Cірі, наче ртуть краплини дощу стікали по склу так повільно, мовби намагалися стримати швидкість поїзда. Перед вікном сидів 46 - річний чоловік і сумно дивився на поодинокі дерева, які то зникали, то знову з’являлись. Це було схожим на блимаючий екран старого кіно або на новорічну гірлянду, яка то запалювала свої вогні, то зникала з поля зору. Лице чоловіка було сумним і набундюченим так, наче його гризло якесь велике горе. В очах танув лукаво – жорстокий вогник, в якому притаїлась дика жадоба сильних почуттів. Руки помітно тремтіли і він тер ними одна об одну. Час тягнувся повільно, точив нерви і розтягував жили, через що було невимовно боляче. Біль жив в його голові десь приблизно за очними яблучками і тому кожний порух ними спричиняв сльозоточивість. Чоловік навіть зловив себе на думці про те, що якби час був живою істотою, то він би вбив цю злорадісну потвору.
Він сидів мовчки, спершись ногами на коліна і час від часу поглядав на двері, наче когось чекав. Але там нікого не було. З-за дверей чувся один і той же звук - звук руху поїзда, і це нагадувало чоловікові скрип старої, заржавілої гойдалки в їхньому дворі. Мимоволі він задумався про своє життя.
Марк був єдиною дитиною у своїй сім’ї, тому він отримував все чого тільки б забажав. Найкращі іграшки, одяг, їжу… З ним дружили всі діти в школі, в дворі. Але дитинство, наче слід від дощової хмари, віддалилось і стало зовсім недосяжним. І Марк розумів, що ні погане виховання, ні вуличні бійки, нічні крадіжки, наркотики, алкоголь не роблять тебе тим, ким ти є насправді. І ти вже не хочеш так жити, але вже й не можеш зупинитись. Це схоже якоюсь мірою на широкорозповсюджуючу хворобу. Навіть, яке б твоє серце не було хороше, але, ідучи проти себе самого, збудник жорстокості в твоєму тілі починає розвиватись з такою силою, що ти уже не належиш собі. Свої помилки починаєш визнавати лише тоді, коли розумієш, що дійшов до кінцевої зупинки свого маршруту і повернутись назад вже не можна.
Так само трапилось і з Марком. Те, що жити потрібно було краще він зрозумів вже в залі суду. Його засудили на довічне ув’язнення за вмисне вбивство і пограбування. Але він і до сьогоднішнього дня вважає себе невинним. Нічого цінного він не вкрав, а вбивство трапилось випадково. Він ж не винний, що та стара жінка побачила його і погрожувала викликати поліцію. Маркові нічого не залишалось, як лише пристрелити її. Бачив Бог, він не хотів цього робити. В нього просто не було вибору. Але суддя чомусь вважав інакше і Марка відправили в сибірську тюрму на важкі роботи. Але в’язниця йому не була страшна. Ні, страшним було те, що він повинен пробути в ній до кінця свого життя. На щастя, Марк познайомився там з «хорошими» людьми. Кожного дня вони обговорювали план втечі, але, як виявилось, це було не можливо зробити.
- Як тільки я вийду звідси, - говорив його товариш по камері, - я обов’язково помщуся тим бовдурам, які мене сюди засадили. Я зв’яжу їм руки, заклею рот і буду вбивати на їх очах всіх, без кого вони не зможуть жити. А потім я виколю їм очі, щоб останнім, що вони бачили була смерть…
Марк слухав все мовчки. В душі він знав всі ці слова напам’ять і міг уже переказати їх по порядку, з початку до кінця або навпаки. І також там, в душі, бажав такого лише одній людині, тому, хто посадив його за грати. Тому що, як він вважав, у всіх його невдачах був винен суддя. Той чоловік навіть не звертав уваги на те, що Марко говорив в суді. Йому що стало шкода старої? Та вона була така дряхла, що якби він її не застрелив, то та б через декілька днів померла сама. Він ще докаже йому, хто був правий…
Вдача усміхнулась йому на п’ятнадцятий рік його перебування у в’язниці. Марк працював в каменеломні з ранку до вечора і повертався в камеру таким змученим, що навіть не мав сили думати про їжу не те, що про помсту. Він майже змирився, що пробуде тут все своє життя. Темне каміння здавалось йому цілим світом і він не знав чи можна собі уявити серед всієї цеї сірості, що десь є інші кольори: синій, червоний, зелений, жовтий… Його очі давно відвикли від справжнього світла, щастя, спокою.
Їм все-таки вдалось розробити план втечі. За день до цього Марку вдалось пронести повз охорону чималий злиток золота, який він знайшов у каменоломні. Від того моменту він так багато став думати про свободу, що у нього починали ставатись галюцинації. А ставши вільним страждав від постійних жахів, які мучили його по ночах.
Він не повернувся додому, як планував раніше, а вирушив за кордон, до Лондона. « Нехай пройде деякий час, - говорив собі Марк, - нехай я знову наберусь сили і тоді…»
Через три роки після втечі Марк вирішив, що час для помсти настав. І ось тепер він сидить в цьому поїзді, де пахне застарілим часом і дешевим чаєм. В його кишені лежить кілька десяток золотих монет, а в очах світиться сувора рішучість.
Двері раптом відчинились і в купе заглянула молода дівчина. Вона розтягнула губи в елегантній посмішці і сказала:
- Вибачте, ви просили попередити вас. Так, ось – наступна зупинка - ваша.
- Дякую, - з несподіваною втомою в голосі відповів чоловік і зітхнув.
Двері зачинились і Марко став збирати речі. Зібравши все, він сів знову біля вікна і витягнувши з сумки ніж, став повільно його розглядати. Чоловік притулив холодне лезо до свого зап’ястя і став прислухатись, як б’ється його пульс. Так, він вбивця. І щоб стати таким, як він не потрібно здавати екзамени чи проходити «ай-к’ю»-тест. Потрібно лише раз відчути чужу кров на своїх руках. Марко подумав про те, що збирався зробити і в душі здригнувся, наче від переляку. Поїзд зупинився.
На платформі було досить людно. Хтось когось зустрічав, а хтось когось проводжав. Марк проходив поміж всіма цими людьми, наче піддослідна миша, що відчувши запах сиру вкінці лабіринту, стрімголов кидається шукати його. Тут було досить гамірно.
Якийсь жебрак грав на баяні. Це чомусь заставило Марка зупинитись. Старий інструмент специфічно тарахкотів, наче в ньому було вміщено мільйон ткацьких верстатів, а не музичних свистків. Проте, старий, який грав на ньому, від насолоди аж заплющив очі. Крізь все це скреготіння час від часу проривався звук падаючих монеток в пластикову пляшку, яка стояла біля ніг музиканта. Поряд сиділо замурзане циганча і уважно дивилось на Марка. Жовта, груба сигарета в циганській руці здавалась ще одним кривим пальцем. Він ледь помітно штовхнув старого і той переставши грати глянув на малого. Циган підняв руку і вказав цигаркою на Марка. Але чоловікові здалось, що на нього наставили пістолет і він, розвернувшись, швиденько пішов звідти.
Із побліднілої блакиті наближався літній вечір. Марко зайшов в кафе навпроти будинку, де жив суддя і став чекати, коли надворі стане зовсім темно. Він сидів за столом і прислухався до всього, що відбувалось навколо. Ним запанувало якесь дивне відчуття. Він почувався, мов актор перед своїм першим виходом на сцену.
Раптом з будинку, за яким він спостерігав, вийшов суддя. В Маркових очах спалахнула ненависть і болем розлилася по всьому тілу. Він поглядом провів свого ворога до машини і зачекав поки той поїхав.
- Втікаєш? – злісно прошипів Марк, - Ну що ж. Воно можливо й на краще. По поверненні тебе чекатиме великий сюрприз…
Чоловік спокійно підвівся і перейшовши дорогу підійшов до дверей будинку. Вони були не замкненими, а отже дружина і діти вдома. Марк опинився в довгому коридорі поруч із гардеробом. Далі виднілась велика простора кухня. Меблі були недорогі, але обставлені зі смаком. Проте, така атмосфера спокою і домашнього затишку не заспокоїла злочинця, а навпаки - ще більше розпалила в ньому злість. Почулись чиїсь кроки і Марк ледь встиг застрибнути в гардероб.
- Хто там? – почувся голос з кухні. В коридор зайшла молода жінка, дружина судді. Її красиве кругленьке обличчя виглядало схвильовано. В одній руці вона тримала велику ложку замазану варенням, а іншою трималась за спину, наче підпираючи її. Жінка постояла хвилинку і ледь чутно сказала, наче заспокоюючи саму себе: -Ні, все добре. Просто, мабуть, кішка…
Коли вона повернулась, щоб іти на кухню, Марк помітив її округлений живіт. Думка про те, що йому доведеться вбити вагітну жінку трошки занепокоїла його. Але чужий холодний голос, який жив у його серці, шепотів чоловікові про те, що можливо і в нього була б сім’я, діти, дружина, а цей поганець суддя відібрав все, натомість, Марк залишився з сірою купою каміння. Так, все могло бути по-іншому. Тепер потрібно оплачувати свої провини. Своє покарання Марк вже відбув, а отже, за його злочин вже заплачено. Тепер настав час і для судді. Він уже хотів вийти зі свого сховища. Коли той ж таки жіночий голос загукав:
- Діти! Спускайтесь всі їсти.
Злочинець завмер. Ці слова наче, гострий ніж прорізали тишу і зупинились десь глибоко, в самому серці. Саме так мама кликала його з батьком до столу. Обох називала дітьми…обох…
По сходах залопотіли дитячі ніжки. Марк відчинив трохи двері і став спостерігати. Двоє маленьких хлопчиків сідали за стіл. Їм було десь приблизно по три- чотири роки і вони були дуже схожими на батька.
- Так на вечерю сьогодні картопля і пиріжки з варенням. Хто буде картоплю?- запитала мама.
- Я!- закричали хором хлопчики. Жінка стала насипати їм з сковорідки смажену картоплю.
- Ма, а тато коли повернеться? – запитав молодший син.
- Макс, в тата робота. Він приїде, як тільки зможе, - пояснила мама. Діти майже уже почали їсти, але жінка їх зупинила:
- Е-ее… а подякувати? Джері, скажи кілька слів.
В кухні всі замовкли. Ледь було чути якесь бурмотіння. Марк став прислухатись уважніше.
- …я дякую, що Ти нас так любиш. Ти допомагаєш мамі, бережеш нашого тата, мого брата. Дякуємо Тобі за їжу. Можливо в когось немає чого їсти, або де спати, то я вірю, що Ти допоможеш, бо Ти нас дуже любиш. Амінь.
Почувся стукіт виделок. Але діти не могли їсти мовчки.
- Мам, а як це може бути, що Бог навчився чути всіхні молитви. Людей на землі так багато! – запитав Макс.
Мама посміхнулась і відповіла:
- Знаєш, Бог всемогутній. Йому не потрібно вчитись. Його творива повна Земля. І якщо Він все це створив, то Він і може чути всіх. І не лише людей. Птахи і квіти також славлять свого Творця. А Він завжди поруч. Бог всюди. І в маленькому листочку, і в краплині океану, і миготінні свічки, в пурханні барвистого метелика, в посмішці перехожих людей, в дитячому плесканні долонь, в теплому погляді тата і мами. Всюди…
- Тобто, Бог чує все, що ми говоримо?
- І не лише те, що ми говоримо, а й те, що ми думаємо.
Діти замовкли. Якусь хвилину було чути лише, як цокають виделки по тарілках. Але невдовзі молодший хлопчик знову заговорив. Його голос звучав схвильовано.
-Я скоїв страшний злочин. Я тягав Аніку за коси. Вихователька насварила мене, а я збрехав, що вона перша почала…Ісус мене тепер не любить.
Мати мовчки встала з-за столу і підійшла до гардеробу. Марк затремтів, наче це його сваритимуть за те, що Макс тарбав Аніку за коси. Перед його очима промайнула біла жіноча рука і взяла з полиці якусь сумку. «Добре, що не помітила, - зітхнув чоловік і став знову прислухатись до того, що відбувалось на кухні. Він вирішив подивитись, як ця матуся зараз шмагатиме свого розбишаку. Але на превелике здивування Марк побачив, що жінка вийняла з сумки якусь книжку і стала листати її. Макс сидів винувато схиливши голову.
- Скоїв злочин кажеш?- перепитала вона сина,- зараз подивимось… Так, хто знає історію про розбійника?
Марк стрепенувся. Невже батько розповідав їм про нього? Що ж тепер буде? Невже ця жінка зараз розповість про все дітям? Чоловікові раптом стало так соромно, що він мало не заплакав.
Діти мовчали.
- Коли Ісуса розпинали за наші гріхи, то Він говорив «Отче, прости їм, бо не знають, що чинять..» З цих слів ми бачимо, як сильно Бог полюбив Своє творіння. Поряд з Ісусом було також розіп’ято два розбійники. Один з них говорив Йому: «Чи Ти не Христос? То спаси себе й нас!» - а інший відповідав: «Чи не боїшся ти Бога, коли й сам на таке засуджений? Але ми справедливо засуджені, і належну плату за вчинки свої беремо, - Цей же жодного зла не вчинив.» І він говорить до Ісуса: «Спогадай мене Господи, коли прийдеш у Царство Своє!» І що ви думаєте, відповідає йому Ісус? Чи він докоряє йому? Ні. Хоча, розп’яття на той час було найпозорнішою смертю і так страчували найжорстокіших розбійників. Проте, Господь навіть не згадує те, що цей чоловік злочинець. Він не говорить йому про ті злочини, які він зробив і за що був так жорстоко покараний. Він не засуджує, хоча має на це право. Ісус каже: «Поправді кажу тобі: ти будеш сьогодні зі Мною в раю!» Він подарував йому прощення. І більше того, Господь взяв всі гріхи цього злочинця на себе, вмер за нього і дав йому вічне життя.
- Що мені потрібно зробити?- запитав Макс. По його обличчі котились сльози.
- Ти повинен попросити в Ісуса прощення і пообіцяти Йому більше ніколи не грішити.
Коли мати перестала говорити в кухні почулося совгання стільців. Марк побачив, що всі стають на коліна. Маленький хлопчик почав молитись:
- Ісусе, пробач мені, що я так образив Тебе. Ти так довго і страшно мучився, коли Тебе розпинали за мої гріхи, а мені вистачило хвилини, щоб забути про це. Але Ти все одно продовжуєш любити мене. Дякую Тобі. Допоможи мені більше ніколи не грішити. Амінь.
Коли всі піднялись з колін Макс ще продовжував плакати, але в його очах було щастя.
Діти повечерявши пішли в спальню, поцілувавши ніжно перед цим свою маму. Жінка якусь хвилину стояла на кухні біля столу і дивилась на розгорнуту Біблію, яка лежала на столі. Потім пішла до дітей.
Марк тихенько вийшов зі своєї схованки і зайшов у кухню. Це був зовсім інший чоловік. Він вийняв із кишені кілька золотих монет і положив їх на столі. Потім, взявши Біблію вийшов на вулицю. По його обличчі котились сльози… але в його очах було щастя.

Руки м’ягко зжимали новий випуск газети «Життя, як воно є». Олег повільно сунув ногами по осінній бруківці. Інколи він повертався, наче чекаючи на когось, але ніхто не звертав на нього уваги. Хлопець присів на лавку і раптом, одразу ж підірвався з неї. Його наче щось щипнуло за ногу. Повільно провівши пальцями під коліном, він намацав невеличку дірку. Олег лише тепер помітив на лавці сіро - синій цвях. Важко зітхнувши він сів на іншу сторону лавки і ввіткнувся поглядом в цей ворожий кусень заліза.
Цвях був задоволений собою. Він гордо стирчав з дерева, мов говорячи: «Ось, я який молодець!». Хлопець був впевнений, що це той самий цвях, чий прадід впивався в невинне тіло Христа. Тепер він шкодить кожному, хто намагається заслонити його від світу.
«Клятий цвях,» - подумав сердито Олег і розгорнув газету. Швиденько пробігши очима по заголовках і розглянувши фотографії, він зупинився на гороскопі. Відшукавши колонку, яка була призначена для раків, почав читати: « Не засмучуйтесь через неприємні дрібнички, адже зірки приготували для вас те, на що ви так довго очікували…»
Олегові губи розплились в задоволеній посмішці. З цих радощів він прочитав весь гороскоп і вирішив, що лише йому зірки провістили правду.
Раптом хлопець відчув, що хтось сів на його лавку. Він опустив газету на коліна. Поряд сиділа красива дівчина. Її біле, кучеряве волосся елегантно спадало на тендітні плечі. Ніжні риси обличчя нагадували ляльку Барбі, якою він грався в дитинстві. Опущені вії були пухнастими, наче пір’їнки, а чисті блакитні очі…
Дівчина раптом глянула на нього. Олег одразу ж вдав, що читає газету. Він сам здивувався, чому не зміг хоча б посміхнутись цій чарівній феї. Хлопець повільно підняв газету вище і глянув на її ноги в прозорих колготках. Вони були просто чудові… Дівчина, наче відчувала, що він витріщається на неї. Вона підвелась. Тоненькі колготки причепились до лавки, і наче намагались її втримати.
- О, зачекайте! – кинувся хлопець до її ніг. – Тут цвях…
Його рука лягла на її коліно і одразу ж відсмикнулась назад. Олег відчепив колготки від лавки, але тендітна тканина (якщо це, взагалі, можна назвати тканиною), уже встигла порватись.
- Як жаль… - прошепотів розчаровано хлопець.
- Та нічого, - заспокоїла його дівчина і махнула байдуже рукою, -це ж не вперше.
Олег показав їй дирку на штанці.
- Бачте, - ми з вами схожі, –я також попався, - посміхнувся він.
- Клятий цвях! - сказала дівчина і посміхнулась йому у відповідь.
- Ну, чому «клятий»?
Олег схопився за цвях і потяг його на себе, але той тільки захитався. Але як цвях не опирався, після кількох таких спроб хлопець переможно підняв його вгору:
- Ось!
Дівчина засміялась і її сміх одразу заповнив все його серце. Якщо він раніше і чув, що сміх порівнюють із звучанням дзвіночків, то лише тепер зрозумів, що це дійсно так. І тут Олегові захотілось про все їй розповісти: про гороскоп, про Барбі, про те, що вони створенні один для одного і т. д.
- Як вас звати? – нарешті запитав він.
Дівчина опустила очі і тихо відповіла:
- Оля…
- Ось! Ось бачиш це доля! - почав задоволено Олег, - Навіть наші імена… вони… вони схожі!
Дівчина засміялась знову. Мабуть їй було приємно це чути. Олег продовжував далі:
- Я цей цвях буду берегти все своє життя, до кінця моїх днів! – Він положив його в кишеню на грудях і ледь дихав. Оля продовжувала мовчки посміхатись. В її очах засвітився якийсь лукавий вогник.
- Ми так зустрілись… так зустрілись, - Олег підійшов ближче і взяв її за руку. Раптом він відчув… на пальці правої руки була обручка! Хлопець розчаровано відпустив її.
- Не засмучуйтесь, - заспокоїла його дівчина, - ви ще знайдете свою половинку. Я впевнена. У вас же є щасливий цвях. Чи не так?
Вона обернулась і пішла.
Олег опустився на лавку і дивився, як красиві ноги в подертих колготках, назавжди зникають з його життя. Він дістав з кишені цвях, який уже двічі зіпсував йому життя і тихо прошепотівши слово «клятий», щосили жбурнув його у кущі.

Матвій швидко ішов вулицею. Вираз його обличчя свідчив про те, що йому було байдуже куди він саме іде, лиш би побути на самоті.
Легкий морозець підсушив асфальт і зробив його трохи слизькуватим, тому хлопець цокав кросівками, наче до них були причеплені каблуки. Листя з грецьких горіхів, хоча ще зелене, вже опадало. Воно падало йому на голову, плечі… повітря було свіже, чисте, з ароматом тих ж таки горіхів.
Матвій навіть трохи змерз, так як був одягнений лише в одну вельветову сорочку. За плечима у нього був рюкзак, з яким він ще колись ходив в інтернат. Пальці легко проймав холод і тому хлопець час від часу складав їх в кулачок і притуливши до губ, хукав на них. Врешті решт він просто заховав їх в кишені джинсів.
Юнак швидко переходив з вулиці на вулицю, губився в натовпі і «виринав» там, де було менше людей. Здавалося, він такий як усі…
Проходячи через парк Матвій сповільнив свою ходу і підійшовши до однієї з вільних лавок сів на неї. Поряд з лавкою воркуючи ходили голуби. Ці звуки нагадували котяче муркотіння. Хлопець став спостерігати за тим, як птахи, наче відштовхуючись один від одного збирали якесь насіння. Неподалік якась уже не молода жінка вигулювала свого собаку. Темні окуляри на її обличчі свідчили про те, що вона сліпа. Поряд сиділа пара закоханих. Хлопець щось шепотів своїй дівчині на вухо, а вона задоволено посміхалась йому у відповідь. Так, вона була щаслива.
На іншій лавці сиділа молода мама з маленькою донечкою і заплітала її золоте волоссячко в косички. Дівчинка щось запитувала, а мама задоволена своєю «чомучкою» відповідала їй «зовсім по-дорослому».
Матвій опустив голову. Йому було так самотньо. Хлопець почувався, наче в іншому світі, окремому від всіх цих людей. Він хотів докричатись до їхнього світу, але не міг. Матвій був німий…
Хлопець знову озирнувся довкола. Він ніколи не зможе погукати собаку, насварити його чи похвалити. Собака не зрозуміє його знаків. Він ніколи не зможе промовити своїй дівчині слів кохання, не зможе вилити їй свою душу. І врешті решт він не зможе прочитати своїй дитині перед сном казку.
Матвій глянув на небо. По ньому сунулись сірі, похмурі хмари. Його очі наповнились слізьми. Чому йому так важко жити в цьому світі? Чому так боляче? Гаряча сльоза скотилась по холодному обличчі. Хлопець зняв з шиї шарф і витер ним очі. Цей шарф… це був шарф його матері. Він уже не пам’ятає, коли вона востаннє приходила до нього в інтернат, але тоді вона просила передати йому деякі речі. Серед них був і цей шарф. Він ще й досі пахне її парфумами. Хлопець намагався зберегти цей запах. Матвій уже майже не пам’ятав, як виглядала його матір, але він знав, що вона прийде до нього знову. Вона мусить прийти…
Юнак зняв з плечей рюкзак і вийнявши звідти скрипку заграв. Легка, солодка і водночас сумна мелодія розлилась по парку. Вона тремтіла в морозному повітрі і, наче злітала в саме небо. Здавалось, що люди, які завжди кудись поспішають, раптом стали ходити повільніше, слухаючи музику. В такі хвилини Матвій нічого не думав, його просто не існувало. Він повністю віддався грі. Немовби його душа переселилась в його скрипку… мелодія заповнила всю алею, парк, місто…Голуби швидше заворушились, закрутились на місці, наче дзиґи. Матвій грав і грав не зупиняючись. Раптом, птахи сполохано злетіли вгору. Юнак перестав грати.
- Шарик, шарик! – загукала жінка, яка вигулювала собаку. Вона стояла озираючись навколо, шукаючи свого улюбленця. Матвій положив скрипку на лавку і кинувся за собакою. Через хвилину він уже зав’язував шарф у нього на шиї. Хлопець відвів його до жінки, яка все ще продовжувала гукати свого чотириногого друга. Матвій просто подав їй в руки шарф і хотів іти, але жінка його зупинила.
- Ти той хлопець, що так красиво грав на скрипці? – запитала вона і замовкла очікуючи на відповідь. Матвій не знав, що йому робити. Він не міг відповісти, так як був німий; не міг кивнути, бо знав, що вона сліпа. Вони мовчали якусь хвилину і ця хвилина здавалася безкінечною.
- Якщо це ти – заграй, будь ласка, ще, - попросила нарешті жінка.
Матвій кинувся до скрипки і почав грати. Жінка підійшла і присіла поряд. Але через хвилину вона зупинила його, доторкнувшись легенько до його плеча.
- В мене вдома є така ж скрипка. Ходімо зіграємо партію вдвох?
І не чекаючи відповіді вона піднялась і пішла парком тягнучи за собою свого собаку. Хлопець схопив у руку свій рюкзак і пішов за нею. Ішли мовчки. Жінка час від часу шарпала за шарф і сварилась на собаку. Юнак ішов поруч і думав чому він погодився іти за цією жінкою, і як він відповідатиме їй, коли вона знову в нього щось запитає. Вони підійшли до старого п’ятиповерхового будинку, який стояв неподалік від парку. Матвій помітив, що в під’їзді, який вони зайшли було дуже брудно. Старі, дерев’яні сходи скрипіли так, що здавалося вони от-от проваляться. Смерділо якимись фармацевтичними засобами. Собака зупинився біля певних дверей і загавкав.
- Зараз, зараз, - заспокоїла його жінка і діставши ключі відімкнула двері.
Матвій здивувався, що в квартирі було досить чисто, повітря було свіже і пахло якимись знайомими для нього парфумами. Жінка закрила двері і пустила собаку, який одразу зник в сусідній кімнаті. Хлопець ходив оглядаючись, сподіваючись побачити ще когось.
- Я живу сама, - сказала жінка, наче читаючи його думки. – Так, зовсім сама… у мене є ще син, але він живе окремо.
Жінка підійшла до шафи, що стояла одразу ж в коридорі і дістала з неї скрипку і смичок. Вона заграла.
Це було щось неймовірне! Матвій ще ніколи не чув такої чудової гри. Наче грала зовсім не ця стара, сліпа жінка, а досвідчений майстер. Жінка зупинилась.
- Чому ж ти не граєш? – запитала вона і знову провела смичком по струнах. Юнак покірно заграв. Їх скрипки злились, наче два величезні водоспади в одну бурхливу річку. Вода в ній була чиста, тепла і солодка, готова вирватись на волю, влитись в безмежний океан почуттів. Час зупинився, лише музика продовжувала звучати. Вони грали до самого вечора.
Матвій дивувався, чому ця жінка нічого в нього не запитує, навіть не намагається хоча б щось почути, наче вона і так все про нього знає.
- Ти хороше граєш, - мовила лише, - але в твоїй грі так багато смутку, болю. Знаєш, може це і спосіб позбутись його, але це не вихід. Я також довго мучила і себе, і скрипку, але слава Богу зрозуміла. Навіть, коли я запитую : «Боже, ну чому так боляче?» - Він все одно продовжує мене любити. Розумієш? Це і є найпрекрасніше, знати, що ти комусь потрібна, що тебе хтось любить, що тебе любить Сам Бог. Він поруч… завжди…Я не можу бачити Його, так як не можу бачити тебе, але я відчуваю тебе серцем. Я можу говорити з Ним завжди, навіть, коли граю на скрипці… Я люблю Його…
Жінка притулила до уст Матвієвій шарф. Так, це були її парфуми…
Хлопець вийшов на вулицю і вдихнув на повні груди чистого морозного повітря. Воно пахло листям грецьких горіхів. Він глянув на небо і посміхнувся. Там з’явилося декілька зір. В повітрі затремтіла знайома йому музика.
Крізь відчинене вікно молилась скрипка…

Напис на стіні привернув мою увагу зовсім не через те, що ім’я хлопця було написане з малої літери «в», навіть не тому, що всі літери були гігантських розмірів, а швидше через те, що мене зацікавив сам вася. Хто ж він такий?
Поряд було нашкрябано декілька іншомовних закарлючок, тому швидше за все вася- іноземний турист. Це високий засмаглий хлопець, від якого аж пре’ новими ідеями та бажаннями побачити світ і заодно показати себе людям. Заїхав якось на стару засмічену автобусну і вирішив написати нам напам’ять декілька слів. Вася зовсім не егоїст, про що свідчить його ім’я, написане з малої літери.
Можливо, пройде трохи часу і він привезе сюди цілий автобус таких туристів, і кожен з них напише щось про себе. А потім вони розмалюють решту Тернопільських зупинок і так кожна така розвалюха стане схожою на великодню писанку або ж на словник щоденно вживаних слів.
До того ж вася досить щирий і відвертий хлопець, який не боїться виразити всі свої почуття і симпатії до свого друга. Про це свідчить напис поряд – «Толік, я тебе хочу!»
Та все-таки, цей турист великий винахідник, який їздить по світу і відкриває для себе нові недосліджені місця. А може і Америку відкрив зовсім не Колумб, а вася…
Тому я вірю, колись коли най проcунутіші представники Всесвіту, інопланетяни, натраплять на нову планету, то прилетівши туди, побачать на великому камені напис: «Тут був вася»…

Alina slowly pushed in front of her child’s light cart. She was so tired, that barely moved feet. The girl unconsciously sorted out everything that she needs to do today: to wash linen, to clean the house, to cook food, to purchase bread, milk… Oh, and also this child!
- Leave off to shuffle! – child’s voice was heard from the light cart. Alina bent over and glanced on a small girl. She glavered on her.
-What?
- Leave off to shuffle by feet, - the child explained, - all children have nany as nany, but mine – shuffles!
“Oh, my God! – Alina thought,- Why have I agreed to this work, when I can bear a child only first ten minutes?”
- And… Did your nany shuffle by feet? – child asked again.
Alina breathed and answered:
- Of course, my dear, of course. All of nanies shuffle by feet. And mine did also. And my mother’s nany did too. You know, my parents were at work all day and if I hadn’t nany, I would stay at home alone all the time. But I couldn’t remain in private with my dolls. They were very evil…
- Did they bite your fingers? – the young girl was scared.
- To blood,- wispered the nany.
- You had very wicked dolls. You had to beat them!
Said that child attentively looked at her. Aline nodded:
- Oh, yes… my nany beat them. She had such profession. She loved children very much and allowed nobody to offend me. The only thing we did, was beating my toys…
- But, really is nany a profession?- asked surprised girl.
- Yes…
- And did you want to become nany?
Alina smile and answered:
- Well, not quite. Generally, I wanted to become a journalist.
- Why? Do you like as magazins smell?
- Erm…yes…
- Cosequently, you wanted to become a nany, because you like how children smell?
Alina opened eyes with surprise. Eventually, she agreed with young girl. But what did she have to do? Every day was the same and her patience was enough only for the first ten minutes.

Holding the new issue of newspaper “Life, as it is” in the hand, Oleg trudged slowly on an autumn alley. Sometimes he looked around as if expecting someone, but nobody noticed him. The boy sat down on a bench but suddenly he sprang from it. As though something picked him into a leg. Slowly conducting fingers under a knee, he found a small hole. And only now, Oleg noticed grey-bluish nail on the bench. He breathed hard, sat down on the other side of bench and looked on this hostile chunk of iron.
The nail was content with itself. It proudly stuck out from bench as if saying: “What a fine fellow I am!” the boy was sure that it is that nail, whose great-grandfather was stuck in the innocent body of Christ. Now it harms anybody who tries to cover him from the world.
“Frigging nail,”- Oleg thought angrily and spread the newspaper. Quickly looking through titles and considering pictures he stopped on a horoscope. Found a column which was intended for Capricorns, began to read: “Don’t worry through unpleasant knick-knackeries, in fact stars prepared for you, what you have expected for a long time!”
Oleg’s lips spread in a satisfied smile. From this pleasure he read all horoscopes and decided that stars portended the truth only for him. Suddenly the boy felt that somebody had sat down on his bench. He laid the newspaper on the knees. A beautiful girl sat next to him. Her white, curly hair fell elegantly on fragile shoulders. The tender lines of her face reminded the doll Barbie, with which he played in childhood. Her eye-lashes were as fluffy as feathers and clean blue eyes were…
Suddenly the girl looked at him. Oleg pretended reading the newspaper, at once. He was surprised, why he wasn’t able to smile to this magic fairy. The boy slowly picked up the newspaper higher and glanced on her legs in the transparent stockings. The legs were simply remarkable! The girl as if felt that he stared at her. She rose. The thin stockings stuck to the bench and as if tried to retain her.
- Oh, wait! – the boy rushed to her, - There is a nail!
His hand touched her knee and sprang away at once. He untied her stockings from the bench, but fragile cloth (if it is possible to be called “cloth”, in general) already was torn.
- What a pity! – the boy whispered disappointedly.
- Don’t worry. It’s nothing, - the girl calmed and waved hand indifferently – It’s not first time.
Oleg showed her a hole on pants.
- Do you see? You and me are alike. I was cough also,-he smiled.
- Frigging nail! – the girl said and smile to him in reply.
- But why “frigging”?
Oleg grasped for the nail and pulled it onto himself, but it only began to swing. However the nail leaned after a few such attempts a boy heaved it up as a sing of victory:
- Yahoo!
The girl began to laugh and her laughter filled all his heart at once. He heard before that laughter is compared to sound of bells, but only now he understood that it’s true. Oleg wanted to tell her about everything: about horoscope, about Barbie, and about the fact, that they creating for each other.
- What is your name? – He asked finally.
The girl looked down and answered quietly:
- Olya.
- Oh, you see- it’s fate! – Oleg said, - even ours names… they… they are alike!
The girl began to laugh again. Presumably, it was pleasant for her to heart it. Oleg continues:
- I’ll save this nail to the end of my life, - he put it in pocket on the breasts and breathed barely. Olya smiled silently. Some sly light was sparkling in her eyes.
- We met so… met so… - Oleg walked up nearer and took her hand. Sudenly he felt that there was a wedding ring on the finger of right arm!
The boy released her disappointedly.
- Please, don’t worry, - girl calmed him, - You will find your sweet-heart. I am sure. Because you still have a happy nail, don’t you?
She turned around and went away.
Oleg sat down on the bench and looked as beautiful legs in the torn stockings disappeared forever from his life. He got from the pocket the nail which has already twice spoiled his life and quietly whispered a word “frigging” with might and main threw it in a bush.

Matthew walked quickly along the street. Expression of his face signified that he didn’t care where he went exactly,-he wanted only to be alone. An easy frost dried up an asphalt and it became slippery, that’s why the boy ticked by the sneakers as if heels were hooked on to them. Leaves from greek nuts(although still green) fell off already. They fell down on to his head, shoulders…
The air was fresh, clean with the aroma of those nuts.
Matthew even felt cold a little as far as he was dressed in one velveteen shirt. On the shoulders he had a backpack with which he was going to boarding-school. His fingers were easily penetrated into by cold and that is why the boy from time to time holded them in fists and raised them to lips, blew on them. But then he hid them in the pockets of jeans.
Young man quickly passed from a street to street, lost in crowd and “came up” where less people were. It seemed that he was like other, but…
Passing through a park Matthew slowed the step and walked up to one of free bench, by which pigeons walked cooing. These sounds reminded the cat’s purring. The fellow began to look on that, how birds as though pushing off from each other found some seeds. Not far away some not young woman was walking with her dog. Dark glasses on her face signified that she was blind. The two lovers were nearby. A boy whispered something to the girl’s ear and she smiled at him in reply. Yes, she was happy.
On other bench a young mother set with her little daughter and plaited her gold hair. The girl asked something and the mother, satisfied with her, answer her in adult way.
Matthew was lonely . The boy felt, as though in other world separate from these people. He wanted to shout to their world but couldn’t. Matthew was mute. The boy looked around again. He could never call a dog, shout on it or to praise it. The dog will not understand his sings. He never would be able to say the girl the words of love, not able to pour out to her his soul and he would not be able to read fairy-tale for his own child befor sleep.
Matthew looked on the sky. Grey , gloomy clouds moved on it. His eyes were filled with tears. Why was it so hard to him to live in this world? Why so hard?
A hot tear rolled down his cold face. The boy took a scarf from his neck and wiped his eyes with it. This scarf… That was his mother’s scarf. He didn’t remember when she came to him in boarding-school, then she brought him some things. Among them was this scarf. He still smelled her perfume. The boy tried to keep this smell. Matthew didn’t remember how his mother looked, but he knew that she will come again. She must come…
Young man took off backpack and took out the violin, and played it. Faint, sweet and sad melody spread around the park. It flowed in frozen air and as if flying up in the sky. It seemed, the people, who always hurried somewhere suddenly started walking slower, listening to music. In these moments Matthew didn’t think about anything, he simply didn’t exist. He was completely devoted to playing. It seemed that his soul moved into his violin. The melody filled out the whole alley, park, town… The doves moved faster, turned around like tops. Matthew played and played without stopping.
Suddenly the birds frightened flew up. The young man stoped playing.
- Sharik, Sharik?! – called woman, who walked the dog, she stood looking around for her favourite animal.
Matthew put down the violin on the bench and ran after the dog. In a minute he was tying the scarf around its neck. The boy tooked him to woman, who still was calling her dog. Matthew simply handed her scarf and wanted to go but woman stoped him.
-Are you this boy, who played the violin so skillfully? –she asked and kept silent expecting an answer. Matthew didn’t know what to do. He couldn’t answer, because he was numb, could’t nod, because knew that she was blind. They were quite for some minutes and this time seemed endless.
- If this is you, please, play again,- woman said finally.
Mathew rushed to the violin and began to played. The woman walked up and sat down alongside. But in minute she stopped him, touching his shoulder.
- At home I have the same violin. Can you go with me and play the music together?
And not waiting for an answer, she stood up and went down an alley leading the dog alongside. The boy took his packback and followed her. They walked silently. Woman time from time pulled scarf and shouted at the dog. The young man walked next to her and thought: why he agreed to go with this woman and how he would reply when she ask him something again. They
walked up to old five-storied building, which was not far from the park. Matthew noticed that the staircase was dirty. Old, wooden steps creaked and it seemed that they can fall down any moment. It stinked with pharmaceutical stuff there. The dog stopped in front of one door and barked.
- Just a second,- woman calmed down the dog, took the keys out and opend the door. Matthew was surprised that the flat was clean, air was fresh and smelled with known perfume.
The woman closed the door, let the dog go and it disappeared in the next room. The boy walked and looked around hoping to see somebody else.
- I live alone, - said woman as if reading his thoughts, - Yes, I am completely alone. I have a son, but he lives separately.
The woman walked up to the сloset that stood in corridor and took out the violin. She started to play.
It was something undescribable! Matthew had never heard such a great play. As if was not an old, blind woman, who played, but skillful master. The woman stopped playing.
- Why don’t you play? – she asked and touched strings with fiddlestick. The young man played obidiently. Their violins merged as if two big waterfalls merge into one vigorous river. Its water was clean, warm and sweet ready to break free and flow into boundless ocean fellings. Time stopped, only music continued to sound. They played till the evening.
Matthew was surprised, why this woman doesn’t ask him anything , she even doesn’t try to hear something, as if she knows everything about him.
- You play well, - she only said, - but in your playing there is so pain and sorrow. I know, it can be one method to get rid of pain, but it is not the way out. I so tired of that too, but I understood at last the following. Even, when I ask: “ Oh, my God, why it is so hard? “ , He continues to love me. Do you understand? It is wonderful to know that you are necessary for someone, that someone loves you, that you are loved by God! He is alongside…always… I cannot see him as cannot see you, but I feel you with my heart. I can talk with Him always, even when I play on the violin. I love Him.
Woman brought the Matthew’s scarf to the her mouth. Yes, those were her parfume.
The fellow went out on the street and breathed in clean, frosty air. It smelled with the leaves of greek nuts. He looked on the sky and smiled. There were many bright stars. The familiar music trembled in the air.
The violin played through the opened window…

Андрій прокинувся. Якийсь час він ще знаходився на межі між сном і реальністю, тому просто лежав на ліжку згадуючи ті жахи, які щойно довелося йому пережити. Йому приснилось, що він помер. Тепер хлопець не знав, чи він точно ще живе. Андрій глянув на годинник, що стояв поруч з ліжком. Половина сьомої. Пора вставати і збиратись на пари.
- От, блін, - простогнав хлопець, не бажаючи вибиратись з-під теплої ковдри. Але заснути і знову пережити смерть йому зовсім не хотілось. Андрій встав з ліжка (О Боже, яка холодна підлога!) і на пальцях підійшов до вікна. По склі стікали сірі струмочки осіннього дощу. Хлопець мовчки побрів у ванну. Побачивши себе у дзеркалі, він посміхнувся.
- Я тебе не знаю, але я тебе побрию, - сказав собі Андрій, згадавши відомий жарт. Він було уже взявся до цієї справи, але раптом, у його голову прийшла зовсім божевільна думка. Такі думки до нього приходили не часто, особливо зранку.
А що коли сфотографуватись отак і надіслати тій другокурсниці з якою він зависає в неті?
З нею Андрій знайомим не був, не знав як вона виглядає. Лише знав, що дівчина учиться в його університеті. Своє фото вона відмовилась висилати, скільки він її не просив, натомість майже кожного дня надсилав їй свої. Хлопець навіть не знав її імені, - вона підписувалась «Хризантемою». Така загадковість цікавила його все більше і більше.
Зробивши фото Андрій загрузив його в комп і знайшов відповідний адрес.

Андрій:
«Я вже прокинувся. Ти не повіриш, - в моїй ванні стоїть немитий і небритий чувак. Бр-рр. Мені страшно!!! Висилаю його фото…
Ну, як я тобі?»

Клік мишкою і повідомлення відправлене. Відповіді не було. « Мабуть ще спить,» -
подумав Андрій і поплентався у ванну бритись. Коли він повернувся, його чекав мигаючий екран – це означало, що отримано нове повідомлення.

Хризантема:
« Непогано. Можеш так іти на пари.»

Андрій:
«Ну, не знаю. Якщо я так піду, то це будуть мої останні пари – декан мене вб’є.»

Хризантема:
«Тоді його посадять.»

Андрій:
«Від мене всі втікатимуть. А тобі було б не страшно побачити такого бабая?»

Хризантема:
«Я вже доросла і не боюсь бабаїв.»

Андрій:
«Я тобі не вірю. Давай зустрінемось і перевіримо.»

Хризантема:
«Давай.»

Хлопець завмер. Невже вона дійсно погодилась? Хо – хо- хо…Класно! Наступне повідомлення Хризантема прислала уже через секунду. В кількох словах пояснила, що чекатиме його після другої пари на подвір’ї університету і в руках в неї будуть… жовті хризантеми.
Коли Андрій подивився на годинник, то обімлів. Ще тридцять хвилин до пари, а він, навіть, не виїхав з Рівного. Згрібши необхідні зошити і книжки в рюкзак, він побіг в гараж. Щоб доїхати до Острога необхідно хвилин сорок, а отже, прийдеться поспішити. Ще й, як на зло, авто не хотіло заводитись.
«Ну, що ж це таке?» – думав собі хлопець. В цю мить машина, наче почула його моління і мотор весело загарчав. Нарешті! Андрій намагався догнати витраченні хвилини. Дорога за Рівнем була майже пустою і це дало йому змогу їхати швидше. Він навіть не зменшував швидкості проїжджаючи через села. Так, день розпочався вдало. Ніщо йому не зможе зіпсувати настрій. А ще ж ця Хризантема! Треба подумати, як він до неї підійде, про що буде говорити. Ну скаже: Привіт, ааа- а …це ти! А я тебе знаю. Я одразу помічаю таких красивих дівчат як ти… ні-ні це щось не те. Може так: Привіт, а я тебе знаю. Ніколи б не подумав, що Хризантема - це ти. Знаєш, ти навіть трохи схожа на хризантему. В тебе красиве волосся... е-еее-ее…ні, знову не те!
Його розплановку перервав телефонний дзвінок. Андрій взяв слухавку. Дзвонив його друг Ігор.
- Гальо...
В слухавці щось зашкрябало, закашляло:
- Андрюха?
- Не Андрюха, а Андрій Вікторович, - пожартував хлопець, - Ну, що ти хочеш? Я зараз не можу говорити, бо їду в машині. Не дай Бог ще в якийсь стовп вріжуся.
- Ти ще їдеш? – розхвилювався Ігор, - Слухай, ти мав уже бути тут. З кого мені тепер англійську списати?
- Заспокойся, я текст все одно не переклав.
- Жартуєш? Я тебе приб’ю!
- О-оо-о… тільки не це. Мені сьогодні і так приснилось, що ти вирішив знімати реаліті-шоу для інтернету. Для цього ти штовхнув мене під поїзд. Мені візрізало голову. І найцікавіше те, що я бачив, як мене розмазало по рельсах…
- Якщо не поспішиш, то я задушу тебе голими руками, - погрозив Ігор.
- Я вже в’їжджаю в Острог. Зачекай хвилинку.
Але Ігор, мовби його не чув:
- Ти уже двадцять хвилин як мав бути тут. Ти все одно спізнюєшся, що мені робити?
- Нічого. Розслабся і насолоджуйся першою парою, а я зара…
Раптом, на дорогу вибігла дівчина. Вона сперечалася з кимось на стороні і не помічала як до неї на великій швидкості…Андрій завмер. Він не міг поворухнути ні ногою, ні рукою. Сильний удар пронизав його тіло, наче блискавка. Ігор ще досі говорив щось у слухавці, але Андрій здавалося оглух і онімів. Так, в цю мить він дійсно хотів померти…


Оксана дивилась на чорні грозові хмари за вікном. Притулившись гарячою щокою до холодної шибки, вона спостерігала за маленьким вишневим листочком, який так не хотів зриватись з гілки. В голові стукали німі удари болю і тому дівчина заплющила очі. Наче крізь повіки вона дивилась собі в душу. Пусто…Раптом, на шибку щось впало. Оксана здригнулась і відкрила очі. Перед нею стримано спливали дві прозорі краплини. Вони були схожі на великі важкі діаманти. «Камінчики» заворушились і повільно поповзли вниз. Впало ще декілька, ще, ще… краплини перетворились в сильний проливний дощ. Він шумів так римовано і твердо, мовби намагався пробратись через ці тонкі стіни в кімнату. В ринві затарабанила вода. Все це скидалось на якусь арію відомого композитора. Інколи удари краплинок і удари в голові зливались і від цього чомусь боліли очі. Оксана глянула на чистий аркуш паперу і прошепотіла перші народжені з цієї музики рими:
Тремтіло розпечене зорями небо,
Стікало на сушене листя-намисто…
Жевріло безмовно, немовби так треба
Й прощалося з літом осіннє місто.


Палало безжалісно топлене злото,
Горіло і капало…потім не стало…
Зосталось лиш мокре, безглузде болото.
А небо стікало на листя…стікало…

Зірвалося листя…впало…

Перечитавши написане дівчина позіхнула і, подивившись на свою подругу, яка уже так мирно спала, вирішила і собі перепочити.
Вранці її розбудила якась божевільна музика. Відкривши очі, вона побачила Олю, яка виляла бедрами і щось мимрила. Побачивши, що Оксана уже прокинулась вона помахала їй рукою і розплилась в щасливій посмішці.
- Впізнаєш? – запитала вона, - Це Расмус. М – мм – м… Я його обожнюю!
І вона закотила від насолоди очі, як це роблять паломники, молячись перед іконою.
- Олю, що це так смердить з кухні?
- Рис, - спокійно відповіла та.
- Рис?
- Рис, -з тією ж інтонацією повторила подруга, продовжуючи хитатись під музику. Нарешті пісня закінчилась і Оля зробила приймач тихіше. – Рис … просто рис – без цукру, без солі, на чистій воді з-під крана.
- Що? –незрозуміла Оксана.
- А що? Я на дієті.
Оля просто розвела руками і пішла мовчки на кухню.
Оксана піднялась з ліжка і поглянула у вікно. По склі стікали сірі струмочки осіннього дощу. Загорнувшись у теплий махровий халат вона попленталась на кухню. Оля стояла біля газової плити і, помішуючи якусь сіро-білу рідину, мугикала собі щось під ніс.
- Оль, я в душ…. Моїх повідомлень не читати!
Подруга лише кивнула у відповідь. Як тільки за Оксаною закрились двері, вона зняла з плити каструлю, пішла в кімнату i сіла за комп’ютер. Час від часу, дівчина відхиляючись дивилась, чи не йде ще подруга. «Заборонений плід солодкий» - завжди говорила вона. І врешті решт, що може статись від того, що вона прочитає чиїсь мейли. Нічогісінько. «Поспілкувавшись з народом» Оля залишилась задоволеною.
В кімнату ввійшла Оксана і стала швидко одягатись. Вона було уже натягла на себе свої улюблені джинси, коли подруга посміхаючись сказала:
- Одягнися, будь ласка, в спідницю – у тебе сьогодні зустріч з тим розумахою з Інтернету.
Оксані здалось, що вона чогось недочула. Але Оля дивилась серйозно.
- Я домовилась з ним про зустріч, - не вгавала вона, - я не жартую.
- Як ти могла? – розізлилась та, - я ж просила тебе нічого не читати! А ти мало того, що прочитала, то ще й назначила зустріч! Тепер йди сама!
Вона схопила свою сумку, одним помахом скинула туди все, що лежало на столі, навіть не поглянувши, що там було і вискочила за двері. Найменше, що їй хотілось – це вислуховувати монотонні виправдовування своєї подруги.
- Е- ее-е…- вискочила за нею Оля, - Ти чого? Я ж нічого поганого не зробила!
- Нічого хорошого також! - крикнула Оксана, вона вже стояла на дорозі, - Розумієш, якби це вперше, я б тобі нічого не сказала, а ти завжди так робиш. Треба трохи думати!
В цю мить вона повернулась і помітила, що прямо на неї, на великій швидкості їде авто. Останнє, що дівчина помітила, це очі водія, які були сповнені чи то жаху, чи то подиву, чи то жалю, чи…


Андрій насилу вийшов з машини. Дівчина лежала на мокрому асфальті, з її вуха витікала гаряча, червона кров. Її очі дивились кудись перед себе, наче вона проводила ці криваві струмочки поглядом. По її голих, білих руках стікали холодні краплини осіннього дощу. Її волосся розсипалось, жовтими, тонкими пасмами і на фоні синього асфальту вона була схожа на квітку… хризантеми.
Хлопець одразу кинувся до тіла. Присівши поряд він провів легенько рукою по її волоссі і сказав:
- Привіт, а я тебе знаю…
2009.

Був такий же ранок, як і усі попередні. Сірі, похмурі хмари захаращували собою тендітне, ні в чому не винне небо і його там більше не було. Слизький, аж до нудоти теплий дощ робив повітря прілим і задушливим. Старий, брудний одяг, який уже більше скидався на лахміття, прилип до тіла і почав викликати нестерпну сверблячку.
Богдан поправив під собою картон. Він, власне, цілу ніч не міг заснути через цю картонку, оскільки вона весь час совгалась по асфальті. І також тому, що цей клятий, вошивий собака, який жив разом з ним на смітнику, всю ніч дихав йому в обличчя. Чоловік уже не пам’ятав, чи пес дійсно кілька раз лизнув його по губах, чи це йому просто наснилось. Проте, тепер це не так уже й важливо. Єдине, що мучило Богдана – це якесь неприємне відчуття в його животі. Бідолаха піднявся на ноги і клапті промоклих газет, які він використовував замість ковдри, легко сповзли на землю. Богдан, наче вибрався із власного тіла. Він вдихнув цього протухлого повітря і з його грудей вирвався звук, схожий на кашель. Чоловік повільно ( так як кожен із нас вранці підходить до холодильника), підійшов до контейнера зі сміттям і діставши звідти пляшку, не задумуючись випив те, що було в середині. Це було щось, що зовсім не було схоже на пиво. Порившись ще трохи, він знайшов недоїдений сніkерс, який уже почали об’їдати мурахи. На смак він був гіркий і нагадував штукатурку, яка розм’якши заліпила йому все горло. Але Богдан не звертав на це уваги. Він уже давно не відчував смаку того, що їв, а те, що пив не тамувало його спраги. Кожного дня він голодував і тому йому було байдуже, що їсти, аби заповнити свій шлунок.
Поснідавши, він підійшов до іншого контейнера. Собака весь час ходив за ним, підбираючи все, що падало чоловікові під ноги. Одного разу Богдан хотів вигнати цього вошивого пса, оскільки йому самому не вистачало їжі, але не зміг. Як тільки він лягав спати вночі, собака знову з’являвся. Ця тварина була зовсім безобідною, тому покірно продовжувала охороняти свого хазяїна. І навіть через ту страшну пригоду яка трапилась з Богданом в дитинстві, він не міг погано ставитись до собак.
Справа в тім, що по сусідству з ними жив чоловік хворий на туберкульоз. Для того щоб покращити своє здоров’я, він споживав собачий жир. І ось, одного разу, малий Богдан побачив, як цей чоловік забивав собаку. Власне, він вдарив його сокирою по голові. На сніг бризнула гаряча кров. Богдан кинувся до собаки і схопив його за голову, намагаючись захистити. Він з надією дивився в мертві очі, зіниці, в яких швидко розширились, і розумів, що спізнився.
Собака врятував йому життя.
Так, однієї зими, коли були досить сильні морози, собака був для нього єдиним порятунком . Він навіть спав у чоловіка на грудях, щоб той не замерз. В такі хвилини Богдан розмовляв з ним, наче з людиною, називав своїм рідним братом. І все - таки, вони справжні друзі – друзі, яких зреклося це нещасливе і таке егоїстичне життя. А що таке життя? Кому воно зараз потрібне, коли кожен новий день – це нове сміття і, коли прийде ніч, то і це сміття стає таким же непотрібним, як і вчорашнє. Не хочеться так жити, але краще чомусь не вдається…
Богдан раптом присвиснув. Його рука дістала із ящика ще не відкорковану пляшку пива. На етикетці розповзлась назва: «Чернігівське». Притуливши її кришечкою до контейнера, чоловік шарпнув донизу. Дзеньк! Кришка впала йому під ноги. Він нагнувся і прочитав напис на її внутрішній стороні: «Вітаємо! Ви виграли новий автомобіль!!!»
Богдан взяв її в руку і повернувся назад до свого картону. Розгорнувши купу старого лахміття він дістав звідти надрізану пластмасову банку, повну таких же виграшних кришок і кинув туди щойно знайдену.
Чоловік сів на землю і, думаючи про своє нещасливе життя, став пити пиво.