Василь КУЗАН – людина добре відома далеко за межами Закарпаття. Поет-романтик і в той же час реаліст, автор багатьох поетичних збірок та прозових видань, пісняр, журналіст, лауреат Міжнародного конкурсу «Гранослов», премії імені Ф. Потушняка сьогодні у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час «Недільних бесід» поділився з читачами найбільш сокровенним – думками про роботу над творами, особистими мріями та навіть улюбленим анекдотом.

— Пане Василю, із чого почався шлях у літературу? Як учитель математики став літератором? Ким Ви мріяли бути в дитинстві?

— Про це я вже багато разів розповідав. Про шлях у літературу і перші публікації, яких доводилося чекати більше ніж півроку. До речі, першу книжку я видавав сім років. А рекорд – 12 днів. Це була вибрана поезія «12:12:12». От. А письменниками, скажу я вам, стають не математики, не лікарі, не представники інших професій… Письменниками стають ті, для кого Слово важить більше, ніж усе інше. Одна з моїх книг називається «Демони дівочих дегустацій». Так от, поетами стають дегустатори – ті, хто вловлює тонкощі відтінків і смаків, запахів і звуків… Бо викликати резонанс у чужій душі може той, хто самий відчуває. Описати гаряче не обпікшись хоч раз у житті неможливо. І про ту ж таки халву треба написати так, щоб у роті стало солодко. Я багато читав, здається саме це зробило мене поетом. І почалося це ще з математичного факультету УжДУ, з другого курсу. На третьому курсі у мене виникло бажання кинути університет і поступити на навчання у інститут літератури. Добре, що не пішов. Тоді я не знав, що більшість студентів саме цього вузу співпрацювала з КДБ. Потім письменники з письменницькими дипломами премії отримували, видавалися великими тиражами… А я спецслужби не любив уже тоді. І це у нас було взаємно. За один із перших моїх пісенних текстів (1986 рік) мене взяли на замітку, після мого виступу на установчій конференції обласної організації Українського Народного Руху – мене почали переслідувати, а за проведення і організацію несанкціонованого мітингу та відкриття пам’ятного хреста Борцям за Волю України в Іршаві мене навіть судили. Це було за рік до проголошення Незалежності. Система була уже слабка, СРСР розвалювався. Тому мене не посадили. А по цій статті давали від трьох до восьми років…



— Що було у Вашому житті раніше: поезія чи проза. Можете пригадати свій перший літературний твір? У скільки років було його написано?

— Поезія, звичайно, була першою. Перші вірші не пригадаю, але були вони щирими і мали наслідки. Поезія ж впливає на наше життя. Інколи вона може бути небезпечною. Тому люди інколи бояться поетів, а буває і таке, що поети бояться того, що вийшло у них з-під пера. Бо розуміють… У початковій школі я написав кілька віршів від імені жінки, яка сиділа у тюремній камері за вбивство, здається, і багато курила. Я похвалився мамі. Вона прочитала, похвалила мене, погладила по голові і сказала: «Молодець. Але більше не пиши». Друге попередження я отримав у дев’ятому класі, коли на уроці хімії описав кохання однокласника до дівчини, що сиділа за партою перед ним. Його надпотужне кохання виривалося із душі і смикало дівчину за коси, штовхало її, появляло знаки уваги. Я описав це на чотирьох сторінках і пустив по класу. Опус дійшов до головного героя, він прочитав і на перерві з друзями затиснули мене під шкільними сходами… Знову я кілька років не писав. У армії прочитав оголошення про поетичний конкурс – вирішив узяти участь. Отримав друге місце. Це мене підбадьорило, адже ніяких попереджень уже не було – тільки заохочення. Почав трохи писати. А серйозно зайнявся літературною діяльністю на математичному факультеті. Математика – саме та наука, яка надихає на поезію.

— Ви – володар низки літературних премій. Яка з них є для Вас найважливішою?

— Маю премію Федора Потушняка, Ярослава Дорошенка (за книгу сонетів), Пантелеймона Куліша, Юрія Яновського, Леся Мартовича, інші… Усі вони для мене важливі. Але найважливішою є Нобелівська премія. На жаль, я її ще не отримав J

— Чого, на Вашу думку, не вистачає сучасній літературі?

— Читачів. Люди значною мірою втратили довіру до письменників. Чому? Через засилля графоманів. Тепер книгу може видати будь-хто, хто має гроші. Часто видається таке, що і близько біля літератури не стояло. Чи лежало? J Але видавці хочуть жити – їм заплатили і вони надрукували. Графомани пишуть набагато більше, ніж письменники. І їх самих набагато більше. Це катастрофа якась. А читачів треба виховувати. Треба працювати з ними. Школа цього не робить – багато вчителів сучасної української поезії не читають самі. Хіба вони можуть виховати смаки? А на моє тверде переконання, українська поезія на початку ХНІ століття найсильніша у світі. Саме тепер починається мода на українську поезію у Європі та Америці. Нас активно перекладають, читають, продають за кордоном. Краще, ніж в Україні, на жаль… За статистикою, на жаль, найменше читають і купують книг у моєму рідному Закарпатті, але ми не про це тепер. Мої окремі поезії перекладено на вісім мов. Найсвіжіше видання – це в Іспанії вийшла збірка «Галіція-Україна: гармонія сердець», до якої втрапили і мої твори. Тому я можу стверджувати, що у нас є цікава література, яку треба купувати і читати.



— У Іршаві Ви займалися чиновницькою роботою – очолювали відділ культури. Як Вам, людині творчій, така праця? Чи не зв’язувала кабінетна робота крила, які завжди прагнуть волі і польотів?

— Відділ культури – це дуже творча робота. Я любив її, любив колектив, гастролі, поїздки, фестивалі, концерти… Видавничі проекти були, було дуже багато чого цікавого, що надихало і давало крила. Я чомусь узяв із минулої епохи кілька фраз-лозунгів, які є дуже непоганими. «Не місце красить людину, а людина – місце!» Це один із них. На посаді я з колективом зробив багато корисного для району. Я пішов, а залишився музей Юрія Мейгеша у Раківці, залишилися дві школи мистецтв, Інтернет-центри, які створювалися дуже важко, але вони таки є! Залишилися люди і колективи художньої самодіяльності, які отримали звання, залишилися нагороди, які ми всі разом заслужили… А творча уява, воля і політ у мене були завжди. Навіть на менш творчих посадах J

— У Вас чудова інтимна лірика. Щоб писати такі вірші потрібно перебувати у стані закоханості?

— Так. Однозначно і незаперечно. Особливо це важливо для інтимної лірики.

— Усі милі, як діти. Але тепер, коли живу за межами Закарпаття, найчастіше хочеться згадувати вірші, написані по-нашому. Як оця співанка:

Жінська співанка за серенчу

Залетіла в хлів синиця,
В мене ґазда ги косиця.
Я го люблю тай сокочу,
Вбы дагде уд ня не скочив
Ниґда шуга.

Кажут люди: «Хлопе милый,
Не буде з пса солонины!»
Ош гуляв ись – дале будеш,
Ты за жоны не забудеш
Шуга амінь.

Де бы мы з тобов не были,
Всі тя жоны там любили:
Очи на тя упуляли,
Сорочкы на собі рвали
З рукавами.

Я тя люблю, ги пес кістку,
Ги огинь – з березы тріску,
Не уддам тя я никому,
Мусит быти всьо по мому,
Ги я кажу.

Серенча – ото ги потя,
Я го ймила – ввін не хотів.
Я го ймила – вже не пущу,
Най пасулю в сіньох лущит,
Діти бавит.

А я людьом не повірю –
Пірву пысок на паздіря,
Ко вповість, ош мы не пара,
Най пуд ним земля ся зарве,
Айбо нараз!

Залетіла в хлів синиця,
В мене ґазда ги косиця.
А я в нього ги вта ружа,
Мы паруємеся дуже –
Серенча йсе!

А я в нього ги вта ружа
Мы паруємеся дуже –
Та заткайся!


— Кого читаєте? Хто Ваш улюблений автор і з сучасників, і з класиків?

— Читаю багато, але хочеться ще більше. Тепер у мене на столі шикарне видання Марка Грушевського і Зенона Кужелі «Дитина у звичаях та віруваннях українського народу», яка вийшла завдяки старанням Ірини Ігнатенко, до речі, авторки унікальних книг про чоловіче і жіноче тіло у традиційній культурі українців. Отримав поштою книги поезії Антонії Цвід та Світлани Луцкової. Люблю Таню П’янкову, її поезію і прозу. Читаю і перечитую Анатолія Кичинського, Ігоря Павлюка, Богдана Томенчука, Леоніда Талалая, Петра Скунця, Дмитра Кременя, Маріанну Кияновську, Василя Густі, Олександра Косенка, Стаса Бондаренка непередбачуваного Івана Драча, вулканічно-небезпечну емоційно насичену закарпатську жіночу поезію, Ірину Надворну, яка чомусь нічого ніде не публікує останнім часом… Плужника, Зерова, Маланюка… Якщо ж говорити про прозу, то це Дмитро Кошеля, Володимир Шовкошитний, Оскар Уайльд, Екзюпері, Джек Лондон, Йосип Струцюк, Мо Янь, Вільям Голдінг, Мирослав Дочинець, Патрік Зюскінд, Гемінгвей, Ремарк, Фройд… До близьких мені ще можу назвати моїх друзів, з якими спілкуюся, живу, працюю, презентуюся.

— Ви видали майже два десятки книг (може вже й більше). Яка з них давалася найважче: у плані видання чи написання…

— Найважче видавалася перша – сім років. Тобто, першою мала вийти книжка у видавництві «Карпати», але через кризу, розвал імперії, нестачу коштів та інші причини вона так і не вийшла. Першою стала «Загублене мовчання», яка вийшла у столичному видавництві та розійшлася по всьому світу у країни, де була українська діаспора. Відтак мої твори із цієї книги публікувалися у журналах у Канаді, Чехії, Австралії… Ця ситуація переконала мене в тому, що у житті немає нічого поганого – просто хороше інколи треба вміти дочекатися J

— Назвіть свою настільну книгу.

— Ха!.. Настільну? Певно, настільною у мене є та, яка тепер пишеться. Така є.

— Вас багато років поспіль мають за честь запрошувати старостити на весіллях. Чи змінюються з часом «посадові інструкції» старости на закарпатському весіллі?

— Певно, ви вже прочитали мій роман «Експрес-наречений». У ньому є декілька, як ви кажете, «посадових інструкцій». До речі, цю книгу найбільше читають і люблять чомусь на Волині, у Києві та у Свалявському районі Закарпаття. Думаю перевидавати цю книгу, бо залишилося буквально кілька примірників. Але повернемося до питання. Інструкцій, як таких, не має бути взагалі. Староста має відчувати публіку і створювати атмосферу. А головне – він повинен знати традиції. Бо якщо не знає як треба відказувати молодят, рвати барвінок, плести вінки, проводити молодичин танець – може дістати «фийсу в пличі», як кажуть у Лисичові.

— Якби можна було почати життя, скажімо з років… 22, що б Ви змінили?

— Нічого. Мене все влаштовує. Я щасливий, що маю можливість здобувати життєвий досвід у цей далеко не простий, але дуже цікавий час.

— Якби з машиною часу можна було перенестися в іншу епоху, щоб Вам хотілося побачити у минулому чи майбутньому?


— У минулому?… Певно, хотів би побувати у райському саду. Звірі, птахи, рослини, голі люди… Це мало бути дуже красиво. Ще мені цікаві середні віки, коли спалювали відьом. А то були жінки, які мали дар Божий. Вони багато чого знали, мали розвинену інтуїцію, могли передбачати події… Тому вони були небезпечними, як і справжні поети у всі часи. Тому їх боялися і спалювали. Люди завжди бояться того, чого не можуть пояснити… А про майбутнє… Я б хотів пожити у епосі партнерства, коли не буде війни, конкуренції і боротьби за виживання. Осередки такого життя уже є. Наприклад у Америці, у Франції… Таке життя теж дуже наближене до раю: розвинені технології, екологія, братерство, творча праця, рукотворна краса у поєднанні з природою… Ну і, звісно, голі люди.

— Розкажіть трохи про себе, як про людину. Чим захоплюєтесь, як проводите вільний час, куди подобається мандрувати?

— По-перше, я справді людина. Люблю життя у всіх його проявах. Я життєлюб і працеголік. Практично, вільного часу не маю. Їжджу з презентаціями книг по Україні, поєдную презентації із пізнанням нових місць, переконуюся, що ми не знаємо своєї країни… Люблю парки, особливо Софіївку в Умані. Дніпро, Дністер, Боржаву, гори, Коростень, Ужгород, Мукачівський замок, Одесу, Львів, Запоріжжя, Хортицю… Люблю кіно і хорошу музику. До речі, у мене і вірш такий є «Люблю». Там більш докладно про це все. Він є на сайті Поезія.орг, на моїй сторінці. До речі, там у мене 333 333 читачів саме нині. Саме у час, коли я відповідаю на ці питання, хтось зафіксує, що саме він є 333 333-м і отримає від мене у подарунок книгу.

— Більше ста віршів із Вашого доробку стали піснями. А яку музику подобається Вам слухати?

— Хорошу музику люблю. Бреговіча, Гудаків наших, Рокаш, Океан Ельзи, Генадія Мясоєдова, Квітку Цісик, Мирослава Скорика, Баха, Вівальді, Моріконе… Частіше слухаю ніжну інструментальну музику: гітару, скрипку… І народну пісню. Більше закарпатську, бо закарпатці найвеселіші серед українців. Коли уся Україна плаче, Закарпаття сміється. Хоча і плакати вміємо добре!

— Що можете порадити початкуючим авторам?

— Більше читати. І не тільки себе улюблених, але і класику, перевірену часом. А ще – не боятися редагувати і скорочувати власні тексти. Епоха надшвидкостей не любить багатослів’я.


— Що Вас надихає? У кожного творця повинна бути Муза…

— Надихає краса життя. І Муза. Вона, звичайно, є. І це, безперечно, жінка.

— Поділіться якоюсь кумедною історією, чи такою, яка залишила в житті приємні спогади.

— Якось на весіллі до мене почала загравати жінка. Чужа. А я працюю старостою. Це було у селі… У моєму рідному селі, розумієте? А у мене робота, а вона на мене дяку має, а я зайнятий, і дяки у мене ни є. Бо… Ну, це тяжко пояснити. А вона мене на танець запрошує. І обійматися хоче. І ще чогось хоче, але я роблю вигляд, що не розумію, чого саме. Бо я на роботі, розумієте. А може я помиляюся? Може я розумів, чого вона хотіла? Але… Ну… Я якось почав її уникати, підходити до інших столів, відмовлятися танцювати з нею… Але, жінки вміють добиватися свого. Так! Мушу зізнатися, що вона вкрала мій мікрофон. Дорогий такий. Без шнура… І що вона з ним потім робила???

— І анекдот від Василя Кузана…

— Старі мисливці Борис із Заднього і Юра з Довгого пішли на вадаску. Раптом із корчів не дорогу ускочив олень.
– Но, – каже Юра, цілячись із карабіна – типирь увін може писати заповіт, – і стріляє.
Олень поникав зверхньо на чоловіків і скочив назад у корчі.
– Майже до нотаріуса побіг, – каже серйозно Борис.

Марина АЛДОН, zakarpatpost.net

Фото: Михайло НОСА

Рідні тобі поети відлітають у вирій. Ні, вони не помирають. Просто припиняють творити, спілкуватися з тобою неримовано. Просто не дзвонять, не кажуть: «Привіт!»… А їхні твори чомусь прочитуються тоді по-іншому. Раптом починаєш вловлювати інший зміст, недоступний тобі тоді, коли автор був поруч. Усе ніби на місці – ніхто не поміняв жодного слова, але… З’являється підтекст, виникають нові образи, приховані від тебе раніше невидимою пеленою життя, обіймами щастя…

Нехай в любові я згорю,
Розсиплюсь прахом над землею.
Та все ж я запалив зорю,
І ця зоря була моєю.

Анатолій Криловець усе життя писав про кохання. Він боготворив, обожнював жінку, уособлюючи її з тим найвищим творцем-творінням, яке дає життя.

Це недозволене кохання
Таким вогнем вогненним дише.
Спали всі сумніви й вагання,
Мій подумки згрішенний гріше!..

Ще в силі я іти крізь біди
І в долі не просить пощади.
Моє пожадливе лібідо
Ще прагне жінки, а не влади.

Та вже життя мені не жити,
На повні груди не дихнути.
Це так, немов спекотне літо,
Яке потрібно перебути.

Коли ці рядки читалися минулого травня, чи минулого серпня, коли ми з Анатолієм мали спільні виступи, чи, навіть у день закоханих цього неспокійного 2017 року… Коли вони перечитувалися, то сприймалося більше оте, що у першій частині. Чи оте, хлопчачо-батярське з другої частини: «Моє пожадливе лібідо Ще прагне жінки, а не влади.» А тепер у них присутній холод потойбіччя. Хоча мова йде про спекотне літо… Чи про весну, яка не прийшла:

А весна, здається, не прийшла.
Скільки ждати ще її і поки?
Гріє душу споминів зола.
Тихо ворохобиться неспокій.

Не бува чудес і чудасій.
Хай життя снується казка сіра.
Сплив у вічність Теплий Олексій,
А тепла не відпускає вирій.

Все життя – мов авітаміноз.
Ніжністю б, любов’ю лікувати.
Можна вивчить шість десятків поз
І не научитися кохати.

…Як в часи старі, доцифрові,
Крутиш у минуле кінострічку.
Геракліта б’ють по голові
Ті ж граблі… Удруге зась у річку!

4 квітня 2012 р.

А ще якесь дивне передчуття неминучості. До речі, теж написане у тому ж квітні 2012-го року.

Бути світлом – безперестанно.
А я вичерпаю тепло,
Хай у тебе мене не стане,
Мов колись, коли не було.

Я не стану тобі в обузу,
Щоб нести кожен день біду.
Думав, що надихаю Музу,
Вийшло, що пожадав… П-піду…

Суще все до пори, до часу,
Домагальцю з загальних черг.
…В тихім світлі нема образи,
Тільки в грудях чомусь пече.

28 квітня 2012 р.

Звідки це? Адже життєрадісність та оптимізм Анатолія зашкалювали. Щирий, завжди із відкритим обличчям, повернений до людей, до друзів, до світла, до сонця. Усміхнений, іронічний, жартівливий

Чоловік

Лишилось ще з дитячих літ
(Про юність нічого й казати):
Увесь стрункий жіночий світ
Жагуче хочеш обійняти.

Благословенна вічна хіть –
Не тіла, а душі потреба.
В майбутнє з тьми тисячоліть
Шалений крик летить до неба:

З одною – з усіма пошлюб!..
О, де ти, справжності основа?..
Всім однолюбам однолюб,
Всім казановам Казанова.

Але, не дивлячись на це – така бентега у поетичних рядках. Така незатребуваність почуттів. Стільки нерозділеної любові!
Розумом непрошений – лиш очей запросини.
Скільки вересневого в грудях ще тепла!
Простягаю дівчині яблуко із осені.
Тільки б прийняла його, тільки б узяла.

У травневу молодість не пущу я холоду.
Хоч і беззаконник я, та шаную цвіт.
Ти візьми це яблуко. Скільки в ньому солоду!
…Ув очах вагається кароокий світ.

Такий у його віршах іконопис любовних переживань! Стільки розпуки і жалю! Така музична неосяжність!
Свята великомученице скрипко,
Мелодією душу розколи…
Я часто зливсь. Я плакав дуже рідко.
Коли від щастя плакав я? Коли?!.

Смичок злітає, і співає рана.
Я скрипку до грудей собі тулю.
Моя кохана – скрипко тонкостанна,
Повік себе від тебе не зцілю.

Грай, скрипко, проминущі щастя звуки
І вічну муку світлого жалю…
Слова спливли. Але жагучі руки
Співатимуть, як я тебе люблю.

Комусь із великих любов являлася тричі. До Анатолія Криловця вона приходила двічі. Чи до його літературного героя? Але про це вже не скаже ніхто. Тільки його вірші привідкриють таємницю поетового серця.

Це кохання друге як спокута.
Проклени – благослови стократ.
Істина гірка, немов цикута.
Казанова мудрий, як Сократ.

Ще гримлять в душі ті самі грози
І краса чарує молода.
За юнацький пристрасний нерозум
Зрілість помірковану віддам.

Дерево пізнання як спокуса.
Тихий рай типовий, як тюрма.
Знаю: буде так, як бути мусить.
Права вже на помилку нема.

Розумом себе не обманути,
Вічносте, підсунься і прости.
Ця солодка мить ковтка цикути –
Світла хвиля в морі самоти.

Чого-чого, а самоти йому не бракувало. Як не бракує її кожному із справжніх поетів. Але самота для нього – це не мука. Це можливість усамітнитися і усвідомлювати, вкотре переживати пережите, думати про сенс життя взагалі, підносити його до рівня філософії…

Це життя – це смерті визрівання,
Що її ти у собі несеш.
Мчиш понад безоднею на грані,
Та хіба від себе утечеш?

Це любові згарище схололе
(Іскри в ньому вичахли усі).
Тільки ніж тупий у грудях коле –
Йде і йде навколо, по осі.

Цю любов та взяти й поміняти,
Та щоб ярим криком – в безбереж!
…Боже, це ж усе життя втікати,
Поки сам себе не здоженеш.

Чи він себе наздогнав? Чи віднайшов себе у вирі любові? Чи то любов наздогнала його і він не зміг пережити тієї зустрічі?...

Шлюб такий – синонім целібату,
Дров рубання в горобину ніч.
Аж до третіх півнів їх рубати,
Поки не закриє ранок віч.

Як гнітить важка стерильність вати!
Вкотре вже повторений урок:
Це ж любити – наче ґвалтувати,
Наче вірш завчати назубок.

Ніч суцільну з часу круговерті
Визволить світанок небуття.
Рано цю любов назвати смертю,
Пізно вже назвать її життям.

З висоти незбагненного досвіду, з-за межі, за яку йому вдалося колись заглянути внутрішнім поглядом, поет звертається до жінки так, ніби промовляє до самого життя:

Я від тебе хочу небагато.
Не введу в нещастя і біду.
Лиш погріюсь край твого багаття
І піду.

Небагато… Та і що він міг узяти від життя за якихось 56?... Писання дисертації, виховання сина, створення нових відділень в улюбленій Острозькій академії, проблеми на роботі і вдома, видання книг, кардинальні зміни у житті, ще проблеми, видання українсько-канадського альманаху, знову проблеми, проблеми, проблеми… І раптом підступний інсульт.

…Як аморально буйно ліс росте.
Грядуть нові хрести і домовини!

26 червня 2016 р.

Ще і року не минуло з часу написання цих слів. А вже

Нема назад коханій вороття.
А тіні мертвих темно-бузинові.
Шумить безмовно річка забуття,
Навіки розлучаючи з любов’ю...

Легенда сива з темені зрина...
А мо’, це сон, а може, це примара?
О ні, я чув: зірвалася струна
Чийогось серця... Лиш бринить кіфара...

Сумно… Згадуєш про Поета і думаєш про себе його словами:

Це життя легке, немов пір’їнка.
Дмухне час – і подих віднесе…

Але більше згадуєш про нього. Про зустрічі в Острозі, Львові, Рівному, Києві… Про розмови на теми літератури і життя… Про життя, яке він любив до нестями.

Як самогубцю глибина,
Манили вічі.
І серце тенькнуло: вона
Її – у вічність!

Чуттів моїх високий біль,
Сльозино в оці!
Не перебродить буйний хміль
У кислий оцет.

Уп’ється інший при вині
Твоїм назавше.
Яка солодка ти мені,
Неспита чашо!

Чаша залишилася неспитою. І залишилися щирі вірші, яким віриш, які залишаться з тобою допоки житимеш ти.

Сповняться і мрії, і надії.
Лиш потрібно дуже захотіти.
…Я тебе затримати не смію.
Я тебе не зможу відпустити.

Василь Кузан, друг

Багато хто із шанувальників творчості Івана Гентоша буде щиро подивований, коли відкриє цю книгу. Адже до сьогоднішнього дня ім’я автора асоціювалося із добрим гумором, із щирою пародією, із веселим та дошкульним пером. А тут:

Все блищить від вологи,
Дощ стікає по шибках…
Звуки бризок й химери
На віконному склі.

Із часів соціалістичного реалізму ми звикли до того, що дитячий автор пише дитячі вірші, лірик – лірику, а гуморист творить байки і римує анекдоти із життя. Три попередні книги Івана не вносили сум’яття у душі читачів – усі чекали від нього продовження пострілів по творах авторів, які спричиняли у душі пародиста веселий відгук. Та не тут то було. Перший розділ взагалі вражає нас громадянським надривом, публіцистичністю, безапеляційністю і твердістю позиції, глибинним і переконливим патріотизмом. У цих рядках стільки болю, стільки тривоги за свій народ і любові до своєї нації, стільки чоловічої рішучості захищати рідну землю, стільки незламності і непохитності позиції, що навіть вороги проймаються повагою.

Краще бути круглим сиротою,
Ніж гарантом мати москаля.

Вірші, які писалися у часи Революції Гідності, у період погано прихованої пропагандою північного сусіда російсько-української війни, вірніше, визвольної війни українського народу від російсько-фашистських загарбників надзвичайно документальні і несуть дух часу. Можливо, ці письмові свідчення очевидця, цей зріз стану душі однієї людини у складний для держави час, їх історична цінність набагато більша, ніж художня, але про це ми зможемо говорити років через п’ятдесят. А нині читаємо і переймаємося відчуттями щирого, доброго, миролюбного чоловіка, який змушений брати до рук особливу зброю і захищати духовну територію України.

Толерантні до саморозп’яття?
Знов готові «платити ціну»?
Тож давайте прозріємо, браття,
І назвемо війною війну.

І не маймо до вовка довіри,
І у серці жалю – ні на мить!
Світ нам вірить, все бачить і вірить,
Але вміймо себе боронить!

Переживаючи високі патріотичні почуття Іван, разом з тим, залишається люблячим чоловіком, мудрим батьком, мужнім лицарем і людиною з почуттям гумору. Окремі тексти вражають мелодійністю і пісенністю і змушують дивуватися: як це так, що їх до сьогоднішнього дня ніхто не співає. Як наприклад, оцей романс:

Усмішка на вустах – і закипає кров,
І ямочки такі, немов були учора…
А кажуть друзі мов, а кажуть друзі мов,
А кажуть друзі мов ви кимось іншим хвора.

Слово Івана Гентоша лягає довірливо і щиро на серце читача. Без пафосу, без штучності і постмодерних штучок, без посередників. Так, наче мова рідної неньки, колискової пісні, батьківської молитви…

Потаємний зміст набрали речі –
Із небес зірниця спогляда,
Як благоговійно на Святвечір
За вертепом ходить коляда…

Можна ще цитувати і цитувати, говорити і говорити… Адже Іван заслуговує на те своєю багаторічною працею в царині красного письменства. Він майстер, який шанує письменницькі традиції і намагається вібрації своєї душі на протязі перехідних часів передати римованим словом. Але завдання того, хто пише передмову – зацікавити читача. Сподіваюся, я Вас уже зацікавив.

PS. Я спеціально, порушуючи правила, не вказував ні назви цитованих віршів, ні сторінку. Читайте, шукайте, отримуйте насолоду від щирості і справжності поетичного слова.

Василь Кузан, поет
2014

Перед Новим роком завжди хочеться покращити собі настрій, знайти причину для усмішки, для свята, обходячи якимось чином нав’язливе приниження всіма телеканалами рідної мови та титульної нації, обминаючи опускання культури, інтелекту, моралі, інтелігентності, порядності на нижчий щабель різними талант-шоу, обходячись без допінгу бізнесу у світі своєї щирості і душевної щедрості. Найкращий спосіб для цього – читання книг. Серед усього можна знайти саме те, що потрібно саме у цю хвилину і саме для покращення внутрішнього стану, який постійно намагаються вивести з рівноваги, поляризувати, сформувати стереотипи, згідно з якими будеш жити усе своє життя. Але ж ти не хочеш піддаватися загальним тенденціям, ти ж не хочеш бути, як усі!
Перебираю свіжі книги, які поповнили мою бібліотеку цього року. Чудова інтимна лірика, розумні романи, наукові праці, книги літературознавців та мандрівників із автографами, рідкісні альбоми і видання, подаровані мені зовсім недавно. Але це все потребує праці, а мені тепер хочеться відпочинку, легкого гумору, тонкої іронії, стьобу, підколок і тої ж таки роботи розуму, але веселої роботи, безтурботної і, якщо хочете – безвідповідальної. Бо вічно відчувати відповідальність на плечах – теж саме, що розвантажувати вагони на вокзалі: хочеш того чи ні, а починаєш горбитися під її вагою. Про які крила, про який політ фантазії і гумору, про яку легкість тоді говорити?
А на полиці поруч – ось воно! Саме те, що мені потрібно. «200 пострілів на ПМ» Івана Гентоша, книга пародій, результат перебування пародиста на сайті Поетичні майстерні. Бо ПМ – це не пістолет Макарова, а скоріше «Поетичні Мішені», як зазначає автор у передньому слові. Для своїх іронічно жартівливих пародійних пострілів львівський стрілець обрав як знаних уже на Україні письменників, так і початкуючих, тих, хто робить перші кроки в літературу, але робить їх настільки талановито і яскраво, що варто його підтримати і направити добрим гумором і щирою дружньою, хоча і не прямою і не втаємниченою, але веселою порадою. Серед тих, у кого влучив пародист: Павло Вольвач, Роман Скиба, Валерій Хмельницький, Павлюк Ігор, Сергій Осока, Маріанна Шутко, Катерина Матвеєва, Оксана Яблонська, Кучерук Віктор та багато інших, всього близько вісімдесят чоловік.
Жанр пародії у нас майже відсутній. Але це цілий пласт культури, покликаний очищати і шліфувати, спрямовувати і корегувати, виконувати роль цензора і редактора, впливати на тих внутрішніх цензорів і редакторів, які сидять у кожнісінькому з нас, незалежно від того пишемо ми, малюємо, співаємо чи займаємося іншими корисними і не дуже справами. Колись я з нетерпінням чекав по телебаченню передач з відомим пародистом Олександром Івановим. Його тонкий і влучний гумор та іронія зачіпали за живе навіть людей далеких від літератури – посміятися хотіли всі, а з гумором, як і з усім іншим, у радянському союзі було тугувато. На Україні мені відомі тільки два активні представники цього жанру – Ярослав Чорногуз та Іван Гентош, до речі, обоє вони іноді обмінюються пародійними пострілами. Є у нас і інші, але вони займаються цією невдячною справою тільки час від часу, нерегулярно і непродуктивно.
Іван Гентош - пародист, якого поети не бояться, а люблять. Хоча, здавалося б, за що любити людину, яка вишукує у твоїх текстах помилки, казуси, алогізми і використовує їх для того, щоб написати свій твір – це свого роду маленький плагіат. Але, виявляється, любити Івана не тільки можна, але і треба, бо всі його пародії базуються на любові до поезії і шані до поетів – живих людей. У його веселих творах відсутні злість, заздрість, зверхність... Вишуканий смак, тонке почуття гумору, висока повага до слова, елегантність висловлювань, вміння не висміяти, а усміхнутися разом із автором – ось те головне, що характеризує цього продуктивного і майстерного поета-пародиста. Саме завдяки цим якостям творчі люди Івана люблять, поважають і сподіваються, що і на їхні твори він колись та напише, хоч одну пародію. Адже пародія – це та ж реклама, це популяризація, це сміх, який продовжує життя всім нам – і авторам, і читачам. Мені в цьому плані вже пощастило, я теж попав під приціл і в книгу, за що щиро дякую новому другові і, як нещодавно виявилося, тонкому лірику, чудовій людині – Іванові Гентошу.
Оце вже хочеться процитувати щось. Та, як на мене, у книзі є суттєвий недолік: оригінальні твори подаються повністю, повним текстом. Та і пародії майже всі завеликі. Інколи навіть здається, що Іван написав пародію, усміхнувся, поставив крапку, а опісля поспав, подумав і вирішив дописати, щоб рана була не такою болючою, щоб автор оригіналу не образився, щоб його реакція не була аж занадто агресивною, адже буває і таке, особливо, якщо у того відсутнє почуття гумору. Але звідки знати наперед у кого на сайті є це почуття, а у кого його немає? Але з іншого боку – може і правий пародист, може тому його так і люблять. І він любить. Навіть тих, кого пародіює.
«о ця любов
сильніша смерті
живімо вкупі
сотню літ
кохання наше
в коловерті –
до раю
з раю переліт

хіба один раз
на півроку
зо дві хвилини
а чи сім
пошурхаємо
листя в парку
ще поки сніг
не долетів»
Олесь Дяк «о ця любов…»

Пародія називається «Квартальне»:

Чекаю.
Листя вже опало…
Час вибивати
Клином клин?
Раз на півроку –
То замало.
Чекай, чекай –
І сім хвилин…
Ще гірше дві…
Скручу цигарку –
Ну де той рай,
Кохання шквал?
Пошурхати би…
Листя в парку
Ну хоч би, мила,
Раз в квартал!

Тонко, інтелігентно, усміхнено, влучно підмічено, підкреслено, акцентовано, спародійовано. Можна б процитувати ще, та краще – шукайте книжку.
Інколи здається, що творіння Івана Гентоша можна сприймати як автономні незалежні тексти, варто йому було тільки вказати на автора натхнення. Але, як казав один відомий мудрагель, маємо те, що маємо. А маємо ґрунтовну книжку легкого незлобливого доброго гумору, далекого від політики і близького кожній нормальній незаангажованій і незазомбованій людині. А всі ми саме такі. Бо читаємо.

Вчора я вітав по телефону своїх друзів з Різдвом Христовим. Одна знайома похвалилася, що Різдво вони празнують у її батька, бо у нього шостого січня день народження.
Чомусь мені подумалося, що люди, народжені в святкові дні, як от у новорічні, різдвяні чи великодні, в чомусь виграють. Але не завжди, бо, до прикладу, готуючись до Різдва, ми частенько забуваємо про свята меншого масштабу. Так, ми, майже всі забули про день народження нашого великого поета, Героя України Василя Семеновича Стуса. А він народився саме шостого січня 1938 року.
Василь Семенович відомий більшості читаючої публіки саме як герой. Його патріотична лірика, громадянська позиція, життєвий шлях, жертовність, готовність віддати життя за Україну, яка стала реальністю, малюють у нашій уяві сильну людину, не здатну на сумніви та інші людські слабості. Саме таким і має бути герой. Але герой не має перетворюватися на ідола. Ідолопоклонство принесло багато шкоди нашому суспільству, нашій нації, нашій національній свідомості. Тому, приносячи квіти на могилу Василя Стуса – героя, я хотів би, щоб ми не забували і про Василя Стуса – людину. Людину, яка любила, страждала, боялася, сумнівалася, але переборювала в собі ці страхи і сумніви і піднімалася над ними.
Тому сьогодні хочу запропонувати читачам кілька віршів великого Василя Стуса, які характеризують його з іншого, не канонізованого боку. Це теж Василь Стус. Ніжний лірик, тонкий і стильний майстер еротики, чуттєвий мужчина, готовий стати на коліна перед красою жіночого тіла, перед неповторністю її чистої і грішної одночасно душі.

* * *
Заколиш мене,лукава,
Може, грішна, може, чиста,
Змовкне слава без угаву,
Ніч приспить обох, імлиста.

Срібний місяць напівповні
Визирає з-поза хмар.
Принеси дари жертовні
На нічний олтар.


Відлюбилося

Відлюбилося.
Відвірилося.
Відпраглося.
День врівноважений,
як вичовганий валун.
Поступово перетворюешся
на власний архів,
дорогий,
мов померлий родич.
Нічний ставок попід соснами,
книги, самота -
більше не зворохоблюють.
Світ - міріадом досяжних мет.
Забаганки - здійсненні.
Простягни руку попереду -
схололими пальцями
відчуєш самого себе.
Спокій
вичинений.

Над осіннім озером

Цей став повісплений, осінній чорний став,
як антрацит видінь і кремінь крику,
виблискує Люципера очима.

П’янке бездоння лащиться до ніг.

Криваво рветься з нього вороння
майбутнього. Летить крилатолезо
на віття виголіле. Рине впрост
на утлу синь, високогорлі сосни
і на пропащу голову мою.

Охриплі очі збіглися в одне -
повторення оцього чорноставу,
насилу вбгане в череп.
Неприхищений,
а чуєш, чуєш протяг у душі !



Мов лебединя, розкрилила

Мов лебединя, розкрилила
тонкоголосі дві руки,
ледь теплі губи притулила
мені до змерзлої щоки,
сльозою темінь пронизала,
в пропасниці чи маячні
казала щось — не доказала.
Мов на антоновім огні,
не чув нічого і не бачив,
в останньому зусиллі зміг
збагнути: все. Тебе я втрачу,
ось тільки заверну за ріг.


На Лисiй горi догоряє багаття нiчне

На Лисiй горi догоряє багаття нiчне,
I листя осiнне на Лисiй горi догоряє,
а я вже забув, де та Лиса гора, i не знаю,
чи Лиса гора впiзнала б мене.
Середина жовтня, пора надвечiр'їв твоїх,
твоїх недовiр i невiр i осiннього вiтру.
I вже половина життя забуваеться. Грiх
уже забувається. Горе i радiсть нехитра.
Середина жовтня — твоїх тонкогорлих розлук,
I я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,
чи я вже помер, чи живу, чи живцем помираю,
бо вже вiдбринiло, вiдквiтло, вiдгасло, вiдграло навкруг.
Та досi ще пахнуть тужливi долонi тобi,
I губи гiркi аж солонi i досi ще пахнуть,
I Лиса гора пролiта — схарапудженим птахом,
I глухо, як кров ув аортах, надсадно гудуть голуби.


Мені здається, що живу не я

Мені здається, що живу не я,
а інший хтось живе за мене в світі
в моїй подобі.
Ні очей, ні вух,
ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий
в своєму тілі. і, кавалок болю,
і, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис.
Ти, народившись, виголів лишень,
а не приріс до тіла. Не дійшов
своєї плоті. Тільки перехожий
межисвітів, ворушишся на споді
чужого існування.
Сто ночей
попереду і сто ночей позаду,
а межі ними - лялечка німа :
розпечена, аж біла з самоболю,
як цятка пекла, лаконічний крик
усесвіту, маленький шротик сонця,
зчужілий і заблуканий у тілі.
Ти ждеш іще народження для себе,
а смерть ввійшла у тебе вже давно.


В трансі

Ти ніби хвиля.
Хвиля піді мною
На мить застигла,
На єдину мить,
Гойднула раптом
Злегка головою
І виросла
І вигнулась дугою,
А лук не лопне,
Лук любов’ю снить.
Шалено вітер
Обрії гойда.
Вже мариться –
Вітрило світанкове
На обрії заграло загадково
І йде назустріч.
Прагни. Не біда.
Ні, не біда,
Що хтось на абордаж
Спішив зійтись
У боротьбі гарячій,
Неголена кололась борода,
І руки прагли,
І уста юначі.
Так довго прагнув
Я тоді борні,
Забракло слів,
І руки мов набрякли,
Ніч відступала
Крізь кривавий сон.
Я йшов по втомі.
Ти ж, потиху, плакала.


2012

Автор: Василь КУЗАН
№1(33) 14.01.2011

«Знищення власної книжки подібне до самогубства» – кажуть письменники брати Капранови, яким, разом із іншими літераторами (було таке), доводилося публічно спалювати рукописи для того, щоб привернути увагу політиків до проблем книговидання в Україні. Але наша розмова з найвідомішими близнюками країни не тільки про проблеми, а й про багато інших надзвичайно цікавих речей, які надихають, створюють атмосферу, які допомагають і заважають, які підносять і убивають дух, які пробуджують і спонукають до дії… У світі подвійних стандартів подвоєна думка братів Капранових вселяє надію на єдність нації та її інтелектуальних лідерів.

Чи часто кожен із Вас думає про те, як би в даній ситуації вчинив інший? Відчуття роздвоєння особистості часом не відчуваєте?

Ми не тільки думаємо про те, як вчинив би інший – ми здебільшого разом приймаємо рішення. Це важко пояснити людям, які звикли жити самі, але у нас процес обговорення ніколи не припиняється, ми постійно думаємо вголос, спілкуючись один з одним, оскільки звикли бути разом з першого дня існування. Тому у нас не роздвоєння особистості – а навпаки, об’єднання. Є особистість одного брата, є особистість іншого, а є спільна особистість, яка об’єднує обох. Знов-таки, це важко зрозуміти тим, хто народився і живе сам. Певно, подібну єдність відчуває дитина і мати у перші дні після народження, коли ще не розірвано духовного та фізіологічного зв’язку між ними.

Ви є авторами багатьох проектів: «Зелений пес», «Книгоноша», «Друг читача»… Який із них вважаєте головним?

Безперечно, наш головний проект – «письменники Брати Капранови». Власне, він і був причиною появи інших проектів. Так, 1998 року, коли ми приїхали до України і вважали, що вже час познайомити читачів з нашою першою книжкою «Кобзар 2000», з’ясувалося, що у нашій країні не видаються книжки. Зовсім. А отже, довелося організувати видавництво. Потім ми зрозуміли, що видавати книжки можна, але немає кому їх продавати – і організували дистрибуційну компанію, почавши з каталогу книжок поштою «Книгоноша». Потім зрозуміли, що книжці катастрофічно не вистачає інформаційного простору – про неї не пишуть, не говорять, не показують. Так з’явилася газета та сайт. Згодом постало питання молодих творчих сил – звідки їх брати та які перспективи сьогодні є для письменників та поетів, а отже ці думки вилилися у літературний сайт Гоголівська @кадемія» gak.com.ua. Потім почався погром української культури, і ми взялися за «Україну – зону культурного лиха». І так далі.

Ми б із задоволенням зосередилися виключно на творчості, але, певно, не вгадали з часом і місцем народження, отже, робота сама нас знаходить. А може, це і на краще?

Ваші книги Ви пишете разом чи доповнюєте один одного у процесі редагування?

Будь-яка книжка народжується у обговоренні між собою. І поки ми не вигадаємо її, триває процес голосного обдумування. Потім ми сідаємо до комп’ютерів – зазвичай для цього доводиться кудись поїхати, щоб решта справ не заважали творчості – і пишемо кожен свій шматочок. Потім міняємося шматочками і редагуємо їх, потім знову міняємося і редагуємо. Потім складаємо цілий твір і редагуємо його по черзі ще два-три рази. В результаті самі не можемо відрізнити, хто яке слово написав. Насправді романи створюються не на папері, а в голові, а наші голови з’єднані у одну, як би зараз сказали, мережу.

Вам більше подобається писати публіцистику чи романи?

Безперечно, більше подобається писати художню літературу. Але життя весь час підкидає теми та ідеї, які не втілиш у романі – хіба що взятися за антиутопії. Отже, коли накипіло, ми сідаємо до клавіатури і пишемо свої думки. Виходить публіцистика. Ми вважаємо, що література має займатися вічними питаннями, а публіцистика – актуальними, тому хотіли б, щоб наші статті старіли. Але, на жаль, більшість із них залишаються актуальними й досі. Може, через те, що суспільство не встигає займатися головним, а зосереджене на нових моделях мобільних телефонів та політиці. А може, через те, що ми довго думаємо перед тим, як сісти до клавіатури і не пишемо на перші-ліпші теми, а намагаємося намацати больові точки. В результаті вийшла книжка «Закон Братів Капранових», яка зібрала наші статті, які не втратили актуальності і, як ми розуміємо, не втратять її найближчим часом.

Спалювання рукописів публічно дало якісь результати? Наскільки можливим є вплив на ситуацію подібними акціями? Не тільки в культурі, в літературі, але і в житті?

Ми палили рукописи 2004-го року, коли Кабмін на чолі з Януковичем ввів ПДВ на вітчизняну книжку і практично зупинив процес видавництва в країні. Це був жест відчаю. Мабуть, тому він і подіяв – Верховна Рада швиденько взялася переглядати бюджет і за півроку ПДВ скасували. Щоправда, ці півроку простою відкинули вітчизняних видавців назад і в результаті галузь зупинилася у розвитку, але принаймні відновила свої позиції.

Подібні акції – право кожної людини. Письменник пише книжки і має право їх знищити. Гоголь свого часу так і зробив. Але це – щось подібне до самогубства. Зловживати самогубством не варто – це вже ознака психічних розладів. Так само, коли починають симулювати акції відчаю на поталу політичним цілям – виникають «псевдо-Майдани», які калічать їхніх учасників морально і розбещують організаторів, бо політики потім вважають, що усіх людей можна купити і поводяться відповідно.

Чи правда, що рукописи не горять?

Неправда. Горять. Самі бачили. Крім того, особисто ми втратили рукопис свого першого великого твору – роману «Адес», попри навіть те, що він існував і в електронній формі. Чи згорів, чи шляк його трафив – хтозна. Але шкода.

Закон братів Капранових впливатиме на рішення Верховної Ради?

Він уже впливає. Справа в тому, що цей закон не потребує голосування, так само, як закон всесвітнього тяжіння. Навіть якщо всі депутати проголосують проти – все одно буде діяти. Ви бачите самі, хто в нас при владі і розумієте, що ці люди не зацікавлені у тому, щоб їхні виборці читали книжки – адже тоді вони не проголосують за цих політиків. Політика розраховує на неосвіченого, бидлуватого і некультурного виборця.

Наскільки життєво важливим є для Вас національне питання?

Національне питання – це насправді питання виживання людства. Адже зникнення націй призведе до порушення гуманітарного балансу, так само, як знищення тварин та рослин призведе до порушення балансу екологічного. Земля не зможе існувати, якщо на ній залишиться два-три види тварин. Так само людство не зможе існувати, якщо буде зведене до кількох національностей. Приклад – дисбаланс політичний – протистояння соціалістичного та капіталістичного світів, яке мало не призвело до катастрофи. Будь-яка поляризація веде до зіткнення і вибуху, це не ми вигадали. Отже, для нас особисто, як людей зацікавлених у виживанні людства, національне питання є головним.

Виховані в радянській системі освіти наші люди середнього і старшого віку ще бояться слова «націоналізм». Чи може щось або хтось кардинально змінити ситуацію?

Націоналізм – це нормальна реакція нації на загрозу знищення. У нашій з вами крові є спеціальні тільця – лейкоцити. Коли людина здорова, їх мало, і це є показником, що все гаразд. Але щойно з’являється ворожа клітина чи інфекція, кількість лейкоцитів стрімко зростає, і всі вони кидаються на ворога. Обліплюють його і вбивають, хоч і самі гинуть.

Націоналісти – це ті самі лейкоцити, але для нації. Поки нація живе нормально, ніхто її не чіпає, націоналістів мало і вони не є агресивними. Але щойно виникає загроза здоров’ю нації, націоналісти активізуються, їх стає більше. Це – природній захисний механізм. Щойно Україна стане на ноги як країна, а українці як нація, кількість націоналістів зменшиться.

Судячи з Вашого кабріолета – ви є націоналістами…

Сподіваємося, це помітно не тільки коли дивишся на кабріолет. Письменник, на нашу думку, має знаходитися на вістрі проблем суспільства – тільки тоді його твори матимуть цінність для людей, а не тільки для нього особисто. Але ми – націоналісти-практики. Ми намагаємося творити національну культуру, об’єднувати національну інтелігенцію, збурювати національну думку. Однак не займаємося політикою і агітацією. Агітація розрахована на публіку, яка не любить думати головою, а ми пишемо для тих, хто любить цей процес.

Як Ви думаєте, що найперше приходить людям в голову, коли вони читають назву Вашого роману «Розмір має значення»?

Саме для того, щоб люди не велися на стандартні асоціації, ми на обкладинці помістили гарну дівчину з гарними розмірами. І роман, власне, про те саме – про стандарти та національні комплекси, які не варто зводити до гасел, які завжди є суперечливими. Роман для тих, хто любить думати.

У чому полягає філософія хуліганського роману?

Філософія – це любов до мудрості. Ми закликаємо читача подумати над традиційними проблемами українців – як ми себе бачимо, як ми бачимо сусідів, де шукаємо відповіді на всі питання. Поміркувати та посміятися над комплексами неповноцінності, які, на жаль, притаманні українцям. Ну і, звичайно, над тими ідеями, які сьогодні нав’язуються через інформаційний простір і є шкідливими як для людей, так і для культури. Зокрема, над ідеєю, що «гарна жінка» і «худа жінка» – це синоніми. Коли кожен філолог вам скаже, що «худа» – це синонім слова «погана», до речі, у всіх мовах світу. Тим більше, коли йдеться про те, що нашим жінкам нав’язують думку, що вони є негарними. Це злочин.

Ви часто хуліганите?

Якщо під «хуліганством» розуміти яскраву і незвичну поведінку – то часто. Якщо йдеться про крадіжки лампочок у під’їздах – то ні. Ми не любимо одноманітності і сірості. Ми намагаємося розбудити в людях цікавість до життя.

Важливіше хуліганити в книгах чи в довколалітературному житті?

Важливо, щоб літературу припинили сприймати як занудство. Що там казати – при слові «українська література» у більшості людей, особливо молодих, зводить щелепи від нудьги. Наша школа прищеплює дітям ненависть до читання взагалі, а особливо до читання української класики. Як це вдається – секрет, але діти, які ідуть до школи і хочуть навчитися читати, вийшовши зі школи, припиняють читати взагалі.

Тому ми намагаємося переконати людей, що книжка – це зовсім не страшно. Що книжка може бути цікавою і розумною одночасно.

Ви любите тварин?

Ми виросли в маленькому містечку, з дитинства годували курей, качок, кроликів, пасли кіз та корів. Тому тварин любимо – як живих, так і смажених.

Чому Ваш пес зелений?

Наш пес спочатку був жовто-блакитним, але п’яний друкар змішав фарби, і з жовтої та синьої вийшла одна зелена. Крім того, «Зелений пес» – це те, чого не буває, а ми дуже любимо займатися тим, чого не буває, зокрема популярною українською літературою. Ну і, врешті, є вірш Руданського. Так що ми даємо три різних версії – і читач сам може обрати потрібну.

Зовнішній вигляд, формат, оформлення книжок, які Ви видаєте, є нестандартними. Наприклад: «Кобзар 2000» потрібно читати з обох боків, «Vita nostra» Марини та Сергія Дяченків має суперобкладинку з вирізами, є у Вас серія книжок із зрізаними правими верхніми кутами… Наскільки для Вас форма є виразником змісту? Якщо, звичайно, вони якось пов’язані.

Форма книжки – це спосіб привернути до неї увагу. Погодьтеся, що кількість і різноманіття сучасних книжок роблять роботу видавця дуже складною. Адже книжку спочатку купують, а потім уже читають, так що до тексту дійде вже потім. А спочатку читача треба змусити книжку купити. От і стараємося разом з нашими редакторами та дизайнерами зробити книжку помітною. Звичайно, ми намагаємося, щоб книжку помітили саме ті читачі, на яких вона розрахована. Бо якщо оформити Дяченків як дамський роман, користі з того не буде ані для читачів, ані для Дяченків.

Меблі у Ваших квартирах схожі на книги?

Меблі у нашому будинку схожі на меблі. Ми любимо старі речі – забрали з маминої хати старий буфет, скриню, поставили їх у вітальні та використовуємо. А книжки є у великій кількості і на роботі, і вдома, вони хаотично розкидані по всьому будинку.

Хто із сучасних письменників є для Вас авторитетом?

Мабуть, для нас авторитетом був Павло Загребельний – не стільки як письменник, скільки як людина. Нам довелося з ним спілкуватися особисто – це був справжній патріарх. Зараз місце вакантне – при всій повазі до старшого покоління, жоден з них не має потенціалу для того, щоб стати авторитетом у всіх поколінь. Хіба що Ліна Костенко здатна, але через особливості її характеру спілкуватися з нею досить таки складно.

Кого із письменників розкручуєте тепер? Хто і з якими книгами стоїть тепер у черзі на видання у Вашому видавництві?

Криза наклала відбиток на видавництво. Подорожчала поліграфія, папір. А отже, процес видання нових книжок сильно загальмувався. У нашому видавництві усі письменники рівні, ми до всіх однаково уважні. Інше питання, що Дяченки, наприклад, самі працюють над собою і над своєю популярністю, а дехто вважає, що все мають принести видавці на блюдечку з блакитною облямівкою. Люди не хочуть працювати, а мріють прокинутися знаменитими, а це можливо тільки у тому випадку, коли знаєш, з ким лягати спати.

Чи важко Вам двом дійти згоди при прийнятті важливих рішень?

Важливі рішення не бувають легкими. Люди самі з собою сперечаються, коли їх приймають. Дійти згоди з собою для одинака – все одно, що нам дійти згоди між собою.

Чи важко Вам руйнувати стереотипи? Який зі стереотипів намагаєтеся зруйнувати тепер?

Стереотипи складалися роками, а руйнувати їх доводиться за один штурм. Але бувають корисні стереотипи, а бувають шкідливі. Наприклад, що українська література є занудною – це шкідливий стереотип. Ми, наприклад, взялися зараз видавати українських класиків у спеціальний спосіб – щоб вони ніяк не нагадували класику і не лякали дітей. Щоб дитина прочитали книжку, а тоді здивувалася: «Невже це та сама Ольга Кобилянська, що ми її вчимо у школі?»

Знайти в Києві Ваш офіс – завдання не із простих. Таке розташування надихає Вас на створення нових романів з детективно-хуліганськими сюжетами?

Розташування офісу – це питання не симпатій, а грошей. Київ – дороге місто, тому ми сидимо там, де маємо можливість. Але в цьому є й свої переваги. Нас складно знайти не тільки вам, а й контрольним органам.

У Вас є комплекси?

Діагностування – це справа фахівців. Не хочемо відбирати хліб у психотерапевтів та займатися самолікуванням. Поки що наші комплекси нам не заважають, отож, нащо їх тривожити?

У діловому світі Ви відомі принциповістю і вмінням дотримувати слова. Які ще чесноти вважаєте важливими для себе і для ближніх?

Ми намагаємося дотримувати слова, бо вважаємо, що спочатку все-таки було слово. На жаль, в Україні це не досить розповсюджена точка зору. Тому людей, які відповідають за сказане, ми поважаємо і намагаємося підтримувати стосунки.

Але в нашому віці і при нашому життєвому досвіді треба вміти спілкуватися з людьми, незважаючи на їхні недоліки, тим більше, що ці люди дарують нам себе як героїв. Отже, вивчення людських недоліків – це робота письменника, і тут уже не можна гребувати. Нам доводилося спілкуватися і з політиками, і з попами, і з убивцями, і зі стукачами – тут важливо тримати свою мораль неушкодженою, як лікар-інфекціоніст, який не хоче заразитися.

Розповісте свій улюблений анекдот про близнюків? Чи, може, найкумеднішу ситуацію, яка траплялася з Вами як з близнюками?

Ми не знаємо анекдотів про близнюків. А кумедні ситуації з нами припинили траплятися років зо п’ять тому – коли Україна довідалася, що нас двоє. До того ДАІшник міг просто з цікавості зупинити – що це, двоє однакових в машині? На початку нашої кар’єри в Україні міліція взагалі нами часто цікавилася – обличчя знайомі, але ще не пам’ятали звідки. Питали: «Ви не в розшуку?».

У дитинстві Ви мінялися ролями, виступаючи один за одного. В цьому я не сумніваюся, бо в мене сестри-близнючки. Вони, бувало, здавали екзамени одна за одну, бо були однакові, і навіть мама могла переплутати їх. Яка ситуація могла б змусити Вас виступити тепер один за одного, один в ролі іншого?

Ви не повірите, але ми не складали іспити один за одного, бо вчилися завжди на відмінно. Одного разу, коли у Віталія був апендицит, викладач сказала Дмитрові: «Знаю, як ви вчитеся, тому як ти складеш, так і йому поставлю». Так воно надійніше, ніж мінятися. Боролися один раз один за одного, бо один травмувався, а здавати фінал просто так не хотілося.

Ви ходите в гості один до одного на день народження?

Ми живемо в одній хаті і тому не ходимо в гості один до одного. Ми всі свята святкуємо разом.

Які ще свята вважаєте родинними?

У нас така велика родина – двоє чоловіків, дві дружини, четверо дітей – що нас не дуже часто запрошують в гості. А отже, всі наші свята – родинні. Ну, звичайно, окрім Водохреща, бо Дніпро у нас вдома не тече.

Яке найоригінальніше побажання дарували Ви близьким людям останнім часом?

Тости – це питання експромту. Є натхнення – є побажання. Ми не колекціонуємо вдалих фраз, але маємо про запас універсальне побажання: Жінкам бажаємо пам’ятати, що Чоловіка створено за зразком і подобою Господа, а значить, коли вони йдуть проти волі чоловіка, вони фактично ідуть проти Господа. А Чоловікам бажаємо пам’ятати, що їх Господь творив за своїм зразком і подобою, а Жінку – без зразка, без подоби, отже Жінка – це перше справжнє диво.

Що хочете побажати своїм читачам і братам по слову?

Читачам бажаємо не забувати читати книжки. Нас часто запитують: як можна допомогти сучасній українській літературі. Дуже просто – зайдіть до книгарні і купіть книжку. Це найкращий спосіб. А якщо ви будете робити це щотижня, українська література розквітне, от побачите.

Братам по слову – знов-таки нагадаємо що ми є творцями, а значить, подібно до великого Творця, маємо творити світ навколо себе. Творчістю, думками, вчинками – кожен з нас творить свій світ, і яким він буде, залежить тільки від нас. Будьте творцями свого світу – інакше вам доведеться жити в чужому світі, а це дуже і дуже незатишно.

Придбавши на Петрівці "Дванадцять обручів" Юрія Андруховича, я кілька днів ходив у піднесеному настрої, у стані передчуття насолоди, яку можна отримати від читання хорошої книжки. Але так сталося, що саме в ці дні мені до рук потрапив "Кур'єр Кривбасу" з матеріалом саме про цей роман. Оскільки журнали читаються легше, ніж книжки, я почав своє знайомство з новим твором корифея творчої молоді із рецензії, в якій автор "наїхав" на Юрія Андруховича всією вагою свого соцреалістичного слова. З його точки зору, "Дванадцять обручів" - це нудний, безсюжетний, грубо зшитий пасквіль на Антонича, поета, авторитет якого заважає жити Юркові, не дає йому самоусвідомити свою неповторність і єдиність на письменницькому Олімпі. Але найбільше з того матеріалу запам'яталося порівняння Андруховича зі священною коровою, недоступною для критики. Хоча саме цю тезу автор і заперечив своїм же матеріалом.

Отже, про корову. Загальновідомо, що на берегах Гангу ця тварина має особливий статус. Якщо їй, бува, заманеться розлягтися посеред вулиці на післяобідню сієсту, то всі двоногі перехожі чи проїжджі будуть із надзвичайною повагою виправдовувати такий вчинок. Можливо, ця врівноважена і мудра тварина в такий спосіб вирішила обміркувати швидкоплинність буття чи стан справ у Спілці письменників України, себто Індії, чи проблему росту надоїв на фермі якогось Раджі або в колгоспі "Великий шлях Ганді".

Якщо ж посеред дороги додумається розлягтися посестра тієї корови, але з берегів Дніпра, то реакція оточення буде цілком протилежною. По-перше: бідну тварину обізвуть москальським словом "карова", по-друге: відлупцюють палицею чи батогом і, по-третє: облагородять найцинічнішими лайками. Та, на щастя, нашим коровам про такі вчинки не спадає на думку.

Як не парадоксально, але теоретично одна і та ж корова може опинитися як в тій, так і в іншій ситуації. Становище письменника певною мірою аналогічне: ставлення до нього переважно диктується умовами і обставинами, які він, і не тільки він, зумів створити довкола себе та власних творів.

* * *
Отож, став я читати роман, виданий торік київською "Критикою" і оформлений фотографіями Ліни Кім, упереджено і прискіпливо. Перша третина занадто розтягнута, описова і нецікава. Невиправдано складні імена героїв, незрозуміле виділення окремих слів і фраз іншим шрифтом є тим, як тепер модно казати "тормозом" (я виділив би це слово курсивом), який створює перешкоди при читанні. Але ж є багато класичних творів з нудним початком. Головне знайти ключ, який, можливо, допоможе зрозуміти і виправдати філологічні вправи автора. Адже той є професіоналом, а професіонали у своїй справі промахів не допускають.

До речі, в рідній літературі професіонали у повному розумінні цього слова майже відсутні. Навіть лауреати національних премій не живуть з літератури. Дмитро Кремінь утримує сім'ю завдяки викладацькій діяльності, Петро Скунць видає газету, інші теж десь працюють. А відповідальні працівники Спілки письменників отримують зарплату за організацію літературного процесу та за соціальну роботу, а не за написання художніх творів. Між іншим, Олександр Пушкін отримував по два золоті за кожен поетичний рядок із державної казни. І чи була б відомою нам Болдінська осінь, якби поет, живучи в цьому селі, думав про збір урожаю на власній фазенді.

Проте залишмо у спокої москалів з їхніми стратегічними планами про славу імперії, а повернімось до професіонала Андруховича. Із самого початку роману, а саме - з епіграфа, і до його закінчення до певних висновків підштовхує постійна присутність поета Богдана-Ігоря Антонича як у тексті, так і у викликаних ним асоціаціях, відчуттях, уявленнях. Але конкретно про нього йдеться тільки в шостій главі. Хоча з точки зору читача (критика, рецензента, викладача літератури), це не глава роману, а дослідження львівського періоду життя класика української поезії.

Присутність літературного авторитета в художньому творі характерна і для нової повісті Михайла Рошка "Ревнощі з того світу", яка побачила світ майже одночасно з романом "Дванадцять обручів" у видавництві "Мистецька лінія". У Рошка неодноразово згадується Антон Чехов. Але там він виконує роль улюбленого письменника головної героїні (і автора), а в Андруховича Антонич є головним героєм сам. Хоча до цього висновку приходить не відразу і таки не кожен читач. Мені ж залишається тільки дрібниця: аргументовано довести висловлену тезу чи припущення. Останнє речення я теж виділив би курсивом.

* * *
Принаймні чотири речі свідчать на користь вищевказаного. По-перше, це вже згадувана присутність поета в романі. По-друге, сконцентровано цю присутність не тільки у творі, але і в житті Львова висловлено автором у нібито тексті пісні, яку виконує нібито група "Королівська крільчиха". Цей "цілком локальний гіт" доречно процитувати в авторському (Андруховича) правописі й теж виділеного курсивом.
старий антонич досі ще жиє
він ще не вмер у нього аритмія
у нього джез і він багато п'є
його любоффф солодка як повія.
старий антонич лазить уночі
із бару в бар у нього сну немає
вже триста років сови і сичі
над ним літають хто його не знає.

старий антонич ходить по землі
старого міста виклятого місця
його дівчатка ще такі малі
і смерть його ще дивиться на місяць.

Цей текст є одночасно і лейтмотивом роману, і есенцією його змісту, і ключем до розуміння. Але найбільше допомогти зрозуміти "Дванадцять обручів" може поезія самого Богдана-Ігоря Антонича. Поет Антонич і поет Андрухович мають спільного набагато більше, ніж шість літер в їхніх прізвищах.

Незрозуміле для пересічного громадянина подвійне життя Богдана-Ігоря спонукало ввести цю незрозумілість у роман, але Андрухович підходить до цього не традиційно, не поясненням заплутаності і неоднозначності проявів характеру Антонича, а створенням відповідної атмосфери в самому романі. Так подвійність життя передається подвійним стандартом мови автора. Навіть в одному реченні йому вдається поєднати високопоетичні, образні, метафоричні фрази із словами буденними, ненормативними, а іноді навіть і цинічними. Саме щоб підкреслити цю неодномірність, він виділяє окремі слова чи словосполучення іншим шрифтом. Це механічний і досить таки штучний прийом.

Це був третій аргумент. А четвертий, який може виявитися і не останнім: Андрухович вплітає в текст роману слова і фрази Антонича, часто навіть не беручи їх у лапки. Навіть назва розділу "Карузо ночі" є образом Богдана-Ігоря.

* * *
"Дванадцять обручів" є нетрадиційним, неоднозначним і багато в чому експериментальним твором. В одному із своїх попередніх романів автор експериментує грою зі словом. Тут він грається не так словами, як формою і способом подачі матеріалу. Інколи роман нагадує асоціативну поезію, в якій головне не те, що сказано, а те, що викликано сказаним у підсвідомості, думках та емоціях читача. За аналогією "Дванадцять обручів" можна назвати асоціативним романом, аналогів якому нема.

Мрію про написання саме такого твору автор вкладає в уста одного із своїх героїв, і це ще один ключ до розшифровування роману. А зашифровано в ньому, приховано від першого погляду ще багато чого.

Читаючи роман, я неодноразово ловив себе на думці, що якби Юрій Андрухович жив раніше, то міг би бути найкращим радистом Штірліца. Адже закодований ним текст німці навряд чи змогли б прочитати. Інколи автор сумнівається, чи прочитати, зрозуміти роман зможемо ми, його читачі, шанувальники, опоненти і критики. Саме тому він час від часу постає присутнім у творі власною персоною, стислими роздумами, короткими фразами, шпильками у свій же (автора) бік. Наприклад: докір про самоповтор при описі сцени на цвинтарі старих автомобілів. Саме тому він кілька разів робить не натяки, а відверті підказки, яких в одній тільки останній главі є декілька, і саме ці його сумніви ведуть до того, що і він, Юрій Андрухович, роздвоюється, стає Юрієм-Георгієм, Богданом-Ігорем чи Карлом-Йозефом... Але повернімося до роману.

Отож, головним героєм роману є Антонич, якого автор магічно розчинив в атмосфері, просторі, часі, словах - про це вже було сказано. Я не сказав тільки основного: Андрухович поселив часточки душі роздвоєного Богдана-Ігоря або часточки його роздвоєної душі в тіла дійових осіб, більшості дійових осіб (саме так, а не - героїв) роману, якщо не всіх. Але головним, так би мовити, домом для цієї неприкаяної душі Юрій обрав тіло Карла-Йозефа Цумбруннена, австрійця-фотографа, який "часто бачив Львів у снах".

Цумбруннен має подвійне ім'я. Він ділить себе між Україною і Австрією, між першою дружиною і коханою жінкою, між культурою і дикими звичаями, між мовою рідною і чужою, між власними принципами і вимушеним підкоренням чужій волі, між бажаннями і можливостями їх задовільнити… Та й, урешті-решт, між життям та смертю, між небом і землею. Карл-Йозеф є елементом, чужим системі. Зайвим. Непотрібним. Ворожим. Але він є чужим як іноземний громадянин, представник іншої цивілізації, іншого менталітету. Богдан-Ігор був теж чужим, але чужим по-іншому. Він був Поетом, який не вписувався в рамки, був людиною, не схожою на інших, він не хотів і не міг дотримуватися норм і законів, що панували тоді. А були то часи колективізації, індустріалізації, електрифікації, показової ейфорії, "головокружения от успехов" з одного боку і голоду, переслідувань, репресій, таборів, Гулагів, геноциду - з іншого. Тобто були часи подвійних стандартів.

Смерть Карла-Йозефа є такою ж безглуздою, як і смерть Богдана-Ігоря, безглуздою, але внутрішньо вмотивованою, обґрунтованою неможливістю жити далі, повною безпомічністю хоча б щось змінити.

Крім цього, душі обох після смерті не знаходять спокою. Вони мандрують, летять на захід, за місячним світлом.

"Я знаю, - писала в товстому блокноті Коломея Воронич, звертаючись чи то до Антонича, чи до Цумбруннена, - що Ти роздвоєний, але тому й вічний". І трохи далі: "Ти існуєш у двох версіях. Молодій - це коли Тобі вічно двадцять сім. Здається, саме стільки було Тому Поетові в ніч його смерті. І старій - це коли Тобі стільки, як Тому Поетові було б нині".

А на наступній сторінці тих-таки записів читаємо: "Учора ввечері моя маман з Пепою принесли звістку, що тут убили того австрійця-фотографа".

Іншу, значно меншу, частину душі Антонича Андрухович поселив в Артура Пепу, натуру тонку, вразливу, поетичну. До речі, ця частка душі теж прагне покинути тіло. Стан помирання Пепи, стан його клінічної смерті, видіння, що викликають асоціацію: Варцабич-Сталін та відчуття, описані настільки реально, аж до натуралізму. (Так само переконливо описано в романі і процес сп'яніння, яке відчуваєш "в натурі").

Крихти переживань Богдана-Ігоря Антонича, друзки його думок, речень, віршів, краплі переживань і відчуттів, ситуації реальні та спровоковані, образи місяця, смерті, вічності, страждання, любові, приреченості розсипані по всьому тексту. Та й сам поет у романі прозаїка є образом нереальним і навіть не збірним, а розсипаним. Його треба творити, збирати, ліпити, склеювати, відтворювати, оживляти.

І це повинен робити не хто-небудь, а сам читач.

* * *
І ще одне, на чому хочеться зупинитися, закінчуючи. Останнє слово я теж виділив би іншим шрифтом.

За свої 27 років земного життя Богдан-Ігор Антонич надзвичайно багато думав і писав про смерть. Як-ось у вірші "De morte І" (про смерть):
…Аж колись, аж за літ, може, сорок,
пересічна, звичайна людина,
ще побачу я правду крізь морок
і відкину геть кий пілігрима.
Прийде янгол і присуд мечем
на блакитнім напише папері,
прийде смерть і сріблястим ключем
відімкне мені вічності двері.

Магічна сила слова, сила міфу Антонича, що живе, дивним чином вплинула на Андруховича, вселила в нього ідеї новаторства, експериментаторства, змусила осмислити і переосмислити подвійність стандартів нашого життя на іншому рівні, а заодно і показати життя і творчість Богдана-Ігоря Антонича з іншого, можливо, віртуального боку.

До речі, Юрію тепер саме "за літ, може, сорок". З чим і вітаємо.

Про задоволення від прочитання, про шлюбних і позашлюбних дітей українських письменників, про нові пози, про смайлики, закарпатський феномен, шизофренію, провокацію, текстильну промисловість, про оргазм, про тактовність, гру словами, матюки і не тільки в новій українській поезії.



1. ЛЮБЛЮ НАДВОРНУ

Останні кілька тижнів я отримую задоволення від нової української поезії. Не розчаровуюся, а саме отримую задоволення. Бо читати є що, слава Богу, молодь росте, наступає на п’яти, обходить на віражах натхнення. Стіл у мене завалений збірками, що їх я повишукував по полицях і попривозив із останніх форумів, на яких вдалося побувати. А пощастило мені відвідати Славутич, Нетишів, Стрий, Острозьку академію, Київський «Медвін», Миколаївську «Книжкову толоку»… І, мушу зізнатися, чим більше читаю молодої, смачної української поезії, тим більше закохуюся в неповторну молоду закарпатську поетесу Ірину Надворну, яка першою своєю збіркою переступила межу регіональності і вийшла на загальнонаціональний рівень. Певно тому, що вона органічна, життєрадісна, світла, без пози, без нальоту штучності, без фальшивих цінностей, без бажання здаватися кращою, без шоубізнесової нахабності… Але, в той же час, і без зайвої скромності, що, як правило, веде у невідомість. Вона цілісна і зріла. Одночасно з тим – юна і натхненна, зайнята пошуками не себе в поезії і не поезії в собі, а пошуками суголосся, співзвучності своїх настроїв із передзвонами слів, із мелодіями мови та оточуючого світу – просто світу, який існував і, на жаль, існуватиме і без наших страждань, досягнень, здобутків... І, хоч як би це жорстоко звучало, але, і без нас. Саме так. Але, треба ще додати, що це все творення, весь цей процес пошуку – на відміну від пошуків і творчості її ровесників (а їй 20 травня 2009 року виповнилося всього двадцять, та ні – аж двадцять, бо це для нас двадцять – мало, а для неї – це ціла вічність) все це у неї виходить щиро, легко, вона пише, ніби граючись, – та не ніби, а просто граючись, граючись словами, фразами, ситуаціями, поза ми… – не перебивайте мене, – не позами, а поза миром і війною у їх глобальному і локальному, аж до побутового рівня, вимірах.

У своїх творах, яких не так уже і багато, Іра ніколи не стає в позу. Що? Я знову щось не те сказав? Не чіпайте мене. Я просто тренуюся писати прозу. Але справа не в тім, що її поза, якщо і присутня, то поза текстом, а в тексті лише позиція. Це я так думаю, так відчуваю, так сприймаю. І, до речі, не тільки я. І не тільки сприймаю. Вона спонукає переселятися у її світ, жити за її законами і, вільно чи підневільно, але слідувати за нею, як удав за кроликом. Чи навпаки: входити в її світ, як кролик входить у пащу удава? Та хоч як би там було – у цьому світі усе відносно. І в цьому, і в Іриному світі, і в світі її поезії також.



ЗАКАРПАТСЬКИЙ ФЕНОМЕН

Сьогодні на літературній поверхні, точніше – на поверхні укрсучліту, легко можна виловити багато нових імен. Дехто з них сам рекламується, інших розкручують визнані літературні метри, а деякі, вже досить таки відомі саме завдячуючи своєму таланту, можливостям Інтернету і завдяки відсутності лжескромності. Давайте виловимо когось і ми. Щоб порівняти. Чи просто познайомитися. А я спробую цим невеличким оглядом обґрунтувати свою позицію, свою закоханість у поезію Ірини Надворної. Але, ніби між іншим, хочу наголосити на тому, що, якщо ще зовсім недавно ми говорили про станіславський феномен і його потужне гроно авторів з Іваном Андрусяком та іншими, якщо ще кілька років тому ми інтенсивно обговорювали так звану «львівську школу поезії» з її жіночою хвилею та Галиною Крук, то тепер є всі підстави стверджувати, що з’явився в українській поезії нарешті і феномен закарпатський. Кілька 20-25-річних авторів Срібної Землі настільки дружно і потужно входять в літературу, що не помітити їх просто неможливо. Тим більше, якщо вони живуть і творять поруч. А розглядати їх окремо один від одного, звичайно, можна, та для чого це робити, якщо вони самі намагаються об’єднатися в мистецькі агенції, неформальні об’єднання, якщо вони постійно спілкуються, зустрічаються, беруть участь у одних і тих самих форумах, таким чином впливаючи на творчість одне одного. Але говорити про закарпатський феномен було б недоречно без загальноукраїнського тла. Тож поговоримо про молоду національну поезію.

Одразу хочу попередити, що я намагатимусь звертати увагу тільки на якісь загальні тенденції, ілюструючи їх конкретними уособленими прикладами. А розглядати будемо все, що вийшло друком чи потрапило на визнані поетичні сайти впродовж кількох останніх років.



БЕЗ КОМПЛЕКСІВ

Із того, що плаває на поверхні і кидається у вічі одразу, найближче до нас, тобто до закарпатців, – Андрій Любка. У мене є книга його поезії із претензійною і дещо психіатрично-шокуючою назвою «Вісім місяців шизофренії». Він, безперечно, талановитий хлопець, він не комплексуючи римує революції з полюціями і цим одним вже заслуговує на повагу. А ще він не любить Спілку письменників тому, що туди не приймають Сашка Гавроша, принципово не запиває горілку томатним соком (бо так роблять усі члени Спілки письменників) і намагається зовнішньо, навіть поведінкою, рухами, інтонаціями, манерами, позами (знову пози!) бути схожим на Юрія Андруховича, культивуючи тим самим думку, чутку, рекламну фішку, що він його позашлюбний син (Любка син Андруховича, а не навпаки). До речі, Надворна каже, що є така поза – шлюбний син! Але тут йдеться не про це. Далеко не про це. Тенденційними і часто вживаними молоддю (так історично склалося) є методи банального нехтування і приниження творчості попередників з метою придання значимості власному доробку. Та… про це не хочеться говорити.

Повернемося до Любки та його літбатька. Так от. Ця їх зовнішня схожість вражає і заважає, заважає в першу чергу саме Андрію, бо люди думають: для чого нам читати Любку, якщо ми вже читали Андруховича? Хоча, якщо бути повністю відвертим, то люди частіше свої думки зупиняють на першій частині фрази: для чого нам читати?.. Для чого? Гм… Певно, інтуїтивно відчуваючи це, Андрій намагається вирватися із тіні свого, так би мовити, тата, точніше – із тіні пози свого штучного (придуманого, інспірованого) літературного батька. Тому він, Андрій Любка, я так думаю, показово вдається до вживання нецензурних слів (хоча, які це нецензурні слова, якщо у нас немає цензури?), тобто, до вживання вуличних матюків, які подаються як елемент сміливості, а частенько виявляються елементами неповаги до мови, неповаги як такої, тому, що матюкатися (і це знають всі) краще російською, тому, що матюки – це елемент казармщини, солдафонщини і взагалі, це елемент і атрибут тотальної радянської русифікації і алкоголізації суспільства і невіддільної його частини – творчої особистості. Хто сказав: «Ви, шановний, не знаєте життя. Підіть на колгоспну (радгоспну, приватну) ферму? Саме там справжнє життя-буття з неповторною грубістю і яскравим колоритом»? – Я? Піти? Куди-куди? Та ні ж бо! Колгосп – це теж продукт тієї старої радянської системи, яка вкоренилася не тільки у нашій свідомості, а і у генетичному кодові наших дітей. Колгосп – це теж атрибут і засіб русифікації і виховання люмпена. А ми ж бо намагаємося говорити про творчість. Тож ферми з їхнім брутальним раціоналізмом тут ні до чого.

Але знову повернімося до Андрія. У нього, безперечно, є гарні поетичні речі. Це не ставиться нами під сумнів. І багато яскравого він ще напише. Та, активно шукаючи себе в літературі, він аж занадто різко борсається, намагаючись вибратися із лушпиння сьогодення, із бруду буденності, із мінливості ситуації, яка прагне постійно зваблювати його то алкоголем, то легкими наркотиками, то іншими спокусами, яким ми, слабкі творчі люди, таки піддаємося. Хоча, – це теж поезія. Це теж життя.



ФЕНОМЕНАЛЬНІ КОТИ І КІШКИ

Поруч із Любкою частенько можна побачити Віка Коврея і Валентина Кузана. Разом із ще кількома молодими митцями вони утворюють асоціацію, об’єднання таке літературне, чи мистецьке – «Ротонда». Чи ратонда? Чи ратотонда? Не чіпайте мене! Це я граюся словами, як Іра Надворна. До речі, фестиваль такий є, між іншим, гастрономічний – рататуй! Слово це закарпатське ратота дуже смачне – страва така, місцева, наша. А Ротонда – церква стара. Може я і гріх матиму, граючись із цими словами… Але хлопці спільно, організовують не цей фестиваль, а фест еротичного мистецтва «Березневі коти». Точніше, раніше спільно організовували, а тепер фестом переймається одноосібно Коврей.

Так от. Про Віка. Вік – це Віктор. Це вектор вербально-тактильної інформації. Це більше візуальна поезопоза (поезопроза, поезотворчість). Сприймати Віка без його екзотичних зачісок, стрічок, капелюшків, шарфиків, торбиночок, без його лягань, роздягань, злягань із сценами, підлогами, столами, без його кидань предметами, без їзди на санках, лижах і велосипеді – сприймати Коврея без усього цього – це просто щось нереальне. Певно, саме тому його тексти не сприймаються відділеними від автора. На фоні його яскравого образу на папері вони виглядають блідими. Хоча він набагато цілісніший як особистість, ніж А. Любка. Він знає, чого хоче і чого не хоче. Тому і не їсть м’яса, наприклад, не вживає алкогольних напоїв, не палить... Певно, тому, що він є вегетаріанцем і ще неодруженим, саме тому і в творах його відсутня кров. Кров, яка ідеально і традиційно в нашій поезії римується зі словом, з поняттям чи з почуттям – любов. Можна, аналізуючи спосіб життя конкретної людини та її творчість, зробити парадоксальний висновок: щоб уникнути банальних рим, потрібно відмовитися від вживання м’яса. Коврей, принаймні, від банальних рим відмовляється. І в цьому проявляється цілісність його натури.

Ще більш цілісним виглядає Валентин Кузан. Він ще не має книжки, але вже є пасажиром «Потягу-76», що його видає в Станіславі той же Андрухович. Він також публікувався в альманахах «Джинсове покоління» та «Березневі коти». Кузан теж шукає себе. Кузан теж експериментує, Кузан теж намагається бути самим собою, бути не схожим ні на кого іншого, Кузан теж… Так, я міг би не вживати так часто цього прізвища, але, не знаю чому, воно мені подобається. До речі, не подумайте чогось такого – це дійсно не мій однофамілець. А писати гірше, ніж пише його батько, він просто не може – зобов’язаний творити на вищому рівні.

Так от. Філологічна освіта і величезна кількість прочитаного не дають Валентинові опуститися до рівня початкуючого автора. Він почав писати одразу професійно, одразу сильно і яскраво. Про це говорять коментарі до його творів у тому ж таки неті. Валентин настільки серйозно і відповідально ставиться до слова, що ніколи не дозволяє собі навіть посміхнутися у творі. Що є чи не єдиним його недоліком як автора. Адже гумор, іронія, вміло використане ніби то «не в тему» слово, парадоксальні повороти сюжету роблять твір не просто живішим, правдивішим, але і таким, що легко запам’ятовується. Саме завдяки гумору та іронії твори стають легшими та сприйнятливішими. Драматизм життя і смерті, трагедія особистості і суспільства сприймається ще гостріше тоді, коли поруч хтось сміється.

Але в закарпатській поезії не сміється не тільки Валентин. Чи час такий кризовий, чи ми стали занадто стурбованими, чи життя наше таке невеселе? Хоч як би там було, а посмішку в поезії знайти важко, майже неможливо. Хоча, можна вважати це недоліком, чи достоїнством поезії – це вже інша справа. Справжня сильна поезія може бути тільки серйозною, а отже – сумною, трагічною, драматичною, заплаканою, сентиментальною…

Чи є такою Оксана Варга зі своєю спробою «Провокації»? Оголене татуювання на спині обкладинки її книги, альбомний формат і відбірні верлібри говорять про те, що ця представниця нової хвилі хоче бути схожою на бітників і в той самий час намагається не повторювати нікого, хоче бути гранично відвертою, відкритою, щирою, правдиво-розгорнутою, як книга, як текст на прозорому папері. Після першого прочитання здається, що її поезії не вистачає жіночності, тонкості, делікатності. Її вірші якісні, зрілі, яскраві, прекрасні, органічні, але трішечки, ледь-ледь, крапельку грубуваті. Це як у Сергія Пантюка «море облизує клітор землі». Воно, ніби то, і красиво, і образно, але… Та ба! – Хто б говорив! Але, вибачте, тут я виступаю не як поет. І, навіть, не як мужчина – як простий, банальний, пересічний оглядач. Читач? Шанувальник? Член фанклубу? – хто мене знає? Просто сьогодні я так сприймаю все це життя. Саме життя, бо без поезії життя неможливе. Адже сказано: «Спочатку було слово». Спочатку слово, потім рима до нього, а вже потім – життя.

А життя у книжці Оксани Варги хоч відбавляй. Життя справжнього, складного, такого, яким уявляє його її юне серце. А що може переповняти юне серце? Тільки кохання. «Ти знаєш, так люблю тебе кохати…», – пише вона. І в цьому рядку весь зміст її книги, яка, не дивлячись на деякі чисто філологічні огріхи, стає в ряд кращих видань першого десятиліття третього тисячоліття. На мою думку, звичайно.



СМАЙЛИКИ

Це ми виловили авторів, тобто поговорили про авторів, про поетів тільки закарпатських, зупинилися саме на їхній багатообіцяючій творчості. Але не будемо обмежуватися територіально, адже поезія тепер існує не тільки в книгах, а книги не тільки в крамницях і бібліотеках. Є ще сайти, є емейли, є смайли… Ні, не кажіть мені, що смайли тут ні до чого. Смайли тут, саме тут, якраз і доречні, бо дають змогу виразити емоції без зайвих слів. Сподобався твір – навів курсор на кулак з піднятим вверх великим пальцем, клацнув мишкою – і все. Ні тобі рецензії якісь писати, ні думку висловлювати. Зручно, тай годі. І все це називається цивілізація. Не те що… Та ні! Тепер слово «село» вживають з повагою, бо в процентному відношенні в деяких селах Інтернетом користується більше народу, ніж у містах. І, крім того, корів, свиней, кіз, курей, гусей, запаху отави, колючої стерні, шаленого цвітіння садів, ваговитих плодів осені, а отже, і реального відчуття життя, все таки, у містах менше!

А щоб висловити, повернемося до Інтернету та поезії в ньому, там-таки і негативну думку про твір – смайлів предостатньо. До речі, середній палець в мережі теж є, і він, чомусь, ніким не сприймається як матюк. Ну… Якщо, звичайно, не брати до уваги вигуків тих авторів, чиї твори оцінюють саме цим смайлом.



СЕРЕД МОРЯ ІМЕН

Блукаючи нетрями інтернету, частенько подибуємо імена Олега Коцарєва, Вано Крюгера, Катрусі Матвійко, Дмитра Лазуткіна, Каріни Тумаєвої, Оксани Яблонської, Світлани Луцкової, Софії Кримовської, Оксани Пухонської, Тетяни Мельник, Мар’яни Нейметі, Юлії Бережко-Камінської… Кожен із них, із цих молодих людей, цікавий самий по собі, цікавий як особистість творча, неповторна, унікальна, яскрава. Кожен із цих авторів уже має своїх шанувальників, має високий рівень довіри читачів і гарантовану, як мінімум двохтисячну армію бажаючих придбати збірки поезій саме цього сучасного поета. Про кожного із вищеназваних можна говорити довго і красиво, можна аналізувати їхню творчість, порівнювати, знаходити паралелі та відмінності, але обсяг цієї статті не дозволяє цього зробити. Сподіваюся, що колись кожному із них присвячу окреме дослідження. А тепер тільки коротко, і тільки про окремих. На різних сайтах можна знайти їхні публікації, але поговоримо ще про кілька книжок, які у мене, певно і не тільки у мене, є. «Місто в моєму тілі» Богдана-Олега Горобчука, наприклад. Звичайно, за три роки з часу виходу його книги він, безперечно, виріс, але не настільки, щоб кардинально змінити враження після прочитання збірки. Часто він, як у книзі, так і в неті, самоповторюється, часто, як на мене, є занадто багатослівним і та його «пульсація глибин тривоги» (як пише Анатолій Дністровий) губиться в іншій пульсації, більш потужній і всепоглинаючій пульсації номіналістичного розпаду. Вірші Горобчука відрізняються один від одного не так сутністю і назвами, які частенько можна вважати (певно так воно і є) просто першими рядками твору, як номерами, які автор інтуїтивно присвоїв кожному віршу.

Пишучи без розділових знаків і з якоюсь особливою ритмікою, єдиною на всій території міста-книги, Богдан-Олег заявляє про себе як про поета із яскравою зовнішністю, яка приховує сотні прихованих вулиць, площ, будинків невідомого ще мегаполіса, прихованого і нерозпізнаного. Тому нерозпізнаного, що автор сам вкрив його туманом, смогом чи непроглядною темнотою, за якими не те що запам’ятати якісь орієнтири, а й розгледіти їхні контури важкувато. Хоча, можливо, це і є задумом поета?



КНИЖКИ БЕЗ СТОРІНОК

До речі, про розділові знаки. Так почали писати, якщо не помиляюся, в середині минулого століття. Та де там! – ще раніше. В українській літературі таким прийомом вміло користувався ще цьогорічний столітній ювіляр Федір Потушняк, творчість якого не те що не вивчена – ще маловідома навіть літературознавчому загалу. Але жоден із попередників не зайшов так далеко у питанні використання розділових знаків, як молодий поет Юрій Завадський з Тернополя. Він видав книжку без назви і без нумерації сторінок. Оригінально! Це як казка без початку і кінця – де відкрив, там і читаєш. А знайти щось із того, що сподобалося, просто неможливо, бо і змісту в книзі нема. Але який же може бути зміст, якщо сторінки не нумеровані. Будемо вважати. що це теж такий собі поетичний прийом, задум автора. А взагалі у нього, у Юрія, якесь особливе уявлення про поезію, притаманне тільки йому. Зорова поезія, про яку пише він у коротенькій інформації про себе, настільки буквальна, що перед очима справді постають банальні картини після прочитання коротеньких сюжетних замальовок. Прикольно, але не більше, скажу я вам, панове юні засідателі.

Читаючи саме Юрія Завадського і беручи до уваги те, що на відміну від абсолютної більшості ровесників, які грішать багатослів’ям, його твори відрізняються лаконічністю і вміщаються інколи всього в два рядочки, так от, читаючи саме його тексти, я зловив себе на думці, що і він, і багато його колег по перу не вміють, як співає кумир «продвинутої» (просунутої?) молоді Святослав Вакарчук, не можуть зупинитися вчасно. І ті зайві слова, а інколи єдине слово, псують непогані загалом тексти. Відчувається, чесно кажучи, брак хороших редакторів у видавництвах. Бо інколи навіть у двох рядках виявляєш таки зайві слова.

«Буквоїд», «Інша література», «Поезія.орг», інші популярні сайти при публікації текстів не допускають недопрацьованих матеріалів на свої віртуальні сторінки. Так Єлизавета Горбачевська, Оксана Гаджій, Лесь Белей, інші автори, а їх досить таки багато, представлені ґрунтовними добротними доробками і жодних претензій до них бути не може. Навпаки, своєю працею вони вселяють переконання, що справжня література може не впасти в око, не лягти на душу одразу. До неї потрібно буде повернутися. Через рік, через роки…



ПОВЕРНЕННЯ

Нові твори Ірини Надворної також є на «Буквоїді». Вона принципово не опублікувала там старих текстів, тобто тих, які прийшли до читача збіркою «текстСтильна проМисльСловість». Хоча які це старі твори, якщо книжка побачила світ 2008-го року накладом 300 примірників. Більшість любителів красного письменства, а саме цей термін пасує тут якнайбільше, не можуть насолодитися її грою, інтонацією, інтуїцією, тонким гумором, стилем, логікою, смислом, пульсацією настроїв, життям у слові.

Іра живе в дивовижному світі, де кожен пахне (мінімум парфумом!), де панує нафталіновий світогляд, де занадто дощить, щоби ще й плакати, де живуть жінки, у яких пластична лише хірургія, де поїзди вирушають унікуди, і де часом не чуєш часу…Це світ тонких матерій, крихких понять, кришталевої прозорості і барвистої смислової багатоплановості. Іра гостинно запрошує нас у цей світ.

А ще, мені мислиться, що Ірина промовляє до нас від імені усього, не тільки літературного, від імені усього свого покоління:

серед натовпу Ви

оприлюдніть мене своїм

поглядом…

Ми ж бо нікого довкола не помічаємо, крім самих себе, звичайно. Нам начхати на все і всіх. Нам байдуже до того, чим живе наше майбутнє… Майбутнього не має не тільки той, хто не знає свого минулого. Майбутнього не матиме скоріше той, хто не чує і не бачить, хто не хоче чути і бачити того, чим живуть його власні діти. Не позашлюбні – рідні.

А українська молода поезія має майбутнє! Бо ми, звичайні люди, пересічні громадяни, жителі міст і сіл, ми її не просто помічаємо – читаємо. І любимо.



Лютий-квітень 2010 р.

Ознаки старіння у більшості людей однакові. Але не хотілось би говорити про зморшки на обличчі, важкість у ногах, склероз чи поганий сон - тобто про фізичні ознаки. Набагато цікавішим, як на мене, є інше: консервативне світосприйняття, нарікання на молодь, ностальгія за минулим, постійне скиглення і накладання власного досвіду на умови, що змінилися.

Петро Мідянка старіє не так, як усі. І навіть не так, як поети. Старість повернулася до нього спиною, і не те щоб підходила до нього все ближче і ближче, - вона тягне його за собою, занурює у минуле і робить не так старим, як древнім, не так мудрим, як глибинним, не так далекозорим, як уважним, щедрим на спілкування і скупим на слово, багатим духовно, великим у любові й небезпечним у злості.

Там, у глибокому минулому, Петро визбирує крихти дорогоцінних слів, ліпить їх одне до одного, намагаючись відновити філігранний ювелірний ланцюжок мови тисячоліть. А може, він по спіралі історії опускається вниз у шахту самоусвідомлення, туди, де попіл подій, прах предків, обгорілі шматки бувальщини, клаптики застиглих почуттів, ділових стосунків, платонічних чи патетичних відносин, висушені чи законсервовані часом файка, фійовка, фінджа, фодри, храбуст і хампик. Там, на дні, він прагне знайти те, чого не вистачає тут, у реальному житті. Через риштування мадяризмів, діалектизмів і часто єврейських прізвищ яскраво проглядає нестримне бажання автора знову зануритися у відчуття щасливого дитинства, солодкого присмаку материнського молока чи навіть повної, теплої і вологої захищеності первісної утроби. Цілковите поглинання Петра минулим, абсолютне розчинення його у тогочассі, чи тих часів і тієї атмосфери розміреності й спокою -
* * *


На відміну від скиглення і жалісливих егоїстичних плачів багатьох сучасних поетів, Мідянка, як та мудра змія, не плаче і не скиглить. Але і не закликає до бунту, не збурює, не протестує. У його словах примирення і приреченість.
…Бо позносить шебеші текучі,
Позливають води дождьові.
Сточить шашка креденси блискучі,
У сріблах не будемо живі.
Хоч стоять будинки молитовні,
Хоч багацька жертва - на приют.
Агнець-одноліток при жаровні,
Тільки задоволення, що п'ють.


Ця цитата із "Дижми" - нової книжки Петра Мідянки, що побачила світ у столичній "Критиці".

Дижма - податок, оброк. Петро не хоче бути боржником. Він сплачує дижму життю своєю власною валютою - мідяками творів, банкнотами сторінок, червінцями душевних ран… А може, Петро помиляється, і те, що він вважає чесно відданим податком, є не чим іншим, як хабарем, платою за розуміння. Адже зрозуміти його не так уже й просто навіть при наявності бажання. Надмірна філологізація, перевантаженість топонімами, іменами та малозрозумілими словами ніби споруджують довкола самої суті творів своєрідний високий тин, пліт без жодної шпаринки, високий і зубчастий зверху, із дощок, пофарбованих у холодний синій колір. Саме таку ілюстрацію Влада Кауфмана використано при оформленні обкладинки "Дижми". Спробуй - зазирни.

Але жоден автор не прагне, щоб його не розуміли. Навпаки. Петро Мідянка не те що прагне - він вимагає розуміння, обурюється, протестує. Його внутрішнє "я" виривається, виламується із-за штучної "тинової" оболонки. Воно кулаками і ліктями розчищає собі дорогу до людських сердець, до виморених умів. Але воно, те внутрішнє "я", - це прагнення прорватися, проявляється тільки в післямові автора, а в творах ліричний герой залишається вірним власній приреченості та умиротвореному всеохоплюючому споглядальному песимізму. Можливо, саме це і є тим стимулом, що змушує Петра братися за перо й отримувати вдоволення від процесу споглядання.
Так важливо - протоптати стежку
До стодоли, стайні, до води.
До тієї хижки на бережку -
Видно тільки заячі сліди.

Так можуть писати тільки люди, правицею яких водить сила столітньої мудрості та нестерпної важкості буття. Буття, просякнутого сивиною старості та соками, що виливаються із переповненої чаші почуттів, на яку тільки споглядають, а п'ють з іншої.

Й інші…
* * *


Та якщо подивитися на вищесказане з іншого боку, тобто з того боку тину, то можна розглядати його, цей тин, як засіб самозахисту, як своєрідну "берлінську стіну", яка дає ілюзорну можливість зберегти віртуальне майно душі від зазіхань та спотворень.

Але ж спотворене спотворенню не підлягає. Трансформовані у віршах уявлення автора про світ у конкретних його проявах, формах та асоціаціях не позбавляють читача права на власне трактування і розуміння. Навпаки - вони мають будити уяву, викликати почуття, видіння, образи, спогади. Плутаючи мюнхенський "скляний палац" із київською Бесарабкою чи так званими "теплицями" на Майдані Незалежності, ні кандидати наук, ні читачі без учених звань не зобов'язані просити вибачення за це в автора. Адже багатобарвність світу проявляється не так у безлічі предметів та явищ, що нас оточують, як у стократ більшій кількості наших уявлень про ці предмети і явища.

Але повернімося до того, із чого почали. Тобто до того, чим зазвичай завершують, - до процесу старіння. До процесу, який супроводжується хворобами, ліками, лікарнями.

З висоти поважного віку, як з висоти п'ятого поверху геронтологічного чи кардіологічного відділення, все, що відбувається внизу, здається дріб'язковим і не вартим уваги. Зверхній погляд ковзає по комедіях і драмах буденності, по кулькоподібних проблемах, роздутих до передвибухових розмірів, по конфліктах на порожньому місці, по війнах сімейного масштабу, по неприродних і зайвих почуттях заздрості, ревності, ненависті…

Висота поважного старечого віку ніби вершина гори. Вона піднімає людину у світ інших вимірів, світ, у якому немає жодних напрямків руху, крім двох: уверх, до зірок, і вниз, у прірву.

В такому, ніби підвішеному, стані на висоті вершини чи поверху, чи віку, відчуваються з особливою гостротою безпомічність, безсилість, драглистість, вразливість, крихкість плоті. Тоді найбільшою цінністю стає і власне сама можливість думати, відчувати і споглядати.
І всі черстві, і старші, і тупіші,
Та і не дивно, що в епоху цю
Ти п'єш настойку тільки з ялівцю,
Переглядаєш комсомольські вірші.
Прикольно й класно. Наші дітваки.
Їм все якось не так пішло з руки,
І їх лоби, як викошене поле.
Наш тьмяний зір. Стає драглиста плоть.
Недоторканний у серцях Господь
І м'ятні запахи. І хоспис, і уколи.
* * *


Відчути повноту і радість життя нам допомагають маленькі відкриття, які ми робимо щомісяця, щотижня, щодня… Петро Мідянка спонукає нас до відкриттів, підштовхує до них, веде, зваблює прихованими таємницями, загадками. І якщо не брати до уваги всі єврейські й русинські прізвища, географічні назви, якими рясніють сторінки книжки, не прагнути зрозуміти кожне стародавнє чи екзотичне слово і сприймати твори як щось природно цілісне й органічне, то можна відкрити для себе глибокий яскравий

і своєрідний світ неповторної закарпатської природи, русинської душі, соковитої мови, глибинних і гострих відчуттів, мудрих роздумів, світ справжньої поезії, поезії чистої, світлої, незаанґажованої.

А якщо ще відкинути злу і непотрібну післямову, яку автор назвав "Стовпом у центрі Європи", хоча варто було назвати її "Стіною в кінці книжки", то від думок про старість Петра Мі-дянки не залишиться і крихти. Адже справжня поезія не старіє ніколи.

2006

1

Чомусь побутує міф (а може, то і не міф зовсім) про те, що титуловані, премійовані і, таким чином, канонізовані автори стають для широкого загалу менш цікавими. Хоча премії відкривають для творів двері в підручники, та це ще не є гарантією успіху. Часто навіть навпаки. Хтось із класиків казав: "Не дай мені, Боже, потрапити до шкільних підручників". Очевидно, що вивчення творів письменника в школі далеко не завжди прищеплює учням любов до автора. Пригадайте, чиї твори із шкільної програми ви перечитували пізніше, до яких поверталися? Які вірші з тих часів пам'ятаєте? Маю на увазі українську літературу, до програми з якої навмисне вводили зовсім не шедеври для того, щоб применшити її значимість в очах несформованої учнівської національної свідомості. Не беруся стверджувати, що таких творів немає взагалі, але не вірю, що розчленування, схематизація, майже математична перевірка ритму, класифікація, формалізація, пошук епітетів, гіпербол чи ще чогось у тексті можуть прищепити симпатію до цього ж таки тексту, навіть якщо він і буде геніальним.

На щастя чи на жаль, до підручників для загальноосвітніх шкіл потрапили два наші земляки, два лауреати Національної премії імені генія духу Тараса Григоровича Шевченка, два безперечно великі поети нашого часу - Петро Скунць та Дмитро Кремінь. Їхня любов до рідного народу у творчості та в житті сягнула таких висот, що вони поволі перетворюються (чи вже перетворилися?), стають (чи вже стали?) символами епохи, знаменами гідності, незламності, гордості. У даних випадках факт вручення премій тільки констатував загальне визнання та народну довіру і повагу до авторів. Хоча дуже часто найвищі нагороди в галузі літератури присуджувалися не так за творчість, як за політичні переконання, персональну відданість чи відносний патріотизм. Маю на увазі не радянські часи, бо тоді слава партії у творі затьмарювала і замінювала літературний талант, а часи значно пізніші, коли дехто з письменників мав мужність відмовитися від високої відзнаки, від відзнаки, яка в певний період часу починала компрометувати нагородженого - того, хто ставав у ряди прислужників влади, у чергу за премією. Мужній вчинок одного ставав переломним моментом у психології багатьох, утверджував серед колег почуття власної гідності, додавав мудрості, змушував змінити підходи і критерії до визначення кандидатів на нагороди. Вплив особистості на історію проявився у тому, що людина припинила, зупинила процес девальвації цінностей. Але про це - іншим разом.

Повернімося ж до теми, що чекає нашого дослідження. Та перед тим як іти далі, спробуймо вловити різницю між символізмом у поезії і символізмом у житті. Кожен поет певною мірою є символістом, оскільки при написанні віршів використовує символи у прямому і переносному значенні. Цю тезу можна довести до абсурду, адже кожна буква є символом. Але сьогодні обійдемося без абсурду - його вистачає у повсякденному житті. Поговоримо про речі, в яких символом є художній образ. Слово чи фразу, що викликають асоціації, теж можна розглядати як символи. В залежності від концентрації символів на сторінці тексту про поетів говорять як про символістів чи натуралістів (реалістів). З іншого ж боку, лише одиниці із письменників самі стають символами часу, в якому живуть. Символізм у житті - явище набагато складніше і цікавіше, ніж символізм у літературі. Символом епохи "розвиненого соціалізму" став не Брежнєв, який всіма силами прагнув цього, а Солженіцин, Висоцький і Стус, Лук'яненко і Чорновіл - люди, яких переслідували, нищили, принижували і катували в ті часи, катували не тільки фізично, а й морально, інтелектуально, духовно. Витончено і жорстоко.

Треба одразу сказати про відносність усього, про що ми говоримо і про що будемо говорити. Кожен відтинок історії, якщо нам випала доля жити саме в ньому, переповнений людьми, які хотіли б поставити знак рівності між собою та епохою. Іноді ми підсвідомо потрапляємо під вплив таких особистостей і починаємо говорити і навіть мислити стереотипами, які нам нав'язують. Та це більше стосується політиків та електорату, а не вільних письменників і мислячих читачів. Тож вільно помислімо разом. Хоча б кілька хвилин, хоча б кілька сторінок тексту.
2

Наша доба просякнута холодом і сльозами минувшини. Саме тому ми плачемо повсякчас. У поезії і побуті, в любові та радості. Чомусь нам вічно здається, що хтось щось нам винен, що нам зобов'язані дати, допомогти, зробити... Ми навіть отримуємо вдоволення від того, що хтось нас пожаліє. Чи від того, що жаліємо себе самі. Садомазохізм національного ґатунку не спонукає до того, щоб ставити запитання та відповідати на них. А Дмитро Кремінь питає:
Чому ж ми плачемо на попелі
Своєї рідної землі?
Так раб жалкує за хазяїном,
А за поміщиком кріпак?
І побивається за Каїном
Убитий Авель, чи не так?
"Повість наших літ".

Хіба це не ті запитання, відповіді на які можуть привести до суспільних змін, до змін у суспільній свідомості, яка врешті-решт змінить і буття та й змусить нас витерти сльози. Пора, дорогенькі, пора.
Не граймо, браття, на сумній струні,
Над мужністю ридати не пристало, -
радить нам і Петро Скунць у вірші "Тарас".

Дмитро Кремінь плакати перестав давно. Він навчився втрати і біль перетворювати на досвід. Досвід боротьби накопичувався у нього ще з часів студентських, коли з друзями-однокурсниками дозволяв собі бути вільнодумцем, мислити вільно, незаанґажовано, не по-комуністичному. За це вільнодумство доля, руками членів комісії розподілу молодих спеціалістів, закинула його в Миколаїв, у степ, в іншу ментальність. Але і там він залишився гордим гірським опришком, верховинським леґінем, борцем, що не зрадив собі і продовжив ставити незручні не тільки для системи, але і для мислячих творчих особистостей, і для самого себе запитання:
Як же вам тепер на Україні,
Генії з божественним чолом?
Знову при хазяйському коліні?
Знов перо, поєднане з кайлом?
"Моцарт - геній...".

Але якби письменник тільки ставив запитання, хіба б він став символом непокори, виразником дум знедолених і ображених? Ні! Тут потрібне щось інше, щось більш значне і важливе. Можливо, це пошук причин?
Минуле, вічний мрець, хапатиме живого
Через літа й віки, і спалені мости
Д. Кремінь. "Минуле не клени...".

Та не всі читачі є знедоленими і ображеними. Не кожен хоче сам себе таким усвідомлювати, сприймати. В геополітичному світі, маючи можливості порівнювати власне життя з життям сусідів за океаном, ми таки змушені запитати Всесвіт: чому? Хіба не всі нації рівні перед Всевишнім? Чим американці, цей конгломерат, цей вінегрет націй, цей коктейль менталітетів, заслужили милості? Чому вони можуть дозволити собі те, про що ми тільки мріємо?

Ні Петро Скунць, ні Дмитро Кремінь не стали першими, хто вину за наше недостойне життя вирішив звалити на минуле. І не тільки на радянське минуле. І не тільки на триста з гаком років повної залежності від того, кому придумали визначення "старший брат". Але чи мають рацію вони? І наскільки?
3

Відстороненість, іноді навіть відчуженість від проблем світу притаманна обом авторам. Але не байдужість. У своєму всепоглинаючому бажанні оцінити все об'єктивно вони піднімаються до таких висот, де буденність стає дріб'язковою, а звичні побутові реалії перетворюються у речі, до яких ставляться з презирством:
Коли хльосткі міщанські язики
Не посмакують долею поета -
Що їв,
що пив,
і скільки пив,
і з ким,
чи не бував крім музи хтось іще там...
П. Скунць. "Тарас".

Людей частіше більше цікавить саме це: що їв, скільки пив... Інтерес до поезії Єсеніна підсилений інтересом до його походеньок по "кабаках" і по "бабах", як ніжно висловлюються росіяни. А ужгородці дивуються: як може хтось наважитися протиставити себе державі, системі, усталеному порядку. Як він може піднятися на крилах поезії так високо, щоб сказати: "Я - один. Я - все. Я - всесвіт".
Я зостався один. Україна - це щось випадкове.
На годиннику світу двадцять чорних століть, як годин.
Я один перед смертю. Без народу. Без друга. Без мови.
Я один, Україно. А це більше ніж натовп, - один.
П. Скунць. "Один".

Знаково те, що у важку хвилину поет звертається до України, до найдорожчого, що у нього є, до того, що він силою таланту перетворив на символ. (Можливо, людина тоді стає символом, коли вона сама творить символи, прийнятні і зрозумілі для всіх?) Поет протиставляє себе не Україні, як національному утворенню, а Україні як системі, що нищить своїх громадян. Борючись за незалежність держави, ми отримали видимість незалежності. Борючись за свободу, ми отримали більш простору і менш огороджену тюрму. Як казав колись наш земляк, філософ і вільнодумець, Фелікс Кривін - тюрму імені свободи.

І Петро Скунць, і Дмитро Кремінь не тільки усвідомлюють це, але і створюють міф присутності. Читач вживається в образ-символ настільки, що починає фізично відчувати прохолоду і вогкість одинокості, відчуженості, відокремленості, протиставлення. Протистояння.

Обидва поети пройшли шлях від натовпу до особистості, від аморфного соціалістичного МИ до чіткого і конкретного Я, від слова "сила" до сили слова.
Ми не розмінялись на чини і гроші,
Хоч мінялись, правда, іноді на фрази.
П. Скунць. "Відвертість".
4

Подібність стилю і характеру письма поетів просто разюча. Їх поєднує не тільки внутрішня верховинська гордість і непідкупність, не тільки природна нездатність згинати спину перед чимось або кланятися, щоб подолати перешкоду. Із молоком матері вони всотали той істинний менталітет гордої і сильної нації, яка зуміла зберегти себе в тяжких умовах неволі. Тієї справжньої нації, представниками якої є кожен із нас. Представниками тієї нації, про яку знають наші гори, наша земля, наша справжня історія, а не тієї, непривабливий образ якої намагалися створити ідеологи і творці "єдиного совєцького народу". Саме завдяки роботі пропагандистської машини комуністичної системи у свідомість більшості зрілого населення України вкарбовано постулат чи сформовано стереотип про те, що Мазепа є зрадником, що кожен українець здатен тільки на прагнення задовольнити власний інтерес, а не дбати про благо нації. Будь-яка спроба боротися чи працювати на благо національної батьківщини трактувалася саме так - зрада. За короткий історичний період ми перетворилися на націю без національних героїв, на народ без основної ознаки народу - без мови, на державу, яка навіть через п'ятнадцять років незалежності не може відродитися. Чи, може, хтось хоче посперечатися? Але спершу скажіть: які всеукраїнські газети і якою мовою ви читаєте? Чи, може, ви поясните, чому у нас 97% друкованої продукції виходить російською мовою? А може, ви знаєте ще й те, чим відрізняється "Газета по-українськи" від "Газеты по-киевски"? Грошовиті представники імперської політики в Україні навіть ціною прагнуть принизити справжнього українця, прищепити йому відчуття меншовартості, каструвати його національну свідомість, зробити з нього такого собі аборигена в шароварах, що розважатиме туристів гопаком та дозволятиме обмацувати себе поглядами і руками як музейний нафталіновий експонат. Маючи однаковий обсяг і одного рівня якість "Газета по-українськи" втричі дешевша від своєї російськомовної посестри "по-киевски".

Перепрошую, якщо я когось образив. Але інколи треба бити в писок, щоб привести до тями. Саме це і роблять наші поети-символи, наші Скунць і Кремінь, наші громовержці, які змушують нас раз від разу перехреститися. Я навіть цитат тут наводити не буду. Почитайте їхні книжки - ілюстрацію до вищесказаного можна знайти на кожній сторінці.
5

Та навіть у найоптимістичніших творах обох авторів залишаються смуток, журба, печаль, які так мило лягають на душу нашої садомазохістської суті. Можливо, саме цей асонанс і є причиною такої популярності наших великих земляків. Можливо, саме ця любов до смутку перетворює їх в очах теперішніх читачів на символи.
Українське
Над нами восходить
Сонце наших тривог і надій.
Українська
Мадонна народить
Нам Месію в журбі молодій.
Д. Кремінь. "Атлантида під вербою".

Люди судять. Та це не страшно.
Був і я перед ними грішним,
Став і я від любові старшим...
А без неї стаю старішим...
П. Скунць. "Краса".

Чи народить українська Мадонна Месію - залишається питанням відкритим. Особливо воно залишається актуальним у часи перерозподілу коаліційних вузькопартійних вигод, які ставляться деякими політиками на вершину загальнонаціональної ідеї і видаються окремими діячами за єдино правильні рішення, здатні зробити диво і привести державу до процвітання. Якби ж то так...
Видно, кожен збере, що зібрати зуміє,
Кожен творить красу зі своєї краси, -
каже Петро Скунць у творі "Перехресні октави"...
6

Ми прагнемо перетворювати, прикрашати світ у відповідності зі своїми внутрішніми духовними потребами. Ми прагнемо, намагаємося робити свою країну красивою, гордою, сильною, багатою... Ми готові визнати національними символами поетів, які говорять голосом народу, які виражають наші почуття і сподівання, які, відходячи від зайвої заполітизованості, йдуть до глибокої філософії, до гармонійного світосприйняття, до національного самоствердження, до усвідомлення власної самобутності і неповторності. Поетів, які гідні бути символами.
7
І ти ідеш одна, і я один,
І нас обох крізь ніч гукає син,
Намріяний, зачатий не від мене.
Ти йдеш. Я йду. Ранковіють дороги.
Ранкова зірка зірку здоганя.
Відкрию двері, а мені під ноги
Впаде на смерть замерзле пташеня.

Це Дмитро Кремінь. А може, Петро Скунць. А може, це змерзле пташеня, що теж стає символічним... А може...

Холодно.