Свое сердце я открыла для тебя,
Положи его где-то в самом себе,
Ведь оно уже давно в твоих руках,
Ведь оно уже давно живет в тебе.

Сохрани его, согрей и защити,
Прочь от холода…и от дождя укрой.
Просто прикоснись легонько ты,
Заслони своею сильною рукой.

Пусть не знаешь ты как все дрожит,
Как от радости искрят глаза мои,
Очень сильно мое сердце дорожит
Тем, что снова плачет на твоей груди.

Собери слезинки горечи моей,
Потопи ты их в безмолвии своем,
Приложись с лечебной силой и сумей
Все тревоги, как дитя, приспать ты в нем.

Забери всю радость. Хочешь? Забери!
Я отдам, что скажешь. Ну и что? Пускай!
Я отдам тебе все то, о чем смолчишь.
Но надежду у меня не забирай.

Боль твоя теперь течет во мне,
Жизнь свою тобою проживаю,
Свяжет ли судьбой нас на земле
Точно только Бог Единый знает…


10.09.2011 г.

Зі спокійною вдосталь душею
Я іду споглядати сни.
Я прямую по довгій аллеї,
По дорозі у інші світи.

Де немає ні місця, ні часу,
Ані тіла нема, ні чуття.
Де нікому у душу Вашу
Не закинути болю гачка.

Я проходжу роки та століття,
Роздивляючи гору снів,
Проживаю завчасно, миттю,
Тисячі невідомих життів.

Мені виділось щастя справжнє,
Незнищенна любов людська,
Так хотілося б, щоб назавжди
Вона сповнила наші серця.

Побувала й у чорних буднях,
Перейшла кров’янії річки,
Я тікала у світле майбутнє
Крізь запалені горем свічки.

Я,здається, всі п’яти сходила
По тропі неосяжного сна,
Та щодня я знаходжу силу
І несходжену пару взуття.

26.08.2011 р.

Намалюю я пензлем зиму:
Замість снігу – холодну печаль,
Там, де ріки текли швидкоплинно,
Покладу дерев’яний скрижаль.

Малюватиму пензлем весну,
Все коханням палким надихну,
І тремтячі дерева воскреслі
Я у пристрасті шати вберу.

Намалюю я з радістю літо,
Із душевним та щирим теплом,
Та, веселкою долі сповитий,
Зображу свій життєвий паром.

І вже пензлем, мальованим досі,
На пожовклих листах від часу,
Перевтілю кохання у осінь –
Зафарбую тужінням весну.

22.08.2011 р.

Шаблонные люди…
Такие смешные,
Словами бросают
Пустыми во всех,
И ищут повсюду
Кварталы жилые,
Сердца чьи не знают
Двуличных утех.

Попасть – попадут,
Но надолго ли хватит
Бесцветных чернил
Для неписанных слов?
Исчезнут, уйдут,
Без осадка и пятен,
Небрежно сложив
Весь лукавый покров.

Ну как им не стыдно?!
Не мучает совесть,
И нет угрызений
Совсем никаких.
Не слышно, не видно…
И это не новость
Для скользких забвений,
Для жалких шумих.

Их время не ждет,
Наберет оборотов –
И в игры слепые
Играться не будет.
Как миг жизнь пройдет
Сквозь азарта ворота.
Такие смешные
Шаблонные люди.

1.08.2011 г.

Обидно до слез бывает,
Смахнешь так рукой слезу
И спросишь: вообще бывает
Лишь правда без лжи вокруг?

От устали нервы ослабли
И время течет рекой,
А я все на те же грабли
Ступаю все той же ногой.

Озноб пролезает под кожу,
А с ветром вся пыль в глаза,
Так больно, я тело морожу,
Но путь продолжаю я.

Смешная, наивная…верю
Найти долгожданный приют.
Увы, лишь ошибки за дверью
Меня там безудержно ждут.

20.07.11 г.

Как долгий день, одна сплошная,
Все дальше, в глубь уходит жизнь,
Меняя все и нас меняя,
Не ждет, но, впрочем, не спешит.

Меняет ход и путь течения,
Сдвигает слабых на пути,
И белым флагом при сражении
Готова всех обогатить.

Ну не всегда же плыть дано нам
По белым парусом за честь,
По всем неписанным законам
И в белом цвете черный есть.

И в тот момент, когда поднято
Над кораблем всем черный флаг,
Необходимо ,безвозвратно,
Чуть-чуть продвинуться назад.

Что б выбрать правильно решение,
Что б знать что именно лечить,
Причину ведь, на самом деле,
,Болезнь, ту нужно уяснить.

Не важно то, на сколько страшно,
Не страшно, если тяжело,
Не тяжело, если напрасно
Не сердцем думать – головой.

«Силен душой – силен и телом»,
Нельзя слабинку пропускать,
И все душевные пределы
Лишь разум должен расширять.

24 июля 2011 г.

Навчи мене без пристрасті кохати,
Навчи, хоча б у іншому житті.
Я згодна геть століттями чекати,
Для цього час - не показник мені.

Навчи! Як хочеш - стану на коліна,
І руки зведені до серця пригорну,
Й молитвою я пошепки полину
В свідомість надто замкнену твою.

Будь-ласка, я молю тебе, благаю,
Навчи мене паруючи ходить.
Із кожним новим кроком, що ступаю,
Я хочу, наче птаха, полетіть.

Навчи мене по-іншому дивитись,
Я хочу бачити за дзеркалом життя,
Я хочу, наче вдруге, народитись,
Немов новонароджене дитя.

Навчи мене як слухать звуки тиші,
Я знаю: ти давно на них полюєш.
Не відмовляй, допоможи, залишся,
Я випросила тебе в неба, чуєш?..

Не знаю я скільки відведено,
Що саме для мене залишено,
Не видно кінця мого берега,
Не чутно зозулі за тишею.

Дано лиш життя намистинами,
І ниткою доленьку названо,
Й життєвими ас-ювелірами
Нас Богом давно було задано.

На різні смаки та пропорції
Десь там намистин тих незлічено,
І напис завжди біля кожної
Стабільний стоїть: " есть в наличии".

Бери досхочу, але зважено.
Як кажуть: " Слів з пісні не викинеш".
Намисто так само закладено:
Що зробиш - то те і носитимеш.

2.04.2011

Мне бы стать ароматом счастья,
Что б невзгоды собою прикрыть,
Что б собрать все разбитые части,
Неразрывной ниткою сшить.

Мне бы стать дуновением ветра,
Хоть бы малого, но ветерка,
И развеять остатки пепла
Моих слез, что сгорели до тла.

Мне бы хлынуть волною прибрежной
И стремительно к берегу плыть,
Проходя, все пустые надежды
Аккуратно на дно сложить.

Я бы облаком в небе стала
И с дождем пролила печаль,
Я бы молнии счастья послала
Переполненным мраком ночам.

Я бы птицею вечно парила,
В необъятном пространстве миров,
До последней капельки силы,
До последнего взмаха крылом...

20.03.2011

Из неоткуда яркий свет
Пролился в жизнь мою вином,
Вплились колосья зрелых лет
И счастья выросло зерно.

Я посажу его опять
На место, где росла любовь,
И почва там - хоть отбавляй
Везенье, искренность, добро.

Не знаю только где б найти
Местечко, что бы положить,
Те дни дождливые мои,
Что на земле дано прожить.

28.03.2011

Уйти от повседневной суеты,
Забыться. Выпить яда Леты.
Считать шаги.
Переиграть всю жизнь.
Перечеркнуть все, Богу даные, обеты.
Переписать судьбы пером куплеты,
В которых нет мне никакой нужды.

Пролить вино из жизненного склада,
Годами выдержанного большой ценой.
Им окропить граничную аркаду
Между воображаемой слепой ексцентриадой
И настоящей безвозвратною игрой,
Где нет декоративного оклада,
А правда в сердце колется иглой

16.02.2011 г.

А мені б підійнятися в небо
На своїх нездіймаючих крилах,
Якомога щоб ближче до тебе
Мене хвиля бережна прибила.

Та спитати - тебе не спитала б,
Лиш у вічі зирнула б востаннє,
Й прочитав би там: чом до причалу
Корабель мій ніяк не пристане?

Я проходжу цю тяжкую відстань,
Естафетні змагання долаю,
Та все ж ту заповітную пристань
Не знаходжу чи просто минаю.

Підкажи, я благаю, та зжалься!
В мені сили останні зникають.
Чи змастить дай живущого смальцю
Мої рани, що кров'ю стікають.

Я щовечора думкою лину
До твого всемогутнього світу,
Та завжди забираю торбину
Лиш надією вдосталь набиту.

9.02.2011

Відпущу я із серця болючу печаль,
Залатаю всі рани нитками,
Відшліфую старезний душевний скрижаль
Вольовими своїми думками.

Не заплачу!Сльоза ні одна не зійде
Із очей моїх, змучених досить.
Не здамся! хай щастя болюче моє
Без утоми, без витримки просить!

Лише поглядом небо благатиму я:
Надішле нехай мужності й сили,
Яку воїни все своє тяжке життя
Як дар Божий в собі проносили.

4.02.2011

Я дивлюся в безодню небачену,
Мов на себе, таку недовершену:
Ще не прожита, ще не навчена,
Мов дитина у класі першому.

Серце бачить лише оченятами,
Що вбирають буденний пил,
Який мовою ультиматумів
Покриває життєвий схил.

І пошарово закарбується
У свідомості вічне клеймо:
Щастя важко знайти, але губиться
Воно легко, як в полі зерно.


23.01.2011 р.

Лежит возле дома, на мокрой траве
С, поломанной палкою, лапой,
Щеночков слепых прижимая к себе,
Измучена жизнью собака.

В холодную стужу, ветрам вопреки
Она их отчаянно греет,
С любовью тепло отдает свое им,
Так, все же, немного теплее.

Вдали замечает знакомую тень
« Хозяин!»,- собака узнала.
« Наверно еду он несет в том мешке!»,
Довольно хвостом повиляла.

Мужчина пришел и на корточки сел,
Щенков странно взглядом окинул,
В мешок положив их уверенно всех,
Забросил небрежно на спину.

В карман молча руку свою опустил,
Он косточку кинул на землю.
« Зачем же, хозяин, ты так поступил?
Там будет им лучше, наверно?..»

Собравшись, собака пыталась привстать,
Но сразу же на пол упала,
« Так вот он что, ваше слово судьба…»,
Тихонько она прошептала.

Беззвучную ночь, словно сердце ножи,
Скулящие стоны пронзали,
Все меньше они становились слышны,
А вскоре и вовсе пропали.

Большая слеза по собачей щеке,
Стекая, на землю упала
И жалкий свой след на жестокой земле
Оставив, тот час потеряла.

И все, что жило в ней – два круга в глазах,
Два лунных пустых отражения,
Парализующий полностью страх
И капля на дне утешения.

Ни звука. Не видно мужчины теперь,
Ни яркого лунного света,
Лишь слышно как ветер старинную дверь
Качает с ночи до рассвета.

Шаги, скрипы веток, тяжелый мешок.
Скорее к воде приближаясь.
Вдох воздуха, камень, об воду хлопок…
Безжалостно вглубь погружаясь.

Последняя участь, последний глоток
И легкие больше не дышат.
Бездушных пять тел, что уходят на дно
Теперь тихо воды колышут.



24.08.2010 г.

Ніяк я цього світу не збагну.
І все, мені близьке, здається чуждим.
Я зрозуміти прагну істину просту,
Чом кожен сам собі учителем є мудрим?

І навіть інколи, бува, блукаю я
В своїх думках і відповідь шукаю,
І, витративши час, із каяттям
Себе читать як книгу починаю.

Сама в собі знаходжу вірний шлях,
Сама собі я друг, сама і ворог,
Сама будую замки в небесах,
Сама ж і перетворюю їх в порох.

Кому можна довіритись тепер,
На всі сто знати точно - він не зрадить?
Нікому. Бо цей Він давно помер.
Є тільки ти – це знати не завадить.

Дивлюся людям в очі – там туман,
А в деяких навіть його немає,
Та ріже це ніщо й лишає шрам,
Який не так уже і швидко заживає.

Так хочеться ту іскру уловить,
Ту іскру, що в душі вогонь запалить,
Та той холодний погляд лиш у мить,
Відбутись навпаки, цьому зарадить.

Кожен із нас живе своїм життям,
В яке всю душу він свою вкладає,
Та безневинним й чистим, як дитя,
Спокон-віків лише себе вважає.

В мені чуття є, буцім-то я – гість
В цьому стандартному беззахисному світі.
Здається, я ніде й водночас скрізь.
Гублюсь все більше у собі щомиті.


15.10.2010 рік

Як брама небесна мені відчинилась
І шлях весь собою навхрест перекрила,
Так музика ця у мені розчинилась
Й підняла, забуті вже Богом, вітрила.

В мені боротьба за духовне й фізичне,
За небо і землю, за чорне та біле,
За те незнайоме чуття, те незвичне,
Що вітер гойдає у себе на крилах.

І ллється, неначе вода, насолода,
Та сповнює душу, від спраги змарнілу,
Мечем відрізає, немов воєвода,
Її від земного фізичного тіла.

Я чую у ній мого серця відлуння,
Що прагну сказати, та лише міркую
І те, як душа моя, вкрай безпритульна,
Беззвучно хлюпоче. Я справді це чую!

17.12.2010 р.

Зачем спешить? Ведь время не вернуть.
Как не собрать уже разлившиеся реки,
Ведь холст зашить, где наш проложен путь
Мы не способны и никто, вовеки.

Зачем спешить? Ведь время не вернуть.
Тянуть уже натянутые нити,
И жизни нашей все пытаться суть
Очистить от былых кровопролитий.

Зачем спешить? Ведь время не вернуть.
Как не вернуть давно ушедшие года,
И лишь себя мы можем обмануть
Сказав: « Я не забуду никогда»

Не раз уже о чем-то мы жалели
И тщетно от ошибки увильнуть.
За чем же мы «летим», и в самом деле,
Зачем спешить? Ведь время не вернуть.


26.05.2010 г.

Навіщо я пишу ось ці рядки,
Вкладаю в них свій біль і свою душу,
Розповідаючи паперу всі думки?
Не хочу я. Але писати мушу.

Нав’язливо, настирно чуть їх стук,
Вони мене ніколи не залишать,
І нотувати буду я почутий звук,
Доки не піде він, не прийде тиша.

Тримаю ручку, олівець чи щось,
Що мої думи на папері зафіксує
І мою руку зупиняє хтось,
Чи, навпаки, писати стимулює.

Хотіла би я знати хто це є?
Чи дійсно це усім відома муза?
Й нащо вона натхнення надає?
Це світлий дар чи навпаки обуза?

І хочеться відкритися чи ні,
Тут не мені вирішувать потрібно,
А просто є сигнал: «Пиши вірші!»
І це, здається, так не вірогідно.

Але це чистий факт, він справді є,
Й в мені завжди така вирує сила,
Яка моральну втіху надає,
Яка в мені глибинний світ відкрила.


13.10.2010 рік

Ветер веет,
Колыбелит
Мое счастье у окна.
Колыбелит
И не дремлет,
Не сомкнет свои глаза

Утешает,
Застывает
На минуту на одну,
А потом опять качает
Ночью, днем и по утру.

Грусть уносит
И не просит
Ничего совсем взамен.
Лишь голосит,
Все голосит
Что-то ветер перемен.

Что-то хочет
Темной ночью,
Белым днем он мне сказать.
Очень срочно.
Ну, а впрочем,
Мне наверняка не знать.

Все стучится
И стучится
Он опять в мое окно.
«Научиться…
Измениться…»,
Только слышно от него.

«Затмевает
Нас, бывает…»,
Еле-еле говорит.
«Внешность манит,
но не дарит
никогда тепла внутри».

«Думай сердцем,
Только дверцу
Аккуратно открывай.
И лжецу
В колючих берцах
Ключ от сердца не отдай»…


7.04.2010

Не вижу смысла я в любви,
Не вижу смысла в горе,
В безумной красоте Земли
И в синей глади моря.

И в пении весеннем птиц,
В обмане и тревоге,
И в тисячах прохожих лиц,
Что вижу по дороге.

Зачем улыбка,ведь она
Вего лиш время маска?
Не снять ее, она нужна,
Как воздух, седца ласка.

Какой всему тогда резон?
Иллюзии, пучины…
Скажите мне, а дальше – что?
И каковы причины?

Искусство врать тепер сильней
Чем новый вид бактерий,
И вовсе не понять людей
И странный их критерий.

Могуча черствости волна
Накрыла всех повсюду.
Пощады нет. Везде она
Была и есть, и будет.

Так нами все руководит:
И деньги, и известность,
И слава,и огонь внутри
Заполонили местность

Про здравый смысл, про чувства те,
Что там когда-то были,
Лиш помнит тот, внутри в ком нет
Эмоций изобилий.

7.04.2010 г.

Не нужна любовь,- скажу вам я,
И не нужно сердца резать нить,
Проливать печальных, горьких слез моря,
Днем и ночью в сумерках души плененной жить.

Просыпаться с грустью и ложиться,
Сердца стон глушить сквозь мыслей шум,
Верить: он когда-то обратится
В старенькой гитары песню струн.

Да, счастливцы есть на поле боя,
Приз свой, как трофей они несут.
За него и сердцем и душою
Сквозь огонь и воду сквозь пройдут.

Но что, если победе не случиться,
И свет в конце туннеля не видать?
С большой ведь сцены трудно удалиться,
Если спектакля занавес совсем поднять.

Назад дороги нет, а впереди крутая,
Будней течение своею силой бьет,
И не идти вперед, тем самым означает
Попасть в хаосный, жизни дней, круговорот.

Зачем бороться с тем, что не осилить,
И останавливать пытаться жизни плын,
Дарить любовь тому, кто вряд ли примет,
И кто обертку просто ищет у витрин?

Зачем себя пытать, осознавая,
Что дверь эта закрыта навсегда?
Где даже скважины замочной не бывает,
Где одноразово-входные пропуска?

И сердце глупое, так сильно уязвимо,
Руководит всегда сознанием, пока
Не осознает, что действительно ценимо
Скорее безразличность игрока.

6.04.2010 г.

Не нужна любовь,- скажу вам я,
И не нужно сердца резать нить,
Проливать печальных, горьких слез моря,
Днем и ночью в сумерках души плененной жить.

Просыпаться с грустью и ложиться,
Сердца стон глушить сквозь мыслей шум,
Верить: он когда-то обратится
В старенькой гитары песню струн.

Да, счастливцы есть на поле боя,
Приз свой, как трофей они несут.
За него и сердцем и душою
Сквозь огонь и воду сквозь пройдут.

Но что, если победе не случиться,
И свет в конце туннеля не видать?
С большой ведь сцены трудно удалиться,
Если спектакля занавес совсем поднять.

Назад дороги нет, а впереди крутая,
Будней течение своею силой бьет,
И не идти вперед, тем самым означает
Попасть в хаосный, жизни дней, круговорот.

Зачем бороться с тем, что не осилить,
И останавливать пытаться жизни плын,
Дарить любовь тому, кто вряд ли примет,
И кто обертку просто ищет у витрин?

Зачем себя пытать, осознавая,
Что дверь эта закрыта навсегда?
Где даже скважины замочной не бывает,
Где одноразово-входные пропуска?

И сердце глупое, так сильно уязвимо,
Руководит всегда сознанием, пока
Не осознает, что действительно ценимо
Скорее безразличность игрока.

6.04.2010 г.

Є, здавалось, багато на світі речей
Нам відомих, пізнаних, не нових.
Та турбує лише оболонка людей,
Не глибинність речей цих змістових

Чи дитина – дитина, допоки вона
Не побачить буденного світу?
А людина – людина, вважають, яка
Досягне лише певного віку?

А чи море лиш те, що водою шумить,
Що велике й поживу тримає?
Чи, можливо, щось те, що життям скрізь бринить
І куди стільки річок впадає?

А перлина – перлина, яка ще на дні
Десь глибоко в собі спочиває?
Чи пізнали б її ви таку? Звісно, ні.
В мене сумніві навіть немає.

Ви вважаєте другом того, що завжди
Світить в очі і все про Вас знає?
А в душі він, не знати навіщо й куди,
Якнайдалі усіх відправляє?..

Невже золото все, що яскраво блистить
Та ціну несказанную має?
І невдовзі за день, за годину чи мить
Враз чорніє і вигляд втрачає?

А простий лиш процес існування свого…
Чи його ми життям називаєм?
Та невже задля того, щоб слово було
Стільки значення й змісту вкладаєм?

Адже слово – не слово, допоки воно
З наших уст в якусь мить не зірветься.
Лише серце є серце, й не змінить того
Навіть те, що давно вже не б’ється…





24.01.2010р.

Не вщухне у серці моєму печаль
І сонце вже більш не засяє.
Ні світла, ні сяйва у ньому немає,
А є лиш непізнана даль.

Душа, мов із фресок, які по одній
Всі сипляться з неї додолу,
А з кожним падінням все знову і знову
Вражає пронизливий біль.

Спочатку, це, наче у морі краплина,
Ніщо, лиш мільярдна одна,
А згодом, як чорная та пелена,
Що завжди стоїть пред очима.

І гине душа, як без співу птахи,
Як дерево гине без крони,
Як безголосі б, замріяні дзвони,
Не пережили б віки.

Щоразу, як погляд, куди б він не впав,
Спиняється раптом на чому,
Туманом сповзає все нижче, й нікому
Про себе він знати не дав.

Він все ще чекає на світле прозріння,
На день літній серед зими,
Та в тому нікого немає вини,
А є лиш байдужі сумління.

Для когось це гра, лише напис думок,
Не більше як нота у пісні,
Та саме вона на потрібному місці
Тримає все, наче замок…


13.12.2009

Чи буває життя там, де хмари пливуть
І проходять новими світами;
Там, де душі людські вирушають у путь,
У дорогу своїми стежками?

Чи буває життя у безодні небес,
Де нема ні початку, ні краю;
На горі, де царює всевидимий Зевс,
На горі, де людей не буває?

Чи буває життя в безкінечності слів,
Які сипляться наче навмисно
І заповнюють текстами прожиті дні
Без ідеї і навіть без змісту?

Чи буває життя в океані бажань
Нездійсненних та необережних,
Де мета виступає у ролі завдань
Необізнаних і необмежних?

Чи буває життя у маленьких світах,
Що живуть лиш якимись думками;
У безлюдних, небачених нині, містах,
Що вирують десь тихо над нами?

Чи буває життя десь у подиху трав,
Що в повітрі несміло літає,
Що своєю душею у серці припав
І чийсь біль враз собі переймає?

Чи буває життя в тихих звуках земних,
Що високо несуть над землею
Те, що, легко вдаряючись , ніжно об них,
Заспівало б своєю душею?

Чи буває життя у людині простій,
Що не знає буденного сміху,
А літає й живе лише крилами мрій,
Не рахує свої дні довіку?

Чи буває життя, де немає його,
Невмирущі живуть де перлини,
Так, буває життя, лиш повірте в нього,
Все залежить лише від людини.

5.06.2009р.

Тече ріка глибока й нескінченна,
Біжить завжди, немовби знає те,
Що точно так, як обертається вселенна,
Може й спинитися людське життя просте.

Одна ріка має потік нестримний,
Що рветься далі, до нових світів;
Швидкий потік, рішучий, незупинний,
Що перешкоди на шляху не раз зустрів.

А інша майже течії не має,
Тече лиш там, де прийдеться її,
Й весь шлях вона, долаючи, шукає
Утіху десь глибоко у душі.

За кожним каменем в ній зріє небезпека,
Вона навіть незна куди впаде,
Здавалось їй: дорога ще далека.
Й жила не нині, тим лиш, що буде.

Немає меж, але кінець видніє.
Кінець чого? Свідомості думок?
Чи просто це, як «стоп» банальним мріям?
Чи «ні» усьому тому, що було?

Кожна ріка кінець свій різний має,
І нитку долі лише їй прясти,
Та лиш вона єдина добре знає
Що день наступний може принести.

Тече ріка глибока й нескінченна,
Біжить завжди, немов не знає те,
Що згорточок життя її блаженний
Весь час вона всередині несе.

5.06.2009 г.

Була б лиш мить в житті моєму,
Що пройде наскрізь, повз віки,
І затамує ту таємну
Хвилину, день або роки.

Завмре, застигне весь рух світу,
Припинить все своє життя,
Й благої думки сила зліту
Її лиш буде видава.

Як кадри з фільму кіноплівка
Перед очима промайне,
Й умить всі спогади і знімки
Із пережитим поверне.

Ті почуття, уже минулі,
Ті нитки спогадів моїх,
Все те, про що уже забули,
Чий слід в мені давно застиг.

Була б лиш мить, лиш щастя доля,
Що зможе час перехитрить,
Й бажане ( часу проти волі)
В думках назавжди залишить.


3.03.2010 рік

Йде рік за роком, день за днем. Так швидко час спливає.
Лиш обернулась, а життя і сліду вже немає.

Здається, наче тільки вчора, свій путь ти починала,
А вже сьогодні розумієш: залишилося мало.

Всі спроби марні, щоб за хвіст ту вдачу ухопити.
По всім законам не можливо друге життя прожити.

Воно - одне. Воно – єдине. Таке, як має бути.
Нам треба знать: ми чуєм те, що хочемо почути.

І бачим, звісно, тільки те, що хочемо побачить.
Тож, в результаті, лиш собі ми маємо завдячить.

Усі події, всі новини ми, власне, обираєм.
В своє життя, в свою свідомість самі ж їх і впускаєм.

Не було в світі ще такого незважливого вчинку,
Що народився б безпідставно на добру поведінку.

Не просто так добро існує, не просто зло буває.
Завжди одне другому, певно ж, десь шлях перетинає.

Усе це – ми. І вибір – наш. Кого ж нам доглядати?
А відповідь на це самі вже маєте ви знати…



14.12.2009 р.

Жизнь наша – штука не простая,
Бывает так, что на пути
Тебя дорога ждет крутая,
А ты уверенно иди!

Ведь все мечтают, ставят цели,
Делают первые шаги,
Но большинство-то не сумели
До самого конца дойти.

Просто они совсем не ценят
То, что, на самом деле, есть.
Они богатства ищут, денег,
Мир ископать готовы весь.

И далеко не все-то знают:
Богатства нету на пути!
Богатство не приобретают,
Оно живет в тебе внутри!

Это не деньги и не слава,
А лишь возможности твои.
Тебе судьба их даровала,
Ты хорошо их береги.

Глаза и зрение имеешь,
Рад, что умеешь ты дышать,
Что можешь слышать, не жалеешь,
Любить, любовью отдавать.

Ты также разумом владеешь,
В тебе – способность говорить,
За жизнь ты многое успеешь,
Никто не в праве торопить.

Ты – своей жизни капитан
И сам приказы отдаешь,
Путь выбираешь тоже сам:
Как выберешь, так поплывешь.

Смех можешь выбрать вместо плача,
Даянье вместо воровства.
Это не трудная задача,
У тебя выбор есть всегда!

Упорство вместо отступления,
Молитвы вместо проклинаний,
Действие вместо промедления,
Рост вместо страшных загниваний.

Создай! Не надо разрушения.
Забудь про ненависть, - люби!
Ты ран не делай нанесения,
А вместо, лучше исцели!

И лишь тогда, когда поймешь,
Что ты уже имеешь много,
Путь сразу легче обретешь,
Склонится пред тобой дорога.

2008 г.

Несмотря ни на что и не зная зачем
Это чувство приходит внезапно.
Как рождается ночь, как рождается день,
Как младенец заплачет невнятно.

И не важно когда, и не важно к кому,
С головою тебя накрывает.
И ответ на банальный вопрос: «Почему?»
Не сыскать, ведь его не бывает.

Просто ждать и крепиться, и верить в одно
Что исчезнет затмение вскоре.
Лишь бы время немного прошло и оно
Отвратит нежеланное горе.

И все будет как прежде: тот же день, та же ночь,
Та же жизнь, как и раньше, пустая.
Только мысли теперь не прогонишь ты прочь
И глаза не сомкнешь, засыпая.

Что-то давит в груди и куда-то душа
Вырывается ввысь, прочь из тела,
Она рвется куда-то туда, в облака,
Далеко за земные пределы.

Она ищет уют, она ищет покой,
Ей тепла захотелось такого,
Что бы мира всего необъятный огонь
Не затмил бы рывка неземного.

И ни цепи, ни стража, ни точный глазок
Не удержат ее на прицеле,
Ни ранение, ни даже просто ожог.
Это чувство намного сильнее.

Даже время не в счет, и пространство миров
Не колеблет все душу твою,
Лишь два слова стучатся в сознание вновь
Я люблю, я люблю, я люблю…


11.12.2009р.

Життя тече нестримною рікою,
Наповнюючи чашу геть сповна,
Й, поринувши у неї з головою,
Сягнути можна насолоди дна.

Життя летить у вись далеку птахом,
Й політ його свободою кричить,
І нескінченну даль нікчемним дахом
Лиш ми є завжди вправі перекрить.

Життя біжить відвертою сльозою
По скроні, що колись була суха.
І можна стерти слід її рукою
Чи залишить, щоби зійшла сама.

Життя спиняється, наче дорожнім знаком
На день, на мить, а, може, назавжди.
Лиш тут якраз не відігратись штрафом,
Плекай життя, та спершу збережи!


24.02.2010 р.

Людина – це клубочок ниток, -
Не знаєш де початок, де кінець;
Це різних квітів мальовничих звиток;
Це чистий і прозорий папірець.

Усіх в одній стихії поєднання;
Бурхливе море; фосфоритна гладь;
Палітра фарб, які для малювання
Самі ми маємо для себе обирать.

Це зорепад палаючий і світлий;
І нескінченна даль небачених небес;
Після засухи дощ це заповітний;
Чарівна лавка, сповнена чудес.

Це музика, що ллється не по нотам;
Це спів без фонограми і без слів;
Це золото, яке не сяє злотом;
Це 365 різних днів.

Коротка вічність, що не має часу;
Повчальна книга без основи знань;
Важкий тягар, що має легку масу;
Це довгий марафон без естафет, змагань.

Всього в одній людині поєднання,
І головне – це знати стежку, по якій ідеш.
Повірить в себе. Дісно. Без вагання.
Саме тоді цій стежці забракує меж.

18.12.2008