Багато хто із шанувальників творчості Івана Гентоша буде щиро подивований, коли відкриє цю книгу. Адже до сьогоднішнього дня ім’я автора асоціювалося із добрим гумором, із щирою пародією, із веселим та дошкульним пером. А тут:

Все блищить від вологи,
Дощ стікає по шибках…
Звуки бризок й химери
На віконному склі.

Із часів соціалістичного реалізму ми звикли до того, що дитячий автор пише дитячі вірші, лірик – лірику, а гуморист творить байки і римує анекдоти із життя. Три попередні книги Івана не вносили сум’яття у душі читачів – усі чекали від нього продовження пострілів по творах авторів, які спричиняли у душі пародиста веселий відгук. Та не тут то було. Перший розділ взагалі вражає нас громадянським надривом, публіцистичністю, безапеляційністю і твердістю позиції, глибинним і переконливим патріотизмом. У цих рядках стільки болю, стільки тривоги за свій народ і любові до своєї нації, стільки чоловічої рішучості захищати рідну землю, стільки незламності і непохитності позиції, що навіть вороги проймаються повагою.

Краще бути круглим сиротою,
Ніж гарантом мати москаля.

Вірші, які писалися у часи Революції Гідності, у період погано прихованої пропагандою північного сусіда російсько-української війни, вірніше, визвольної війни українського народу від російсько-фашистських загарбників надзвичайно документальні і несуть дух часу. Можливо, ці письмові свідчення очевидця, цей зріз стану душі однієї людини у складний для держави час, їх історична цінність набагато більша, ніж художня, але про це ми зможемо говорити років через п’ятдесят. А нині читаємо і переймаємося відчуттями щирого, доброго, миролюбного чоловіка, який змушений брати до рук особливу зброю і захищати духовну територію України.

Толерантні до саморозп’яття?
Знов готові «платити ціну»?
Тож давайте прозріємо, браття,
І назвемо війною війну.

І не маймо до вовка довіри,
І у серці жалю – ні на мить!
Світ нам вірить, все бачить і вірить,
Але вміймо себе боронить!

Переживаючи високі патріотичні почуття Іван, разом з тим, залишається люблячим чоловіком, мудрим батьком, мужнім лицарем і людиною з почуттям гумору. Окремі тексти вражають мелодійністю і пісенністю і змушують дивуватися: як це так, що їх до сьогоднішнього дня ніхто не співає. Як наприклад, оцей романс:

Усмішка на вустах – і закипає кров,
І ямочки такі, немов були учора…
А кажуть друзі мов, а кажуть друзі мов,
А кажуть друзі мов ви кимось іншим хвора.

Слово Івана Гентоша лягає довірливо і щиро на серце читача. Без пафосу, без штучності і постмодерних штучок, без посередників. Так, наче мова рідної неньки, колискової пісні, батьківської молитви…

Потаємний зміст набрали речі –
Із небес зірниця спогляда,
Як благоговійно на Святвечір
За вертепом ходить коляда…

Можна ще цитувати і цитувати, говорити і говорити… Адже Іван заслуговує на те своєю багаторічною працею в царині красного письменства. Він майстер, який шанує письменницькі традиції і намагається вібрації своєї душі на протязі перехідних часів передати римованим словом. Але завдання того, хто пише передмову – зацікавити читача. Сподіваюся, я Вас уже зацікавив.

PS. Я спеціально, порушуючи правила, не вказував ні назви цитованих віршів, ні сторінку. Читайте, шукайте, отримуйте насолоду від щирості і справжності поетичного слова.

Василь Кузан, поет
2014

Передмова до книги Івана Гентоша "Тривожні дзвони"