Ніяк я цього світу не збагну.
І все, мені близьке, здається чуждим.
Я зрозуміти прагну істину просту,
Чом кожен сам собі учителем є мудрим?

І навіть інколи, бува, блукаю я
В своїх думках і відповідь шукаю,
І, витративши час, із каяттям
Себе читать як книгу починаю.

Сама в собі знаходжу вірний шлях,
Сама собі я друг, сама і ворог,
Сама будую замки в небесах,
Сама ж і перетворюю їх в порох.

Кому можна довіритись тепер,
На всі сто знати точно - він не зрадить?
Нікому. Бо цей Він давно помер.
Є тільки ти – це знати не завадить.

Дивлюся людям в очі – там туман,
А в деяких навіть його немає,
Та ріже це ніщо й лишає шрам,
Який не так уже і швидко заживає.

Так хочеться ту іскру уловить,
Ту іскру, що в душі вогонь запалить,
Та той холодний погляд лиш у мить,
Відбутись навпаки, цьому зарадить.

Кожен із нас живе своїм життям,
В яке всю душу він свою вкладає,
Та безневинним й чистим, як дитя,
Спокон-віків лише себе вважає.

В мені чуття є, буцім-то я – гість
В цьому стандартному беззахисному світі.
Здається, я ніде й водночас скрізь.
Гублюсь все більше у собі щомиті.


15.10.2010 рік