-Так, і ще одне питання ми повинні обговорити. Сьогодні нам передали з сільради, що оголошується конкурс на кращий твір про Духову Криницю, - повідомила Катя, голова нашої молодіжної громадської організації «Моє майбутнє».
-Максимальна кількість сторінок? Кінцеві терміни? Ессе? Фантастика? Твір-роздум? Що це має бути? – посипалися зусібіч запитання.
-Нічого конкретного, на жаль, не повідомили. Напевно писати можна так, як вам до вподоби. А здати треба до двадцятого березня, - була відповідь, - Ну то як: хто хотів би спробувати себе?
Всі мовчали. Ідея була цікава, але досить важка, бо для того, щоб щось написати, потрібно буде переглянути купу різного роду документів, книжок або ж пошукати інформацію ще деінде. Проте, через хвилину (чи, навіть, може, і швидше) з’явилися перші бажаючі. Всі зійшлися на думці, що написані твори потрібно принести на середу.
До речі, ця розмова відбувалася два дні тому – себто у понеділок.


Я нічого не обіцяв, бо чомусь (як мені здалося) саме у цьому випадку було досить важко сказати точно, що саме я сто процент напишу твір. Проте в той же день спробував. Придумав сюжет. Створив героїв. Поселив їх у наше рідне містечко Єзупіль 1943 року. Мала вийти мелодрама у старому доброму стилі Голівуда. Кохання-зітхання. Вона – німецька радистка. Він – воїн УПА. Битви. В кінці всі щасливі. І, звичайно ж, все це стається не просто так, а завдяки якомусь чуду, безпосередньо пов’язаному з темою нашого твору.


Мама не схвалила. «Занадто штучно і «придумано»,» - її слова. «Потрібно щось оригінальне і, водночас, побудоване на фактах,» - додала.
Потрібно десь роздобути інфу про нашу Духову Криницю, щоб і справді було більш реалістично. Перед цим мама казала, що Криницю дуже багато досліджували і тому про неї має бути чимало книжок. Єдине, що вимагається від мене, - це піти в бібліотеку і взяти якусь із них. Але не все так просто – я ще не здав книжку, яку ду-у-у-у-же хотів прочитати кілька тижнів тому. Одним словом, було просто встидно показуватися на очі бібліотекарям.
Вирішив піти іншим шляхом. Пошукати щось в інтернеті.
Отже, відразу пішов до комп’ютера. Інформації тут – хоч відбавляй. Знайшлося і про Духову Криницю (або Криницю Святого Духа, як її інколи називають), і про Єзупіль, і про Тисменицький район – одним словом, було б бажання, то можна гори звершити.
Ось що мені здалося цікавим.
Криницю Святого Духа і справді досліджувало дуже багато відомих людей. Статтю одного із них я мав честь прочитати. Дослідника звати Іван Драбчук .
Отже, пан Драбчук стверджує, що достовірно не відомо, коли саме було знайдене чи створене джерело. Проте, про нього існує дуже багато легенд. Одна із них говорить, що воно забило із землі там, де колись з’явилася Матінка Божа.
Щоправда, мені відомий й інший переказ.
Колись якийсь дуже багатий і відомий на той час у Єзуполі чоловік знайшов на своєму полі невелике джерельце. Вирішив, що воно йому не потрібне і закидав гноєм. З того часу у родині чоловіка всі почали хворіти. Ніхто не знав причини раптових захворювань. Так було два роки, аж поки його дружині не приснився сон. Їй явилася Свята Марія і сказала, що лиш тоді вся їхня рідня одужає, коли розчистять джерело. Прокинувшись, вона розповіла все чоловікові. Той часу не гаяв. Того ж ранку взяв ґралі і пішов туди, де колись засипав гноєм джерело. Якщо бути чесним, то ідея з очищенням здавалася йому безглуздою – за два роки від нього напевно і сліду не лишилося. Проте вирішив спробувати. Копнув раз, другий, третій… і – о диво – заблищала на сонці прозоро-чиста вода. Далі джерело намагалося очиститися саме. Бігло все швидше і швидше. Зривало кайдани поневолення. З того часу люди і вважають його воду святою.
Як я вже писав, точна дата заснування нам невідома і досі. Проте пан Іван згадує, що ще кілька століть тому, 1349 року, коли військо Короля Данила Галицького і князя Ярослава Осмомисла йшло на війну проти польського короля, вояки освячували зброю водою зі Святого Джерела, щоб щасливо повернутися додому. Отже, джерело ду-у-у-уже давнє – майже з часів хрещення Русі. Ось тут і починається найцікавіше.
Далі дослідник пише, що протягом усього часу його існування багато людей приходили, щоб напитися води і оздоровитися від неї. Пізніше біля Джерела було споруджено капличку Івана Хрестителя. В часи СРСР її зруйнували. Проте, як тільки Україна здобула незалежність, капличку відновили, а відомий прикарпатський художник Василь Стефурак намалював ікону «Мати Божа Духової Криниці», яку пізніше подарував до каплички. На ній зображено Матінку Божу з маленьким Ісусиком біля криниці з чистою прозорою водицею. У руках у Ісуса білосніжний голуб. Тепер ця ікона є однією з окрас Духової криниці.
Іншими її окрасами є мальовнича природа навколо – величезний ліс, потічок неподалік криниці. Статуя Марії біля джерела. Капличка.
А вночі на Івана Хрестителя тут відбуваються справжні чудеса. Молодь намагається відшукати у дрімучому лісі чарівний цвіт папороті, співає пісень, розважається. А для всіх інших – всю ніч відбуваються нічні чування, молитви. Вранці починається Свята Літургія. Проте, незважаючи на те, хто що робив вночі, на світанку всі з нетерпінням чекають єдиної миті – сонце вмивається у джерельці і таким чином освячує воду.
Ну що ж, інформація виявилася дуже цікавою, проте в бібліотеку тепер просто необхідно сходити. Взагалі-то, я збирався написати саме про оздоровлення. Проте, навіть і не уявляв, як правильно це зробити. Невже все так просто: клацнув пальцями і маєш – ти здоровий? Але сильно цим не засмучувався: вірив, що все вийде.


Наступного ранку знову поїхав до університету. Сьогодні вже потрібно було здати твір. А от уявіть собі, що я при тридцяти своїх колєгах сказав, що щось напишу, а тут приходжу – і нічого немає. Мені цього не хотілося бачити навіть в думках. Ліпше не обіцяти багато, а просто робити все мовчки. У деяких випадках. Як на мене, обіцянку можна давати тільки тоді, коли на всі сто відсотків упевнений, що все в тебе вийде.
Як би там не було, я розраховував, що саме сьогодні вже щось напишу. Довольний сидів у салоні одного з автобусів, якими можна добратися до Івано-Франківська, і раптом пригадав: у вівторок ввечері в нас відбувалися збори МГО «Моє майбутнє» і на дверях бібліотеки було почеплене оголошення: «Бібліотекарі поїхали до Тисмениці. 16. ІІІ.» Оце розчарування: а я вже було сподівався, що в мене все вийде.
«Ну нічого, - подумки, - спробую іншим разом». Шофер зібрав гроші за проїзд і ми рушили.
Сьогодні я побував на одній-єдиній парі. Зайшов ще до друга на роботу – мав дещо в нього забрати. У гарному гуморі пішов на бусик.
Він був майже порожній, щоправда до від’їзду залишалося хвилин із двадцять. Я вмостився позаду; на скільки було можливо, зручно поставив на коліна заповнений рюкзак; збоку – кульок з продуктами (місце зайнято – може прийде хтось із знайомих чи друзів – цікавіше буде їхати додому, як не як); включив плеєр на мобілці і чекав відправлення.
Просидів я так може десять хвилин. Двері автобуса розчинилися і до салону зайшла чарівна висока дівчина. Звати її Галинка. На обличчі сяяла усмішка, в оченятах гралися яскраві іскорки, щоки пашіли червоно (надворі було вітряно). Я помахав їй рукою.
-Привіт. Коло тебе зайнято? – її слова.
-Привіт. Звичайно, що зайнято. Але, думаю, що заради тебе та людина таки згодна буде постояти двадцять хвилин, - сказав я, хоч і нікому місця не займав, а просто захотілося трохи пожартувати з нею, - Як життя? – додав за мить.
-Ой, і не питай. Сьогодні завдали нам неочікуваний екзамен. Так його щось не дуже добре здала. Ніби і знала, що робити, - а вийшло якось не так… і взагалі: така втомлена зараз, що просто… А ти що? – запитала.
-А що я? Все класно. Сьогодні була одна пара. Як в анекдоті: дві пари на день для студента забагато, а на одну і їхати не варто. Але на цю таки довелося поїхати: викладач наш прилетів на Україну аж із Сполучених Штатів. Сказали, що ліпше використовувати свій шанс поговорити з «native speaker», поки є можливість, - відповідь, - До речі, а ти сьогодні будеш йти на збори МГО?
-Хотіла. Але дуже втомилася. Зараз приїду, поїм. Потім напевно на Хресну дорогу до церкви. А звідти – вже на збори. Єй-й-й-й… я ж хотіла ще й твір написати про Духову Криницю... – згадала раптом.
-Ще маєш час. Напишеш, - ненароком перебив я.
-Напевно, - її відповідь.
-До речі, я теж хотів писати. Знайшов інформацію про історію Духової Криниці, різні легенди, а от про випадки оздоровлень чи чогось у цьому роді – нічого немає. Поки що. Може ти щось цікаве знаєш? – запитав, проте здавалося, що зараз Галинка розкаже дуже багато. Вона з батьками і з сестрою кожної неділі ходять туди на Службу Божу.
-О-о-о. Ясно, що знаю. На Духовій Криниці багато чого цікавого сталося.
-А знаєш щось про оздоровлення людей чи ще про якісь чудеса?
-Так, - чітка відповідь дівчини. Я нашорошив вуха, а вона повела далі:
-Кілька років тому до Криниці Святого Духа приїхав ще молодий, проте смертельно хворий чоловік. У нього щось негаразд було з печінкою. Лікарі сказали готуватися до найгіршого. Одним словом, це був один із випадків, коли медицина безсильна. Проте чоловік дуже сильно хотів жити і вірив, що вода з джерела вилікує його. Протягом довгого часу він приїздив сюди, пив святу воду, вмивався нею і незабаром йому стало краще. Пройшов ще деякий час і чоловік повністю одужав. Тепер разом з дружиною і дітьми кожної неділі і на всі свята він приїздить сюди, щоб подякувати Святому Духові за оздоровлення.
-Хм… А, може, це у воді є там різні поживні хімічні речовини. Чи вона щось на кшталт ліків? – чогось в цей час я говорив трохи скептично.
-Можливо. Колись сюди приїздили вчені. Брали пробу води. У ній і справді є дуже багато різних хімічних речовин – десь понад чи приблизно двадцять. Крім того, у води, взятої з цього джерела є ще одна чудова властивість – вона м’яка і може зберігатися місяцями і не «цвісти», - розказувала далі.
-А ще щось цікаве про оздоровлення знаєш? – не вгавав я із запитаннями.
-Ще одне чудо сталося теж досить недавно. Ти ж знаєш, що у нас там кожного дня хтось ходить на чергування, щоб відкривати капличку для відвідувачів і закривати її на ніч. Так от, саме люди, які чергували тоді, і розказали наступну історію.
Отже, якось до джерела прийшли батьки з дочкою шкільного віку. Дочка мала проблеми з очима. Лікарі сказали, що її хвороба не виліковна і вона стане сліпою. Батьки не хотіли вірити тому, що не можна нічого зробити. Проте, на жаль, медицина виявилася безсилою і тут. Хтось їм порадив набрати води з Криниці Святого Духа і вмити нею дочці очі. Батьки повірили у чудодійну силу водиці. Вирішили спробувати. Приїздили сюди протягом довгого часу, але не втрачали віри і от, одного дня, до їхньої дочки почав повертатися зір, аж поки зовсім не відновився, - ця історія мене зацікавила найбільше: в мене самого проблеми з очима. А тут ще увесь час за комп’ютером. Звичайно є спеціальні окуляри, проте… було б класно мати здорові очі. Подумав, що варто було б спробувати теж сходити до Духової Криниці по воду. Але ж як зробити так, щоб очі таки виздоровіли? Не знаю. На жаль.
-А от ще одна історія, - вела далі Галинка, - Одна родина кожного тижня на вихідних приїздила до Духової Криниці помолитися і напитися чудодійної води. Якось взимку, якраз тоді, коли в нас випало дуже багато снігу, всі дороги були заметені так, що вони не могли під’їхати до криниці. Тому були змушені залишити машину біля траси і йти пішки. Того дня також була дуже сильна хуртовина. Та як тільки вони вийшли з авта, вона почала спокійнішати, аж поки зовсім не припинилася і на обрії засяяла золота куля сонця. Люди йшли і самі дивувалися тому, що відбувалося. Прийшли до джерела, попили води, довго молилися. Коли поверталися до автомобіля, знову починав падати сніг, а коли сідали в нього, то хуртовина поновилася.
-Вав! Оце так! – все, що міг сказати.
-Так-так… І це тільки кілька із чудес, про які я знаю. Краще запитати вуйка Михайла. Він точно знає набагато більше. О, поглянь, а от і наша зупинка, - знову чарівна усмішка засяяла на серйозному дівочому обличчі.
-Йдемо, - якось замислено проговорив я.
Ми вийшли. Попрямували до залізничного переїзду. Обоє в капюшонах. Хоч весна вже почалася, ще досить холодно. Вітряно. Хмарно.
Галинка замерзла у руки. Вирішила сховати їх під жовту без рукавів куртку – рукави светра не дуже захищали від пронизливого вітру. Розщепила її. Якось смішно сховала туди рученята, ледь висунувши долоні у отвори, звідки мали починатися рукави. «Защепи,» - сказала і я взявся її защипати. Збоку це виглядало якось чудернацько, по-дитячому, ніби бавилися.
-Дякую. Бувай. До вечора, - попрощалася.
-До вечора, - відповів.
Пішов додому. Тепер думки вже бджолами роїлися у голові. Як же зробити так, щоб вода із Святої Криниці допомогла мені? Що для цього потрібно?
Пообідав. Пішов на збори. Галинка таки дуже втомилася, бо не прийшла, хоч як я її чекав. Просто хотілося поговорити. Дізнатися щось нове. Щось цікаве. Запитати її думку, чому вода з Духової Криниці допомагає тільки деяким людям. Хотілося просто поговорити з нею.
Після закінчення зборів чимдуж помчав додому: домашнє завдання на завтра ще не зробив, а здалося би.
Вдома включив комп’ютер. Раптова думка промайнула десь у мозку.
«Бо всі вони ВІРИЛИ, що вода їм допоможе… що Бог їм допоможе!» «Як же все просто!» – була наступна думка. Але, насправді, то все й не надто просто. Як повірити з такою силою, щоб Бог побачив тебе. Щоб відчув, що ти цього хочеш понад усе на світі. Як Він знає, що ти вартий цього безцінного подарунку? Як показати йому, що саме ти вартий зараз його уваги? На ці питання дуже важко відповісти, хоча… Спробую… Перше – це, напевно, потрібно усією душею захотіти і повірити у Нього, у Його силу, у силу Духової Криниці. Друге – це, напевно, потрібно полюбити Його усією своєю душею, усім своїм єством. І третє, останнє, але не менш важливе, - потрібно не лінуватися, приїхати до Криниці Святого Духа, помолитися і попросити Його про допомогу, адже знаємо, що: «Просіть і дасться вам».
В п’ятницю я теж піду до Духової Криниці. Хочу помолитися. Подякувати за все, що Бог робить. Адже, на відміну від нас, які про Нього легко забувають, Він пам’ятає про усіх і завжди.