїну, що тебе порятує
Смійся, допоки ти ще сповна волі
Сміх – то теж зброя

Та чим тамувати одвічну жагу знань, дороги, любові?
Як стати цілісною, не лежати долі, спрагло жадаючи з рук порятунку?
Маємо пам'ять, тож варто звернутись до темних глибин, що невидимі
Часом сильні – слабкі
Сила – то не стабільність
Кожен черпає з джерел, що відкрив

Що в тобі світу стане у поміч?
Чим ти розрадиш, чим заспокоїш?
Матінко, леле
Нині щоночі тяжко на серці
Ніяк не дам волю власним турботам
Все грузнуть, мов у воду хтось кинув каміння

Піддамся скорботі на мить, на хвилинку –
Стане роками злостива хвилина
Мамо, ніхто не навчив як боротись
Стою на шляху, знову заріс тернами
Дряпають, шматують шкіру до крові
Щоб далі я йшла
Чи спинилась у своїй німоті, віковічній скорботі

Йти цим шляхом і не одвертатись
Не тікати щодуху до напрямків інших
Живитись водою джерел невсипущих
І бити у груди на сполох. Давно забутий

Хто друг, а хто ворог пізнаю я з часом
Червиве зерно засівати не смію
Краплина брехні роз’їдає сміливо усе, що на шляху твоїм несе світло


19, 30 (01) 2014