І як тобі тоді було, вигнанцю?
З можливого раю, обітованої землі піти
Блукав горизонтами безмежних пісків, шукаючи відповіді на свої міражі

То ти їх знайшов? Не плекаєш ілюзій тепер?
Бо кожен із нас свого часу неначе завмер
Коли ж оглянулись, за спиною не стало нікого
Бійся себе – найбільшого ворога свого

Бійся моменту, коли серця торкнеться байдужість
Це неминуче
Чергова твоя уніформа
З дня у день змінюється наша одіж
Й щосекунди думки збурюють свідомість
А пісок просто виконує свою роботу – Поглинає
Міражі створюють тобі ілюзію дому, правди
Це все настільки крихке, що розсиплеться на очах. З часом
Я тобі не заздрю
Я сама тепер збираю уламки, щоби зрозуміти де я вкотре, на жаль, помилилась
Але це сумісно з життям й рух піску трохи призупинився

Нам потрібно втікати від цих горизонтів
Ти ж бачив, що буває із тими, хто в ілюзіях не надто обачний
Що може стати з тим, кого пісок забирає до себе? У лоні пустелі міражі оберігають свої таємниці ретельно

У лоні пустелі я триматиму тебе міцно за руку
Ти розумієш: це єдиний зв'язок, що не зникне
Пошепки серця спитаємо, що з нами нині буде
Аби лише не пісок і усі ці міражі навкруги

2016