(Уривок з казки «Сон»)
День виявився важким. Увесь час хотілося спати. Бажання працювати практично зникло - питання: чи воно взагалі було? Просто потрібно трохи грошей. Йому? Гм… Напевно. Ну що ж: щоб мати їх, він мусить працювати: нічого не вдієш.
Вирішив взяти відгул. Уже й так заробив дві тисячі гривень - цього вистачить, щоб… а цікаво: на що цього вистачить? Аж самому смішно: невже все можна перевести у гроші? Напевно… сумно… якими ж ми стали… шкода…
-Один, будь ласка, - платить за проїзд і відразу ж отримує решту. Ще п’ять хвилин і автобус рушає.
Хлопець одягає навушники. Якось автоматично тисне на кнопку «play». Лунають вступні акорди: улюблена група. Хотів піти на концерт, проте Каріні цей бенд не дуже подобається. Ну що поробиш: треба слухатися, якщо хоче бути з нею. А зараз можна розслабитися і крадькома послухати приємну мелодію. Вона щось нагадує - на душі відразу стає тепло і спокійно. Але чому все так - ніхто не може сказати, хіба що… та ні, швидше за все цей секрет не відомий нікому у цілому всесвіті… і йому теж…
Навіть не помітив як автобус зупинився. Вокзал. Вийшов і, не виключаючи автопілот, почимчикував додому, мріючи якнайшвидше опинитися у ліжку. Ось і рідний будинок. Прийняв душ. Здається, розстелив ліжко і важко впав на нього. Утома взяла гору. Очі заплющилися і маленька сонна фея доторкнулася до них чарівною паличкою дрімоти. Все зникло. Чи може краще сказати «з’явилося»? У снах він жив, а в житті існував… іронія у цих словах повністю відсутня… ги-ги… а може все навпаки, просто ми цього не хочемо помічати?.. можливо… хто його знає…
-Привіт. А я чекала на тебе. Чому так довго??? – тихенько підкралася ззаду Настя, затулила рученятами йому очі і Костя відчув її радість, а дівоча усмішка зігріла приємним темлом. - А в мене для тебе сюрприз.
-Привіт. Сюрприз? – здивовано поглянув на неї.
-Так, сюр-приз. Політаєм? – і якісь ще досі незнайомі іскорки заграли в неї в оченятах.
-Ммм… літати з тобою?.. ну давай… що треба робити?
-Та нічого особливого: полетіли! - не сказавши більше ні слова, дівчина схопила його за руку і вони щодуху помчали вперед – на зустріч ночі. Край хмари. Ці солодкі вершки зникають кудись з-під ніг. Відчайдушний стрибок. Небо задихається ароматом темної прохолоди… і тільки Настена рука гаряче обпікає його...
Летять. Вітерець ніжко дмухає у обличчя. Крила рухаються з якоюсь неймовірною легкістю… О Боже, крила?!! Навіть не помітив як перетворився на голуба. А біля нього - прекрасна голубка: срібне пір’я виблискує у ясному світлі молодого місяця. Вітер трохи куйовдить його, але це нічого - так ця пташка виглядає ще краще. Шкода, що ми не митці… шкода, що світ вбиває в нас митців…
-Насте? – воркуючи запитує голуб, що летить поряд і відразу ж запинається, зрозумівши… точніше, зовсім нічого не розуміючи…
-Костю, не лякайся. Максим сказав, що інколи люди, які попадають на нашу хмару, можуть перетворюватися на різних птахів, щоб не нудьгувати… - і навіть голубки вміють посміхатися, проте ми цього не бачимо… гм… Костя також не побачив – він просто відчув.
-А куди ми летимо? – запитав за кілька хвилин.
-Я ж сказала: це сюрприз, - почулися ніжні слова. Голубка підлетіла ближче і жартівливо торкнула дзьобиком спини голуба. Він підняв голову. Їхні очі зустрілися. Страх зник десь далеко у безодні під ними. Гралися… бавилися… жартували…
Вдалині показалися вогні міста. Здавалося, ніби внизу хтось порозкидав мільйони, або, навіть, і мільярди малесеньких, проте дуже яскравих, жаринок. Краєвид здивував би будь-кого, але не двох голубів, очі яких дивилися на дивне марево, але нічого не бачили, бо все це було реальністю, а вони жили у казці… Бо все навкруги окутав дух туману життя людей…
-Летімо сюди, - сказала Настя. – Вони ще не почали, - голуби маневром попрямували прямо у стіну якоїсь величезної будівлі, - Не бійся, - ніби прочитавши думки хлопця, підбадьорила дівчина-голубка, - вона нас пропустить. - А Костя і не боявся: йому просто згадалися мультики, в яких летить собі якась пташка, летить... аж тут – бах!!! – і на її дорозі з’являється щось велике і відразу ж зупиняє цей лантушок з пір’ям: і тоді постраждала пташка напевно б людським голосом промовила: упс… і т.д. і т.п. Одним словом, при такій згадці йому захотілося посміхнутися, але щось не дало цього зробити і він просто попрямував за Настею.
Двоє голубів із яскравим срібним пір’ям один за одним зникли десь за стіною драмтеатру імені Івана Франка, що в Івано-Франківську.
Залетіли у величезну залу для глядачів. Сіли на спинки м’яких крісел поближче до сцени. Нікого не було. Сцена нагадувала запустіле поле. Костя поглянув на крісло поруч себе: там сиділа Настя. Здавалося, вона ніби світилася від радості. У цю секунду хлопець помітив ту схожість Насті з янголятком, про яку завжди говорив їй, проте ніколи не вкладав у ці слова чогось такого, що може існувати в реальності, але тепер - дівчина не тільки нагадувала ангела, вона була ангелом. Точніше, маленьким янголятком, в якого ще не виросли крила. Цікаво, а чи всі ангели повинні мати крила? Потім Костя глянув на себе – він теж світився - напевно в очікуванні якогось дива. Це викликало посмішку. Хотів щось запитати, проте не наважився порушити тишу. Це він уперше був у театрі і велич цього майже темного ідола стародавніх греків дивувала і захоплювала його. Раптом на сцені з’явилося світло. Напруження. Страх перед викриттям. Кілька людей: кожен всівся за свій інструмент, але, здається, нічого незвичайного не помітив. Спочатку хлопець нікого не впізнав, проте спробував придивитися ближче. Серце несамовито забилося…
-Ну що, хлопці, почнемо з «Дзвонів», - сказав Святослав і після цих слів залунали звуки старовинних гуцульських трембіт, їх підтримала гітара, контрабас, піаніно…
-З днем народження тебе, Костю, - лагідно промовила Настя і поцілувала хлопця у щоку.
-Дякую… День народження?.. – спантеличено відповів хлопець, - О, Боже! А я й забув! Дуже тобі дякую! – обняв її, - Але як ти знала, що «Океан Ельзи»?
-Нуууу… - протягнула дівчина і кокетливо знизала плечима, - це було неважко, бо ти увесь час торочив про їхній новий альбом. А потім я дізналася, що у них буде концерт у Франківську. Запитала Марію, точніше, я навіть її не питала: здається, наші ангели вміють читати думки, - з вдаваною настороженістю прошепотіла дівчина, - вона відразу сказала мені, що це можливо - от ми і тут.
-А голуби – це теж її ідея?
-Е-е-е… ні, про них мені розповів Максим. І я вирішила спробувати: ану, якщо щось вийде?..
Костя поглянув на неї, ніби говорячи, що тепер йому все зрозуміло.
-Ще раз дуже дякую.
-Прошу.
-А вони хіба нас не бачать? – поглянув на музикантів на сцені.
-Ні. Марія говорила, що на землю ми полетимо як духи, а не як люди. Так що їм здається, що тут більше нікого немає.
-Гм… Цікаво… - Костя оглянувся навколо і на обличчі засяяла вдавано хитра усмішка, - А може і мені спробувати?
-Що? Що ти хочеш спробувати? – здивовано і з якоюсь ноткою нетерпіння спитала Настя.
-Не знаю чи вийде, але думаю, що все ж таки варто. Але ти повинна мені допомогти.
-Ну давай, спробуємо…
-Заплющ очі, - загадково глянув на неї. Настя послухалась. Пройшло кілька секунд. По звуках шурхоту, вона могла тільки здогадуватися, що твориться навколо. Здавалося, що хлопець, мов на крилах, літає по залу. - Ще не розплющуй… ще один мазок… о, і ще тут… і оце теж… - чулися слова Кості, а потім він додав:
-Ну все, тепер можна.
Настя відкрила очі: у залі зникли усі крісла, підлога стала рівною. Все-ще було майже темно і тільки на сцені, де грали музиканти «Океану Ельзи» і співав Славко Вакарчук, тьмяно світило кілька ламп. Дівчина глянула на Костю: на ньому був білий, немов перший сніг, смокінг.
-Красуня… - зачаровано сказав він, а далі - мовчанка… На дівчині була прекрасна бальна сукня білого кольору. Її складки, ніби хвилі могутнього океану, розгойдувалися від найменшого поруху. Волосся, вільно розпущене, каскадами спадало на трохи оголені плечі. Ніжна шкіра у тьмяному освітленні відблискувала легкою засмагою. Люблячий і ласкавий погляд. Чарівна усмішка на вустах.
-Дозволь запросити тебе на танець, - підійшов до неї ближче і, за старим звичаєм, поклонився. Маленька і чарівна ручечка легко опустилася йому на долоню. Ледь чутно звучала пісня... для них... «… і тільки янголи не сплять, бо янголи не люблять словами…»
Навкруги панувала темрява. Біла. Тепла. З тьмяним світлом ліхтарів на сцені... Сцені?.. Уже не було нічого. Іскри ледь жевріючого вогню у ритмі танцю кружляли в повітрі біля музикантів. Невиразний туман, що поглинув і ніч, і день, і час… Залишилася тільки музика. Дівчина з хлопцем. Дихання легке… вільне від усього… від будь-яких умовностей… Серця, у яких бушували потоки червоної і гарячої крові… які давали волю до життя… Ледь помітна усмішка на дівочому обличчі… Серйозний, але лагідний погляд хлопця… Її заплющені очі… Що ж ти зі мною робиш?.. Невже це буває?.. Але навіщо?.. Навіщо так мучити себе солодкою мукою... солодкою… Будь завжди коло мене… Молю, не покидай мене… Я не витримаю… Думки зникають. Бережно цілує її очі. Вони помалу розплющуються і їхній палкий погляд ніжно обпікає його душу дивним, проте нестримним і таким бажаним вогнем. І там, де починається цей вогонь – закінчується наше розуміння п’янкого трунку, що його плекає, підтримує чи підсилює, і починається сон... простий… без будь-яких прикрас… сон мрій, сподівань і нових починань… сон...

18.04.2010