Андрій прокинувся. Якийсь час він ще знаходився на межі між сном і реальністю, тому просто лежав на ліжку згадуючи ті жахи, які щойно довелося йому пережити. Йому приснилось, що він помер. Тепер хлопець не знав, чи він точно ще живе. Андрій глянув на годинник, що стояв поруч з ліжком. Половина сьомої. Пора вставати і збиратись на пари.
- От, блін, - простогнав хлопець, не бажаючи вибиратись з-під теплої ковдри. Але заснути і знову пережити смерть йому зовсім не хотілось. Андрій встав з ліжка (О Боже, яка холодна підлога!) і на пальцях підійшов до вікна. По склі стікали сірі струмочки осіннього дощу. Хлопець мовчки побрів у ванну. Побачивши себе у дзеркалі, він посміхнувся.
- Я тебе не знаю, але я тебе побрию, - сказав собі Андрій, згадавши відомий жарт. Він було уже взявся до цієї справи, але раптом, у його голову прийшла зовсім божевільна думка. Такі думки до нього приходили не часто, особливо зранку.
А що коли сфотографуватись отак і надіслати тій другокурсниці з якою він зависає в неті?
З нею Андрій знайомим не був, не знав як вона виглядає. Лише знав, що дівчина учиться в його університеті. Своє фото вона відмовилась висилати, скільки він її не просив, натомість майже кожного дня надсилав їй свої. Хлопець навіть не знав її імені, - вона підписувалась «Хризантемою». Така загадковість цікавила його все більше і більше.
Зробивши фото Андрій загрузив його в комп і знайшов відповідний адрес.

Андрій:
«Я вже прокинувся. Ти не повіриш, - в моїй ванні стоїть немитий і небритий чувак. Бр-рр. Мені страшно!!! Висилаю його фото…
Ну, як я тобі?»

Клік мишкою і повідомлення відправлене. Відповіді не було. « Мабуть ще спить,» -
подумав Андрій і поплентався у ванну бритись. Коли він повернувся, його чекав мигаючий екран – це означало, що отримано нове повідомлення.

Хризантема:
« Непогано. Можеш так іти на пари.»

Андрій:
«Ну, не знаю. Якщо я так піду, то це будуть мої останні пари – декан мене вб’є.»

Хризантема:
«Тоді його посадять.»

Андрій:
«Від мене всі втікатимуть. А тобі було б не страшно побачити такого бабая?»

Хризантема:
«Я вже доросла і не боюсь бабаїв.»

Андрій:
«Я тобі не вірю. Давай зустрінемось і перевіримо.»

Хризантема:
«Давай.»

Хлопець завмер. Невже вона дійсно погодилась? Хо – хо- хо…Класно! Наступне повідомлення Хризантема прислала уже через секунду. В кількох словах пояснила, що чекатиме його після другої пари на подвір’ї університету і в руках в неї будуть… жовті хризантеми.
Коли Андрій подивився на годинник, то обімлів. Ще тридцять хвилин до пари, а він, навіть, не виїхав з Рівного. Згрібши необхідні зошити і книжки в рюкзак, він побіг в гараж. Щоб доїхати до Острога необхідно хвилин сорок, а отже, прийдеться поспішити. Ще й, як на зло, авто не хотіло заводитись.
«Ну, що ж це таке?» – думав собі хлопець. В цю мить машина, наче почула його моління і мотор весело загарчав. Нарешті! Андрій намагався догнати витраченні хвилини. Дорога за Рівнем була майже пустою і це дало йому змогу їхати швидше. Він навіть не зменшував швидкості проїжджаючи через села. Так, день розпочався вдало. Ніщо йому не зможе зіпсувати настрій. А ще ж ця Хризантема! Треба подумати, як він до неї підійде, про що буде говорити. Ну скаже: Привіт, ааа- а …це ти! А я тебе знаю. Я одразу помічаю таких красивих дівчат як ти… ні-ні це щось не те. Може так: Привіт, а я тебе знаю. Ніколи б не подумав, що Хризантема - це ти. Знаєш, ти навіть трохи схожа на хризантему. В тебе красиве волосся... е-еее-ее…ні, знову не те!
Його розплановку перервав телефонний дзвінок. Андрій взяв слухавку. Дзвонив його друг Ігор.
- Гальо...
В слухавці щось зашкрябало, закашляло:
- Андрюха?
- Не Андрюха, а Андрій Вікторович, - пожартував хлопець, - Ну, що ти хочеш? Я зараз не можу говорити, бо їду в машині. Не дай Бог ще в якийсь стовп вріжуся.
- Ти ще їдеш? – розхвилювався Ігор, - Слухай, ти мав уже бути тут. З кого мені тепер англійську списати?
- Заспокойся, я текст все одно не переклав.
- Жартуєш? Я тебе приб’ю!
- О-оо-о… тільки не це. Мені сьогодні і так приснилось, що ти вирішив знімати реаліті-шоу для інтернету. Для цього ти штовхнув мене під поїзд. Мені візрізало голову. І найцікавіше те, що я бачив, як мене розмазало по рельсах…
- Якщо не поспішиш, то я задушу тебе голими руками, - погрозив Ігор.
- Я вже в’їжджаю в Острог. Зачекай хвилинку.
Але Ігор, мовби його не чув:
- Ти уже двадцять хвилин як мав бути тут. Ти все одно спізнюєшся, що мені робити?
- Нічого. Розслабся і насолоджуйся першою парою, а я зара…
Раптом, на дорогу вибігла дівчина. Вона сперечалася з кимось на стороні і не помічала як до неї на великій швидкості…Андрій завмер. Він не міг поворухнути ні ногою, ні рукою. Сильний удар пронизав його тіло, наче блискавка. Ігор ще досі говорив щось у слухавці, але Андрій здавалося оглух і онімів. Так, в цю мить він дійсно хотів померти…


Оксана дивилась на чорні грозові хмари за вікном. Притулившись гарячою щокою до холодної шибки, вона спостерігала за маленьким вишневим листочком, який так не хотів зриватись з гілки. В голові стукали німі удари болю і тому дівчина заплющила очі. Наче крізь повіки вона дивилась собі в душу. Пусто…Раптом, на шибку щось впало. Оксана здригнулась і відкрила очі. Перед нею стримано спливали дві прозорі краплини. Вони були схожі на великі важкі діаманти. «Камінчики» заворушились і повільно поповзли вниз. Впало ще декілька, ще, ще… краплини перетворились в сильний проливний дощ. Він шумів так римовано і твердо, мовби намагався пробратись через ці тонкі стіни в кімнату. В ринві затарабанила вода. Все це скидалось на якусь арію відомого композитора. Інколи удари краплинок і удари в голові зливались і від цього чомусь боліли очі. Оксана глянула на чистий аркуш паперу і прошепотіла перші народжені з цієї музики рими:
Тремтіло розпечене зорями небо,
Стікало на сушене листя-намисто…
Жевріло безмовно, немовби так треба
Й прощалося з літом осіннє місто.


Палало безжалісно топлене злото,
Горіло і капало…потім не стало…
Зосталось лиш мокре, безглузде болото.
А небо стікало на листя…стікало…

Зірвалося листя…впало…

Перечитавши написане дівчина позіхнула і, подивившись на свою подругу, яка уже так мирно спала, вирішила і собі перепочити.
Вранці її розбудила якась божевільна музика. Відкривши очі, вона побачила Олю, яка виляла бедрами і щось мимрила. Побачивши, що Оксана уже прокинулась вона помахала їй рукою і розплилась в щасливій посмішці.
- Впізнаєш? – запитала вона, - Це Расмус. М – мм – м… Я його обожнюю!
І вона закотила від насолоди очі, як це роблять паломники, молячись перед іконою.
- Олю, що це так смердить з кухні?
- Рис, - спокійно відповіла та.
- Рис?
- Рис, -з тією ж інтонацією повторила подруга, продовжуючи хитатись під музику. Нарешті пісня закінчилась і Оля зробила приймач тихіше. – Рис … просто рис – без цукру, без солі, на чистій воді з-під крана.
- Що? –незрозуміла Оксана.
- А що? Я на дієті.
Оля просто розвела руками і пішла мовчки на кухню.
Оксана піднялась з ліжка і поглянула у вікно. По склі стікали сірі струмочки осіннього дощу. Загорнувшись у теплий махровий халат вона попленталась на кухню. Оля стояла біля газової плити і, помішуючи якусь сіро-білу рідину, мугикала собі щось під ніс.
- Оль, я в душ…. Моїх повідомлень не читати!
Подруга лише кивнула у відповідь. Як тільки за Оксаною закрились двері, вона зняла з плити каструлю, пішла в кімнату i сіла за комп’ютер. Час від часу, дівчина відхиляючись дивилась, чи не йде ще подруга. «Заборонений плід солодкий» - завжди говорила вона. І врешті решт, що може статись від того, що вона прочитає чиїсь мейли. Нічогісінько. «Поспілкувавшись з народом» Оля залишилась задоволеною.
В кімнату ввійшла Оксана і стала швидко одягатись. Вона було уже натягла на себе свої улюблені джинси, коли подруга посміхаючись сказала:
- Одягнися, будь ласка, в спідницю – у тебе сьогодні зустріч з тим розумахою з Інтернету.
Оксані здалось, що вона чогось недочула. Але Оля дивилась серйозно.
- Я домовилась з ним про зустріч, - не вгавала вона, - я не жартую.
- Як ти могла? – розізлилась та, - я ж просила тебе нічого не читати! А ти мало того, що прочитала, то ще й назначила зустріч! Тепер йди сама!
Вона схопила свою сумку, одним помахом скинула туди все, що лежало на столі, навіть не поглянувши, що там було і вискочила за двері. Найменше, що їй хотілось – це вислуховувати монотонні виправдовування своєї подруги.
- Е- ее-е…- вискочила за нею Оля, - Ти чого? Я ж нічого поганого не зробила!
- Нічого хорошого також! - крикнула Оксана, вона вже стояла на дорозі, - Розумієш, якби це вперше, я б тобі нічого не сказала, а ти завжди так робиш. Треба трохи думати!
В цю мить вона повернулась і помітила, що прямо на неї, на великій швидкості їде авто. Останнє, що дівчина помітила, це очі водія, які були сповнені чи то жаху, чи то подиву, чи то жалю, чи…


Андрій насилу вийшов з машини. Дівчина лежала на мокрому асфальті, з її вуха витікала гаряча, червона кров. Її очі дивились кудись перед себе, наче вона проводила ці криваві струмочки поглядом. По її голих, білих руках стікали холодні краплини осіннього дощу. Її волосся розсипалось, жовтими, тонкими пасмами і на фоні синього асфальту вона була схожа на квітку… хризантеми.
Хлопець одразу кинувся до тіла. Присівши поряд він провів легенько рукою по її волоссі і сказав:
- Привіт, а я тебе знаю…
2009.