Василь КУЗАН – людина добре відома далеко за межами Закарпаття. Поет-романтик і в той же час реаліст, автор багатьох поетичних збірок та прозових видань, пісняр, журналіст, лауреат Міжнародного конкурсу «Гранослов», премії імені Ф. Потушняка сьогодні у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час «Недільних бесід» поділився з читачами найбільш сокровенним – думками про роботу над творами, особистими мріями та навіть улюбленим анекдотом.

— Пане Василю, із чого почався шлях у літературу? Як учитель математики став літератором? Ким Ви мріяли бути в дитинстві?

— Про це я вже багато разів розповідав. Про шлях у літературу і перші публікації, яких доводилося чекати більше ніж півроку. До речі, першу книжку я видавав сім років. А рекорд – 12 днів. Це була вибрана поезія «12:12:12». От. А письменниками, скажу я вам, стають не математики, не лікарі, не представники інших професій… Письменниками стають ті, для кого Слово важить більше, ніж усе інше. Одна з моїх книг називається «Демони дівочих дегустацій». Так от, поетами стають дегустатори – ті, хто вловлює тонкощі відтінків і смаків, запахів і звуків… Бо викликати резонанс у чужій душі може той, хто самий відчуває. Описати гаряче не обпікшись хоч раз у житті неможливо. І про ту ж таки халву треба написати так, щоб у роті стало солодко. Я багато читав, здається саме це зробило мене поетом. І почалося це ще з математичного факультету УжДУ, з другого курсу. На третьому курсі у мене виникло бажання кинути університет і поступити на навчання у інститут літератури. Добре, що не пішов. Тоді я не знав, що більшість студентів саме цього вузу співпрацювала з КДБ. Потім письменники з письменницькими дипломами премії отримували, видавалися великими тиражами… А я спецслужби не любив уже тоді. І це у нас було взаємно. За один із перших моїх пісенних текстів (1986 рік) мене взяли на замітку, після мого виступу на установчій конференції обласної організації Українського Народного Руху – мене почали переслідувати, а за проведення і організацію несанкціонованого мітингу та відкриття пам’ятного хреста Борцям за Волю України в Іршаві мене навіть судили. Це було за рік до проголошення Незалежності. Система була уже слабка, СРСР розвалювався. Тому мене не посадили. А по цій статті давали від трьох до восьми років…



— Що було у Вашому житті раніше: поезія чи проза. Можете пригадати свій перший літературний твір? У скільки років було його написано?

— Поезія, звичайно, була першою. Перші вірші не пригадаю, але були вони щирими і мали наслідки. Поезія ж впливає на наше життя. Інколи вона може бути небезпечною. Тому люди інколи бояться поетів, а буває і таке, що поети бояться того, що вийшло у них з-під пера. Бо розуміють… У початковій школі я написав кілька віршів від імені жінки, яка сиділа у тюремній камері за вбивство, здається, і багато курила. Я похвалився мамі. Вона прочитала, похвалила мене, погладила по голові і сказала: «Молодець. Але більше не пиши». Друге попередження я отримав у дев’ятому класі, коли на уроці хімії описав кохання однокласника до дівчини, що сиділа за партою перед ним. Його надпотужне кохання виривалося із душі і смикало дівчину за коси, штовхало її, появляло знаки уваги. Я описав це на чотирьох сторінках і пустив по класу. Опус дійшов до головного героя, він прочитав і на перерві з друзями затиснули мене під шкільними сходами… Знову я кілька років не писав. У армії прочитав оголошення про поетичний конкурс – вирішив узяти участь. Отримав друге місце. Це мене підбадьорило, адже ніяких попереджень уже не було – тільки заохочення. Почав трохи писати. А серйозно зайнявся літературною діяльністю на математичному факультеті. Математика – саме та наука, яка надихає на поезію.

— Ви – володар низки літературних премій. Яка з них є для Вас найважливішою?

— Маю премію Федора Потушняка, Ярослава Дорошенка (за книгу сонетів), Пантелеймона Куліша, Юрія Яновського, Леся Мартовича, інші… Усі вони для мене важливі. Але найважливішою є Нобелівська премія. На жаль, я її ще не отримав J

— Чого, на Вашу думку, не вистачає сучасній літературі?

— Читачів. Люди значною мірою втратили довіру до письменників. Чому? Через засилля графоманів. Тепер книгу може видати будь-хто, хто має гроші. Часто видається таке, що і близько біля літератури не стояло. Чи лежало? J Але видавці хочуть жити – їм заплатили і вони надрукували. Графомани пишуть набагато більше, ніж письменники. І їх самих набагато більше. Це катастрофа якась. А читачів треба виховувати. Треба працювати з ними. Школа цього не робить – багато вчителів сучасної української поезії не читають самі. Хіба вони можуть виховати смаки? А на моє тверде переконання, українська поезія на початку ХНІ століття найсильніша у світі. Саме тепер починається мода на українську поезію у Європі та Америці. Нас активно перекладають, читають, продають за кордоном. Краще, ніж в Україні, на жаль… За статистикою, на жаль, найменше читають і купують книг у моєму рідному Закарпатті, але ми не про це тепер. Мої окремі поезії перекладено на вісім мов. Найсвіжіше видання – це в Іспанії вийшла збірка «Галіція-Україна: гармонія сердець», до якої втрапили і мої твори. Тому я можу стверджувати, що у нас є цікава література, яку треба купувати і читати.



— У Іршаві Ви займалися чиновницькою роботою – очолювали відділ культури. Як Вам, людині творчій, така праця? Чи не зв’язувала кабінетна робота крила, які завжди прагнуть волі і польотів?

— Відділ культури – це дуже творча робота. Я любив її, любив колектив, гастролі, поїздки, фестивалі, концерти… Видавничі проекти були, було дуже багато чого цікавого, що надихало і давало крила. Я чомусь узяв із минулої епохи кілька фраз-лозунгів, які є дуже непоганими. «Не місце красить людину, а людина – місце!» Це один із них. На посаді я з колективом зробив багато корисного для району. Я пішов, а залишився музей Юрія Мейгеша у Раківці, залишилися дві школи мистецтв, Інтернет-центри, які створювалися дуже важко, але вони таки є! Залишилися люди і колективи художньої самодіяльності, які отримали звання, залишилися нагороди, які ми всі разом заслужили… А творча уява, воля і політ у мене були завжди. Навіть на менш творчих посадах J

— У Вас чудова інтимна лірика. Щоб писати такі вірші потрібно перебувати у стані закоханості?

— Так. Однозначно і незаперечно. Особливо це важливо для інтимної лірики.

— Усі милі, як діти. Але тепер, коли живу за межами Закарпаття, найчастіше хочеться згадувати вірші, написані по-нашому. Як оця співанка:

Жінська співанка за серенчу

Залетіла в хлів синиця,
В мене ґазда ги косиця.
Я го люблю тай сокочу,
Вбы дагде уд ня не скочив
Ниґда шуга.

Кажут люди: «Хлопе милый,
Не буде з пса солонины!»
Ош гуляв ись – дале будеш,
Ты за жоны не забудеш
Шуга амінь.

Де бы мы з тобов не были,
Всі тя жоны там любили:
Очи на тя упуляли,
Сорочкы на собі рвали
З рукавами.

Я тя люблю, ги пес кістку,
Ги огинь – з березы тріску,
Не уддам тя я никому,
Мусит быти всьо по мому,
Ги я кажу.

Серенча – ото ги потя,
Я го ймила – ввін не хотів.
Я го ймила – вже не пущу,
Най пасулю в сіньох лущит,
Діти бавит.

А я людьом не повірю –
Пірву пысок на паздіря,
Ко вповість, ош мы не пара,
Най пуд ним земля ся зарве,
Айбо нараз!

Залетіла в хлів синиця,
В мене ґазда ги косиця.
А я в нього ги вта ружа,
Мы паруємеся дуже –
Серенча йсе!

А я в нього ги вта ружа
Мы паруємеся дуже –
Та заткайся!


— Кого читаєте? Хто Ваш улюблений автор і з сучасників, і з класиків?

— Читаю багато, але хочеться ще більше. Тепер у мене на столі шикарне видання Марка Грушевського і Зенона Кужелі «Дитина у звичаях та віруваннях українського народу», яка вийшла завдяки старанням Ірини Ігнатенко, до речі, авторки унікальних книг про чоловіче і жіноче тіло у традиційній культурі українців. Отримав поштою книги поезії Антонії Цвід та Світлани Луцкової. Люблю Таню П’янкову, її поезію і прозу. Читаю і перечитую Анатолія Кичинського, Ігоря Павлюка, Богдана Томенчука, Леоніда Талалая, Петра Скунця, Дмитра Кременя, Маріанну Кияновську, Василя Густі, Олександра Косенка, Стаса Бондаренка непередбачуваного Івана Драча, вулканічно-небезпечну емоційно насичену закарпатську жіночу поезію, Ірину Надворну, яка чомусь нічого ніде не публікує останнім часом… Плужника, Зерова, Маланюка… Якщо ж говорити про прозу, то це Дмитро Кошеля, Володимир Шовкошитний, Оскар Уайльд, Екзюпері, Джек Лондон, Йосип Струцюк, Мо Янь, Вільям Голдінг, Мирослав Дочинець, Патрік Зюскінд, Гемінгвей, Ремарк, Фройд… До близьких мені ще можу назвати моїх друзів, з якими спілкуюся, живу, працюю, презентуюся.

— Ви видали майже два десятки книг (може вже й більше). Яка з них давалася найважче: у плані видання чи написання…

— Найважче видавалася перша – сім років. Тобто, першою мала вийти книжка у видавництві «Карпати», але через кризу, розвал імперії, нестачу коштів та інші причини вона так і не вийшла. Першою стала «Загублене мовчання», яка вийшла у столичному видавництві та розійшлася по всьому світу у країни, де була українська діаспора. Відтак мої твори із цієї книги публікувалися у журналах у Канаді, Чехії, Австралії… Ця ситуація переконала мене в тому, що у житті немає нічого поганого – просто хороше інколи треба вміти дочекатися J

— Назвіть свою настільну книгу.

— Ха!.. Настільну? Певно, настільною у мене є та, яка тепер пишеться. Така є.

— Вас багато років поспіль мають за честь запрошувати старостити на весіллях. Чи змінюються з часом «посадові інструкції» старости на закарпатському весіллі?

— Певно, ви вже прочитали мій роман «Експрес-наречений». У ньому є декілька, як ви кажете, «посадових інструкцій». До речі, цю книгу найбільше читають і люблять чомусь на Волині, у Києві та у Свалявському районі Закарпаття. Думаю перевидавати цю книгу, бо залишилося буквально кілька примірників. Але повернемося до питання. Інструкцій, як таких, не має бути взагалі. Староста має відчувати публіку і створювати атмосферу. А головне – він повинен знати традиції. Бо якщо не знає як треба відказувати молодят, рвати барвінок, плести вінки, проводити молодичин танець – може дістати «фийсу в пличі», як кажуть у Лисичові.

— Якби можна було почати життя, скажімо з років… 22, що б Ви змінили?

— Нічого. Мене все влаштовує. Я щасливий, що маю можливість здобувати життєвий досвід у цей далеко не простий, але дуже цікавий час.

— Якби з машиною часу можна було перенестися в іншу епоху, щоб Вам хотілося побачити у минулому чи майбутньому?


— У минулому?… Певно, хотів би побувати у райському саду. Звірі, птахи, рослини, голі люди… Це мало бути дуже красиво. Ще мені цікаві середні віки, коли спалювали відьом. А то були жінки, які мали дар Божий. Вони багато чого знали, мали розвинену інтуїцію, могли передбачати події… Тому вони були небезпечними, як і справжні поети у всі часи. Тому їх боялися і спалювали. Люди завжди бояться того, чого не можуть пояснити… А про майбутнє… Я б хотів пожити у епосі партнерства, коли не буде війни, конкуренції і боротьби за виживання. Осередки такого життя уже є. Наприклад у Америці, у Франції… Таке життя теж дуже наближене до раю: розвинені технології, екологія, братерство, творча праця, рукотворна краса у поєднанні з природою… Ну і, звісно, голі люди.

— Розкажіть трохи про себе, як про людину. Чим захоплюєтесь, як проводите вільний час, куди подобається мандрувати?

— По-перше, я справді людина. Люблю життя у всіх його проявах. Я життєлюб і працеголік. Практично, вільного часу не маю. Їжджу з презентаціями книг по Україні, поєдную презентації із пізнанням нових місць, переконуюся, що ми не знаємо своєї країни… Люблю парки, особливо Софіївку в Умані. Дніпро, Дністер, Боржаву, гори, Коростень, Ужгород, Мукачівський замок, Одесу, Львів, Запоріжжя, Хортицю… Люблю кіно і хорошу музику. До речі, у мене і вірш такий є «Люблю». Там більш докладно про це все. Він є на сайті Поезія.орг, на моїй сторінці. До речі, там у мене 333 333 читачів саме нині. Саме у час, коли я відповідаю на ці питання, хтось зафіксує, що саме він є 333 333-м і отримає від мене у подарунок книгу.

— Більше ста віршів із Вашого доробку стали піснями. А яку музику подобається Вам слухати?

— Хорошу музику люблю. Бреговіча, Гудаків наших, Рокаш, Океан Ельзи, Генадія Мясоєдова, Квітку Цісик, Мирослава Скорика, Баха, Вівальді, Моріконе… Частіше слухаю ніжну інструментальну музику: гітару, скрипку… І народну пісню. Більше закарпатську, бо закарпатці найвеселіші серед українців. Коли уся Україна плаче, Закарпаття сміється. Хоча і плакати вміємо добре!

— Що можете порадити початкуючим авторам?

— Більше читати. І не тільки себе улюблених, але і класику, перевірену часом. А ще – не боятися редагувати і скорочувати власні тексти. Епоха надшвидкостей не любить багатослів’я.


— Що Вас надихає? У кожного творця повинна бути Муза…

— Надихає краса життя. І Муза. Вона, звичайно, є. І це, безперечно, жінка.

— Поділіться якоюсь кумедною історією, чи такою, яка залишила в житті приємні спогади.

— Якось на весіллі до мене почала загравати жінка. Чужа. А я працюю старостою. Це було у селі… У моєму рідному селі, розумієте? А у мене робота, а вона на мене дяку має, а я зайнятий, і дяки у мене ни є. Бо… Ну, це тяжко пояснити. А вона мене на танець запрошує. І обійматися хоче. І ще чогось хоче, але я роблю вигляд, що не розумію, чого саме. Бо я на роботі, розумієте. А може я помиляюся? Може я розумів, чого вона хотіла? Але… Ну… Я якось почав її уникати, підходити до інших столів, відмовлятися танцювати з нею… Але, жінки вміють добиватися свого. Так! Мушу зізнатися, що вона вкрала мій мікрофон. Дорогий такий. Без шнура… І що вона з ним потім робила???

— І анекдот від Василя Кузана…

— Старі мисливці Борис із Заднього і Юра з Довгого пішли на вадаску. Раптом із корчів не дорогу ускочив олень.
– Но, – каже Юра, цілячись із карабіна – типирь увін може писати заповіт, – і стріляє.
Олень поникав зверхньо на чоловіків і скочив назад у корчі.
– Майже до нотаріуса побіг, – каже серйозно Борис.

Марина АЛДОН, zakarpatpost.net

Фото: Михайло НОСА