Тобі важко?.. А комусь може бути гірше...

Знову сіра палата. За вікном вже ясно і, напевно, тепло. Мама прокинулася. Прийшла сестра з татом. Але ніхто нічого не говорить – всі мовчки дивляться на Костю, ніби очікуючи чогось незвичайного. Хлопець розплющує повільно очі, оглядає все довкола, сам не розуміючи чому, намагається посміхнутися. Але спроба не вдається – у матері і сестри Каті виступають на очах сльози.
-Ти нас так налякав! – схлипують вони, – Ну що ж там сталося? Чому?
-Що сталося?.. – ніби ще прокидаючись, відповідає Костя, – Що сталося?.. – повторює.
-Нам вчора ввечері подзвонили і сказали, що ти в лікарні. Але нічого більше не пояснювали, лише згадали, що ти просто зомлів, – чути слова матері, – ми так перелякалися! Ну як же це?!
-Я… вчора… зомлів?.. – знову здивованим голосом повторює хлопець.
-Ще нам сказали, що це може бути через перехвилювання… – додала Катя.
-Хвилювання?.. – не чуючи слів сестри, промовляє Костя.
-Та не переживайте ви так, лікарі ж сказали, що все буде ВПОРЯДКУ і вже завтра ти зможеш повернутися додому. А через кілька днів знову підеш в університет, – намагається підбадьорити всіх батько, – от побачите – все буде добре! І, навіть, ще краще! – додає він.
-Ти, мабуть, стомлений після всього? Відпочинь, – лагідно радить мати.
-Відпочити?.. – лунає голос юнака, – Так… Стомлений… – заплющує очі.
Мама ще плаче. Катя разом з батьком намагаються її заспокоїти – щось їй ніжно і, водночас, упевнено, кажуть. А Костя лежить собі і якісь дивні думки метелицею гудуть у голові. Йому здається, що він повинен зробити щось дуже важливе, але що – не може згадати. Проходить кілька хвилин – і втома бере гору – все важливе тут для нас, для людей, уже для нього немає жодного значення. Він летить. Немов птах. Бачить перед собою величезні неозорі поля, ліси, луки. Сонце посилає на землю яскраве, ще по-літньому гаряче, проміння. Небо чисте-чисте. І вітерець наспівує якусь веселу мелодію.
Раптом земля починає наближатися. Ще секунда чи дві – і він уже стоїть на твердому ґрунті. За кілька сотень метрів щось червоніє. З повітря цього не помітив. Що ж це таке? Схоже на річку. Але чому червону?.. Не може зрозуміти. Йде туди. Наближається все ближче і ближче. Річка віддаляється, а натомість з’являється чудовий сад червоних квітів, які вітер колихав, немов хвилі. Сад червоних троянд. Заходить. Краса довкола дивує. Хвилює. Захоплює. Він ще ніколи такого не бачив. Йде далі. Якийсь страх охоплює все єство. Боїться доторкнутися до квітів, хоч сам не знає чому. Йде. Крок. Ще один. Раптом помічає серед безлічі пишних кущів щось біле. Прямує туди. Це теж троянда. Вона ще не розпустила своєї квітки. Ще не вибила пагоном високо вгору так, як це зробили її сестри. Та, незважаючи на це, вона чарує його своєю витонченістю, своєю грацією, своєю ще не росквітлою красою. Підходить до неї. Стає на коліна. Бережно зриває. І…
Небо. Дивно якось, але його безмежність водночас і лякає, і притягує. Щось невідоме, але таке бажане. Щось мелодійне і чисте, незрозуміле і святе…
Біленькі, пухкенькі подруги янголів – хмари. Ці вітрильники неба, що увесь час кудись мандрують по світі. Ступає по м’якому і шовковому їх пуху. Не помічає, що позаду нього крокує Максим. Не помічає ані Марії. Просто йде. До неї.
-Насте, – лагідно промовляє і розгублено спиняється за кілька метрів.
Дівчина стоїть на краю хмари і дивиться кудись в далечінь. Повертається і Костя бачить, що вона сумна. По зблідлому обличчю течуть холодні солоні краплі душі… Підходить ближче. Дарує їй білу квітку. Настя бере її мініатюрними білосніжними пальчиками. Вдихає ніжний п’янкий аромат. Червоні губи творять усмішку. Журну. Веселу. Сонячну.
-Як у тебе справи? Як настрій? – намагається розвеселити дівчину.
-Костю… – ледь чутно промовляє і починає нестримно плакати.
-Що?! Що сталося?! – перелякано питає хлопець, але дівчина не може відповісти.
-Ми сьогодні зустріли Святого Петра і його дружину Февронію. Ну… точніше вони були на цій хмарі, – каже замість Насті Марія, – вони не помітили нас і говорили… – її голос вривається.
-Що???Що вони сказали? – не витримує хлопець.
-Настя скоро повинна піти… – щоб довго не тягнути і не завдавати ще більшого болю, відповідає Марія, – вони сказали, що десь приблизно за місяць-два прийдуть сюди по неї. Точніше, вони говорили, що повернуться сюди по якусь дівчину, але Настя гадає, що йшлося про неї.
-Насте, – Костя пригортає дівчину до грудей і ніжні, спокійні, теплі слова заспокоюють її, – Насте, я ще не знаю як, але повір мені, я не дозволю їм тебе забрати в мене.
-Костю…
-Нехай тільки спробують! Я їм тоді покажу! – додає жартівливо, але в його голосі відчувається мужність і рішучість, – Ну не плач, моє рум’яне янголятко, – ніжно дивиться їй у вічі, а дівчина у відповідь дарує йому усмішку крізь сльози, – А знаєш що? Мені здається, що ти чудово граєш на якомусь музичному інструменті. Не знаю чому, але я практично впевнений в цьому. Дай-но спробую вгадати. Ну-у-у, це точно не труба, – всі, навіть дівчина від душі засміялися, – і, напевно, не гобой – відразу поясню: я навіть не уявляю, що таке гобой і мені дуже встидно, – він опускає голову, ніби соромлячись, – Мені чомусь здається, що це… а може я і помиляюсь… це напевно… піаніно, – і він звертає запитальний погляд на дівчину, а на його обличчі застигає трохи дурнувата гримаса і усмішка.
-Але ти кумедний, – ще схлипуючи і витираючи сльози, але вже веселіше відповідає дівчина, – ти майже вгадав, – а тоді, вдаючи якусь строгу вчительку, додає: «Правильна відповідь – гітара.»
-Ну ось, – хоч розвеселити тебе вдалося, – говорить хлопець, – То кажеш, не піаніно, а гітара? Хм… А може навчиш мене грати на гітарі? Я усе життя тільки про це і мріяв.
-Що, правда, ціле-цілісіньке життя тільки про це і більше ні про що?? – по-кокетливому недовірливо питає.
-Угу, – по-дитячому щиро відповідає Костя і похитує головою, щоб підтвердити це, а та трохи дурнувата гримаса не сходить з його обличчя.
-Ну що ж, якщо ти справді хотів цього так довго, то… Але ж у нас немає тут гітари, – раптом помічає Настя і трохи розчаровано поглядає на ангелів.
-Гітара є, – впевнено відповідає Марія і, знявши з плеча якусь торбину (виявляється і у Марії, і у Максима увесь час через плече були перекинуті якісь торби), дістає звідти чудову акустичну гітару, – нате, користуйтесь на здоров’я, – подає її Насті.
-Але як ти?.. Звідки ти?.. Ну ти розумієш?.. В цій сумці можна носити хіба-що «зошит студента» і все, а в тебе тут ціла гітара… – здивовано запитує хлопець, – але все-одно, дякую тобі.
-Дякую, – лунає голос Насті.
-Ми, ангели, все можемо, варто нас тільки попросити, – вона підморгнула Кості, – ну а тепер зіграй нам щось.
-Спробую, – чується у відповідь.
Настя взяла в руки музичний інструмент і струни гітари почали творити музику. Проста мелодія, але відчути її, не слухаючи серцем, просто не можливо, так само, як і створити, не граючи від душі. Біль. Жаль. Смуток. Але, водночас і… Щастя. Радість. Любов. Все гармонійно у ній поєдналося.
На землі в цей час її почули якісь пташки. За кілька хвилин вони були вже на хмарі і підспівували. Це була божественна музика. Від неї заквітали квіти. Раділи люди. Життя пускало коріння.
Костя дивився на все це і йому ставало так добре, що він вже ні про що не думав і в цю мить був просто-таки переконаний, що з дівчиною буде все гаразд. Він готовий зробити для цього все, що буде в його силах – і навіть більше.
Настя закінчила грати.
-У тебе виходить дуже класно! – захоплено промовив хлопець.
-Дякую, – відповіла красуня і на її обличчі з’явився рум’янець, – дивися сюди: цими пальцями натискаєш на цю струну, а цими сюди, – і вона почала його вчити. Вони сіли на краю білої, мов збиті вершки, хмари і грали. Грали так, що все навкруги завмирало. Все співало. Їхні серця слухали музику – музику, що з’являється неочікувано. Музику, що поєднує душі. Музику, що дає сили до нового життя. Вони жили. Позаду стояли двоє пишнокрилих Ангелів. Вони теж заслухалися музикою. Чарівною. Мелодійною. Чуттєвою.
-А все-таки добре, що Костя відволік Настю від поганих думок, – прошепотіла Марія Максиму.
-Угу… – якось з ностальгією та із задумою відповів Ангел.
Сон…