Cірі, наче ртуть краплини дощу стікали по склу так повільно, мовби намагалися стримати швидкість поїзда. Перед вікном сидів 46 - річний чоловік і сумно дивився на поодинокі дерева, які то зникали, то знову з’являлись. Це було схожим на блимаючий екран старого кіно або на новорічну гірлянду, яка то запалювала свої вогні, то зникала з поля зору. Лице чоловіка було сумним і набундюченим так, наче його гризло якесь велике горе. В очах танув лукаво – жорстокий вогник, в якому притаїлась дика жадоба сильних почуттів. Руки помітно тремтіли і він тер ними одна об одну. Час тягнувся повільно, точив нерви і розтягував жили, через що було невимовно боляче. Біль жив в його голові десь приблизно за очними яблучками і тому кожний порух ними спричиняв сльозоточивість. Чоловік навіть зловив себе на думці про те, що якби час був живою істотою, то він би вбив цю злорадісну потвору.
Він сидів мовчки, спершись ногами на коліна і час від часу поглядав на двері, наче когось чекав. Але там нікого не було. З-за дверей чувся один і той же звук - звук руху поїзда, і це нагадувало чоловікові скрип старої, заржавілої гойдалки в їхньому дворі. Мимоволі він задумався про своє життя.
Марк був єдиною дитиною у своїй сім’ї, тому він отримував все чого тільки б забажав. Найкращі іграшки, одяг, їжу… З ним дружили всі діти в школі, в дворі. Але дитинство, наче слід від дощової хмари, віддалилось і стало зовсім недосяжним. І Марк розумів, що ні погане виховання, ні вуличні бійки, нічні крадіжки, наркотики, алкоголь не роблять тебе тим, ким ти є насправді. І ти вже не хочеш так жити, але вже й не можеш зупинитись. Це схоже якоюсь мірою на широкорозповсюджуючу хворобу. Навіть, яке б твоє серце не було хороше, але, ідучи проти себе самого, збудник жорстокості в твоєму тілі починає розвиватись з такою силою, що ти уже не належиш собі. Свої помилки починаєш визнавати лише тоді, коли розумієш, що дійшов до кінцевої зупинки свого маршруту і повернутись назад вже не можна.
Так само трапилось і з Марком. Те, що жити потрібно було краще він зрозумів вже в залі суду. Його засудили на довічне ув’язнення за вмисне вбивство і пограбування. Але він і до сьогоднішнього дня вважає себе невинним. Нічого цінного він не вкрав, а вбивство трапилось випадково. Він ж не винний, що та стара жінка побачила його і погрожувала викликати поліцію. Маркові нічого не залишалось, як лише пристрелити її. Бачив Бог, він не хотів цього робити. В нього просто не було вибору. Але суддя чомусь вважав інакше і Марка відправили в сибірську тюрму на важкі роботи. Але в’язниця йому не була страшна. Ні, страшним було те, що він повинен пробути в ній до кінця свого життя. На щастя, Марк познайомився там з «хорошими» людьми. Кожного дня вони обговорювали план втечі, але, як виявилось, це було не можливо зробити.
- Як тільки я вийду звідси, - говорив його товариш по камері, - я обов’язково помщуся тим бовдурам, які мене сюди засадили. Я зв’яжу їм руки, заклею рот і буду вбивати на їх очах всіх, без кого вони не зможуть жити. А потім я виколю їм очі, щоб останнім, що вони бачили була смерть…
Марк слухав все мовчки. В душі він знав всі ці слова напам’ять і міг уже переказати їх по порядку, з початку до кінця або навпаки. І також там, в душі, бажав такого лише одній людині, тому, хто посадив його за грати. Тому що, як він вважав, у всіх його невдачах був винен суддя. Той чоловік навіть не звертав уваги на те, що Марко говорив в суді. Йому що стало шкода старої? Та вона була така дряхла, що якби він її не застрелив, то та б через декілька днів померла сама. Він ще докаже йому, хто був правий…
Вдача усміхнулась йому на п’ятнадцятий рік його перебування у в’язниці. Марк працював в каменеломні з ранку до вечора і повертався в камеру таким змученим, що навіть не мав сили думати про їжу не те, що про помсту. Він майже змирився, що пробуде тут все своє життя. Темне каміння здавалось йому цілим світом і він не знав чи можна собі уявити серед всієї цеї сірості, що десь є інші кольори: синій, червоний, зелений, жовтий… Його очі давно відвикли від справжнього світла, щастя, спокою.
Їм все-таки вдалось розробити план втечі. За день до цього Марку вдалось пронести повз охорону чималий злиток золота, який він знайшов у каменоломні. Від того моменту він так багато став думати про свободу, що у нього починали ставатись галюцинації. А ставши вільним страждав від постійних жахів, які мучили його по ночах.
Він не повернувся додому, як планував раніше, а вирушив за кордон, до Лондона. « Нехай пройде деякий час, - говорив собі Марк, - нехай я знову наберусь сили і тоді…»
Через три роки після втечі Марк вирішив, що час для помсти настав. І ось тепер він сидить в цьому поїзді, де пахне застарілим часом і дешевим чаєм. В його кишені лежить кілька десяток золотих монет, а в очах світиться сувора рішучість.
Двері раптом відчинились і в купе заглянула молода дівчина. Вона розтягнула губи в елегантній посмішці і сказала:
- Вибачте, ви просили попередити вас. Так, ось – наступна зупинка - ваша.
- Дякую, - з несподіваною втомою в голосі відповів чоловік і зітхнув.
Двері зачинились і Марко став збирати речі. Зібравши все, він сів знову біля вікна і витягнувши з сумки ніж, став повільно його розглядати. Чоловік притулив холодне лезо до свого зап’ястя і став прислухатись, як б’ється його пульс. Так, він вбивця. І щоб стати таким, як він не потрібно здавати екзамени чи проходити «ай-к’ю»-тест. Потрібно лише раз відчути чужу кров на своїх руках. Марко подумав про те, що збирався зробити і в душі здригнувся, наче від переляку. Поїзд зупинився.
На платформі було досить людно. Хтось когось зустрічав, а хтось когось проводжав. Марк проходив поміж всіма цими людьми, наче піддослідна миша, що відчувши запах сиру вкінці лабіринту, стрімголов кидається шукати його. Тут було досить гамірно.
Якийсь жебрак грав на баяні. Це чомусь заставило Марка зупинитись. Старий інструмент специфічно тарахкотів, наче в ньому було вміщено мільйон ткацьких верстатів, а не музичних свистків. Проте, старий, який грав на ньому, від насолоди аж заплющив очі. Крізь все це скреготіння час від часу проривався звук падаючих монеток в пластикову пляшку, яка стояла біля ніг музиканта. Поряд сиділо замурзане циганча і уважно дивилось на Марка. Жовта, груба сигарета в циганській руці здавалась ще одним кривим пальцем. Він ледь помітно штовхнув старого і той переставши грати глянув на малого. Циган підняв руку і вказав цигаркою на Марка. Але чоловікові здалось, що на нього наставили пістолет і він, розвернувшись, швиденько пішов звідти.
Із побліднілої блакиті наближався літній вечір. Марко зайшов в кафе навпроти будинку, де жив суддя і став чекати, коли надворі стане зовсім темно. Він сидів за столом і прислухався до всього, що відбувалось навколо. Ним запанувало якесь дивне відчуття. Він почувався, мов актор перед своїм першим виходом на сцену.
Раптом з будинку, за яким він спостерігав, вийшов суддя. В Маркових очах спалахнула ненависть і болем розлилася по всьому тілу. Він поглядом провів свого ворога до машини і зачекав поки той поїхав.
- Втікаєш? – злісно прошипів Марк, - Ну що ж. Воно можливо й на краще. По поверненні тебе чекатиме великий сюрприз…
Чоловік спокійно підвівся і перейшовши дорогу підійшов до дверей будинку. Вони були не замкненими, а отже дружина і діти вдома. Марк опинився в довгому коридорі поруч із гардеробом. Далі виднілась велика простора кухня. Меблі були недорогі, але обставлені зі смаком. Проте, така атмосфера спокою і домашнього затишку не заспокоїла злочинця, а навпаки - ще більше розпалила в ньому злість. Почулись чиїсь кроки і Марк ледь встиг застрибнути в гардероб.
- Хто там? – почувся голос з кухні. В коридор зайшла молода жінка, дружина судді. Її красиве кругленьке обличчя виглядало схвильовано. В одній руці вона тримала велику ложку замазану варенням, а іншою трималась за спину, наче підпираючи її. Жінка постояла хвилинку і ледь чутно сказала, наче заспокоюючи саму себе: -Ні, все добре. Просто, мабуть, кішка…
Коли вона повернулась, щоб іти на кухню, Марк помітив її округлений живіт. Думка про те, що йому доведеться вбити вагітну жінку трошки занепокоїла його. Але чужий холодний голос, який жив у його серці, шепотів чоловікові про те, що можливо і в нього була б сім’я, діти, дружина, а цей поганець суддя відібрав все, натомість, Марк залишився з сірою купою каміння. Так, все могло бути по-іншому. Тепер потрібно оплачувати свої провини. Своє покарання Марк вже відбув, а отже, за його злочин вже заплачено. Тепер настав час і для судді. Він уже хотів вийти зі свого сховища. Коли той ж таки жіночий голос загукав:
- Діти! Спускайтесь всі їсти.
Злочинець завмер. Ці слова наче, гострий ніж прорізали тишу і зупинились десь глибоко, в самому серці. Саме так мама кликала його з батьком до столу. Обох називала дітьми…обох…
По сходах залопотіли дитячі ніжки. Марк відчинив трохи двері і став спостерігати. Двоє маленьких хлопчиків сідали за стіл. Їм було десь приблизно по три- чотири роки і вони були дуже схожими на батька.
- Так на вечерю сьогодні картопля і пиріжки з варенням. Хто буде картоплю?- запитала мама.
- Я!- закричали хором хлопчики. Жінка стала насипати їм з сковорідки смажену картоплю.
- Ма, а тато коли повернеться? – запитав молодший син.
- Макс, в тата робота. Він приїде, як тільки зможе, - пояснила мама. Діти майже уже почали їсти, але жінка їх зупинила:
- Е-ее… а подякувати? Джері, скажи кілька слів.
В кухні всі замовкли. Ледь було чути якесь бурмотіння. Марк став прислухатись уважніше.
- …я дякую, що Ти нас так любиш. Ти допомагаєш мамі, бережеш нашого тата, мого брата. Дякуємо Тобі за їжу. Можливо в когось немає чого їсти, або де спати, то я вірю, що Ти допоможеш, бо Ти нас дуже любиш. Амінь.
Почувся стукіт виделок. Але діти не могли їсти мовчки.
- Мам, а як це може бути, що Бог навчився чути всіхні молитви. Людей на землі так багато! – запитав Макс.
Мама посміхнулась і відповіла:
- Знаєш, Бог всемогутній. Йому не потрібно вчитись. Його творива повна Земля. І якщо Він все це створив, то Він і може чути всіх. І не лише людей. Птахи і квіти також славлять свого Творця. А Він завжди поруч. Бог всюди. І в маленькому листочку, і в краплині океану, і миготінні свічки, в пурханні барвистого метелика, в посмішці перехожих людей, в дитячому плесканні долонь, в теплому погляді тата і мами. Всюди…
- Тобто, Бог чує все, що ми говоримо?
- І не лише те, що ми говоримо, а й те, що ми думаємо.
Діти замовкли. Якусь хвилину було чути лише, як цокають виделки по тарілках. Але невдовзі молодший хлопчик знову заговорив. Його голос звучав схвильовано.
-Я скоїв страшний злочин. Я тягав Аніку за коси. Вихователька насварила мене, а я збрехав, що вона перша почала…Ісус мене тепер не любить.
Мати мовчки встала з-за столу і підійшла до гардеробу. Марк затремтів, наче це його сваритимуть за те, що Макс тарбав Аніку за коси. Перед його очима промайнула біла жіноча рука і взяла з полиці якусь сумку. «Добре, що не помітила, - зітхнув чоловік і став знову прислухатись до того, що відбувалось на кухні. Він вирішив подивитись, як ця матуся зараз шмагатиме свого розбишаку. Але на превелике здивування Марк побачив, що жінка вийняла з сумки якусь книжку і стала листати її. Макс сидів винувато схиливши голову.
- Скоїв злочин кажеш?- перепитала вона сина,- зараз подивимось… Так, хто знає історію про розбійника?
Марк стрепенувся. Невже батько розповідав їм про нього? Що ж тепер буде? Невже ця жінка зараз розповість про все дітям? Чоловікові раптом стало так соромно, що він мало не заплакав.
Діти мовчали.
- Коли Ісуса розпинали за наші гріхи, то Він говорив «Отче, прости їм, бо не знають, що чинять..» З цих слів ми бачимо, як сильно Бог полюбив Своє творіння. Поряд з Ісусом було також розіп’ято два розбійники. Один з них говорив Йому: «Чи Ти не Христос? То спаси себе й нас!» - а інший відповідав: «Чи не боїшся ти Бога, коли й сам на таке засуджений? Але ми справедливо засуджені, і належну плату за вчинки свої беремо, - Цей же жодного зла не вчинив.» І він говорить до Ісуса: «Спогадай мене Господи, коли прийдеш у Царство Своє!» І що ви думаєте, відповідає йому Ісус? Чи він докоряє йому? Ні. Хоча, розп’яття на той час було найпозорнішою смертю і так страчували найжорстокіших розбійників. Проте, Господь навіть не згадує те, що цей чоловік злочинець. Він не говорить йому про ті злочини, які він зробив і за що був так жорстоко покараний. Він не засуджує, хоча має на це право. Ісус каже: «Поправді кажу тобі: ти будеш сьогодні зі Мною в раю!» Він подарував йому прощення. І більше того, Господь взяв всі гріхи цього злочинця на себе, вмер за нього і дав йому вічне життя.
- Що мені потрібно зробити?- запитав Макс. По його обличчі котились сльози.
- Ти повинен попросити в Ісуса прощення і пообіцяти Йому більше ніколи не грішити.
Коли мати перестала говорити в кухні почулося совгання стільців. Марк побачив, що всі стають на коліна. Маленький хлопчик почав молитись:
- Ісусе, пробач мені, що я так образив Тебе. Ти так довго і страшно мучився, коли Тебе розпинали за мої гріхи, а мені вистачило хвилини, щоб забути про це. Але Ти все одно продовжуєш любити мене. Дякую Тобі. Допоможи мені більше ніколи не грішити. Амінь.
Коли всі піднялись з колін Макс ще продовжував плакати, але в його очах було щастя.
Діти повечерявши пішли в спальню, поцілувавши ніжно перед цим свою маму. Жінка якусь хвилину стояла на кухні біля столу і дивилась на розгорнуту Біблію, яка лежала на столі. Потім пішла до дітей.
Марк тихенько вийшов зі своєї схованки і зайшов у кухню. Це був зовсім інший чоловік. Він вийняв із кишені кілька золотих монет і положив їх на столі. Потім, взявши Біблію вийшов на вулицю. По його обличчі котились сльози… але в його очах було щастя.