Матвій швидко ішов вулицею. Вираз його обличчя свідчив про те, що йому було байдуже куди він саме іде, лиш би побути на самоті.
Легкий морозець підсушив асфальт і зробив його трохи слизькуватим, тому хлопець цокав кросівками, наче до них були причеплені каблуки. Листя з грецьких горіхів, хоча ще зелене, вже опадало. Воно падало йому на голову, плечі… повітря було свіже, чисте, з ароматом тих ж таки горіхів.
Матвій навіть трохи змерз, так як був одягнений лише в одну вельветову сорочку. За плечима у нього був рюкзак, з яким він ще колись ходив в інтернат. Пальці легко проймав холод і тому хлопець час від часу складав їх в кулачок і притуливши до губ, хукав на них. Врешті решт він просто заховав їх в кишені джинсів.
Юнак швидко переходив з вулиці на вулицю, губився в натовпі і «виринав» там, де було менше людей. Здавалося, він такий як усі…
Проходячи через парк Матвій сповільнив свою ходу і підійшовши до однієї з вільних лавок сів на неї. Поряд з лавкою воркуючи ходили голуби. Ці звуки нагадували котяче муркотіння. Хлопець став спостерігати за тим, як птахи, наче відштовхуючись один від одного збирали якесь насіння. Неподалік якась уже не молода жінка вигулювала свого собаку. Темні окуляри на її обличчі свідчили про те, що вона сліпа. Поряд сиділа пара закоханих. Хлопець щось шепотів своїй дівчині на вухо, а вона задоволено посміхалась йому у відповідь. Так, вона була щаслива.
На іншій лавці сиділа молода мама з маленькою донечкою і заплітала її золоте волоссячко в косички. Дівчинка щось запитувала, а мама задоволена своєю «чомучкою» відповідала їй «зовсім по-дорослому».
Матвій опустив голову. Йому було так самотньо. Хлопець почувався, наче в іншому світі, окремому від всіх цих людей. Він хотів докричатись до їхнього світу, але не міг. Матвій був німий…
Хлопець знову озирнувся довкола. Він ніколи не зможе погукати собаку, насварити його чи похвалити. Собака не зрозуміє його знаків. Він ніколи не зможе промовити своїй дівчині слів кохання, не зможе вилити їй свою душу. І врешті решт він не зможе прочитати своїй дитині перед сном казку.
Матвій глянув на небо. По ньому сунулись сірі, похмурі хмари. Його очі наповнились слізьми. Чому йому так важко жити в цьому світі? Чому так боляче? Гаряча сльоза скотилась по холодному обличчі. Хлопець зняв з шиї шарф і витер ним очі. Цей шарф… це був шарф його матері. Він уже не пам’ятає, коли вона востаннє приходила до нього в інтернат, але тоді вона просила передати йому деякі речі. Серед них був і цей шарф. Він ще й досі пахне її парфумами. Хлопець намагався зберегти цей запах. Матвій уже майже не пам’ятав, як виглядала його матір, але він знав, що вона прийде до нього знову. Вона мусить прийти…
Юнак зняв з плечей рюкзак і вийнявши звідти скрипку заграв. Легка, солодка і водночас сумна мелодія розлилась по парку. Вона тремтіла в морозному повітрі і, наче злітала в саме небо. Здавалось, що люди, які завжди кудись поспішають, раптом стали ходити повільніше, слухаючи музику. В такі хвилини Матвій нічого не думав, його просто не існувало. Він повністю віддався грі. Немовби його душа переселилась в його скрипку… мелодія заповнила всю алею, парк, місто…Голуби швидше заворушились, закрутились на місці, наче дзиґи. Матвій грав і грав не зупиняючись. Раптом, птахи сполохано злетіли вгору. Юнак перестав грати.
- Шарик, шарик! – загукала жінка, яка вигулювала собаку. Вона стояла озираючись навколо, шукаючи свого улюбленця. Матвій положив скрипку на лавку і кинувся за собакою. Через хвилину він уже зав’язував шарф у нього на шиї. Хлопець відвів його до жінки, яка все ще продовжувала гукати свого чотириногого друга. Матвій просто подав їй в руки шарф і хотів іти, але жінка його зупинила.
- Ти той хлопець, що так красиво грав на скрипці? – запитала вона і замовкла очікуючи на відповідь. Матвій не знав, що йому робити. Він не міг відповісти, так як був німий; не міг кивнути, бо знав, що вона сліпа. Вони мовчали якусь хвилину і ця хвилина здавалася безкінечною.
- Якщо це ти – заграй, будь ласка, ще, - попросила нарешті жінка.
Матвій кинувся до скрипки і почав грати. Жінка підійшла і присіла поряд. Але через хвилину вона зупинила його, доторкнувшись легенько до його плеча.
- В мене вдома є така ж скрипка. Ходімо зіграємо партію вдвох?
І не чекаючи відповіді вона піднялась і пішла парком тягнучи за собою свого собаку. Хлопець схопив у руку свій рюкзак і пішов за нею. Ішли мовчки. Жінка час від часу шарпала за шарф і сварилась на собаку. Юнак ішов поруч і думав чому він погодився іти за цією жінкою, і як він відповідатиме їй, коли вона знову в нього щось запитає. Вони підійшли до старого п’ятиповерхового будинку, який стояв неподалік від парку. Матвій помітив, що в під’їзді, який вони зайшли було дуже брудно. Старі, дерев’яні сходи скрипіли так, що здавалося вони от-от проваляться. Смерділо якимись фармацевтичними засобами. Собака зупинився біля певних дверей і загавкав.
- Зараз, зараз, - заспокоїла його жінка і діставши ключі відімкнула двері.
Матвій здивувався, що в квартирі було досить чисто, повітря було свіже і пахло якимись знайомими для нього парфумами. Жінка закрила двері і пустила собаку, який одразу зник в сусідній кімнаті. Хлопець ходив оглядаючись, сподіваючись побачити ще когось.
- Я живу сама, - сказала жінка, наче читаючи його думки. – Так, зовсім сама… у мене є ще син, але він живе окремо.
Жінка підійшла до шафи, що стояла одразу ж в коридорі і дістала з неї скрипку і смичок. Вона заграла.
Це було щось неймовірне! Матвій ще ніколи не чув такої чудової гри. Наче грала зовсім не ця стара, сліпа жінка, а досвідчений майстер. Жінка зупинилась.
- Чому ж ти не граєш? – запитала вона і знову провела смичком по струнах. Юнак покірно заграв. Їх скрипки злились, наче два величезні водоспади в одну бурхливу річку. Вода в ній була чиста, тепла і солодка, готова вирватись на волю, влитись в безмежний океан почуттів. Час зупинився, лише музика продовжувала звучати. Вони грали до самого вечора.
Матвій дивувався, чому ця жінка нічого в нього не запитує, навіть не намагається хоча б щось почути, наче вона і так все про нього знає.
- Ти хороше граєш, - мовила лише, - але в твоїй грі так багато смутку, болю. Знаєш, може це і спосіб позбутись його, але це не вихід. Я також довго мучила і себе, і скрипку, але слава Богу зрозуміла. Навіть, коли я запитую : «Боже, ну чому так боляче?» - Він все одно продовжує мене любити. Розумієш? Це і є найпрекрасніше, знати, що ти комусь потрібна, що тебе хтось любить, що тебе любить Сам Бог. Він поруч… завжди…Я не можу бачити Його, так як не можу бачити тебе, але я відчуваю тебе серцем. Я можу говорити з Ним завжди, навіть, коли граю на скрипці… Я люблю Його…
Жінка притулила до уст Матвієвій шарф. Так, це були її парфуми…
Хлопець вийшов на вулицю і вдихнув на повні груди чистого морозного повітря. Воно пахло листям грецьких горіхів. Він глянув на небо і посміхнувся. Там з’явилося декілька зір. В повітрі затремтіла знайома йому музика.
Крізь відчинене вікно молилась скрипка…