Щоб почати нову сторінку життя, треба просто включити комп і створити її в контактах)))

Сюр Реалізм (хто ж іще)))

«Мти-и-ик. Цікаво, а котра зараз година? Може би то вже за демЕ/ребЕ братися?.. Ай… Як то кажуть у нас в універі: «Не відкладай на завтра те, що можна відкласти на післязавтра!» Проте, дехто говорить і так: «Не відкладай на завтра те, що вже відклав на сьогодні!» ех… весело виходить... ну нічо, ще трохи і буду сі вчив,» – мугикало і обіцяло саме собі моє внутрішнє его, наперед знаючи, що ні фіга з того не буде.
-Хайки, брателло! Що твориш? – видавши ніби з кулемета, залетіла в кімнату моя люба сестриця.
-Е-е-е… нічого особливого! – вирубив якусь іграшку на компі. – Казку пишу. Завтра тре здати.
-Хддд, – загиготіла у відповідь. – А комп помагає музу ловити чи як??? – підозріло глянула.
-Е-е-е... Типу того.
-Ну-ну. Ти би ще десь там антену причіпив – не так би пальоно виглядало, – мруґнула, а далі натягнула на свого маленького носика мої здоровенні запасні окуляри і затягла мудрагельської:
-Ти ж знаєш, що будь-яка муза, як представник слабшої, проте кращої (і деколи набагато-набагато кращої) статі, непередбачувана. Тут вона виявляє бажання бути коло тебе вічно, а тут – її ніби вітром змін із пісні «Скорпіонс» кудись уже здуло.
-Ха… ха… ха… браво! А я, навіть, і не знав! – гримаса здивованої стереотипної блонди (не вбіжайтеся: пробую жартувати), – Тепер по темі: як ту сторі написати, не знаєш, ге? – і фейс сумно видавив з себе щось на кшталт посмішки.
-Н-а-в-і-т-ь-і-н-е-у-я-в-л-я-ю, що тобі порадити, – протягла вона, розмахуючи вказівним пальчиком, ніби диригент, і дивлячись кудись у стелю
-Гм… О, класна ідея! – з дуру зірвався на ноги і кров з усієї сили шубовснула в голову.
-Тобі вже дашок зносить, – покрутила вона тим самим пальчиком коло скроні.
-Та нє-нє! В рЄалЄ класна ідея: просто напчихати на всьо і піти «баю-баюшки-баю…». Що присниться, то і буде моєю казочкою, – заметушився я по кімнаті (щоправда не знаю чого).
-Крейзі мен, – прошепотіла про себе і додала так, щоб почув і я:
-Так-так... Нехай ляля трохи поспить. Ану дивисі, ліпше стане, – слова і рухи нагадали репліку з фільму «Іван Васильович змінює професію»: «І тєбя вилєчат, і мєня вилєчат…».
Глипнув на неї трохи не дуже в’їхавши, а потім заземлився перед компом. Відкрив «winamp». Порився у папці з музикою. Мало не заснув: зачаровано човгав бігунцем то догори, то вниз, а на лиці світилася якась трохи дурнувата либа. Забажалося мені чогось трохи жгучого, але, щоб банячок ще потім варив, ну і, щоб, звичайно, не наснилися якісь ужастіки. Трохи стало смішно, тому реготнув мальок, але напевно-таки захопився ідеєю.
«Та-а-а-кс діджеї і техно – нє-є-є! – забагато гупання ги-гих-ги-гих ще насниться щось із розряду хард – ліпше не тре. Так, а що у нас тут? Колискова… най буде О-о-о улюблені «Скорпіонс»! кульно знач, їхній альбом «Хьюмениті» всього разом п'ятнадцять штук – мало би стати» – по-філософськи чи-то ще по-якомусь задримбувала мислЯ у думковарильню. Скинув всю ту музичку в один плей-лист, нажав на кнопочку «play» (чи як там вона називається), спочатку підкрутив, а потім все ж таки СКРУТИВ «звучьок» і стомлено гепнувся на ліжечко. Треба було і справді порелаксувати трохи. Сьодня мав аж п’ять пар. Тільки невелика перерва на каву і булочку з повидлом. Від цього аж сі заслинив, але потім згадав, що хавець на обід уже сі скінчив. Знову посушив зуби (колись хтось говорив, що посмішка – то панацея від усього).
Чомусь душа хотіла свята, проте мислЯ бажала спати. А сон, йомайо, як партизан, десь законспірувався, – навіть колискова не помогла. Як не старовсі заснути – нічого не виходило. «Ех…» повторював тоді, коли щось йшло не так як було тре, й з удаваною розчарованістю (для більшого ефекту чи щось таке) зітхав. Чи то я сам собі збрехав, що сі змучив (в студентів, знаєте, то деколи так ведеться, що «Я змучений не чіпайте мене я мушу сі вчити» а тут ви зі своїми обов’язками й іншими «веселими» штукенціями, про які нам, «маладій» генерації, ще занадто рано думати. Як інколи говорить один мій «прєпад» (цікаво, а слово «викладач» українські «штудентінен» скорочують так само чи як «викл»?): «Ну нащо вам забивати свої світлі голови всякими там термінами і т.д. і т.п?» Так що ми, молодий цвіт, так би мовити, дуже любимо деколи по-наплювательськи забити на всьо і діставати загар аж до трьох, чотирьох, п’яти або і більше кіл пекла – себто до сесії), чи то просто сумління вже починало огризатися, – одним словом, не знаю, якою була причина, але мандрувати туди, куди так хочеться на більшості пар (і не має значення лекція це чи практична, бо пара – вона і в Африці пара; ну, звичайно, якщо це не два патичка докупи, які в народі відомі під страшним позивним ДВІЙКАНУС) ніяк не виходило.
«Ну всьо, – думаю. – «Наша пєсня хараша, начінай сначяла…» І що я завтра буду робив? Треба ж було так дотриматися?.. Краще б в той самий день прикинув про що писати. Тоді часу стопроцент стало би, а тепер… ех… – зітхнув чи позітхнув. – Що ж робити? Со-о-н, прийди… со-о-н, прийди… халявочко-о-о, прийди… е-ге-гей, де ти?!.. – продовжував повторювати, ніби намагаючись запрограмувати себе.
І тут, немов би пан Сонян і справді почув цю довжелезну молитву, мені, ніби у «стипендіум-дей», стало так хОроше!.. так хОроше!.. що аж ка-а-пє-є-єц… Світ навкруги кудись зник і тільки туман нагадував, що під ногами є якийсь ґрунт. Все було як у кіно – поглинуло забуття і настала «ляпота-а-а», як казав Іван Грозний у тому ж таки фільмі «Іван Васильович змінює професію».
Почулися чиїсь голоси: одні тринділи весело і невимушено, інші – не дуже, а ще інші, як мені здалося, – сумно чи то-пак серйозно під- і відгутарювали їм. Зазвичай, «ніченькою темною» перед здачею лаби або курсача, чи ще якоїсь мури (гм, ліпше казати «мурки» – не так грубо звучить), коли до «довгоочікуваного моменту» залишається всього-навсього кілька годин, а не днів, як то буває з «моменту отримання даної роботи нами», я трохи не досипаю (ну як трохи?.. е-е-е… ВЗАГАЛІ НЕ СПЛЮ – як і кожен порядний ст’юдент, бо ті що не порядні, відгукуються на позивний «Батан-Заучка», щоправда, вони і за степуху менше можуть сі спереживати і висипатися деколи встигають), бо тре «надолужувати згаяне», як каже більшість мудрих людей… бо не хочу бути футболістом (я так розумію, ви мене НЕ зрозуміли… ги-ги… ну, слухайте: є такий жартівливий і навіть трохи смішний плоский анекдот: було у тата двоє синів – один мудрий, а другий – футболіст… смішно?.. ну я так і думав… ех… а я, бувало, лахав, як кінь… іга-га… чи ги-ги-ги-ги – це голос молодого лошати, аби’сте знали... що називається «блиснув мудрагельством»… хддд).
Ага!!! І ще про голоси хотів глаголити: у такі дні вони особливо намагаються надавити нам на сумління (тільки хто сказав, що у осіб студентської статі воно ще є???) і увесь час щось собі там із середини бурмотять: «Вчисі дитино! Візьмисі за розум.» Ну… (про потилицю вже ліпше не згадую і так зараз пишеться якась чудернацька штука) ми звичайно на всьо то кашлаєм і на повному серйозі відповідаємо: «Якщо немає за що сі взєти, то візьмисі за розум;))))», а далі робимо все по-своєму: себто плюємо на всьо і загаряємо за компом бавлячись якоюсь стрілялкою чи рубаючись з кентами через «сєтку» у фуцик і час від часу перевіряємо «e-mail», щоб впевнитись, що шпори на завтрашній екзамен вже прибули. Коли ж вони ще блудять десь там між хто-знає-де-дістати-шпори-? і вже-точно-ніхто-не-знає-де-!, то ми згадуємо всіх студентських богів і… починаємо плакати, бо «завтра» настало дуже швидко за п’ятихвилинною грою у Дуум. Ей, кароч, всьо то дурка, якою ми живемо останні два тижні перед сесією і всю нашу «любиму» сесію;))))) так що вам її не конче знати повністю, хіба що захочете пізнати нашого брата (сестру) студента ближче.
Що ж тут поробиш?.. всьо нафік-пофік надоїло і дістало, але ноги в руки і пошкандибав ст’юдент туди, де голоси лунали. Йде він, йде – аж тут – я виходжу.
-Здоров будь, козаче! – кажу.
-Привіт і тобі, – відповідає, – Ти теж чуєш оті голоси?
-Ну ясно, що чую, – пояснюю, – Я ж це ти, а ти це я.
-Га?.. – гавкнув той і відразу немов у повітрі розчинився.
-Та-а-а-к… – протягнуло моє «Я», – Скажу аби більше не економили на всьому, на чому тіки можна. Бо в гуртожитку таку фігню побачити – то одна штука, а тут – то зовсім інша – і це вже не смішно! – почухав потилицю як Олександр Рибак (аж самому стало страшно, бо перед цим не згадував цього чувачка зі скрипкою – а прикольно він колись на Євро лабав, шкода, що не у футбол – тут треба сі сміяти чи шо)))).
Іду далі на голоси. Туман розсіюється. З’являється сонце. Дерева. Схоже, що я десь у «лісі-лісі-темному...». Йду. Ще якась сотня кроків і виходжу на невеличку галявину. Звідси чулися ті бла-бла-бла – посеред кліренсу (для тих, хто не знає, це транслітерація з англійської мови і тут би ліпше було вжити означений артикль української мови, якби він був) горить ватра, а навколо неї втикають якісь чєли. Підходжу ближче. Придивляюся: всього їх п’ятеро – четверо пацанів і одна чікса.
-Привіт, народ! – репетую, ніби дикий. – Як житіє? Що творите? – друзі мене підтримають, що стандартні питання аськи і контакту можуть бути класно використані і в нестандартних ситуаціях життя. Ух, як закрутив – і сам не дуже в’їхав…
-Здоров, – протарабанили всі в один голос. – Непогано, а ти як? – і знову мислЯ гепнула стандартними питаннями і такими ж відповідями: рутина (здається, з цим тре зав’язувати, бо вже не хОроше робиться – можу передбачити, що вони будуть говорити – жах як нецікаво).
-Та всьо гуд, – краще не буду кидати ніяких коментів. – А ви хто такі?
-Чьюва-а-а-ак! Ти навчися читати чи шо!!! – закидає з Івано-Франківським акцентом (одна моя знайома мене, напевно, вбила би, якби знала, що я теж замість твердого «ч» кажу м’яке чи то-пак пом’якшене «чь», а це, за її словами і сі зве Івано-Франківським акцентом) один із них у чорних шмотках. А потім вказівними пальцями обидвох рук тикає на напис, що стразами виблискує на болотяного кольору футболці (може футболка і була чорною, проте зараз все вказувало на те, ніби її випрали в болоті, а потім, для більшого ефекту, дали пожувати корові), – Втикни сюди: я – Твоє Погане Я. Вдуплив?
-А я Твоє Добре Я… – підскочив ще один «перец», але увесь в білому (безумовно, що футболка випрана в Тайлді або Гела (з метою уникнення всякої фігні, пов’язаної з рекламою, букви було змінено!), а на ній так і виведено червоною фарбою: Добре Я (любити і поважати), а потім маленькими буквами внизу – так ніби це якісь додаткові умови контракту, які треба було спочатку приховати, щоб якийсь чайник, що мав його підписати, встиг лоханутися при будь-якому форсі чи мажорі – виведено: і не забувати у супермаркеті, коли хочеться їсти, а в кишені недавно миша дірку (розміром із здоровенний КАМАЗище) вигризла).
-А я Твій Розум… – піднявся молодий хльопец в окулярах і в ботанському светрі з ромбиками (напевно він сі добре розумів у моді, бо саме так зараз тусили всі найгламурніші люди нашої неньки України).
-А я Твоє Серце… – піднялася «високій красівій девушька» (спочатку я подумав, що це «ріал мен», бо стрижка у неї була пацанська – щоправда зараз дуже легко сплутати дівчИну і хлопчИну, бо і ті, і ті можуть носити довге і фарбоване волосся).
-А я Твої Відчуття… – піднялася ще одна, ну просто афігенна, чікса (вона була одягнена, мов справжня вихована леді із якогось старого британського фільму, де дворецькі завжди кажуть: «Вівсянку, сер?», проте досить великий виріз (десь так до мережаних трусиків…) на її сукні червоного кольору свідчив про неабияку привабливість та мега-сексуальність, що для стриманих і скромних леді (і не тільки у Великобританії) зазвичай не є притаманним – маю на увазі такі вирізи суконь – а ви про що подумали?).
-Стоп!.. Стоп!.. Як то співається у пісні: «… кондуктор, натисни на гальмО-О-О-О!..» Ви що, прикалуєтесь з мене? Як я можу говорити з вами? Ви ж, тіпа, маєте жити десь там всередині мене… хіба не так? – спантеличено замахав руками.
-Взагалі-то так, – підтягнулося Добре Я ближче до мене, – але просто… ну… ти розумієш… тут вийшла одна така шняга: ти не послухав жодного… (в цьому невеличкому натовпі почулися вдавані відкашлювання) ну добре, добре… і жодної з нас… і тепер твоє Серце «пилаєт і баліт»… Розум не може нормально арбайтен… а Відчуттям узагалі на все напчьєхати, окрім себе коханої… щоправда, Поганому Я було трохи добре, бо він думав, що все це на користь йому, але через кілька тижнів, навіть цей самозакоханий бевзь додуплив, що все гепнуло з ніг на динькарчик… він страждає, бо страждаю і я… ти, так би мовити, чухнув з нашого світу у власну «норку» і закрився там на дисіть замків… і знаєш, хто в цьому винен?.. – сі спитов.
-Еееее… напевно я… – практично ні фіга не дуплячи, пробурмотів я.
-Слух, чьювак, ти може уточнюй, га?!! – гримнув Погане Я і розвів руками. – Нас тут аж п’ятеро - ТВОЇХ Я!!!
-Ой… ну сі кєжко вибачию тогді… – зніяковіло, проте і далі на своїй хвилі, відповів я (така от гра слів) і знизав плечима, не знаючи як «to continue our conversation».
-Та не треба сі вибачити аж так тєжко, – поставила свою сексі-ніжку на поріг тринду-триндіння Відчуття. – Всі ми в цьому винні, але моя винність тут, напевно, найбільша. Ти дав мені свободу дій, а я використала її на повну, а тепер страждають всі… – зітхнула вона.
-Так, чікса істину чихлить, – додала Серце.
-І мені сі так здає, – заговорив Розум, – усьо «лагічєскі», – додав він після кількох секунд незручного завтИку: ніхто не знав, про що можна було трендіти далі.
-Але ж у чому «проблемо»? – спантеличено спитов сі мій всяка-муть-говорильник, зовсім не розуміючи як міг нашкодити їм (та десь там, глибоко-глибоко в душі, здогадувався про причину такого невдоволення).
-Но проблемо, тіко згадай тему гісторії, яку тобі треба на завтра написати, – пролунали слова Розуму.
-«Казка мого життя»… – на автопілоті протягнув я.
-Прикинь, правильно! Сто балів! І він ще каже, що не знає, чого залетів, – роздратовано бугагикнув Погане Я.
-Правильно, – більш м’яко промовила Відчуття. – А тепер вдумайся будь ласка хоча б на секунду в ці слова… шо ти «feal»? Як вважаєш: яке слово тут є ключовим?
-Ну-у-у-у… не знаю… може «казка»? – невпевнено пробурмотів.
-На жєль, чи, може, на щісті, це не так. Все-таки ключове слово – «житіє». Ось так, любий мій кенте. «А ви самоє слабоє звєно», – прогутарила у відповідь Відчуття.
-Так, саме «житіє»… – якось «невеселоу» усміхнулася Серце.
-Ну от втикни на сек у це загадкове слово «життя»? Зможеш роздуплити на хлопський розум, шо воно може означати? – запитав Розум.
-Гм… навіть не знаю… життя – це напевно класне існування біо…
-Фіга сє! Мені сі не вчуло?! Існування? ЧОго «біо»? Ти що, з дуба рухнув? Яке нафік існування? А до чого тут тоді казка? – не витримав безглуздої відповіді Розум.
-Так-так, друже-бобер, це вже зовсім кепсько… – замахав головою Добре Я. – Житіє – це не просто існуваніє, інакше воно було б подібне на чорно-білу фотиґрафію полосатого конє – при чому, в него було би тіки дві смужки: чорна і трохи світліша (ти б називав її білою).
-Угу… – погодилася Серце. – Життя це набагато складніша штука. Життя не можна назвати казкою, бо воно дається нам Вищою Силою не для того, щоб ми увесь час сміялися і не робили для себе ніяких висновків, а тільки тусили і зависали на всяких паті. Щоправда, воно чимось і нагадує казку… так, казку, – прекрасна усмішка у стилі ню з’явилася у неї на обличчі, коли вона вгледіла мою реакцію, – казку, авторами якої є ви, люди.
-Хоч і Серце чехлить всьо ну прям о-о-оч емоційно, у її словах є крихта правди. Якщо ви забажаєте перетворити своє життя на «fairy-tail», то так і зробите. Але, якщо будете споглядати його з дурнуватою либою на фейсі і з пачкою чіпсів у руках, нарікаючи на все, на шо тіки можна, то просто-напросто провтикаєте це «чьуднає мгнавєньє», – сказав Розум.
-Ви починаєте писати казку. Потім в декого вона перетворюється на ржачну комедію альбо, як зараз прийнято писати у контакті, на кольоровий комікс… в декого на поплачмо-драму… в декого на трагедію тіпа ГамлЄта… а в декого вона так і сі лишає казкою… – заглаголив завжди похмурий і невеселий Погане Я.
-Проте саме життя може бути тіки міксом всіх цих стайлс, бо в чистому вигляді у нашому світі нічого не існує (хіба шо шмотки, випрані з Гєла, Тайлдом чи Туалєтним Котьонком). Осьо маєш і «пример»: Добре Я і Погане Я – колись вони були єдиним цілим, як снігерс і лісові горіхи, і час від часу кожен з них у тій чи іншій мірі міг «себе показати і других подивитися», проте ти поділив їх остаточно, – «блиснула умом і саабразітєльнастю» Відчуття.
-Так, така фігня тоже коїлася... Ідеального в світі не буває, є тільки ідеалізоване, – заговорив після задуми Розум, а потім із докором вставив наступні п’ять копійок:
-Пам’ятаєш, ти колись втикав на серіал-мильну-бульбашку «Школа виживання». В одній із серій йшлося про ярлики, які ми чіпаємо на себе і на інших світу цього і не дуже. Отак поводишся і ти, хоч стверджуєш, що все це просто гонять і котять через щось на тебе бочку. Навіть оці дурнуваті футболки – справа твоїх рук. Думаєш нам це тре? Та нафік-пофік воно нам здалося… це просто ти собі поділив увесь світ на добре і погане, біле і чорне, «треба» і «не треба», шоколад з молоком і без – і це тільки кілька з тих ярликів, якими прикриваєшся і спокійно існуєш у своєму міні-світі, не допускаючи туди нікого, навіть дівчьєт у міні-спідницях… Хддд… Ти, як і більшість інших людей, тільки вмієш багато триндіти. Ви кажете: «Мені все одно, що про мене думають інші!», а насправді намагаєтеся всім сі сподобати, лижете їм до блиску с..аку (й не тільки) і робите так, аби так звані «інші» респектували вас і хвалили! хвалили! хвалили! Ви лицемірите і вам це «нрав»… а так жити дуже важко – я би сказав, практично неможливо… тому ви не живите, а існуєте – кожен по-своєму… хто закрившись на роботі… хто зациклившись на «учьобі» і заботанившись по самі помідори чи то-пак по самі вуха… а хто, просто, забивши з високого стільчика не все болтИ…
-Ти не живеш, бо у всьому винна я, – загомоніла плакальним голосом Відчуття, – так, я… згадай людину, з якою ти був кілька років тому… це через мене ти став таким плаксієм… ріал нюнею в образі ріал мена… прикриваєшся маскою доброти, веселощів і пофігізму – при чому, такого, що… – розчаровано і, ніби не бажаючи говорити більше ні слова, змахнула вона рукою, проте плакальний голос продовжив втирати прості істини:
-А насправді хочеш кричати, а не говорити, бо все болить… ти покинув її чи вона тебе?.. та яка нафік різниця? Треба просто вміти забувати… треба запам’ятовувати тільки те, як вам добре було разом… треба просто жити далі, а не жаліти себе і при цьому тікати від усіх…
-Жити – це бачити щодня всі сім, або і вісім, кольорів веселки, навіть якщо йде дощ… а не по сто тисяч раз переглядати одну і ту саму чорно-білу короткометражку холодно-сивих крапель, що падуть на змучену від людської дурості і наглості землю, й самому підспівувати їм в такт солоними краплинами, які ви називаєте слізьми…
-Жити – це любити… дружити… кохати… займатися сексом після прочитання «Камасутри»… мріяти… літати уві сні… триматися за руки… співати… цілувати… веселитися… вміти віддавати… не брати нічого взамін… вміти відпускати… вміти прощати…
-Жити – це шанувати всіх і все навколо… милуватися красою… намагатися створити її… вільно дихати… цінувати кожну хвилину, кожну секунду, бо вони творять вічність… а не намагатися закритися у чотирьох стінах власної квартири, плачучи і згадуючи минуле – існуючи минулим…
-Жити – це творити казку і не дозволяти їй перейти у драму чи ще якось відхилитися від даного курсу… бо ти людина і, хоч тобі і властиво помилятися, ти завжди повинен брати себе в руки і виходити з важкої ситуації, навіть, коли це здається практично неможливим…
-Жити… Як у вас все легко!.. Якщо ви частинки мого Я, то хіба ви не відчуваєте, що я не можу просто так з усім цим змиритися?!! Хіба не відчуваєте, що галяцкувато?!! Хіба не чуєте, що душа несамовито репетує і корчиться у муках реальності?!! Хіба не бачите, що життя для мене стало ремісією перед смертю?!! Знаю, що плаксиво, але інакше не виходить… хочеться кричати!!! сваритися з усіма!!! послати усіх куди подалі!!! плакати!!! плакати… плакати…– важко схлипуючи говорив я і на очах заблищала скупа чоловіча сльоза...
-То плач… хто сказав, що пацани не плачуть?.. борися… йди до мети… роби, що хочеш, але приверни увагу життя… приверни фортуну на свій бік… лиш прошу тебе, не здавайся, бо потім встати буде ще важче…
-Важче?.. здається, що вже не можливо… – зітхнув.
-Знаєш як в одній рекламі казали: «Неможливе – можливо». Навіть Димко Білан щось таке собі там наспівує, а ти кажеш, що не можливо.
-Але ж…
-Ніяких «але» – просто живи…
Реальний світ. Прокинувся. Природу поволі почали огортати сутінки. Цікаво, чи зустріну колись свою Беллу? Піднявся з ліжка і сів за письмовий стіл. Спробував писати. А може і справді спробувати? Може дійсно все вийде? Може «Я» мали рацію? Забагато питань, але дуже мало відповідей… на жаль, ми тільки люди… або на щастя… бо по-справжньому можемо жити… творити казку власного життя… бути вільними… варто нам тільки захотіти… варто нам тільки усвідомити всі свої Я і все у нас вийде… ми можемо створити до нашого власного творіння сценарій… можемо написати музику… можемо додати спец-ефектів… навіть зробити все у 3D, щоб було ще прикольніше;))) проте, ніколи не варто забувати, що життя дуже просте і не варто цим захоплюватися, бо попри все це потрібно встигати жити… бо життя – це найдорожче, що в нас є і тому його потрібно цінувати… бо ми живемо тільки один раз і тільки в одному екземплярі… не виходить щось зробити тут – спробуймо де-інде – там точно все вдасться… головне – боротися і ніколи не здаватися… головне – любити життя і жити… знаю, що важко… знаю, що неможливо… проте спробуймо, а ну, якщо щось все ж таки вийде… ;)

02.05.-04.07.2010