-Так, і ще одне питання ми повинні обговорити. Сьогодні нам передали з сільради, що оголошується конкурс на кращий твір про Духову Криницю, - повідомила Катя, голова нашої молодіжної громадської організації «Моє майбутнє».
-Максимальна кількість сторінок? Кінцеві терміни? Ессе? Фантастика? Твір-роздум? Що це має бути? – посипалися зусібіч запитання.
-Нічого конкретного, на жаль, не повідомили. Напевно писати можна так, як вам до вподоби. А здати треба до двадцятого березня, - була відповідь, - Ну то як: хто хотів би спробувати себе?
Всі мовчали. Ідея була цікава, але досить важка, бо для того, щоб щось написати, потрібно буде переглянути купу різного роду документів, книжок або ж пошукати інформацію ще деінде. Проте, через хвилину (чи, навіть, може, і швидше) з’явилися перші бажаючі. Всі зійшлися на думці, що написані твори потрібно принести на середу.
До речі, ця розмова відбувалася два дні тому – себто у понеділок.


Я нічого не обіцяв, бо чомусь (як мені здалося) саме у цьому випадку було досить важко сказати точно, що саме я сто процент напишу твір. Проте в той же день спробував. Придумав сюжет. Створив героїв. Поселив їх у наше рідне містечко Єзупіль 1943 року. Мала вийти мелодрама у старому доброму стилі Голівуда. Кохання-зітхання. Вона – німецька радистка. Він – воїн УПА. Битви. В кінці всі щасливі. І, звичайно ж, все це стається не просто так, а завдяки якомусь чуду, безпосередньо пов’язаному з темою нашого твору.


Мама не схвалила. «Занадто штучно і «придумано»,» - її слова. «Потрібно щось оригінальне і, водночас, побудоване на фактах,» - додала.
Потрібно десь роздобути інфу про нашу Духову Криницю, щоб і справді було більш реалістично. Перед цим мама казала, що Криницю дуже багато досліджували і тому про неї має бути чимало книжок. Єдине, що вимагається від мене, - це піти в бібліотеку і взяти якусь із них. Але не все так просто – я ще не здав книжку, яку ду-у-у-у-же хотів прочитати кілька тижнів тому. Одним словом, було просто встидно показуватися на очі бібліотекарям.
Вирішив піти іншим шляхом. Пошукати щось в інтернеті.
Отже, відразу пішов до комп’ютера. Інформації тут – хоч відбавляй. Знайшлося і про Духову Криницю (або Криницю Святого Духа, як її інколи називають), і про Єзупіль, і про Тисменицький район – одним словом, було б бажання, то можна гори звершити.
Ось що мені здалося цікавим.
Криницю Святого Духа і справді досліджувало дуже багато відомих людей. Статтю одного із них я мав честь прочитати. Дослідника звати Іван Драбчук .
Отже, пан Драбчук стверджує, що достовірно не відомо, коли саме було знайдене чи створене джерело. Проте, про нього існує дуже багато легенд. Одна із них говорить, що воно забило із землі там, де колись з’явилася Матінка Божа.
Щоправда, мені відомий й інший переказ.
Колись якийсь дуже багатий і відомий на той час у Єзуполі чоловік знайшов на своєму полі невелике джерельце. Вирішив, що воно йому не потрібне і закидав гноєм. З того часу у родині чоловіка всі почали хворіти. Ніхто не знав причини раптових захворювань. Так було два роки, аж поки його дружині не приснився сон. Їй явилася Свята Марія і сказала, що лиш тоді вся їхня рідня одужає, коли розчистять джерело. Прокинувшись, вона розповіла все чоловікові. Той часу не гаяв. Того ж ранку взяв ґралі і пішов туди, де колись засипав гноєм джерело. Якщо бути чесним, то ідея з очищенням здавалася йому безглуздою – за два роки від нього напевно і сліду не лишилося. Проте вирішив спробувати. Копнув раз, другий, третій… і – о диво – заблищала на сонці прозоро-чиста вода. Далі джерело намагалося очиститися саме. Бігло все швидше і швидше. Зривало кайдани поневолення. З того часу люди і вважають його воду святою.
Як я вже писав, точна дата заснування нам невідома і досі. Проте пан Іван згадує, що ще кілька століть тому, 1349 року, коли військо Короля Данила Галицького і князя Ярослава Осмомисла йшло на війну проти польського короля, вояки освячували зброю водою зі Святого Джерела, щоб щасливо повернутися додому. Отже, джерело ду-у-у-уже давнє – майже з часів хрещення Русі. Ось тут і починається найцікавіше.
Далі дослідник пише, що протягом усього часу його існування багато людей приходили, щоб напитися води і оздоровитися від неї. Пізніше біля Джерела було споруджено капличку Івана Хрестителя. В часи СРСР її зруйнували. Проте, як тільки Україна здобула незалежність, капличку відновили, а відомий прикарпатський художник Василь Стефурак намалював ікону «Мати Божа Духової Криниці», яку пізніше подарував до каплички. На ній зображено Матінку Божу з маленьким Ісусиком біля криниці з чистою прозорою водицею. У руках у Ісуса білосніжний голуб. Тепер ця ікона є однією з окрас Духової криниці.
Іншими її окрасами є мальовнича природа навколо – величезний ліс, потічок неподалік криниці. Статуя Марії біля джерела. Капличка.
А вночі на Івана Хрестителя тут відбуваються справжні чудеса. Молодь намагається відшукати у дрімучому лісі чарівний цвіт папороті, співає пісень, розважається. А для всіх інших – всю ніч відбуваються нічні чування, молитви. Вранці починається Свята Літургія. Проте, незважаючи на те, хто що робив вночі, на світанку всі з нетерпінням чекають єдиної миті – сонце вмивається у джерельці і таким чином освячує воду.
Ну що ж, інформація виявилася дуже цікавою, проте в бібліотеку тепер просто необхідно сходити. Взагалі-то, я збирався написати саме про оздоровлення. Проте, навіть і не уявляв, як правильно це зробити. Невже все так просто: клацнув пальцями і маєш – ти здоровий? Але сильно цим не засмучувався: вірив, що все вийде.


Наступного ранку знову поїхав до університету. Сьогодні вже потрібно було здати твір. А от уявіть собі, що я при тридцяти своїх колєгах сказав, що щось напишу, а тут приходжу – і нічого немає. Мені цього не хотілося бачити навіть в думках. Ліпше не обіцяти багато, а просто робити все мовчки. У деяких випадках. Як на мене, обіцянку можна давати тільки тоді, коли на всі сто відсотків упевнений, що все в тебе вийде.
Як би там не було, я розраховував, що саме сьогодні вже щось напишу. Довольний сидів у салоні одного з автобусів, якими можна добратися до Івано-Франківська, і раптом пригадав: у вівторок ввечері в нас відбувалися збори МГО «Моє майбутнє» і на дверях бібліотеки було почеплене оголошення: «Бібліотекарі поїхали до Тисмениці. 16. ІІІ.» Оце розчарування: а я вже було сподівався, що в мене все вийде.
«Ну нічого, - подумки, - спробую іншим разом». Шофер зібрав гроші за проїзд і ми рушили.
Сьогодні я побував на одній-єдиній парі. Зайшов ще до друга на роботу – мав дещо в нього забрати. У гарному гуморі пішов на бусик.
Він був майже порожній, щоправда до від’їзду залишалося хвилин із двадцять. Я вмостився позаду; на скільки було можливо, зручно поставив на коліна заповнений рюкзак; збоку – кульок з продуктами (місце зайнято – може прийде хтось із знайомих чи друзів – цікавіше буде їхати додому, як не як); включив плеєр на мобілці і чекав відправлення.
Просидів я так може десять хвилин. Двері автобуса розчинилися і до салону зайшла чарівна висока дівчина. Звати її Галинка. На обличчі сяяла усмішка, в оченятах гралися яскраві іскорки, щоки пашіли червоно (надворі було вітряно). Я помахав їй рукою.
-Привіт. Коло тебе зайнято? – її слова.
-Привіт. Звичайно, що зайнято. Але, думаю, що заради тебе та людина таки згодна буде постояти двадцять хвилин, - сказав я, хоч і нікому місця не займав, а просто захотілося трохи пожартувати з нею, - Як життя? – додав за мить.
-Ой, і не питай. Сьогодні завдали нам неочікуваний екзамен. Так його щось не дуже добре здала. Ніби і знала, що робити, - а вийшло якось не так… і взагалі: така втомлена зараз, що просто… А ти що? – запитала.
-А що я? Все класно. Сьогодні була одна пара. Як в анекдоті: дві пари на день для студента забагато, а на одну і їхати не варто. Але на цю таки довелося поїхати: викладач наш прилетів на Україну аж із Сполучених Штатів. Сказали, що ліпше використовувати свій шанс поговорити з «native speaker», поки є можливість, - відповідь, - До речі, а ти сьогодні будеш йти на збори МГО?
-Хотіла. Але дуже втомилася. Зараз приїду, поїм. Потім напевно на Хресну дорогу до церкви. А звідти – вже на збори. Єй-й-й-й… я ж хотіла ще й твір написати про Духову Криницю... – згадала раптом.
-Ще маєш час. Напишеш, - ненароком перебив я.
-Напевно, - її відповідь.
-До речі, я теж хотів писати. Знайшов інформацію про історію Духової Криниці, різні легенди, а от про випадки оздоровлень чи чогось у цьому роді – нічого немає. Поки що. Може ти щось цікаве знаєш? – запитав, проте здавалося, що зараз Галинка розкаже дуже багато. Вона з батьками і з сестрою кожної неділі ходять туди на Службу Божу.
-О-о-о. Ясно, що знаю. На Духовій Криниці багато чого цікавого сталося.
-А знаєш щось про оздоровлення людей чи ще про якісь чудеса?
-Так, - чітка відповідь дівчини. Я нашорошив вуха, а вона повела далі:
-Кілька років тому до Криниці Святого Духа приїхав ще молодий, проте смертельно хворий чоловік. У нього щось негаразд було з печінкою. Лікарі сказали готуватися до найгіршого. Одним словом, це був один із випадків, коли медицина безсильна. Проте чоловік дуже сильно хотів жити і вірив, що вода з джерела вилікує його. Протягом довгого часу він приїздив сюди, пив святу воду, вмивався нею і незабаром йому стало краще. Пройшов ще деякий час і чоловік повністю одужав. Тепер разом з дружиною і дітьми кожної неділі і на всі свята він приїздить сюди, щоб подякувати Святому Духові за оздоровлення.
-Хм… А, може, це у воді є там різні поживні хімічні речовини. Чи вона щось на кшталт ліків? – чогось в цей час я говорив трохи скептично.
-Можливо. Колись сюди приїздили вчені. Брали пробу води. У ній і справді є дуже багато різних хімічних речовин – десь понад чи приблизно двадцять. Крім того, у води, взятої з цього джерела є ще одна чудова властивість – вона м’яка і може зберігатися місяцями і не «цвісти», - розказувала далі.
-А ще щось цікаве про оздоровлення знаєш? – не вгавав я із запитаннями.
-Ще одне чудо сталося теж досить недавно. Ти ж знаєш, що у нас там кожного дня хтось ходить на чергування, щоб відкривати капличку для відвідувачів і закривати її на ніч. Так от, саме люди, які чергували тоді, і розказали наступну історію.
Отже, якось до джерела прийшли батьки з дочкою шкільного віку. Дочка мала проблеми з очима. Лікарі сказали, що її хвороба не виліковна і вона стане сліпою. Батьки не хотіли вірити тому, що не можна нічого зробити. Проте, на жаль, медицина виявилася безсилою і тут. Хтось їм порадив набрати води з Криниці Святого Духа і вмити нею дочці очі. Батьки повірили у чудодійну силу водиці. Вирішили спробувати. Приїздили сюди протягом довгого часу, але не втрачали віри і от, одного дня, до їхньої дочки почав повертатися зір, аж поки зовсім не відновився, - ця історія мене зацікавила найбільше: в мене самого проблеми з очима. А тут ще увесь час за комп’ютером. Звичайно є спеціальні окуляри, проте… було б класно мати здорові очі. Подумав, що варто було б спробувати теж сходити до Духової Криниці по воду. Але ж як зробити так, щоб очі таки виздоровіли? Не знаю. На жаль.
-А от ще одна історія, - вела далі Галинка, - Одна родина кожного тижня на вихідних приїздила до Духової Криниці помолитися і напитися чудодійної води. Якось взимку, якраз тоді, коли в нас випало дуже багато снігу, всі дороги були заметені так, що вони не могли під’їхати до криниці. Тому були змушені залишити машину біля траси і йти пішки. Того дня також була дуже сильна хуртовина. Та як тільки вони вийшли з авта, вона почала спокійнішати, аж поки зовсім не припинилася і на обрії засяяла золота куля сонця. Люди йшли і самі дивувалися тому, що відбувалося. Прийшли до джерела, попили води, довго молилися. Коли поверталися до автомобіля, знову починав падати сніг, а коли сідали в нього, то хуртовина поновилася.
-Вав! Оце так! – все, що міг сказати.
-Так-так… І це тільки кілька із чудес, про які я знаю. Краще запитати вуйка Михайла. Він точно знає набагато більше. О, поглянь, а от і наша зупинка, - знову чарівна усмішка засяяла на серйозному дівочому обличчі.
-Йдемо, - якось замислено проговорив я.
Ми вийшли. Попрямували до залізничного переїзду. Обоє в капюшонах. Хоч весна вже почалася, ще досить холодно. Вітряно. Хмарно.
Галинка замерзла у руки. Вирішила сховати їх під жовту без рукавів куртку – рукави светра не дуже захищали від пронизливого вітру. Розщепила її. Якось смішно сховала туди рученята, ледь висунувши долоні у отвори, звідки мали починатися рукави. «Защепи,» - сказала і я взявся її защипати. Збоку це виглядало якось чудернацько, по-дитячому, ніби бавилися.
-Дякую. Бувай. До вечора, - попрощалася.
-До вечора, - відповів.
Пішов додому. Тепер думки вже бджолами роїлися у голові. Як же зробити так, щоб вода із Святої Криниці допомогла мені? Що для цього потрібно?
Пообідав. Пішов на збори. Галинка таки дуже втомилася, бо не прийшла, хоч як я її чекав. Просто хотілося поговорити. Дізнатися щось нове. Щось цікаве. Запитати її думку, чому вода з Духової Криниці допомагає тільки деяким людям. Хотілося просто поговорити з нею.
Після закінчення зборів чимдуж помчав додому: домашнє завдання на завтра ще не зробив, а здалося би.
Вдома включив комп’ютер. Раптова думка промайнула десь у мозку.
«Бо всі вони ВІРИЛИ, що вода їм допоможе… що Бог їм допоможе!» «Як же все просто!» – була наступна думка. Але, насправді, то все й не надто просто. Як повірити з такою силою, щоб Бог побачив тебе. Щоб відчув, що ти цього хочеш понад усе на світі. Як Він знає, що ти вартий цього безцінного подарунку? Як показати йому, що саме ти вартий зараз його уваги? На ці питання дуже важко відповісти, хоча… Спробую… Перше – це, напевно, потрібно усією душею захотіти і повірити у Нього, у Його силу, у силу Духової Криниці. Друге – це, напевно, потрібно полюбити Його усією своєю душею, усім своїм єством. І третє, останнє, але не менш важливе, - потрібно не лінуватися, приїхати до Криниці Святого Духа, помолитися і попросити Його про допомогу, адже знаємо, що: «Просіть і дасться вам».
В п’ятницю я теж піду до Духової Криниці. Хочу помолитися. Подякувати за все, що Бог робить. Адже, на відміну від нас, які про Нього легко забувають, Він пам’ятає про усіх і завжди.

Зимовий вечір. Тихо. Довкола високими темними шпилями веж здіймається прадавній ліс. У пітьмі він схожий на якийсь старовинний замок, де живуть королі і королеви, або князі і князівни. Морозяним вітром наближається до нього Снігова Королева. Ніби справжній полководець, вона намагається підкорити неприступну фортецю дерев, але в неї нічого не виходить і тільки стрункі ялини і сосни похитуються сонно від її ніжно-грізного подиху. Проте Королева-Амазонка не здається: зганяє важкі сірі хмари до лісу, ніби знову ведучи наступ. Але і тут насуплений його повелитель перемагає та ще й дякує за те, що поправила теплі пухнасті ковдри, якими ось вже місяць тому вкрила все навкруги Матінка Природа. У повітрі продовжується передноворічний танець красунь сніжинок. Вони летять, кружляють у чудових фігурах невибагливого танкỳ і легко опускаються на землю, наспівуючи напівголосну мелодію тріскучого морозу.
Раптом тишу порушують чиїсь кроки. З лісу виходить двоє старезних, немов сам світ, дідів. У обох довжелезне сиве волосся і такі ж довжелезні посріблені бороди. Одягнені вони в білі пухові плащі, на яких Пан Мороз поуправлявся у вмінні малювати і тепер його мазки виблискують різноманітними казковими візерунками. Обидва тримають в руках старовинні, різьблені найкращими гуцульськими майстрами, палиці-посохи. Дідугани по-мало крокують вперед – туди, де далекими вогнями горять свічки в хатах людей (через хуртовину світла немає вже кілька годин).
-Яка ж сьогодні чудова погода, – захоплено говорить один із старців.
-Та так собі, – незадоволено відповідає інший, – от якби ще срібнорогий місяць і ясноокі зорі – то справді було б гарно…
-Ех, брате, тобі ніколи не вгодиш: то сніг подавай, а то вже і місяць… та ще й зорі, – скаржиться перший.
-Та що я?.. Ти ж запитав, а я просто відповів, – розгублено знизує плечима.
-Ну добре-добре, – поплескує по плечу, – ти ще надми рум’яні щоки і поскаржся комусь.
У відповідь лунає дзвінкий сміх. Старі продовжують далі про щось розмовляти, а хурделиця потрохи припиняється, але хмари все-ще не розходяться, а, як мужнє і віддане військо, чекають подальших наказів своєї Панни.
-Не та вже молодь тепер пішла, брате, – чуються слова суперечки.
-Та чому ж: молодь як молодь.
-Е, ні, – похитує головою старець, – колись тобі і місце старшим в автобусі уступали, і через дорогу важкі пакунки перенести допомагали. А тепер… – розчаровано змахує рукою.
-Так воно ніби так, але ж це діти – до них потрібно ставитися поблажливо, їх потрібно навчати, виховувати. А хто має бути їхніми вчителями, якщо батьки увесь час працюють десь за кордоном, намагаючись заробити хоча б трохи, аби їхня дитина могла добре жити. Але, мені здається, що дітям було б набагато краще, якби їхні тато і мама залишилися вдома, коло них, і ліпше підтримали теплим словом чи посмішкою, аніж грошима, бо це значить набагато більше, аніж навіть і цілий мільйон євро.
-Мудрі слова. Таки роки дечого навчили, – жартівливо говорить інший.
Неспішними кроками вони йдуть далі. Під чобітьми поскрипує сніг. Небо яснішає. Краплинами коштовних каменів хтось засіває зорі, тоді, ніби ненароком, розливає молоко Чумацького Шляху, а після цього кличе яснолицого Місяця-Ювеліра оцінити роботу. За всіма він догляне, бо не може допустити, щоб хоч якийсь із цих маленьких золотих вогників погас: зникає зірка і душа якоїсь людини покидає наш світ земних примар, але, коли хоч одна найменша перлинка з’являється – радіє все, бо ще одне маленьке серденько забилося десь там, на землі.
-Глянь, брате, яка ясна зірка засіяла, – весело показує кудись в далину один із старців.
-Гм… А й справді, – погоджується, – такої світлої я ще ніколи не бачив.
-А це що таке? Невже наші брати ангели сьогодні також не сплять? Ану покличмо їх сюди, може вони нам щось цікаве розкажуть? – помітивши двох ангелів, підносить вгору посох, а тоді вдаряє ним об сковану Морозом землю і з нього виривається цілий жмут гарячих іскор: вони летять все вище і вище, на півдорозі до неба раптом вибухають зеленим вогнем і малюють чудові візерунки зими (так вже заведено вітатися у братів-місяців).
Ангели помічають двох старців і за хвилину вже стоять коло них і ручкаються. Їх теж двоє: високі на зріст, стрункі, мужні, одягнені у білі штани та вишивані червоно-чорними нитками сорочки, на спинах – могутні, з срібного пір’я, крила; обоє кучеряві, щоправда, в одного з них кучері трохи світліші, аніж в іншого.
-Доброї ночі, панове, – вітаються Місяці, – куди летите?
-Доброї ночі, ґазди Грудню і Січню. Та от передноворічна ніч, а в нас робота, – не дуже весело говорить Михаїл – ангел зі світлішими кучерями, але потім додає жвавіше:
-Але таку роботу виконуй хоч кожного дня. Та ви вже, мабуть, і самі помітили: зорі сьогодні особливо гарні, – посміхається, – цієї ночі, кілька хвилин тому, народився маленький хлопчик, на долю якого припаде чимало випробувань, але й не менше щастя. Колись, коли він підросте і стане юнаком, завдяки йому і ще декому, – на обличчі з’являється загадка, – народиться на світ те, що вже тисячі років оспівують в піснях, про що розповідають історії і складають легенди, але, нажаль, його люди зустрічають рідко, а, зустрівши, дуже часто стається так, що не вміють зберегти…
-Михаїле!.. – з докором перебиває свого побратима Гавриїл, – це…
-Та знаю-знаю… Але ж це стається не кожного дня. До того ж, тут крім нас з тобою і братів-місяців більше нікого немає. Так що заспокойся, – весело зупиняє побратима ангел.
-Твоїми словами, як то кажуть… Але, якби про це дізналася якась нечисть, то отій ясній зіроньці вже ніколи не засіяти на повну силу, бо її творить не одна доля людини, але і…
-Ну-ну!.. Тепер вже ти забагато базікаєш. Летімо краще далі, бо ще маємо цілу купу справ. Ви вже вибачте нам, браття. Самі розумієте – справи, – якось, ніби трохи збентежено, каже Михаїл. За кілька секунд, розправивши широко могутні орлині крила, і, знявши за собою хмару сніжного пилу, летять ангели високо над хмарами і милуються мальовничими хатками українських сіл внизу.
-Ну що ж, брате, і мені пора. Незабаром годинник проб’є північ і влада перейде до тебе. Так-що, дивись мені, підтримуй тут порядки, бо не подивлюся на те, що ти вже дорослий… – жартома говорить місяць Грудень.
-Та добре-добре. Не вперше вже… За всім догляну, – запевняє Січень.
-Пора вже мені на заслужений відпочинок. Бувай! Гарного місяця! – весело каже Грудень і зникає в гущавині лісу.
-Дякую, брате, – тихо промовляє у відповідь Січень і помалу крокує далі, оглядаючи свої володіння.
Зима. Тихо навкруги. Тільки тріск якоїсь зламаної гілки і скрипучий сміх старої баби десь за столітнім дубом порушують її.
-То кажете, що світ такого ще не бачив?!! Ну нічого, побачить ще й не таке! – люто скалячи гнилі зуби говорить вона, – за це ж можна отримати молодість і більше сили від самого Змія. Ох і радий же він буде! І це все тільки за те, щоб перешкодити цій нещасній зірці засіяти! Ха-ха-ха! Та простіше простого! – задоволено потирає руки і теж зникає десь за високими стовбурами дерев.
А місяць продовжує дивитися за своїми маленькими сестрами і також помічає красуню: вона ж найрідніша йому, хоч і з’являється порадувати людське око тільки раз на тисячу або і на п’ять тисяч років. Снігова Королева і Вітер вже залишили дерева спокійно спати і полетіли далеко-далеко у небо побажати «На добраніч» маленьким зірочкам…
2010

Знову сіра палата. За вікном вже ясно і, напевно, тепло. Мама прокинулася. Прийшла сестра з татом. Але ніхто нічого не говорить – всі мовчки дивляться на Костю, ніби очікуючи чогось незвичайного. Хлопець розплющує повільно очі, оглядає все довкола, сам не розуміючи чому, намагається посміхнутися. Але спроба не вдається – у матері і сестри Каті виступають на очах сльози.
-Ти нас так налякав! – схлипують вони, – Ну що ж там сталося? Чому?
-Що сталося?.. – ніби ще прокидаючись, відповідає Костя, – Що сталося?.. – повторює.
-Нам вчора ввечері подзвонили і сказали, що ти в лікарні. Але нічого більше не пояснювали, лише згадали, що ти просто зомлів, – чути слова матері, – ми так перелякалися! Ну як же це?!
-Я… вчора… зомлів?.. – знову здивованим голосом повторює хлопець.
-Ще нам сказали, що це може бути через перехвилювання… – додала Катя.
-Хвилювання?.. – не чуючи слів сестри, промовляє Костя.
-Та не переживайте ви так, лікарі ж сказали, що все буде ВПОРЯДКУ і вже завтра ти зможеш повернутися додому. А через кілька днів знову підеш в університет, – намагається підбадьорити всіх батько, – от побачите – все буде добре! І, навіть, ще краще! – додає він.
-Ти, мабуть, стомлений після всього? Відпочинь, – лагідно радить мати.
-Відпочити?.. – лунає голос юнака, – Так… Стомлений… – заплющує очі.
Мама ще плаче. Катя разом з батьком намагаються її заспокоїти – щось їй ніжно і, водночас, упевнено, кажуть. А Костя лежить собі і якісь дивні думки метелицею гудуть у голові. Йому здається, що він повинен зробити щось дуже важливе, але що – не може згадати. Проходить кілька хвилин – і втома бере гору – все важливе тут для нас, для людей, уже для нього немає жодного значення. Він летить. Немов птах. Бачить перед собою величезні неозорі поля, ліси, луки. Сонце посилає на землю яскраве, ще по-літньому гаряче, проміння. Небо чисте-чисте. І вітерець наспівує якусь веселу мелодію.
Раптом земля починає наближатися. Ще секунда чи дві – і він уже стоїть на твердому ґрунті. За кілька сотень метрів щось червоніє. З повітря цього не помітив. Що ж це таке? Схоже на річку. Але чому червону?.. Не може зрозуміти. Йде туди. Наближається все ближче і ближче. Річка віддаляється, а натомість з’являється чудовий сад червоних квітів, які вітер колихав, немов хвилі. Сад червоних троянд. Заходить. Краса довкола дивує. Хвилює. Захоплює. Він ще ніколи такого не бачив. Йде далі. Якийсь страх охоплює все єство. Боїться доторкнутися до квітів, хоч сам не знає чому. Йде. Крок. Ще один. Раптом помічає серед безлічі пишних кущів щось біле. Прямує туди. Це теж троянда. Вона ще не розпустила своєї квітки. Ще не вибила пагоном високо вгору так, як це зробили її сестри. Та, незважаючи на це, вона чарує його своєю витонченістю, своєю грацією, своєю ще не росквітлою красою. Підходить до неї. Стає на коліна. Бережно зриває. І…
Небо. Дивно якось, але його безмежність водночас і лякає, і притягує. Щось невідоме, але таке бажане. Щось мелодійне і чисте, незрозуміле і святе…
Біленькі, пухкенькі подруги янголів – хмари. Ці вітрильники неба, що увесь час кудись мандрують по світі. Ступає по м’якому і шовковому їх пуху. Не помічає, що позаду нього крокує Максим. Не помічає ані Марії. Просто йде. До неї.
-Насте, – лагідно промовляє і розгублено спиняється за кілька метрів.
Дівчина стоїть на краю хмари і дивиться кудись в далечінь. Повертається і Костя бачить, що вона сумна. По зблідлому обличчю течуть холодні солоні краплі душі… Підходить ближче. Дарує їй білу квітку. Настя бере її мініатюрними білосніжними пальчиками. Вдихає ніжний п’янкий аромат. Червоні губи творять усмішку. Журну. Веселу. Сонячну.
-Як у тебе справи? Як настрій? – намагається розвеселити дівчину.
-Костю… – ледь чутно промовляє і починає нестримно плакати.
-Що?! Що сталося?! – перелякано питає хлопець, але дівчина не може відповісти.
-Ми сьогодні зустріли Святого Петра і його дружину Февронію. Ну… точніше вони були на цій хмарі, – каже замість Насті Марія, – вони не помітили нас і говорили… – її голос вривається.
-Що???Що вони сказали? – не витримує хлопець.
-Настя скоро повинна піти… – щоб довго не тягнути і не завдавати ще більшого болю, відповідає Марія, – вони сказали, що десь приблизно за місяць-два прийдуть сюди по неї. Точніше, вони говорили, що повернуться сюди по якусь дівчину, але Настя гадає, що йшлося про неї.
-Насте, – Костя пригортає дівчину до грудей і ніжні, спокійні, теплі слова заспокоюють її, – Насте, я ще не знаю як, але повір мені, я не дозволю їм тебе забрати в мене.
-Костю…
-Нехай тільки спробують! Я їм тоді покажу! – додає жартівливо, але в його голосі відчувається мужність і рішучість, – Ну не плач, моє рум’яне янголятко, – ніжно дивиться їй у вічі, а дівчина у відповідь дарує йому усмішку крізь сльози, – А знаєш що? Мені здається, що ти чудово граєш на якомусь музичному інструменті. Не знаю чому, але я практично впевнений в цьому. Дай-но спробую вгадати. Ну-у-у, це точно не труба, – всі, навіть дівчина від душі засміялися, – і, напевно, не гобой – відразу поясню: я навіть не уявляю, що таке гобой і мені дуже встидно, – він опускає голову, ніби соромлячись, – Мені чомусь здається, що це… а може я і помиляюсь… це напевно… піаніно, – і він звертає запитальний погляд на дівчину, а на його обличчі застигає трохи дурнувата гримаса і усмішка.
-Але ти кумедний, – ще схлипуючи і витираючи сльози, але вже веселіше відповідає дівчина, – ти майже вгадав, – а тоді, вдаючи якусь строгу вчительку, додає: «Правильна відповідь – гітара.»
-Ну ось, – хоч розвеселити тебе вдалося, – говорить хлопець, – То кажеш, не піаніно, а гітара? Хм… А може навчиш мене грати на гітарі? Я усе життя тільки про це і мріяв.
-Що, правда, ціле-цілісіньке життя тільки про це і більше ні про що?? – по-кокетливому недовірливо питає.
-Угу, – по-дитячому щиро відповідає Костя і похитує головою, щоб підтвердити це, а та трохи дурнувата гримаса не сходить з його обличчя.
-Ну що ж, якщо ти справді хотів цього так довго, то… Але ж у нас немає тут гітари, – раптом помічає Настя і трохи розчаровано поглядає на ангелів.
-Гітара є, – впевнено відповідає Марія і, знявши з плеча якусь торбину (виявляється і у Марії, і у Максима увесь час через плече були перекинуті якісь торби), дістає звідти чудову акустичну гітару, – нате, користуйтесь на здоров’я, – подає її Насті.
-Але як ти?.. Звідки ти?.. Ну ти розумієш?.. В цій сумці можна носити хіба-що «зошит студента» і все, а в тебе тут ціла гітара… – здивовано запитує хлопець, – але все-одно, дякую тобі.
-Дякую, – лунає голос Насті.
-Ми, ангели, все можемо, варто нас тільки попросити, – вона підморгнула Кості, – ну а тепер зіграй нам щось.
-Спробую, – чується у відповідь.
Настя взяла в руки музичний інструмент і струни гітари почали творити музику. Проста мелодія, але відчути її, не слухаючи серцем, просто не можливо, так само, як і створити, не граючи від душі. Біль. Жаль. Смуток. Але, водночас і… Щастя. Радість. Любов. Все гармонійно у ній поєдналося.
На землі в цей час її почули якісь пташки. За кілька хвилин вони були вже на хмарі і підспівували. Це була божественна музика. Від неї заквітали квіти. Раділи люди. Життя пускало коріння.
Костя дивився на все це і йому ставало так добре, що він вже ні про що не думав і в цю мить був просто-таки переконаний, що з дівчиною буде все гаразд. Він готовий зробити для цього все, що буде в його силах – і навіть більше.
Настя закінчила грати.
-У тебе виходить дуже класно! – захоплено промовив хлопець.
-Дякую, – відповіла красуня і на її обличчі з’явився рум’янець, – дивися сюди: цими пальцями натискаєш на цю струну, а цими сюди, – і вона почала його вчити. Вони сіли на краю білої, мов збиті вершки, хмари і грали. Грали так, що все навкруги завмирало. Все співало. Їхні серця слухали музику – музику, що з’являється неочікувано. Музику, що поєднує душі. Музику, що дає сили до нового життя. Вони жили. Позаду стояли двоє пишнокрилих Ангелів. Вони теж заслухалися музикою. Чарівною. Мелодійною. Чуттєвою.
-А все-таки добре, що Костя відволік Настю від поганих думок, – прошепотіла Марія Максиму.
-Угу… – якось з ностальгією та із задумою відповів Ангел.
Сон…

«Мти-и-ик. Цікаво, а котра зараз година? Може би то вже за демЕ/ребЕ братися?.. Ай… Як то кажуть у нас в універі: «Не відкладай на завтра те, що можна відкласти на післязавтра!» Проте, дехто говорить і так: «Не відкладай на завтра те, що вже відклав на сьогодні!» ех… весело виходить... ну нічо, ще трохи і буду сі вчив,» – мугикало і обіцяло саме собі моє внутрішнє его, наперед знаючи, що ні фіга з того не буде.
-Хайки, брателло! Що твориш? – видавши ніби з кулемета, залетіла в кімнату моя люба сестриця.
-Е-е-е… нічого особливого! – вирубив якусь іграшку на компі. – Казку пишу. Завтра тре здати.
-Хддд, – загиготіла у відповідь. – А комп помагає музу ловити чи як??? – підозріло глянула.
-Е-е-е... Типу того.
-Ну-ну. Ти би ще десь там антену причіпив – не так би пальоно виглядало, – мруґнула, а далі натягнула на свого маленького носика мої здоровенні запасні окуляри і затягла мудрагельської:
-Ти ж знаєш, що будь-яка муза, як представник слабшої, проте кращої (і деколи набагато-набагато кращої) статі, непередбачувана. Тут вона виявляє бажання бути коло тебе вічно, а тут – її ніби вітром змін із пісні «Скорпіонс» кудись уже здуло.
-Ха… ха… ха… браво! А я, навіть, і не знав! – гримаса здивованої стереотипної блонди (не вбіжайтеся: пробую жартувати), – Тепер по темі: як ту сторі написати, не знаєш, ге? – і фейс сумно видавив з себе щось на кшталт посмішки.
-Н-а-в-і-т-ь-і-н-е-у-я-в-л-я-ю, що тобі порадити, – протягла вона, розмахуючи вказівним пальчиком, ніби диригент, і дивлячись кудись у стелю
-Гм… О, класна ідея! – з дуру зірвався на ноги і кров з усієї сили шубовснула в голову.
-Тобі вже дашок зносить, – покрутила вона тим самим пальчиком коло скроні.
-Та нє-нє! В рЄалЄ класна ідея: просто напчихати на всьо і піти «баю-баюшки-баю…». Що присниться, то і буде моєю казочкою, – заметушився я по кімнаті (щоправда не знаю чого).
-Крейзі мен, – прошепотіла про себе і додала так, щоб почув і я:
-Так-так... Нехай ляля трохи поспить. Ану дивисі, ліпше стане, – слова і рухи нагадали репліку з фільму «Іван Васильович змінює професію»: «І тєбя вилєчат, і мєня вилєчат…».
Глипнув на неї трохи не дуже в’їхавши, а потім заземлився перед компом. Відкрив «winamp». Порився у папці з музикою. Мало не заснув: зачаровано човгав бігунцем то догори, то вниз, а на лиці світилася якась трохи дурнувата либа. Забажалося мені чогось трохи жгучого, але, щоб банячок ще потім варив, ну і, щоб, звичайно, не наснилися якісь ужастіки. Трохи стало смішно, тому реготнув мальок, але напевно-таки захопився ідеєю.
«Та-а-а-кс діджеї і техно – нє-є-є! – забагато гупання ги-гих-ги-гих ще насниться щось із розряду хард – ліпше не тре. Так, а що у нас тут? Колискова… най буде О-о-о улюблені «Скорпіонс»! кульно знач, їхній альбом «Хьюмениті» всього разом п'ятнадцять штук – мало би стати» – по-філософськи чи-то ще по-якомусь задримбувала мислЯ у думковарильню. Скинув всю ту музичку в один плей-лист, нажав на кнопочку «play» (чи як там вона називається), спочатку підкрутив, а потім все ж таки СКРУТИВ «звучьок» і стомлено гепнувся на ліжечко. Треба було і справді порелаксувати трохи. Сьодня мав аж п’ять пар. Тільки невелика перерва на каву і булочку з повидлом. Від цього аж сі заслинив, але потім згадав, що хавець на обід уже сі скінчив. Знову посушив зуби (колись хтось говорив, що посмішка – то панацея від усього).
Чомусь душа хотіла свята, проте мислЯ бажала спати. А сон, йомайо, як партизан, десь законспірувався, – навіть колискова не помогла. Як не старовсі заснути – нічого не виходило. «Ех…» повторював тоді, коли щось йшло не так як було тре, й з удаваною розчарованістю (для більшого ефекту чи щось таке) зітхав. Чи то я сам собі збрехав, що сі змучив (в студентів, знаєте, то деколи так ведеться, що «Я змучений не чіпайте мене я мушу сі вчити» а тут ви зі своїми обов’язками й іншими «веселими» штукенціями, про які нам, «маладій» генерації, ще занадто рано думати. Як інколи говорить один мій «прєпад» (цікаво, а слово «викладач» українські «штудентінен» скорочують так само чи як «викл»?): «Ну нащо вам забивати свої світлі голови всякими там термінами і т.д. і т.п?» Так що ми, молодий цвіт, так би мовити, дуже любимо деколи по-наплювательськи забити на всьо і діставати загар аж до трьох, чотирьох, п’яти або і більше кіл пекла – себто до сесії), чи то просто сумління вже починало огризатися, – одним словом, не знаю, якою була причина, але мандрувати туди, куди так хочеться на більшості пар (і не має значення лекція це чи практична, бо пара – вона і в Африці пара; ну, звичайно, якщо це не два патичка докупи, які в народі відомі під страшним позивним ДВІЙКАНУС) ніяк не виходило.
«Ну всьо, – думаю. – «Наша пєсня хараша, начінай сначяла…» І що я завтра буду робив? Треба ж було так дотриматися?.. Краще б в той самий день прикинув про що писати. Тоді часу стопроцент стало би, а тепер… ех… – зітхнув чи позітхнув. – Що ж робити? Со-о-н, прийди… со-о-н, прийди… халявочко-о-о, прийди… е-ге-гей, де ти?!.. – продовжував повторювати, ніби намагаючись запрограмувати себе.
І тут, немов би пан Сонян і справді почув цю довжелезну молитву, мені, ніби у «стипендіум-дей», стало так хОроше!.. так хОроше!.. що аж ка-а-пє-є-єц… Світ навкруги кудись зник і тільки туман нагадував, що під ногами є якийсь ґрунт. Все було як у кіно – поглинуло забуття і настала «ляпота-а-а», як казав Іван Грозний у тому ж таки фільмі «Іван Васильович змінює професію».
Почулися чиїсь голоси: одні тринділи весело і невимушено, інші – не дуже, а ще інші, як мені здалося, – сумно чи то-пак серйозно під- і відгутарювали їм. Зазвичай, «ніченькою темною» перед здачею лаби або курсача, чи ще якоїсь мури (гм, ліпше казати «мурки» – не так грубо звучить), коли до «довгоочікуваного моменту» залишається всього-навсього кілька годин, а не днів, як то буває з «моменту отримання даної роботи нами», я трохи не досипаю (ну як трохи?.. е-е-е… ВЗАГАЛІ НЕ СПЛЮ – як і кожен порядний ст’юдент, бо ті що не порядні, відгукуються на позивний «Батан-Заучка», щоправда, вони і за степуху менше можуть сі спереживати і висипатися деколи встигають), бо тре «надолужувати згаяне», як каже більшість мудрих людей… бо не хочу бути футболістом (я так розумію, ви мене НЕ зрозуміли… ги-ги… ну, слухайте: є такий жартівливий і навіть трохи смішний плоский анекдот: було у тата двоє синів – один мудрий, а другий – футболіст… смішно?.. ну я так і думав… ех… а я, бувало, лахав, як кінь… іга-га… чи ги-ги-ги-ги – це голос молодого лошати, аби’сте знали... що називається «блиснув мудрагельством»… хддд).
Ага!!! І ще про голоси хотів глаголити: у такі дні вони особливо намагаються надавити нам на сумління (тільки хто сказав, що у осіб студентської статі воно ще є???) і увесь час щось собі там із середини бурмотять: «Вчисі дитино! Візьмисі за розум.» Ну… (про потилицю вже ліпше не згадую і так зараз пишеться якась чудернацька штука) ми звичайно на всьо то кашлаєм і на повному серйозі відповідаємо: «Якщо немає за що сі взєти, то візьмисі за розум;))))», а далі робимо все по-своєму: себто плюємо на всьо і загаряємо за компом бавлячись якоюсь стрілялкою чи рубаючись з кентами через «сєтку» у фуцик і час від часу перевіряємо «e-mail», щоб впевнитись, що шпори на завтрашній екзамен вже прибули. Коли ж вони ще блудять десь там між хто-знає-де-дістати-шпори-? і вже-точно-ніхто-не-знає-де-!, то ми згадуємо всіх студентських богів і… починаємо плакати, бо «завтра» настало дуже швидко за п’ятихвилинною грою у Дуум. Ей, кароч, всьо то дурка, якою ми живемо останні два тижні перед сесією і всю нашу «любиму» сесію;))))) так що вам її не конче знати повністю, хіба що захочете пізнати нашого брата (сестру) студента ближче.
Що ж тут поробиш?.. всьо нафік-пофік надоїло і дістало, але ноги в руки і пошкандибав ст’юдент туди, де голоси лунали. Йде він, йде – аж тут – я виходжу.
-Здоров будь, козаче! – кажу.
-Привіт і тобі, – відповідає, – Ти теж чуєш оті голоси?
-Ну ясно, що чую, – пояснюю, – Я ж це ти, а ти це я.
-Га?.. – гавкнув той і відразу немов у повітрі розчинився.
-Та-а-а-к… – протягнуло моє «Я», – Скажу аби більше не економили на всьому, на чому тіки можна. Бо в гуртожитку таку фігню побачити – то одна штука, а тут – то зовсім інша – і це вже не смішно! – почухав потилицю як Олександр Рибак (аж самому стало страшно, бо перед цим не згадував цього чувачка зі скрипкою – а прикольно він колись на Євро лабав, шкода, що не у футбол – тут треба сі сміяти чи шо)))).
Іду далі на голоси. Туман розсіюється. З’являється сонце. Дерева. Схоже, що я десь у «лісі-лісі-темному...». Йду. Ще якась сотня кроків і виходжу на невеличку галявину. Звідси чулися ті бла-бла-бла – посеред кліренсу (для тих, хто не знає, це транслітерація з англійської мови і тут би ліпше було вжити означений артикль української мови, якби він був) горить ватра, а навколо неї втикають якісь чєли. Підходжу ближче. Придивляюся: всього їх п’ятеро – четверо пацанів і одна чікса.
-Привіт, народ! – репетую, ніби дикий. – Як житіє? Що творите? – друзі мене підтримають, що стандартні питання аськи і контакту можуть бути класно використані і в нестандартних ситуаціях життя. Ух, як закрутив – і сам не дуже в’їхав…
-Здоров, – протарабанили всі в один голос. – Непогано, а ти як? – і знову мислЯ гепнула стандартними питаннями і такими ж відповідями: рутина (здається, з цим тре зав’язувати, бо вже не хОроше робиться – можу передбачити, що вони будуть говорити – жах як нецікаво).
-Та всьо гуд, – краще не буду кидати ніяких коментів. – А ви хто такі?
-Чьюва-а-а-ак! Ти навчися читати чи шо!!! – закидає з Івано-Франківським акцентом (одна моя знайома мене, напевно, вбила би, якби знала, що я теж замість твердого «ч» кажу м’яке чи то-пак пом’якшене «чь», а це, за її словами і сі зве Івано-Франківським акцентом) один із них у чорних шмотках. А потім вказівними пальцями обидвох рук тикає на напис, що стразами виблискує на болотяного кольору футболці (може футболка і була чорною, проте зараз все вказувало на те, ніби її випрали в болоті, а потім, для більшого ефекту, дали пожувати корові), – Втикни сюди: я – Твоє Погане Я. Вдуплив?
-А я Твоє Добре Я… – підскочив ще один «перец», але увесь в білому (безумовно, що футболка випрана в Тайлді або Гела (з метою уникнення всякої фігні, пов’язаної з рекламою, букви було змінено!), а на ній так і виведено червоною фарбою: Добре Я (любити і поважати), а потім маленькими буквами внизу – так ніби це якісь додаткові умови контракту, які треба було спочатку приховати, щоб якийсь чайник, що мав його підписати, встиг лоханутися при будь-якому форсі чи мажорі – виведено: і не забувати у супермаркеті, коли хочеться їсти, а в кишені недавно миша дірку (розміром із здоровенний КАМАЗище) вигризла).
-А я Твій Розум… – піднявся молодий хльопец в окулярах і в ботанському светрі з ромбиками (напевно він сі добре розумів у моді, бо саме так зараз тусили всі найгламурніші люди нашої неньки України).
-А я Твоє Серце… – піднялася «високій красівій девушька» (спочатку я подумав, що це «ріал мен», бо стрижка у неї була пацанська – щоправда зараз дуже легко сплутати дівчИну і хлопчИну, бо і ті, і ті можуть носити довге і фарбоване волосся).
-А я Твої Відчуття… – піднялася ще одна, ну просто афігенна, чікса (вона була одягнена, мов справжня вихована леді із якогось старого британського фільму, де дворецькі завжди кажуть: «Вівсянку, сер?», проте досить великий виріз (десь так до мережаних трусиків…) на її сукні червоного кольору свідчив про неабияку привабливість та мега-сексуальність, що для стриманих і скромних леді (і не тільки у Великобританії) зазвичай не є притаманним – маю на увазі такі вирізи суконь – а ви про що подумали?).
-Стоп!.. Стоп!.. Як то співається у пісні: «… кондуктор, натисни на гальмО-О-О-О!..» Ви що, прикалуєтесь з мене? Як я можу говорити з вами? Ви ж, тіпа, маєте жити десь там всередині мене… хіба не так? – спантеличено замахав руками.
-Взагалі-то так, – підтягнулося Добре Я ближче до мене, – але просто… ну… ти розумієш… тут вийшла одна така шняга: ти не послухав жодного… (в цьому невеличкому натовпі почулися вдавані відкашлювання) ну добре, добре… і жодної з нас… і тепер твоє Серце «пилаєт і баліт»… Розум не може нормально арбайтен… а Відчуттям узагалі на все напчьєхати, окрім себе коханої… щоправда, Поганому Я було трохи добре, бо він думав, що все це на користь йому, але через кілька тижнів, навіть цей самозакоханий бевзь додуплив, що все гепнуло з ніг на динькарчик… він страждає, бо страждаю і я… ти, так би мовити, чухнув з нашого світу у власну «норку» і закрився там на дисіть замків… і знаєш, хто в цьому винен?.. – сі спитов.
-Еееее… напевно я… – практично ні фіга не дуплячи, пробурмотів я.
-Слух, чьювак, ти може уточнюй, га?!! – гримнув Погане Я і розвів руками. – Нас тут аж п’ятеро - ТВОЇХ Я!!!
-Ой… ну сі кєжко вибачию тогді… – зніяковіло, проте і далі на своїй хвилі, відповів я (така от гра слів) і знизав плечима, не знаючи як «to continue our conversation».
-Та не треба сі вибачити аж так тєжко, – поставила свою сексі-ніжку на поріг тринду-триндіння Відчуття. – Всі ми в цьому винні, але моя винність тут, напевно, найбільша. Ти дав мені свободу дій, а я використала її на повну, а тепер страждають всі… – зітхнула вона.
-Так, чікса істину чихлить, – додала Серце.
-І мені сі так здає, – заговорив Розум, – усьо «лагічєскі», – додав він після кількох секунд незручного завтИку: ніхто не знав, про що можна було трендіти далі.
-Але ж у чому «проблемо»? – спантеличено спитов сі мій всяка-муть-говорильник, зовсім не розуміючи як міг нашкодити їм (та десь там, глибоко-глибоко в душі, здогадувався про причину такого невдоволення).
-Но проблемо, тіко згадай тему гісторії, яку тобі треба на завтра написати, – пролунали слова Розуму.
-«Казка мого життя»… – на автопілоті протягнув я.
-Прикинь, правильно! Сто балів! І він ще каже, що не знає, чого залетів, – роздратовано бугагикнув Погане Я.
-Правильно, – більш м’яко промовила Відчуття. – А тепер вдумайся будь ласка хоча б на секунду в ці слова… шо ти «feal»? Як вважаєш: яке слово тут є ключовим?
-Ну-у-у-у… не знаю… може «казка»? – невпевнено пробурмотів.
-На жєль, чи, може, на щісті, це не так. Все-таки ключове слово – «житіє». Ось так, любий мій кенте. «А ви самоє слабоє звєно», – прогутарила у відповідь Відчуття.
-Так, саме «житіє»… – якось «невеселоу» усміхнулася Серце.
-Ну от втикни на сек у це загадкове слово «життя»? Зможеш роздуплити на хлопський розум, шо воно може означати? – запитав Розум.
-Гм… навіть не знаю… життя – це напевно класне існування біо…
-Фіга сє! Мені сі не вчуло?! Існування? ЧОго «біо»? Ти що, з дуба рухнув? Яке нафік існування? А до чого тут тоді казка? – не витримав безглуздої відповіді Розум.
-Так-так, друже-бобер, це вже зовсім кепсько… – замахав головою Добре Я. – Житіє – це не просто існуваніє, інакше воно було б подібне на чорно-білу фотиґрафію полосатого конє – при чому, в него було би тіки дві смужки: чорна і трохи світліша (ти б називав її білою).
-Угу… – погодилася Серце. – Життя це набагато складніша штука. Життя не можна назвати казкою, бо воно дається нам Вищою Силою не для того, щоб ми увесь час сміялися і не робили для себе ніяких висновків, а тільки тусили і зависали на всяких паті. Щоправда, воно чимось і нагадує казку… так, казку, – прекрасна усмішка у стилі ню з’явилася у неї на обличчі, коли вона вгледіла мою реакцію, – казку, авторами якої є ви, люди.
-Хоч і Серце чехлить всьо ну прям о-о-оч емоційно, у її словах є крихта правди. Якщо ви забажаєте перетворити своє життя на «fairy-tail», то так і зробите. Але, якщо будете споглядати його з дурнуватою либою на фейсі і з пачкою чіпсів у руках, нарікаючи на все, на шо тіки можна, то просто-напросто провтикаєте це «чьуднає мгнавєньє», – сказав Розум.
-Ви починаєте писати казку. Потім в декого вона перетворюється на ржачну комедію альбо, як зараз прийнято писати у контакті, на кольоровий комікс… в декого на поплачмо-драму… в декого на трагедію тіпа ГамлЄта… а в декого вона так і сі лишає казкою… – заглаголив завжди похмурий і невеселий Погане Я.
-Проте саме життя може бути тіки міксом всіх цих стайлс, бо в чистому вигляді у нашому світі нічого не існує (хіба шо шмотки, випрані з Гєла, Тайлдом чи Туалєтним Котьонком). Осьо маєш і «пример»: Добре Я і Погане Я – колись вони були єдиним цілим, як снігерс і лісові горіхи, і час від часу кожен з них у тій чи іншій мірі міг «себе показати і других подивитися», проте ти поділив їх остаточно, – «блиснула умом і саабразітєльнастю» Відчуття.
-Так, така фігня тоже коїлася... Ідеального в світі не буває, є тільки ідеалізоване, – заговорив після задуми Розум, а потім із докором вставив наступні п’ять копійок:
-Пам’ятаєш, ти колись втикав на серіал-мильну-бульбашку «Школа виживання». В одній із серій йшлося про ярлики, які ми чіпаємо на себе і на інших світу цього і не дуже. Отак поводишся і ти, хоч стверджуєш, що все це просто гонять і котять через щось на тебе бочку. Навіть оці дурнуваті футболки – справа твоїх рук. Думаєш нам це тре? Та нафік-пофік воно нам здалося… це просто ти собі поділив увесь світ на добре і погане, біле і чорне, «треба» і «не треба», шоколад з молоком і без – і це тільки кілька з тих ярликів, якими прикриваєшся і спокійно існуєш у своєму міні-світі, не допускаючи туди нікого, навіть дівчьєт у міні-спідницях… Хддд… Ти, як і більшість інших людей, тільки вмієш багато триндіти. Ви кажете: «Мені все одно, що про мене думають інші!», а насправді намагаєтеся всім сі сподобати, лижете їм до блиску с..аку (й не тільки) і робите так, аби так звані «інші» респектували вас і хвалили! хвалили! хвалили! Ви лицемірите і вам це «нрав»… а так жити дуже важко – я би сказав, практично неможливо… тому ви не живите, а існуєте – кожен по-своєму… хто закрившись на роботі… хто зациклившись на «учьобі» і заботанившись по самі помідори чи то-пак по самі вуха… а хто, просто, забивши з високого стільчика не все болтИ…
-Ти не живеш, бо у всьому винна я, – загомоніла плакальним голосом Відчуття, – так, я… згадай людину, з якою ти був кілька років тому… це через мене ти став таким плаксієм… ріал нюнею в образі ріал мена… прикриваєшся маскою доброти, веселощів і пофігізму – при чому, такого, що… – розчаровано і, ніби не бажаючи говорити більше ні слова, змахнула вона рукою, проте плакальний голос продовжив втирати прості істини:
-А насправді хочеш кричати, а не говорити, бо все болить… ти покинув її чи вона тебе?.. та яка нафік різниця? Треба просто вміти забувати… треба запам’ятовувати тільки те, як вам добре було разом… треба просто жити далі, а не жаліти себе і при цьому тікати від усіх…
-Жити – це бачити щодня всі сім, або і вісім, кольорів веселки, навіть якщо йде дощ… а не по сто тисяч раз переглядати одну і ту саму чорно-білу короткометражку холодно-сивих крапель, що падуть на змучену від людської дурості і наглості землю, й самому підспівувати їм в такт солоними краплинами, які ви називаєте слізьми…
-Жити – це любити… дружити… кохати… займатися сексом після прочитання «Камасутри»… мріяти… літати уві сні… триматися за руки… співати… цілувати… веселитися… вміти віддавати… не брати нічого взамін… вміти відпускати… вміти прощати…
-Жити – це шанувати всіх і все навколо… милуватися красою… намагатися створити її… вільно дихати… цінувати кожну хвилину, кожну секунду, бо вони творять вічність… а не намагатися закритися у чотирьох стінах власної квартири, плачучи і згадуючи минуле – існуючи минулим…
-Жити – це творити казку і не дозволяти їй перейти у драму чи ще якось відхилитися від даного курсу… бо ти людина і, хоч тобі і властиво помилятися, ти завжди повинен брати себе в руки і виходити з важкої ситуації, навіть, коли це здається практично неможливим…
-Жити… Як у вас все легко!.. Якщо ви частинки мого Я, то хіба ви не відчуваєте, що я не можу просто так з усім цим змиритися?!! Хіба не відчуваєте, що галяцкувато?!! Хіба не чуєте, що душа несамовито репетує і корчиться у муках реальності?!! Хіба не бачите, що життя для мене стало ремісією перед смертю?!! Знаю, що плаксиво, але інакше не виходить… хочеться кричати!!! сваритися з усіма!!! послати усіх куди подалі!!! плакати!!! плакати… плакати…– важко схлипуючи говорив я і на очах заблищала скупа чоловіча сльоза...
-То плач… хто сказав, що пацани не плачуть?.. борися… йди до мети… роби, що хочеш, але приверни увагу життя… приверни фортуну на свій бік… лиш прошу тебе, не здавайся, бо потім встати буде ще важче…
-Важче?.. здається, що вже не можливо… – зітхнув.
-Знаєш як в одній рекламі казали: «Неможливе – можливо». Навіть Димко Білан щось таке собі там наспівує, а ти кажеш, що не можливо.
-Але ж…
-Ніяких «але» – просто живи…
Реальний світ. Прокинувся. Природу поволі почали огортати сутінки. Цікаво, чи зустріну колись свою Беллу? Піднявся з ліжка і сів за письмовий стіл. Спробував писати. А може і справді спробувати? Може дійсно все вийде? Може «Я» мали рацію? Забагато питань, але дуже мало відповідей… на жаль, ми тільки люди… або на щастя… бо по-справжньому можемо жити… творити казку власного життя… бути вільними… варто нам тільки захотіти… варто нам тільки усвідомити всі свої Я і все у нас вийде… ми можемо створити до нашого власного творіння сценарій… можемо написати музику… можемо додати спец-ефектів… навіть зробити все у 3D, щоб було ще прикольніше;))) проте, ніколи не варто забувати, що життя дуже просте і не варто цим захоплюватися, бо попри все це потрібно встигати жити… бо життя – це найдорожче, що в нас є і тому його потрібно цінувати… бо ми живемо тільки один раз і тільки в одному екземплярі… не виходить щось зробити тут – спробуймо де-інде – там точно все вдасться… головне – боротися і ніколи не здаватися… головне – любити життя і жити… знаю, що важко… знаю, що неможливо… проте спробуймо, а ну, якщо щось все ж таки вийде… ;)

02.05.-04.07.2010

Вечоріло… Невеличка кімнатка дівчини, напевно, художниці – в майбутньому. Всі вільні від меблів стіни вкривали зроблені дівчиною фотографії і намальовані нею малюнки. Тут були і таємничі обличчя її друзів, і якісь ще досі невідомі машини, кораблі, і чудові краєвиди... Величезне вікно маленької кімнати пропускало до неї вже неясні помаранчеві промені сонця, що схиляється на захід. Потроху і ці маленькі іскорки денного життя теж зникали, аж поки не стало зовсім темно. Тихо… І тільки в акваріумі біля столу ворушилося маленьке створіння – улюбленець дівчини хом’ячок Сфінкс.
Сьогодні вона була дуже втомлена і тому вирішила трохи відпочити. Прилягла на ліжко і заснула. Якби ангели зараз могли її бачити… Довге пряме волосся пшеничного кольору хаотично лягло на подушку, і тепер дівчина була схожа на сплячу принцесу, що роками не пробуджується, а чекає на свого принца… Чарівні зелені оченята заплющилися в солодкому сні… вузенький серпанок брів… довгі вії… рум’янець на обличчі… повні, кольору стиглої вишні губи…
І сниться дівчині, що вона йде по шовковистій, такій м’якій, травичці… навколо туман… сивий–сивий… густий–густий… йде вперед і не може зупинитися… Раптом помічає чиюсь постать… підходить ближче… впізнає… хлопець… каже йому кілька слів, сама не чуючи їх… а тоді… знайомий незнайомець підходить до неї ще ближче… ніжно обіймає її стрункий стан… ось між ними вже немає ані туману… ані хмар… нічого… щось приємне гріє серце… душу… охоплює все єство… губи… її… його… ближче… вона відчуває теплий подих… як б’ється серце юнака… серце її… їхні губи легко тонуть у пристрасному, але ніжному, по–дитячому щасливому, по–дорослому приємному, поцілунку… їй хочеться плакати… сміятися… дихати… жити… цілувати… цілувати… цілувати…
Прокидається. Спочатку нічого не розуміє… а на губах горить вогнем почуттів поцілунок… серце несамовито тріпоче у грудях…
– Сон… – зітхає дівчина, а тоді, ніби так і треба, сідає за стіл, витягує із шухляди чистий аркуш білосніжного паперу і починає малювати… олівець в прекрасних руках молодої діви створює то світліші, то темніші мазки… вони то перетинаються, то розходяться, щоб ніколи більше не зустрітись… але все потрібно… все робить на єдиному подиху… за єдину мить – за мить, яку хочеться запам’ятати на все життя… за мить, що вже стала найщасливішою в ньому…
На аркуші паперу з’являється дівчина–мавка і хлопець–козак… вони немов живі… козак ніжно обняв мавку… очі заплющені… поцілунок… такий сонний… такий вільний… такий приємний… руки дівчини знаходяться на могутніх плечах юнака… подуває вітерець… грається пишним волоссям мавки і здається, ніби воно намагається закрити від світу цей солодкий гріх… солодкий… зі смаком вишні… нікого навкруги… тільки хмари диму… туману… хмари…
За кілька хвилин картина готова… Картина?.. Бажання?.. Сон?.. Хочеться плакати… з ясних очей паде одна–єдина сльоза… на малюнок… Свічка догорає… вже пізно… потрібно йти спати… не хочеться, але треба… завтра рано вставати… університет… нові друзі… нове життя… новий сон…

2010

(Уривок з казки «Сон»)

День виявився важким. Увесь час хотілося спати. Бажання працювати практично зникло - питання: чи воно взагалі було? Просто потрібно трохи грошей. Йому? Гм… Напевно. Ну що ж: щоб мати їх, він мусить працювати: нічого не вдієш.
Вирішив взяти відгул. Уже й так заробив дві тисячі гривень - цього вистачить, щоб… а цікаво: на що цього вистачить? Аж самому смішно: невже все можна перевести у гроші? Напевно… сумно… якими ж ми стали… шкода…
-Один, будь ласка, - платить за проїзд і відразу ж отримує решту. Ще п’ять хвилин і автобус рушає.
Хлопець одягає навушники. Якось автоматично тисне на кнопку «play». Лунають вступні акорди: улюблена група. Хотів піти на концерт, проте Каріні цей бенд не дуже подобається. Ну що поробиш: треба слухатися, якщо хоче бути з нею. А зараз можна розслабитися і крадькома послухати приємну мелодію. Вона щось нагадує - на душі відразу стає тепло і спокійно. Але чому все так - ніхто не може сказати, хіба що… та ні, швидше за все цей секрет не відомий нікому у цілому всесвіті… і йому теж…
Навіть не помітив як автобус зупинився. Вокзал. Вийшов і, не виключаючи автопілот, почимчикував додому, мріючи якнайшвидше опинитися у ліжку. Ось і рідний будинок. Прийняв душ. Здається, розстелив ліжко і важко впав на нього. Утома взяла гору. Очі заплющилися і маленька сонна фея доторкнулася до них чарівною паличкою дрімоти. Все зникло. Чи може краще сказати «з’явилося»? У снах він жив, а в житті існував… іронія у цих словах повністю відсутня… ги-ги… а може все навпаки, просто ми цього не хочемо помічати?.. можливо… хто його знає…
-Привіт. А я чекала на тебе. Чому так довго??? – тихенько підкралася ззаду Настя, затулила рученятами йому очі і Костя відчув її радість, а дівоча усмішка зігріла приємним темлом. - А в мене для тебе сюрприз.
-Привіт. Сюрприз? – здивовано поглянув на неї.
-Так, сюр-приз. Політаєм? – і якісь ще досі незнайомі іскорки заграли в неї в оченятах.
-Ммм… літати з тобою?.. ну давай… що треба робити?
-Та нічого особливого: полетіли! - не сказавши більше ні слова, дівчина схопила його за руку і вони щодуху помчали вперед – на зустріч ночі. Край хмари. Ці солодкі вершки зникають кудись з-під ніг. Відчайдушний стрибок. Небо задихається ароматом темної прохолоди… і тільки Настена рука гаряче обпікає його...
Летять. Вітерець ніжко дмухає у обличчя. Крила рухаються з якоюсь неймовірною легкістю… О Боже, крила?!! Навіть не помітив як перетворився на голуба. А біля нього - прекрасна голубка: срібне пір’я виблискує у ясному світлі молодого місяця. Вітер трохи куйовдить його, але це нічого - так ця пташка виглядає ще краще. Шкода, що ми не митці… шкода, що світ вбиває в нас митців…
-Насте? – воркуючи запитує голуб, що летить поряд і відразу ж запинається, зрозумівши… точніше, зовсім нічого не розуміючи…
-Костю, не лякайся. Максим сказав, що інколи люди, які попадають на нашу хмару, можуть перетворюватися на різних птахів, щоб не нудьгувати… - і навіть голубки вміють посміхатися, проте ми цього не бачимо… гм… Костя також не побачив – він просто відчув.
-А куди ми летимо? – запитав за кілька хвилин.
-Я ж сказала: це сюрприз, - почулися ніжні слова. Голубка підлетіла ближче і жартівливо торкнула дзьобиком спини голуба. Він підняв голову. Їхні очі зустрілися. Страх зник десь далеко у безодні під ними. Гралися… бавилися… жартували…
Вдалині показалися вогні міста. Здавалося, ніби внизу хтось порозкидав мільйони, або, навіть, і мільярди малесеньких, проте дуже яскравих, жаринок. Краєвид здивував би будь-кого, але не двох голубів, очі яких дивилися на дивне марево, але нічого не бачили, бо все це було реальністю, а вони жили у казці… Бо все навкруги окутав дух туману життя людей…
-Летімо сюди, - сказала Настя. – Вони ще не почали, - голуби маневром попрямували прямо у стіну якоїсь величезної будівлі, - Не бійся, - ніби прочитавши думки хлопця, підбадьорила дівчина-голубка, - вона нас пропустить. - А Костя і не боявся: йому просто згадалися мультики, в яких летить собі якась пташка, летить... аж тут – бах!!! – і на її дорозі з’являється щось велике і відразу ж зупиняє цей лантушок з пір’ям: і тоді постраждала пташка напевно б людським голосом промовила: упс… і т.д. і т.п. Одним словом, при такій згадці йому захотілося посміхнутися, але щось не дало цього зробити і він просто попрямував за Настею.
Двоє голубів із яскравим срібним пір’ям один за одним зникли десь за стіною драмтеатру імені Івана Франка, що в Івано-Франківську.
Залетіли у величезну залу для глядачів. Сіли на спинки м’яких крісел поближче до сцени. Нікого не було. Сцена нагадувала запустіле поле. Костя поглянув на крісло поруч себе: там сиділа Настя. Здавалося, вона ніби світилася від радості. У цю секунду хлопець помітив ту схожість Насті з янголятком, про яку завжди говорив їй, проте ніколи не вкладав у ці слова чогось такого, що може існувати в реальності, але тепер - дівчина не тільки нагадувала ангела, вона була ангелом. Точніше, маленьким янголятком, в якого ще не виросли крила. Цікаво, а чи всі ангели повинні мати крила? Потім Костя глянув на себе – він теж світився - напевно в очікуванні якогось дива. Це викликало посмішку. Хотів щось запитати, проте не наважився порушити тишу. Це він уперше був у театрі і велич цього майже темного ідола стародавніх греків дивувала і захоплювала його. Раптом на сцені з’явилося світло. Напруження. Страх перед викриттям. Кілька людей: кожен всівся за свій інструмент, але, здається, нічого незвичайного не помітив. Спочатку хлопець нікого не впізнав, проте спробував придивитися ближче. Серце несамовито забилося…
-Ну що, хлопці, почнемо з «Дзвонів», - сказав Святослав і після цих слів залунали звуки старовинних гуцульських трембіт, їх підтримала гітара, контрабас, піаніно…
-З днем народження тебе, Костю, - лагідно промовила Настя і поцілувала хлопця у щоку.
-Дякую… День народження?.. – спантеличено відповів хлопець, - О, Боже! А я й забув! Дуже тобі дякую! – обняв її, - Але як ти знала, що «Океан Ельзи»?
-Нуууу… - протягнула дівчина і кокетливо знизала плечима, - це було неважко, бо ти увесь час торочив про їхній новий альбом. А потім я дізналася, що у них буде концерт у Франківську. Запитала Марію, точніше, я навіть її не питала: здається, наші ангели вміють читати думки, - з вдаваною настороженістю прошепотіла дівчина, - вона відразу сказала мені, що це можливо - от ми і тут.
-А голуби – це теж її ідея?
-Е-е-е… ні, про них мені розповів Максим. І я вирішила спробувати: ану, якщо щось вийде?..
Костя поглянув на неї, ніби говорячи, що тепер йому все зрозуміло.
-Ще раз дуже дякую.
-Прошу.
-А вони хіба нас не бачать? – поглянув на музикантів на сцені.
-Ні. Марія говорила, що на землю ми полетимо як духи, а не як люди. Так що їм здається, що тут більше нікого немає.
-Гм… Цікаво… - Костя оглянувся навколо і на обличчі засяяла вдавано хитра усмішка, - А може і мені спробувати?
-Що? Що ти хочеш спробувати? – здивовано і з якоюсь ноткою нетерпіння спитала Настя.
-Не знаю чи вийде, але думаю, що все ж таки варто. Але ти повинна мені допомогти.
-Ну давай, спробуємо…
-Заплющ очі, - загадково глянув на неї. Настя послухалась. Пройшло кілька секунд. По звуках шурхоту, вона могла тільки здогадуватися, що твориться навколо. Здавалося, що хлопець, мов на крилах, літає по залу. - Ще не розплющуй… ще один мазок… о, і ще тут… і оце теж… - чулися слова Кості, а потім він додав:
-Ну все, тепер можна.
Настя відкрила очі: у залі зникли усі крісла, підлога стала рівною. Все-ще було майже темно і тільки на сцені, де грали музиканти «Океану Ельзи» і співав Славко Вакарчук, тьмяно світило кілька ламп. Дівчина глянула на Костю: на ньому був білий, немов перший сніг, смокінг.
-Красуня… - зачаровано сказав він, а далі - мовчанка… На дівчині була прекрасна бальна сукня білого кольору. Її складки, ніби хвилі могутнього океану, розгойдувалися від найменшого поруху. Волосся, вільно розпущене, каскадами спадало на трохи оголені плечі. Ніжна шкіра у тьмяному освітленні відблискувала легкою засмагою. Люблячий і ласкавий погляд. Чарівна усмішка на вустах.
-Дозволь запросити тебе на танець, - підійшов до неї ближче і, за старим звичаєм, поклонився. Маленька і чарівна ручечка легко опустилася йому на долоню. Ледь чутно звучала пісня... для них... «… і тільки янголи не сплять, бо янголи не люблять словами…»
Навкруги панувала темрява. Біла. Тепла. З тьмяним світлом ліхтарів на сцені... Сцені?.. Уже не було нічого. Іскри ледь жевріючого вогню у ритмі танцю кружляли в повітрі біля музикантів. Невиразний туман, що поглинув і ніч, і день, і час… Залишилася тільки музика. Дівчина з хлопцем. Дихання легке… вільне від усього… від будь-яких умовностей… Серця, у яких бушували потоки червоної і гарячої крові… які давали волю до життя… Ледь помітна усмішка на дівочому обличчі… Серйозний, але лагідний погляд хлопця… Її заплющені очі… Що ж ти зі мною робиш?.. Невже це буває?.. Але навіщо?.. Навіщо так мучити себе солодкою мукою... солодкою… Будь завжди коло мене… Молю, не покидай мене… Я не витримаю… Думки зникають. Бережно цілує її очі. Вони помалу розплющуються і їхній палкий погляд ніжно обпікає його душу дивним, проте нестримним і таким бажаним вогнем. І там, де починається цей вогонь – закінчується наше розуміння п’янкого трунку, що його плекає, підтримує чи підсилює, і починається сон... простий… без будь-яких прикрас… сон мрій, сподівань і нових починань… сон...

18.04.2010