Вистачить краплі брехні, щоб навіки убити бажання правди
Вистачить погляду, слова, щоб позаду залишити біль
Скрикую у темінь
Жахіття нічні ніяк мене не полишають
Той, хто колись колисав, по собі залишив тільки дим

Скрикую у темінь
Невже ніхто не почує?
Нитки Аріадни все сплутали вмить
Замість вихід знайти я його загубила
Загубила можливість, ілюзію, мить

Той, хто колись відчайдушно боровся, стиха тепер помирає в мені
Віра, потужністю у спалахи сонця, зерном потолоченим встеляє стежки
Стану спиною до вітру
Хоча не омине, принесе мені звістку про далеку дорогу
Що вростає в життя
Я так близько до стану покинути все і пізнати свої горизонти

Відпускай зло із пам’яті
Стирай письмена, писані по тобі відчайдушно любов’ю
Хоч її таки не знайшла

Але у день весняний ти просто відчиниш вікно і тепло омиватиме душу спраглу
Ранок зустрічає тебе росою на травах і сонцем вщерть долоні наповнені
Скільки всього залишити позаду, для пам’яті?
Чиї спогади раптові, мов відголосся дзвонів
Адже хтось завжди тебе підіймає, коли ти знесилено у прірву падаєш
І хочеш-не-хочеш, а далі живеш, бо щось майорить по той бік відболілого

Ти знаєш, вистачить крихти безумства, щоби більше не стримувати вітер у собі
Щоб рухатись далі щось варто просто забути
Витинати і радощі, і сум у барвах днів


28(04)2014