ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.05
02:04
І буде осінь. А мене не буде.
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
2024.05.05
00:09
Я далеко не Рильський і не Тарас.
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
2024.05.04
13:30
Відверті слова не повторюю двічі.
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
2024.05.04
12:17
сонечко, це кохання
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
2024.05.04
11:44
Кислянець, квасок, киселик –
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
2024.05.04
10:49
У незапам’ятні часи,
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
2024.05.04
10:02
Коли народ висовує таланти,
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.
***
Воююча частина світу
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.
***
Воююча частина світу
2024.05.04
08:19
Так забракло мені того променю, що поза хмарами
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.
Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так за
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.
Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так за
2024.05.04
05:54
В хаті порожньо й надворі
Анічого, крім імли, –
Де ті друзі, що учора
За моїм столом були?
Ані зір на небосхилі,
Ані гаму між садиб, –
Де ті друзі, що твердили
Бути дружніми завжди?
Анічого, крім імли, –
Де ті друзі, що учора
За моїм столом були?
Ані зір на небосхилі,
Ані гаму між садиб, –
Де ті друзі, що твердили
Бути дружніми завжди?
2024.05.03
10:49
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в
2024.05.03
08:07
Зайду і трепетно відкрию скриню.
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.
Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.
Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
2024.05.03
06:09
Послухай, враже! Твій огидний дотик
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!
Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!
Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!
2024.05.03
05:47
Вже не біліє снігом хата
І бур’янами поросло
Оце подвір’я довгувате,
Де найзатишніше було.
Покриті шаром пилу вікна
Теж не блищать ні вдаль, ні ввись, –
І півень той не кукурікне,
Що навстріч біг мені колись.
І бур’янами поросло
Оце подвір’я довгувате,
Де найзатишніше було.
Покриті шаром пилу вікна
Теж не блищать ні вдаль, ні ввись, –
І півень той не кукурікне,
Що навстріч біг мені колись.
2024.05.03
01:37
І доки в’ється життєва пряжа, і робить оберт веретено, а кров у жилах така гаряча – мені далеко не все одно: чи в добрім гуморі будеш зранку? І що наснилось тобі вночі? Без слів відчути б і забаганку, і все, про що ти чомусь мовчиш… Не дати сісти бодай п
2024.05.02
22:35
В світі все невипадково
Було, буде, є…
То й співає колискову
Серденько моє.
Всі думки такі прозорі,
Світлі та легкі.
Місяць впав і згасли зорі.
Бо ж твої такі
Було, буде, є…
То й співає колискову
Серденько моє.
Всі думки такі прозорі,
Світлі та легкі.
Місяць впав і згасли зорі.
Бо ж твої такі
2024.05.02
19:57
Було то все за давніх тих часів,
Коли ще старі боги правували.
І люди їх богами визнавали,
І не жаліли величальних слів.
Жилося людям сутужно тоді,
Хоч боги, наче, їм допомагали,
Своїми все ж руками здобували.
А, як бувало, рід не углядів
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли ще старі боги правували.
І люди їх богами визнавали,
І не жаліли величальних слів.
Жилося людям сутужно тоді,
Хоч боги, наче, їм допомагали,
Своїми все ж руками здобували.
А, як бувало, рід не углядів
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
2024.04.15
2024.03.02
2023.02.18
2021.07.17
2021.01.08
2020.12.05
2020.03.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Кузан (1963) /
Критика | Аналітика
Поет як символ, або Про садомазохізм національного ґатунку
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Поет як символ, або Про садомазохізм національного ґатунку
1
Чомусь побутує міф (а може, то і не міф зовсім) про те, що титуловані, премійовані і, таким чином, канонізовані автори стають для широкого загалу менш цікавими. Хоча премії відкривають для творів двері в підручники, та це ще не є гарантією успіху. Часто навіть навпаки. Хтось із класиків казав: "Не дай мені, Боже, потрапити до шкільних підручників". Очевидно, що вивчення творів письменника в школі далеко не завжди прищеплює учням любов до автора. Пригадайте, чиї твори із шкільної програми ви перечитували пізніше, до яких поверталися? Які вірші з тих часів пам'ятаєте? Маю на увазі українську літературу, до програми з якої навмисне вводили зовсім не шедеври для того, щоб применшити її значимість в очах несформованої учнівської національної свідомості. Не беруся стверджувати, що таких творів немає взагалі, але не вірю, що розчленування, схематизація, майже математична перевірка ритму, класифікація, формалізація, пошук епітетів, гіпербол чи ще чогось у тексті можуть прищепити симпатію до цього ж таки тексту, навіть якщо він і буде геніальним.
На щастя чи на жаль, до підручників для загальноосвітніх шкіл потрапили два наші земляки, два лауреати Національної премії імені генія духу Тараса Григоровича Шевченка, два безперечно великі поети нашого часу - Петро Скунць та Дмитро Кремінь. Їхня любов до рідного народу у творчості та в житті сягнула таких висот, що вони поволі перетворюються (чи вже перетворилися?), стають (чи вже стали?) символами епохи, знаменами гідності, незламності, гордості. У даних випадках факт вручення премій тільки констатував загальне визнання та народну довіру і повагу до авторів. Хоча дуже часто найвищі нагороди в галузі літератури присуджувалися не так за творчість, як за політичні переконання, персональну відданість чи відносний патріотизм. Маю на увазі не радянські часи, бо тоді слава партії у творі затьмарювала і замінювала літературний талант, а часи значно пізніші, коли дехто з письменників мав мужність відмовитися від високої відзнаки, від відзнаки, яка в певний період часу починала компрометувати нагородженого - того, хто ставав у ряди прислужників влади, у чергу за премією. Мужній вчинок одного ставав переломним моментом у психології багатьох, утверджував серед колег почуття власної гідності, додавав мудрості, змушував змінити підходи і критерії до визначення кандидатів на нагороди. Вплив особистості на історію проявився у тому, що людина припинила, зупинила процес девальвації цінностей. Але про це - іншим разом.
Повернімося ж до теми, що чекає нашого дослідження. Та перед тим як іти далі, спробуймо вловити різницю між символізмом у поезії і символізмом у житті. Кожен поет певною мірою є символістом, оскільки при написанні віршів використовує символи у прямому і переносному значенні. Цю тезу можна довести до абсурду, адже кожна буква є символом. Але сьогодні обійдемося без абсурду - його вистачає у повсякденному житті. Поговоримо про речі, в яких символом є художній образ. Слово чи фразу, що викликають асоціації, теж можна розглядати як символи. В залежності від концентрації символів на сторінці тексту про поетів говорять як про символістів чи натуралістів (реалістів). З іншого ж боку, лише одиниці із письменників самі стають символами часу, в якому живуть. Символізм у житті - явище набагато складніше і цікавіше, ніж символізм у літературі. Символом епохи "розвиненого соціалізму" став не Брежнєв, який всіма силами прагнув цього, а Солженіцин, Висоцький і Стус, Лук'яненко і Чорновіл - люди, яких переслідували, нищили, принижували і катували в ті часи, катували не тільки фізично, а й морально, інтелектуально, духовно. Витончено і жорстоко.
Треба одразу сказати про відносність усього, про що ми говоримо і про що будемо говорити. Кожен відтинок історії, якщо нам випала доля жити саме в ньому, переповнений людьми, які хотіли б поставити знак рівності між собою та епохою. Іноді ми підсвідомо потрапляємо під вплив таких особистостей і починаємо говорити і навіть мислити стереотипами, які нам нав'язують. Та це більше стосується політиків та електорату, а не вільних письменників і мислячих читачів. Тож вільно помислімо разом. Хоча б кілька хвилин, хоча б кілька сторінок тексту.
2
Наша доба просякнута холодом і сльозами минувшини. Саме тому ми плачемо повсякчас. У поезії і побуті, в любові та радості. Чомусь нам вічно здається, що хтось щось нам винен, що нам зобов'язані дати, допомогти, зробити... Ми навіть отримуємо вдоволення від того, що хтось нас пожаліє. Чи від того, що жаліємо себе самі. Садомазохізм національного ґатунку не спонукає до того, щоб ставити запитання та відповідати на них. А Дмитро Кремінь питає:
Чому ж ми плачемо на попелі
Своєї рідної землі?
Так раб жалкує за хазяїном,
А за поміщиком кріпак?
І побивається за Каїном
Убитий Авель, чи не так?
"Повість наших літ".
Хіба це не ті запитання, відповіді на які можуть привести до суспільних змін, до змін у суспільній свідомості, яка врешті-решт змінить і буття та й змусить нас витерти сльози. Пора, дорогенькі, пора.
Не граймо, браття, на сумній струні,
Над мужністю ридати не пристало, -
радить нам і Петро Скунць у вірші "Тарас".
Дмитро Кремінь плакати перестав давно. Він навчився втрати і біль перетворювати на досвід. Досвід боротьби накопичувався у нього ще з часів студентських, коли з друзями-однокурсниками дозволяв собі бути вільнодумцем, мислити вільно, незаанґажовано, не по-комуністичному. За це вільнодумство доля, руками членів комісії розподілу молодих спеціалістів, закинула його в Миколаїв, у степ, в іншу ментальність. Але і там він залишився гордим гірським опришком, верховинським леґінем, борцем, що не зрадив собі і продовжив ставити незручні не тільки для системи, але і для мислячих творчих особистостей, і для самого себе запитання:
Як же вам тепер на Україні,
Генії з божественним чолом?
Знову при хазяйському коліні?
Знов перо, поєднане з кайлом?
"Моцарт - геній...".
Але якби письменник тільки ставив запитання, хіба б він став символом непокори, виразником дум знедолених і ображених? Ні! Тут потрібне щось інше, щось більш значне і важливе. Можливо, це пошук причин?
Минуле, вічний мрець, хапатиме живого
Через літа й віки, і спалені мости
Д. Кремінь. "Минуле не клени...".
Та не всі читачі є знедоленими і ображеними. Не кожен хоче сам себе таким усвідомлювати, сприймати. В геополітичному світі, маючи можливості порівнювати власне життя з життям сусідів за океаном, ми таки змушені запитати Всесвіт: чому? Хіба не всі нації рівні перед Всевишнім? Чим американці, цей конгломерат, цей вінегрет націй, цей коктейль менталітетів, заслужили милості? Чому вони можуть дозволити собі те, про що ми тільки мріємо?
Ні Петро Скунць, ні Дмитро Кремінь не стали першими, хто вину за наше недостойне життя вирішив звалити на минуле. І не тільки на радянське минуле. І не тільки на триста з гаком років повної залежності від того, кому придумали визначення "старший брат". Але чи мають рацію вони? І наскільки?
3
Відстороненість, іноді навіть відчуженість від проблем світу притаманна обом авторам. Але не байдужість. У своєму всепоглинаючому бажанні оцінити все об'єктивно вони піднімаються до таких висот, де буденність стає дріб'язковою, а звичні побутові реалії перетворюються у речі, до яких ставляться з презирством:
Коли хльосткі міщанські язики
Не посмакують долею поета -
Що їв,
що пив,
і скільки пив,
і з ким,
чи не бував крім музи хтось іще там...
П. Скунць. "Тарас".
Людей частіше більше цікавить саме це: що їв, скільки пив... Інтерес до поезії Єсеніна підсилений інтересом до його походеньок по "кабаках" і по "бабах", як ніжно висловлюються росіяни. А ужгородці дивуються: як може хтось наважитися протиставити себе державі, системі, усталеному порядку. Як він може піднятися на крилах поезії так високо, щоб сказати: "Я - один. Я - все. Я - всесвіт".
Я зостався один. Україна - це щось випадкове.
На годиннику світу двадцять чорних століть, як годин.
Я один перед смертю. Без народу. Без друга. Без мови.
Я один, Україно. А це більше ніж натовп, - один.
П. Скунць. "Один".
Знаково те, що у важку хвилину поет звертається до України, до найдорожчого, що у нього є, до того, що він силою таланту перетворив на символ. (Можливо, людина тоді стає символом, коли вона сама творить символи, прийнятні і зрозумілі для всіх?) Поет протиставляє себе не Україні, як національному утворенню, а Україні як системі, що нищить своїх громадян. Борючись за незалежність держави, ми отримали видимість незалежності. Борючись за свободу, ми отримали більш простору і менш огороджену тюрму. Як казав колись наш земляк, філософ і вільнодумець, Фелікс Кривін - тюрму імені свободи.
І Петро Скунць, і Дмитро Кремінь не тільки усвідомлюють це, але і створюють міф присутності. Читач вживається в образ-символ настільки, що починає фізично відчувати прохолоду і вогкість одинокості, відчуженості, відокремленості, протиставлення. Протистояння.
Обидва поети пройшли шлях від натовпу до особистості, від аморфного соціалістичного МИ до чіткого і конкретного Я, від слова "сила" до сили слова.
Ми не розмінялись на чини і гроші,
Хоч мінялись, правда, іноді на фрази.
П. Скунць. "Відвертість".
4
Подібність стилю і характеру письма поетів просто разюча. Їх поєднує не тільки внутрішня верховинська гордість і непідкупність, не тільки природна нездатність згинати спину перед чимось або кланятися, щоб подолати перешкоду. Із молоком матері вони всотали той істинний менталітет гордої і сильної нації, яка зуміла зберегти себе в тяжких умовах неволі. Тієї справжньої нації, представниками якої є кожен із нас. Представниками тієї нації, про яку знають наші гори, наша земля, наша справжня історія, а не тієї, непривабливий образ якої намагалися створити ідеологи і творці "єдиного совєцького народу". Саме завдяки роботі пропагандистської машини комуністичної системи у свідомість більшості зрілого населення України вкарбовано постулат чи сформовано стереотип про те, що Мазепа є зрадником, що кожен українець здатен тільки на прагнення задовольнити власний інтерес, а не дбати про благо нації. Будь-яка спроба боротися чи працювати на благо національної батьківщини трактувалася саме так - зрада. За короткий історичний період ми перетворилися на націю без національних героїв, на народ без основної ознаки народу - без мови, на державу, яка навіть через п'ятнадцять років незалежності не може відродитися. Чи, може, хтось хоче посперечатися? Але спершу скажіть: які всеукраїнські газети і якою мовою ви читаєте? Чи, може, ви поясните, чому у нас 97% друкованої продукції виходить російською мовою? А може, ви знаєте ще й те, чим відрізняється "Газета по-українськи" від "Газеты по-киевски"? Грошовиті представники імперської політики в Україні навіть ціною прагнуть принизити справжнього українця, прищепити йому відчуття меншовартості, каструвати його національну свідомість, зробити з нього такого собі аборигена в шароварах, що розважатиме туристів гопаком та дозволятиме обмацувати себе поглядами і руками як музейний нафталіновий експонат. Маючи однаковий обсяг і одного рівня якість "Газета по-українськи" втричі дешевша від своєї російськомовної посестри "по-киевски".
Перепрошую, якщо я когось образив. Але інколи треба бити в писок, щоб привести до тями. Саме це і роблять наші поети-символи, наші Скунць і Кремінь, наші громовержці, які змушують нас раз від разу перехреститися. Я навіть цитат тут наводити не буду. Почитайте їхні книжки - ілюстрацію до вищесказаного можна знайти на кожній сторінці.
5
Та навіть у найоптимістичніших творах обох авторів залишаються смуток, журба, печаль, які так мило лягають на душу нашої садомазохістської суті. Можливо, саме цей асонанс і є причиною такої популярності наших великих земляків. Можливо, саме ця любов до смутку перетворює їх в очах теперішніх читачів на символи.
Українське
Над нами восходить
Сонце наших тривог і надій.
Українська
Мадонна народить
Нам Месію в журбі молодій.
Д. Кремінь. "Атлантида під вербою".
Люди судять. Та це не страшно.
Був і я перед ними грішним,
Став і я від любові старшим...
А без неї стаю старішим...
П. Скунць. "Краса".
Чи народить українська Мадонна Месію - залишається питанням відкритим. Особливо воно залишається актуальним у часи перерозподілу коаліційних вузькопартійних вигод, які ставляться деякими політиками на вершину загальнонаціональної ідеї і видаються окремими діячами за єдино правильні рішення, здатні зробити диво і привести державу до процвітання. Якби ж то так...
Видно, кожен збере, що зібрати зуміє,
Кожен творить красу зі своєї краси, -
каже Петро Скунць у творі "Перехресні октави"...
6
Ми прагнемо перетворювати, прикрашати світ у відповідності зі своїми внутрішніми духовними потребами. Ми прагнемо, намагаємося робити свою країну красивою, гордою, сильною, багатою... Ми готові визнати національними символами поетів, які говорять голосом народу, які виражають наші почуття і сподівання, які, відходячи від зайвої заполітизованості, йдуть до глибокої філософії, до гармонійного світосприйняття, до національного самоствердження, до усвідомлення власної самобутності і неповторності. Поетів, які гідні бути символами.
7
І ти ідеш одна, і я один,
І нас обох крізь ніч гукає син,
Намріяний, зачатий не від мене.
Ти йдеш. Я йду. Ранковіють дороги.
Ранкова зірка зірку здоганя.
Відкрию двері, а мені під ноги
Впаде на смерть замерзле пташеня.
Це Дмитро Кремінь. А може, Петро Скунць. А може, це змерзле пташеня, що теж стає символічним... А може...
Холодно.
Чомусь побутує міф (а може, то і не міф зовсім) про те, що титуловані, премійовані і, таким чином, канонізовані автори стають для широкого загалу менш цікавими. Хоча премії відкривають для творів двері в підручники, та це ще не є гарантією успіху. Часто навіть навпаки. Хтось із класиків казав: "Не дай мені, Боже, потрапити до шкільних підручників". Очевидно, що вивчення творів письменника в школі далеко не завжди прищеплює учням любов до автора. Пригадайте, чиї твори із шкільної програми ви перечитували пізніше, до яких поверталися? Які вірші з тих часів пам'ятаєте? Маю на увазі українську літературу, до програми з якої навмисне вводили зовсім не шедеври для того, щоб применшити її значимість в очах несформованої учнівської національної свідомості. Не беруся стверджувати, що таких творів немає взагалі, але не вірю, що розчленування, схематизація, майже математична перевірка ритму, класифікація, формалізація, пошук епітетів, гіпербол чи ще чогось у тексті можуть прищепити симпатію до цього ж таки тексту, навіть якщо він і буде геніальним.
На щастя чи на жаль, до підручників для загальноосвітніх шкіл потрапили два наші земляки, два лауреати Національної премії імені генія духу Тараса Григоровича Шевченка, два безперечно великі поети нашого часу - Петро Скунць та Дмитро Кремінь. Їхня любов до рідного народу у творчості та в житті сягнула таких висот, що вони поволі перетворюються (чи вже перетворилися?), стають (чи вже стали?) символами епохи, знаменами гідності, незламності, гордості. У даних випадках факт вручення премій тільки констатував загальне визнання та народну довіру і повагу до авторів. Хоча дуже часто найвищі нагороди в галузі літератури присуджувалися не так за творчість, як за політичні переконання, персональну відданість чи відносний патріотизм. Маю на увазі не радянські часи, бо тоді слава партії у творі затьмарювала і замінювала літературний талант, а часи значно пізніші, коли дехто з письменників мав мужність відмовитися від високої відзнаки, від відзнаки, яка в певний період часу починала компрометувати нагородженого - того, хто ставав у ряди прислужників влади, у чергу за премією. Мужній вчинок одного ставав переломним моментом у психології багатьох, утверджував серед колег почуття власної гідності, додавав мудрості, змушував змінити підходи і критерії до визначення кандидатів на нагороди. Вплив особистості на історію проявився у тому, що людина припинила, зупинила процес девальвації цінностей. Але про це - іншим разом.
Повернімося ж до теми, що чекає нашого дослідження. Та перед тим як іти далі, спробуймо вловити різницю між символізмом у поезії і символізмом у житті. Кожен поет певною мірою є символістом, оскільки при написанні віршів використовує символи у прямому і переносному значенні. Цю тезу можна довести до абсурду, адже кожна буква є символом. Але сьогодні обійдемося без абсурду - його вистачає у повсякденному житті. Поговоримо про речі, в яких символом є художній образ. Слово чи фразу, що викликають асоціації, теж можна розглядати як символи. В залежності від концентрації символів на сторінці тексту про поетів говорять як про символістів чи натуралістів (реалістів). З іншого ж боку, лише одиниці із письменників самі стають символами часу, в якому живуть. Символізм у житті - явище набагато складніше і цікавіше, ніж символізм у літературі. Символом епохи "розвиненого соціалізму" став не Брежнєв, який всіма силами прагнув цього, а Солженіцин, Висоцький і Стус, Лук'яненко і Чорновіл - люди, яких переслідували, нищили, принижували і катували в ті часи, катували не тільки фізично, а й морально, інтелектуально, духовно. Витончено і жорстоко.
Треба одразу сказати про відносність усього, про що ми говоримо і про що будемо говорити. Кожен відтинок історії, якщо нам випала доля жити саме в ньому, переповнений людьми, які хотіли б поставити знак рівності між собою та епохою. Іноді ми підсвідомо потрапляємо під вплив таких особистостей і починаємо говорити і навіть мислити стереотипами, які нам нав'язують. Та це більше стосується політиків та електорату, а не вільних письменників і мислячих читачів. Тож вільно помислімо разом. Хоча б кілька хвилин, хоча б кілька сторінок тексту.
2
Наша доба просякнута холодом і сльозами минувшини. Саме тому ми плачемо повсякчас. У поезії і побуті, в любові та радості. Чомусь нам вічно здається, що хтось щось нам винен, що нам зобов'язані дати, допомогти, зробити... Ми навіть отримуємо вдоволення від того, що хтось нас пожаліє. Чи від того, що жаліємо себе самі. Садомазохізм національного ґатунку не спонукає до того, щоб ставити запитання та відповідати на них. А Дмитро Кремінь питає:
Чому ж ми плачемо на попелі
Своєї рідної землі?
Так раб жалкує за хазяїном,
А за поміщиком кріпак?
І побивається за Каїном
Убитий Авель, чи не так?
"Повість наших літ".
Хіба це не ті запитання, відповіді на які можуть привести до суспільних змін, до змін у суспільній свідомості, яка врешті-решт змінить і буття та й змусить нас витерти сльози. Пора, дорогенькі, пора.
Не граймо, браття, на сумній струні,
Над мужністю ридати не пристало, -
радить нам і Петро Скунць у вірші "Тарас".
Дмитро Кремінь плакати перестав давно. Він навчився втрати і біль перетворювати на досвід. Досвід боротьби накопичувався у нього ще з часів студентських, коли з друзями-однокурсниками дозволяв собі бути вільнодумцем, мислити вільно, незаанґажовано, не по-комуністичному. За це вільнодумство доля, руками членів комісії розподілу молодих спеціалістів, закинула його в Миколаїв, у степ, в іншу ментальність. Але і там він залишився гордим гірським опришком, верховинським леґінем, борцем, що не зрадив собі і продовжив ставити незручні не тільки для системи, але і для мислячих творчих особистостей, і для самого себе запитання:
Як же вам тепер на Україні,
Генії з божественним чолом?
Знову при хазяйському коліні?
Знов перо, поєднане з кайлом?
"Моцарт - геній...".
Але якби письменник тільки ставив запитання, хіба б він став символом непокори, виразником дум знедолених і ображених? Ні! Тут потрібне щось інше, щось більш значне і важливе. Можливо, це пошук причин?
Минуле, вічний мрець, хапатиме живого
Через літа й віки, і спалені мости
Д. Кремінь. "Минуле не клени...".
Та не всі читачі є знедоленими і ображеними. Не кожен хоче сам себе таким усвідомлювати, сприймати. В геополітичному світі, маючи можливості порівнювати власне життя з життям сусідів за океаном, ми таки змушені запитати Всесвіт: чому? Хіба не всі нації рівні перед Всевишнім? Чим американці, цей конгломерат, цей вінегрет націй, цей коктейль менталітетів, заслужили милості? Чому вони можуть дозволити собі те, про що ми тільки мріємо?
Ні Петро Скунць, ні Дмитро Кремінь не стали першими, хто вину за наше недостойне життя вирішив звалити на минуле. І не тільки на радянське минуле. І не тільки на триста з гаком років повної залежності від того, кому придумали визначення "старший брат". Але чи мають рацію вони? І наскільки?
3
Відстороненість, іноді навіть відчуженість від проблем світу притаманна обом авторам. Але не байдужість. У своєму всепоглинаючому бажанні оцінити все об'єктивно вони піднімаються до таких висот, де буденність стає дріб'язковою, а звичні побутові реалії перетворюються у речі, до яких ставляться з презирством:
Коли хльосткі міщанські язики
Не посмакують долею поета -
Що їв,
що пив,
і скільки пив,
і з ким,
чи не бував крім музи хтось іще там...
П. Скунць. "Тарас".
Людей частіше більше цікавить саме це: що їв, скільки пив... Інтерес до поезії Єсеніна підсилений інтересом до його походеньок по "кабаках" і по "бабах", як ніжно висловлюються росіяни. А ужгородці дивуються: як може хтось наважитися протиставити себе державі, системі, усталеному порядку. Як він може піднятися на крилах поезії так високо, щоб сказати: "Я - один. Я - все. Я - всесвіт".
Я зостався один. Україна - це щось випадкове.
На годиннику світу двадцять чорних століть, як годин.
Я один перед смертю. Без народу. Без друга. Без мови.
Я один, Україно. А це більше ніж натовп, - один.
П. Скунць. "Один".
Знаково те, що у важку хвилину поет звертається до України, до найдорожчого, що у нього є, до того, що він силою таланту перетворив на символ. (Можливо, людина тоді стає символом, коли вона сама творить символи, прийнятні і зрозумілі для всіх?) Поет протиставляє себе не Україні, як національному утворенню, а Україні як системі, що нищить своїх громадян. Борючись за незалежність держави, ми отримали видимість незалежності. Борючись за свободу, ми отримали більш простору і менш огороджену тюрму. Як казав колись наш земляк, філософ і вільнодумець, Фелікс Кривін - тюрму імені свободи.
І Петро Скунць, і Дмитро Кремінь не тільки усвідомлюють це, але і створюють міф присутності. Читач вживається в образ-символ настільки, що починає фізично відчувати прохолоду і вогкість одинокості, відчуженості, відокремленості, протиставлення. Протистояння.
Обидва поети пройшли шлях від натовпу до особистості, від аморфного соціалістичного МИ до чіткого і конкретного Я, від слова "сила" до сили слова.
Ми не розмінялись на чини і гроші,
Хоч мінялись, правда, іноді на фрази.
П. Скунць. "Відвертість".
4
Подібність стилю і характеру письма поетів просто разюча. Їх поєднує не тільки внутрішня верховинська гордість і непідкупність, не тільки природна нездатність згинати спину перед чимось або кланятися, щоб подолати перешкоду. Із молоком матері вони всотали той істинний менталітет гордої і сильної нації, яка зуміла зберегти себе в тяжких умовах неволі. Тієї справжньої нації, представниками якої є кожен із нас. Представниками тієї нації, про яку знають наші гори, наша земля, наша справжня історія, а не тієї, непривабливий образ якої намагалися створити ідеологи і творці "єдиного совєцького народу". Саме завдяки роботі пропагандистської машини комуністичної системи у свідомість більшості зрілого населення України вкарбовано постулат чи сформовано стереотип про те, що Мазепа є зрадником, що кожен українець здатен тільки на прагнення задовольнити власний інтерес, а не дбати про благо нації. Будь-яка спроба боротися чи працювати на благо національної батьківщини трактувалася саме так - зрада. За короткий історичний період ми перетворилися на націю без національних героїв, на народ без основної ознаки народу - без мови, на державу, яка навіть через п'ятнадцять років незалежності не може відродитися. Чи, може, хтось хоче посперечатися? Але спершу скажіть: які всеукраїнські газети і якою мовою ви читаєте? Чи, може, ви поясните, чому у нас 97% друкованої продукції виходить російською мовою? А може, ви знаєте ще й те, чим відрізняється "Газета по-українськи" від "Газеты по-киевски"? Грошовиті представники імперської політики в Україні навіть ціною прагнуть принизити справжнього українця, прищепити йому відчуття меншовартості, каструвати його національну свідомість, зробити з нього такого собі аборигена в шароварах, що розважатиме туристів гопаком та дозволятиме обмацувати себе поглядами і руками як музейний нафталіновий експонат. Маючи однаковий обсяг і одного рівня якість "Газета по-українськи" втричі дешевша від своєї російськомовної посестри "по-киевски".
Перепрошую, якщо я когось образив. Але інколи треба бити в писок, щоб привести до тями. Саме це і роблять наші поети-символи, наші Скунць і Кремінь, наші громовержці, які змушують нас раз від разу перехреститися. Я навіть цитат тут наводити не буду. Почитайте їхні книжки - ілюстрацію до вищесказаного можна знайти на кожній сторінці.
5
Та навіть у найоптимістичніших творах обох авторів залишаються смуток, журба, печаль, які так мило лягають на душу нашої садомазохістської суті. Можливо, саме цей асонанс і є причиною такої популярності наших великих земляків. Можливо, саме ця любов до смутку перетворює їх в очах теперішніх читачів на символи.
Українське
Над нами восходить
Сонце наших тривог і надій.
Українська
Мадонна народить
Нам Месію в журбі молодій.
Д. Кремінь. "Атлантида під вербою".
Люди судять. Та це не страшно.
Був і я перед ними грішним,
Став і я від любові старшим...
А без неї стаю старішим...
П. Скунць. "Краса".
Чи народить українська Мадонна Месію - залишається питанням відкритим. Особливо воно залишається актуальним у часи перерозподілу коаліційних вузькопартійних вигод, які ставляться деякими політиками на вершину загальнонаціональної ідеї і видаються окремими діячами за єдино правильні рішення, здатні зробити диво і привести державу до процвітання. Якби ж то так...
Видно, кожен збере, що зібрати зуміє,
Кожен творить красу зі своєї краси, -
каже Петро Скунць у творі "Перехресні октави"...
6
Ми прагнемо перетворювати, прикрашати світ у відповідності зі своїми внутрішніми духовними потребами. Ми прагнемо, намагаємося робити свою країну красивою, гордою, сильною, багатою... Ми готові визнати національними символами поетів, які говорять голосом народу, які виражають наші почуття і сподівання, які, відходячи від зайвої заполітизованості, йдуть до глибокої філософії, до гармонійного світосприйняття, до національного самоствердження, до усвідомлення власної самобутності і неповторності. Поетів, які гідні бути символами.
7
І ти ідеш одна, і я один,
І нас обох крізь ніч гукає син,
Намріяний, зачатий не від мене.
Ти йдеш. Я йду. Ранковіють дороги.
Ранкова зірка зірку здоганя.
Відкрию двері, а мені під ноги
Впаде на смерть замерзле пташеня.
Це Дмитро Кремінь. А може, Петро Скунць. А може, це змерзле пташеня, що теж стає символічним... А може...
Холодно.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Найвища оцінка | Редакція Майстерень | 6 | Любитель поезії / Майстер-клас |
Найнижча оцінка | Іван Зубар | 5.25 | Любитель поезії / Любитель поезії |
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію