О, як натерпілася Лаура!
Погіркла полиново аура,
Ятрилися ночі та рани,
Та голос почув Твій жаданий,
Сльозою розтанув Тор Варра.

Людська любов? З моєї хвилі
Венеру я явив на ділі.
Людська любов? Велична справа,
Пишаюсь нею я по праву,
Краплинкою у справжній силі.

Моя любов - в космічнім часі,
Найглибший біль, ще вище щастя,
І б'ється серце океаном,
І космос весь - моя кохана,
Торкання губ - тонке причастя.

Я слухав мелодію серця,
Сказала Ти: "Тільки не сердься,
Але то насправді пусте,
Для тебе занадто просте,
Так навіть й сокира озветься.

Любов, то є глибше людини,
Не страшно поглянуть в глибини?
Екскурсію дам тобі першу,
Аби не потрапити б в вершу,
Пливи за плавцями рибини."

І я розчинився у морі,
І хвилі постали у горлі,
І вже відчуваю, як мною
Гримить голос грубий прибою
У хвилей божественнім хорі.

І лагідно хлюпають хвилі,
І я у Нептуновім тілі
Торкаюся берега неба,
Але чомусь сумно без Тебе,
Та змилися обриси милі.

Я можу побуть й чоловіком,
Та морем стаю я довіку,
Мої почуття завеликі,
По вінця, по берег налиті,
Й любов не втіснить в грудну клітку.

Приймаю Тебе у долоні
І вії Твої підсолоню,
Й нікому довік не відмовлю
В мені захлинутись любов'ю,
Але не тримаю в полоні.

Приходь, коли як, буду радий
Тебе заспокоїть й розрадить,
Як пляжем пройдеш білоніжно,
Ступні цілуватиму ніжно,
Читатиму теплі тиради.

Мріє мріями млистий Лиман,
Я не можу розкрити повіки,
Бо із шовку важкого туман
Покриває поєднані ріки.

Хоч і сонце пробило із хмар,
Я не можу розкрити повіки,
Сліпить світла осіннього жар,
А туман не оголює ріки.

Я прогледіти прагну крізь млу,
Та із болем здіймаю повіки,
Я листочком жовтневим пливу,
Де злилися холоднії ріки.

І Вихід молодих

І нарешті окрилені й босі
Ми виходим під стягом японським.
Роммель мовить: "Під стягом таким
Я б давно покорив третій Рим
Лише голосом дул єрихонським.

О союзники, радий вітати
Доленоснії залпи гармати,
І я радий, що наша пантера
Проявила себе на маневрах
Попри брехні пліток з автоматів."

І від поглядів хлопців й жінок
Зашарівся Мілани вінок,
І Орфей заспівав, як ніколи,
І зблиснули вогнисто підкови,
Й ноги самі пішли у танок.

ІІ Танці

Програмісти Галина й Віталій
Руки нижче спустили від талій,
Як щебечуть ранкові пернаті!
І в окремій зникають кімнаті
Для палких солов'їних баталій.

Володимир Ляшкевич озвався
З нареченою виступить вальсом,
А за танець такий тра платити,
І Міланову сукню покрити
У мереживо "сімкових" грацій.

Я Мартусю хапаю під руку,
І мчимо з нею колом щодуху,
І уже не витримують мешти,
Але паузи не обереш Ти
В круговерті життєвого руху.

І кружляє редактор Лариса
Ув обіймах пустельного лиса,
І листи зберігала від нього,
Що осінню покрили дорогу,
Щоб інжирне варення не скисло.

А Михайло з землячкою в парі,
О, напрочуд які вони гарні!
І танцюють вони під Бетховена
І цілуються ніжно й приховано,
Перевершити їх - справи примарні.

А Ірина Пиріг із Орфеєм,
З потаємним своїм корифеєм,
Відлітають над зоряні очі
В легкім танці щодня і щоночі,
Щоб вдихнуть аромат орхідеї.

Дикий Жорж стрепенувся ігристо
І Надію вхопив особисто.
Не боїться глибокого моря?
Із глибин чи хто випливе горі?
Грізним валом здіймається пристрасть.

І танцюють доволі удало
Геть усі автори "Самвидаву",
І навідався сам Аполон,
Захопивши полоном долонь
Афродіту солодку й жадану.

І Викупи

Уперед, до весільного дому!
Роммель збризнув соляр де Колоном
Ув останній миттєвості тиші.
І ревуть двигуни надпотужно,
Виступає дивізія мужньо,
І немає за неї бистріших.
Переймає в дорозі даїшник,
Роммель зводить уже запобіжник,
Не потрібні даїшнику вірші,
Та Орфей доторкнувся до ліри,
І заплакав даїшник без міри,
А герой новим подвигом збільшав.

Переймає дорогою митник,
До усіх викупних ненаситник,
І питає: "Розмитнений танк?"
- Я об'їхав на ньому півсвіту, -
Мовить Роммель йому гордовито. -
І пустеля не змила мій трак,
То мій розум, і серце, і сила,
То душа моя ніжна й красива,
Чом платити я мушу відтак?
І ця думка тобі є "ворітна",
Нас душа зачекалася рідна
У жаданні бліцкрижних атак.

Тут Ірина Пиріг переймає
І до почету так промовляє:
- Чи є краща у світі за мене?
За магніт від моєї адреси?
І за душу сумну поетеси?
І до слова стає наречений:
- Порівняти далебі не важко,
Та не хочу зривати ромашку,
І вестиму себе дуже чемно,
Всі ми бранці і обранці долі,
І не стримати божої волі,
І за "сінну" - цілуночок щемний.

І до столу постали нарешті,
Біля Тебе сидить брат Твій менший,
І свою зачинає погрозу:
- Я не встану ніколи звідсіль,
І не буде ніяких весіль,
Ви собі повертайтесь до возу.
Стало сумно довкола і тужно,
Та до слова береться сам дружба,
Він сказав, переклавши на прозу:
- На цукерку, і годі вже нити,
А стільця не захочеш звільнити -
Познайомлю із дідом Морозом!

ІІ Застілля-частування

Сімка муз, нам вони шишківниці,
На весілля спекли паляниці,
Ми ламаєм на двох каравай,
Роммель: "Більше, побільше хапай",
Навпіл світ поділили десниці.

Старости мої, о легендарні!
А зусилля, насправді, не марні,
Відтепер, коли буде нагода,
Закликайте й мене до походу
На чини благородні та гарні.

Дорогі мені дружбо і дружко,
Не одну перехилимо кружку,
Відтепер я боржник Ваш довіку,
Маю "вісімки" ставить без ліку,
Щоб віддячить за вірную службу.

Босонога маленька Мартуся,
Під парканом самотньо не щулься,
Губи зросить нехай щедрий келих,
Не полишить Тебе Твій метелик,
І завжди оминатиме гусінь.

Щиросердна свята Мирославо,
України ранкової слава,
Бережи своє благословення
На поки не відоме нам ймення,
Із фужерів ковтаєм заграву.

Програмісти Галина й Віталій,
Годі руки тримать вище талій,
Після цього хмільного обіду
Йдіть по нашому з Мілкою сліду,
Поміж руж, і жасмину, і далій.

О гаряча Горденко Надія,
По депресії прийде надія,
По штормах заспокоїться море,
І на дні десь розчиниться горе,
Щиро сонцю не раз порадієш.

О землячко, Білецька Наталка,
Разом в школі стрибали в скакалку,
У пісочниці разом творили
Свої перші невпевнені рими,
Що ж, давай перехилимо старку!

Орендодавцю банкетного залу,
Дякуєм Вам за гостинність тут сталу,
Зичимо дійств ще буйніших за наше,
Хто ще заварить крутішої каші?
Вип'єм із бочок старезних помалу.

Ми десяткам гостей щиро раді
На п'янкому весільнім параді,
Та уже насувається нічка,
І терпіння зливається свічка,
І вже я розчиняюсь в помаді.

На сьогодні згортається сцена,
Я на руки беру наречену,
Роммель хоче підсилити ззаду,
Але я відкидаю пораду.
І у ніч проступаю вогненну.

І
Тор Варра:
О Ірино Пиріг, щебетушко,
Будеш нам на вінчанні за дружку?
У Михайла попрошу услуги
Залишатись назавше нам другом.

Ірина Пиріг:
Хай не буде коханню загроз,
Хай ніколи не гаснуть каміни,
І в найбільший тріскучий мороз
Грійтесь вкупі, неначе пінгвіни.

Михайло Карповий:
Як розчулено плачеться скрипка,
Зворушили, насправді, до сльоз,
Хай довіку минає вас трипер,
І не знатиме хламідіоз.

ІІ
Що дитячі тісні мерседеси!
Ми на Роммеля їдем пантері!
Й сторона моя на бетеері.
Не кажу водієві адреси,
За штурвалом сидить Ервін Роммель,
Грає блискавкою перед огромом,
Я очей не відводжу з принцеси,
Що летить в колісниці Орфея,
У прозорому пристрасна фея,
Комсомолка, спортсмен, поетеса,
В рученятах букетик лілейний
Мені жар обіцяє шалений.

Ми постали у божовій хатці,
Нас вінча бог мистецтв Аполон,
Свічки сяють від наших долонь,
Від них Роммель прикурює хвацько.
Вдарив струни натхнений Орфей,
Нас вінча всіх митців Корифей,
Роммель пирхнув на храм весь зненацька,
А священник веде собі службу,
Ой чи скоро нарешті одружить?
І очей нас вітає багацько,
Спільне сяйво нести крізь роки,
Спільно сяять рука до ноги.

І продовжує пан Аполон,
Ервін Роммель дає нам обручки,
Із гранат повиривані вушка.
Ми кільцюєм себе у полон,
Ми даємо обручки друг другу,
І міняємось ними удруге,
І утретє, щоб сповнить закон.
В Тебе перстень засяяв мій сонцем,
Здивувався Орфей, чи не сон це?
І заплакали лики ікон.
Мені править Твій перстень за місяць,
Ой чи скоро підемо вже звідси?

Аполон вже береться за чашу,
Ервін Роммель відлив в неї з баку
Найпалкішу на світі солярку.
Вплів Орфей туди щирість ромашки,
Влив кохання палкого малину,
І додав реалізму полину,
Термоядерна піниться бражка,
Я не хочу від зілля труїтись,
Та без нього мені не женитись,
І ковточок роблю, як не важко,
І удруге ковтаю за Тебе,
І утретє за землю і небо.

І нарешті єднаються руки,
Аполон їх вкрива епітрахилем,
Залишаючи нас поза страхами,
На орбіту виводячи прудко,
Аналой робить з нас чемпіонів,
Ой чи скоро підем з стадіону?
Під сирени, мобілки і дудки
Завершається ця таїна,
Ми стаємо істота одна,
І я тішусь з приємної думки,
Битий дамою бравий валет,
Про майбутнього нашого злет.

Тор Варра:
Легендарний пустелевий лисе,
Твоє дуло хай знову зійде,
Бути сватом моїм зголосися
Покорити дівча молоде.

Ервін Роммель:
Легендарний троянський небоже,
Ервін Роммель тобі допоможе,
Не одну розривав я підвіску,
І по лікоть намотував кіску.
Довгі роки війни у пустелі
Загострили інстинкти сталеві.
Що дівча покорити мені?
Я міста спопеляв у вогні!
Що там пара білесеньких рук?
Я узяв незборимий Тобрук!

Тор Варра:
Легендарний Еагровий сину,
Твоїй лірі дай знову звучать.
Лиш тобі бути сватом під силу
Полонити кохане дівча.

Орфей:
Легендарний троянський козаче,
Я кохання такого не бачив,
Я рядок перечитую кожен,
Твій Орфей безвідмовно поможе.
Не одну пробивав грудну клітку
І богинь, і селянок без ліку.
Що холодність мені вірогідна?
Своїм співом зворушив Аїда!
Що мені і до пристрасних вій?
Голос мій усмиря суховій!

Тор Варра:
Тричі б'ємо узгодженим складом
Просто в скроні дверей твоїх кованих,
Роммель гепа кедровим прикладом,
Ми з Орфеєм сандалями копаєм.

До оселі пробилися з миром,
Простягаєм батькам подарунки:
Хліб і сіль, і медовий Nemiroff,
Й зачинається сватання лунко.

Ервін Роммель:
Ми вийшли на лови мисливцями
По сліду одної куниці.
Ми йшли за куницею танками
І ніч запалили світанками.
Ні бурі пустель, ні англійці
Не стримали пошук куниці.
І врешті, до ваших воріт
Привів нас підвісковий слід.
Вчиніть, прошу Вас, благородно,
Не хочу бить більше народу
І світ обертать на Бейрут,
Хай(ль) пошук закінчиться тут.

Орфей:
Мали ми за порогом синиці,
Але хочем обіймів куниці,
Ми об'їлися вже полуниці,
Але з нею, то просто кислиці.
І немає чистіше криниці,
Від душі молодої куниці,
І нема на землі молодиці
За красою нарівні куниці,
Довго йшли за хвостом з-під спідниці,
І постали у Вашій світлиці,
Чи дозволите нам зупиниться,
Чи даремно тут ловим куницю?

Ервін Роммель:
Наш мисливець відважний рубака,
Не одну удову змусив плакать,
Його люблять мисливські собаки,
А йому та любов геть не треба...

Орфей:
Як він солодко грає на ребрах!
Як експресом відвозить до неба!
Духа й тіла вдоволить потреби,
І лани золоті вкриє маком!

Тор Варра:
І промов заспокоївся птах,
І чекаємо відповідь вашу.

А Ти длубаєш в носі, не пічку,
Непроста насувається нічка.

Злетимо додомів в рушниках?
Гарбузову запаримо кашу?

Гей, гей, гей, сонце сходить з заходу,
Гей, гей, гей, чорний камінь хатовий,
Гей, гей, гей, вилито гарматово,
Гей, гей, гей, щире слово братове.

Гей, гей, гей, заросла потилиця,
Гей, гей, гей, треба поголитися,
Гей, гей, гей, кінь у стайні знудився,
Гей, гей, гей, хтось іде по вулиці.

Я будинок у чорнім минаю,
А розмірена чується пісня,
Тихо плеще Дніпром і Дунаєм
Справ великих благим передвістям.

На раменах біленька сорочка
Не покрита в калиновий плач,
Щось тріпоче на вітрі пророчо,
Прикипів до долоні пірнач.

Я дивлюся на чорний будинок
У пошані до кожного каменю,
Він співає мені як людина.
Що уже не зважа на поранення.

Йду ходою хутчіш непохитною
До іще невідомих задач,
Небо є неймовірно блакитнеє,
І за сонце в долоні пірнач.

Гей, гей, гей...

Меркурій:
Вітання, Паріс, я Меркурій,
Послав мене Зевс у зажурі,
Щоб ти розсудив суперечку,
Хто з паней отих є найгречна.
Давай визначайся скоріше,
І яблуко дай найяснішій.

Паріс:
За що мені божа покара?
Я сліпну від їхнього жару.
Не можу богам я брехати,
Між сонцем і сонцем обрати.

Гера:
На Хрещатику всéлю в палати,
Й недоторканість дам депутата,
"Криворіжсталь" поглинеш лакумом,
Станеш ти президентовим кумом.

Афіна:
Вищим прославишся даном,
Будеш суперникам мукою,
Неперестрибнутим Бубкою,
Непереможним Зіданом.

Афродіта:
Твій поступ усію серцями,
Еротову дам СВД,
Твій погляд до раю зведе,
А посмішка - геть до нестями.

Паріс:
О ясні сонцесяйні богині!
Вас усіх я кохаю в людині!

Ясним скарбом палає натхненно,
Дала силу мені незбагненну,
В мені пристрасть збудила шалену
Не богиня, мій янгол Олена.

Вибачайте, та Зевсовий фрукт
Покладу до омріяних рук!

Хто сказав, що подолана Троя?
Нас принаймі залишилось троє:
Ти, і я, і кохання луною.
Як розкішний стою кіпарис,
Для Олени розквітлий Паріс.

І майбутнє рокам ще не зриме
Нам створити величністю Риму
Під цілунків неспалених риму.
Крила витоптав кінь якось раз,
А тепер в небо зносить пегас.

А на веслах сидить брат мій Гектор
І ключем замикає інжектор,
Й прокидається Бог-архітектор.
В сяйві місячнім ввік молода
Тепла плеще під нами вода.

Ти летиш по життю між кентаврами
І регочешся в хвилях полину,
І журбу відганяєш литаврами,
Але сутність Твоя - журавлина.

Посміхаєшся світові атомно,
За Тобою злітають орли,
Та ховаєш обличчя за датами,
І прислухавшись, чую "курли".

Поцілунками світ Твій вимірюю,
Та упав в небеса не з стріли,
Я Тебе виглядаю із вирію,
Щоб вдихнути журливе "курли".

Не кохайте мене, молодиці,
Скинув аською серце одній,
І не можу тепер зупиниться
В солов'їній дуелі бриніть.

Вище неба здіймається пісня
Із маленьких сіреньких грудей,
І замало для голосу місця,
Й мало нот для бурхливих ідей.

Не кохайте мене, молодиці,
Не звабляйтесь на збавлену пісню.
Не співатиму в сітці і клітці,
Своїх крил в гардероб не повісю.

Я букет у прозоре убраний,
Що Тобі подарує коханий,
По-гусарськи Тебе він цілує,
О Природо! Як щиро ревную!

Але щойно спускається ніч,
Не побачить він сльоз Твоїх віч,
Але щойно засвітиться ранок,
Не загоїть Твоєї він рани.

І у силі небаченій досі
Тобі квітну, як ще не цвілося,
І ввібравши Твій смуток до краплі,
Відлітаю в останнім хоралі.

Підібрала загубленим цуциком,
Нині вилиняв впевненим песиком.
Ти навчила співати під музику
Й черевики приносити влесливо.

До долоней нестримано лащуся,
Ти гадаєш, що це задля кісточки,
А я щиро з Тобою вітаюся
І не хочу ніскілечки їсточки.

Я не зводжу очей з Твого носика,
Відшукав би завжди Твої литочки,
Я Тобі посміхаюся хвостиком,
А вночі стережу Ваше ліжечко.

Знову сходить мені таїна
Силуетом навпроти вікна,
Я не бачу обличчя Її,
І принишкли в серцях солов'ї,
Тільки посмішка грає сумна.

Заступаю за стан Твій, мольберт,
Щоб у барви ввібрать силует,
Розписати Твоє полотно
Свіжим медом і давнім вином,
І в очу оживає портрет.

Але пісня Твоя засумна,
Листям сипле із віття вона,
Про калинові кетяги зрад,
Криз і відчаїв тихий парад,
Як натужно ридає струна.

Прочиняєм забите вікно,
І нове починаєм кіно,
І будинки зібрались вночі,
Як сліпі та глухі глядачі,
Й засинають собі доміном.

Летимо від небес до небес,
Поки день у зорі не воскрес,
Всю любов я віддам лиш Тобі,
В абордажі зійшлись кораблі,
І команди злились вперехрест.

Я кохаю свою Антарктиду,
Заметілі, сніги та льоди,
Моє серце потужним пластидом
До свого крижаного зведи.

Не потрібні казки Атлантиди,
Ні щедроти й красоти Афін,
Я молюсь за свою Антарктиду,
Як закоханий в неї пінгвін.

Засинаю під ліжником хуги,
Ще й морозом тріскучим укритий,
Під полярні застуджені фуги
Сниться тепла мені Антарктида.

Випадковим з'явився попутником
На розбитій тернистій дорозі,
На орбіту здійняли супутником
Покривавлені серце та нозі.

Став пробитим урановим атомом,
Із душі постає Еверест,
Заридавши над ранами й втратами,
Джентельменом беруся за хрест.

І дійшовши чуттєвого краю,
Відлітаю теплом голубів,
Замість Тебе на крижі конаю,
Щоб розвиднити небо Тобі.

О, не треба, не треба овації,
Це Венери проста кульмінація.
Це пожертва моя на вівтар
За літання отриманий дар.

О, не треба, не треба звеличення,
Я лише провідник до облич її.
Моя квітка доволі проста,
То її незбагненні вуста.

О, не треба мені нагородження,
Вам відоме моє переродження,
І вінцем до гарячих промов
Хай зігріє усіх вас любов!

Розмовляю з деревами й травами,
Чую їхні турботи та мрії,
Гірко плачу над їхніми ранами,
Та з Тобою балакать не вмію.

Розмовляю з егрегором нації,
В історичних витках пломенію,
Досягаю вершин екзальтації,
Та Тебе запалити не вмію.

То й нехай, оповию любов'ю
Квітники до самого порогу,
Зранку сонцем зійду над Тобою
Світлом радості вмити дорогу.

Олі, Олени та Іри,
Входжу в божествений сад,
Прошу, беріть сувеніри,
Правнучки милих менад.

Олі, Олени та Іри,
Нерівноправний то бій,
Не поламати б рапіри
В схрещенні пристрасних вій.

Олі, Олени та Іри,
Слабте струну сухожиль,
Вашу ромашкову шкіру
Мій лоскотатиме джміль.

Олі, Олени та Іри,
В вічність впишу ваші дні
Струнами вірної ліри,
І поцілую в одній.

Не розквітну для Тебе як сакура
В передранковій зтигреній тиші,
Я найпершим проміню про завтра
Та вітаю пелюстками вишні.

Космос Твій не тримать Фудзіямою,
Тріумфальним не виграти маршем,
Семизір'ям, Великою гамою,
Під Тобою молюся Бешташем.

Я Тебе не сприйматиму гейшою
В кімоно з самурайського рам'я.
З Твого серця кохання викрешую
І Тебе прочиняю до раю.

Не встелю Твій диван хризантемами,
Я Тебе покладу між ромашок,
Очі зблиснуть тваринним тотемом
Та округляться прірвами страшно.

Не постану Твоїм імператором.
Поцілую травиночку кожну.
Сонце зійде простим оператором.
Зблідне місяцем тіло тривожне.

А Тобі посміхаються квіти,
І Тебе переймають мобілки,
На крильцятах побринює літо,
Ти тендітна малесенька бджілка.

Летимо над ромашкову піну,
Дзижчимо над вербові дощі,
Бенкетуєм на луках привільно,
П'ю нектар із твоєї душі.

Нам заграє серпнева сопілка
Розділити на двох меду келих.
Ти солодка малесенька бджілка.
Я у бджілку зажожаний джмелик.

Хто ти? Прадавня гетера?
Хто я? Новенький фізрук?
Тайну відкрила Венера:
Справжнє кохання - без рук.

Ніжно утримую подихом
Місячне плесо лілеї,
Вії невидимим порухом
Листя зметуть із алеї.

Вітром легеньким продерся
Поміж тілесових лук.
В музиці спільного серця
Сходим до сонця без рук.

Шкода, що ти не каліка,
Нащо Тобі мій хлібець?
Я, зрозумій, не шуліка
На полюванні сердець.

Я відшукаю знедолену,
Впалу й забуту в імлі,
Виснажену і натомлену,
Щоб піднести на крилі.

Посмішки вертяться колами,
Губи чиїсь мерехтять,
Я віднаходжу подолану,
Щоб у любові здійнять.

Я ступаю на берег Колхіди.
І зриваю із Тебе рядно.
І зриваю із Тебе хламіду.
І зриваю із Тебе руно.

І мене засліпила лілея,
Граціозність та щирість тілес,
Грандіозність палкої ідеї,
Що із трону посунувся Зевс.

І сповитий в піснях поетеси,
І упоєний давнім вином
Відлечу на просмолених веслах:
- Прощавай. Я прийшов за руном.

Як далеко заплив від Ітаки,
Промайнули віки, наче дні.
І в самотності маю вертати,
Кращі друзі спочили на дні.

Не зламали мене урагани,
Ні потвори, ні втрати й роки,
Але образ до болю коханий
Розчинився у хвилях морських.

Я вдивляюсь у кожне обличчя,
Я торкаюсь чужого волосся.
За спідницею кожною кличу:
- Пенелопо!.. Пробачте. Здалося.

Коли з пляшки прибитої морем
Убереш до грудей манускрипт,
Озовись, Пенелопо, мажором
На самотній баркасовий скрик.

Лежав собі тихим фугасом
І спав би ще довго, здається...
Зірвався шаленим Пегасом
З іскринки коханого серця.

Від свічки запалена свічка,
І шириться сонячна повінь,
Осяяна вибухне нічка
Зорею палкої любові.

Я на хвилях скорботи й розпуки
Гордо втримую парус надії.
О, які ще роз'ятрені муки
Приховали підсолені вії.

Шторм лютує моїм галеасом,
Але я напинаю бізань,
І несуся натхненим пегасом
На далеку й близьку Березань.

А вода неспокійна й самотня
Зазиває гостинно на дно,
Там спочило фрегатів з півсотні,
Й мені місце броньовано.

Але я не постану в реалі,
Не впаду ув обіймах колін,
Моє серце з бувалої сталі
Морська сіль роз'їдає на тлін.

Не зачиняй своє вікно,
Я залечу листком жовтневим
За павутинням мережевим,
Вплетусь у кіс густих вінок.
Як серце рветься у танок!

Не зачиняй своє вікно,
Ввірвуся танцем ріверденса,
Я чув, Ти ще і поетеса
Осяяна зірок вінком.
Твій стилос в грудях б'є клинком!

Не зачиняй своє вікно,
Йдемо до Тебе з кобзарями,
Перспівать щоб за морями
Сонетів золотих вінок.
Який солодкий голосок!

Не зачиняй своє вікно,
Переказав замало вітер,
Але нема потрібних літер.
Пливу за аськовим вінком
Тобі наснитись теплим сном.

Ми зійшлися на полі маневром,
І нам сонце горить золоте.
Ти - гнучка і зваблива пантера,
Я - з великої літери Т.

Ледь не знесло від погляду башту,
Пробиваєш товстезну броню.
Як останню гадальну ромашку
Розриваєш словами вогню.

Звела доля в безглуздому герці,
Я не хочу вбивати Тебе,
У моїм металевому серці
Блискавиця креснула з небес.

Геть війну під підошвові траки,
Покотімо разом навпростець,
Де пасеться в безгрішності трактор,
Під пісні металевих сердець.

В облозі стою Ленінградом.
Одеса вже в сльозах багаття.
І Либідь голосить над браттям.
А туск барбаросить парадом.

На себе тягну чорні хмари.
Тримайся. Не падай. Кохана.
Ми встоїмо всупереч планам.
Нас не подолати примарам.

Будинки схилилися скрушно.
Де сад був - пустирище голе.
Терплю всепроймаючий голод.
Та з віри у Тебе не зрушу.

Живу ув епохах секунд.
Від смерті рятує при серці
Крихка і обстріляна в герці
Дорога життя ICQ.

Рейс завернув в Нідерланди,
В місто казок Амстердам,
Солодко линуть рулади
Між кавалерів та дам.

Гола голандка голосить,
Гланди оголить моголу,
Голос зірвався на глоси,
Все повертає по колу.

Їде кортеж білосніжний
Між галереями клумб.
Він буде стримано ніжний
Над пелюстками губ.

Ні, то кричить не голандка.
Доля сумна занесла
Над ліхтарями заплакать
Зі степового села.

Йде у соборі вінчання.
В небо летить таїна.
Він тільки чує ячання.
Крилець позбулась й Вона.

Я іду крізь пустелю проспектом,
В ній без Тебе, лише міражі
Підсвідомі являють проекти
Й засинають, дійшовши межі.

Мені чуються. Й бачаться в оці
Водоспади тугого волосся.
Мені чується. Й хочеться пити
Із джерельця Твоєї молитви.

Та в пустелі усе навпаки,
І упав би давно навзнаки.
Та за ковдрою впалою з стелі
Я із Сонцем виходжу з пустелі.

Я спускають тонкими печерами.
Інтернет. ICQ. Телепатія.
Ув асфальтно-бетонове черево.
Між пекельно холодної братії.

Я співаю померлим й замученим,
Запізaняться тіні й будинки,
Я іду виривати в розлучення
Моє серце, мою Еврiдику.

Я Тебе відшукав в потойбічності,
У Твоє ж не поглянуть обличчя,
У ці миті гортаються вічності,
І здригаються скроні оклично!

Та не можу бодай поворотом
Не здійняти на Тебе очей.
І зв’язок обриваєсь абортом.
Й серце губиться в юзі ночей.

Жовтень. Птаство збираєсь у вирій.
Проведеш мене в рай за собою?
І довірився посмішці щирій.
І за піснею звився сумною.

Я злітав за хвостом журавлиним,
А точніше - за мікроспідницею.
Впали крила слізьми журавлини,
Парки збили ядучою спицею.

Камікадзить несуся травинку,
А за хмарами мила курличе.
Від кінцевої врешті зупинки
Відвернула у дзьобі синичка.

Ой синичко моя, невеличка,
Як тебе я не бачив раніше.
Як твоє немальоване личко
Ще не сходило сонячним віршем.

Серце б'є великодневим дзвоном.
Я цілую маленьку синицю.
Чи люблю? Не стріла Купідона,
В серце встромлена Паркова спиця.

Що там витчуть: червоне чи чорне
На моїм рушниковому тілі?
Я синичку під крила пригорну
В безіменній сумній заметілі.

Схили орлині ночі наді мною,
Та перерви журну людську розмову,
Накрий мене смиренною зимою,
Прости мене усмішкою сумною.
Я помираю. Щоб зродитись знову.

Я чую, вікна вже дрижать жахливо,
Й секунди досипаються з години,
І вже минуле ізійшло на мливо,
Я крихта відлетіла з жорна дивом,
І мною постає якась людина.

Життя розпочинається привільно,
Літатиму над хмари вірогідно,
Та перші кроки не даються вільно,
А перші звуки тягнуться повільно,
Навчи мене злітати в слові гідно.

Я вперше квіти осягнув за квіти,
І небо я побачив щирим небом,
Я можу (чи не диво це?) радіти,
І мною промовляє тихий вітер,
І в крилах відчувається потреба.

Дивлюсь метеликом на гусінь в паспорт,
І лячно за поточені дерева,
Та вже тугіший огортає пасок,
Мені б за листям долі не упасти
Засмаженим на серці королеви.

А Ти урочиста й в нічному,
Я в черзі чекаю парому,
Вже посмішку бачу знайому,
Мене прокатай Ахероном.

Понурії хвилі свинцеві
Гойдають борти колисково,
І краплі на вмерлім лицеві
Колись проростуть колосково.

Вже час повертатись додому,
Його обереш навмання,
Обличчя моє невідоме,
З човна тихо сходжу не я.

Не впинайте ножі в помідори,
То серця галактичних грудей,
Нічники затяжних коридорів,
Не впинайте ножі в помідори.

Не кусайте томати зубами,
То сонця двох звичайних людей,
Вони щиро горять перед вами,
Не кусайте томати зубами.

Я дорослий метелик Ікар,
Що злітає до Твого обличчя,
Що засліплений полум'ям чар,
І за серцем летить, де покличе.

Втік з полону руїн гаражів,
Рабство буднів полишив одвічне,
Та іду на круті віражі
Доторкнутись до Твого обличчя.

Але сонце таке зажарке!
Але крила такі неприродні!
Що зриваюсь в останнє піке
Й захлинаюсь в солоній безодні.

І в останні хвилини життя
Не прокляття зішлю, а осанну,
І орлом помирає потя
Між Ікарів Твого океану.

Вкрита пристрасть спокійним велюром,
Та тобі не пасує попона,
І за вітром летить перепона,
Як ми квітли у парі алюром!

Затісні трикімнатні вольєри,
І тривимір забито підковами,
Перед сонцем гінцями ранковими
Як неслися лиманом кар'єром!

Нам сузір'я були за вінки,
В буйноквітті іржання щасливе,
І буяла євшаново грива
Як висоти ми брали вскоки!

День за вічність, моя Пенелопо,
І у милі тарпанова пані,
І у піні прадавній Гіпаніс
Як з легенд повертались галопом!

Шлях Чумацький долали учвал,
А сьогодні дозрів наш овес,
І не видно з-за нього небес,
Як доперти б на спині чувал!

Куди поділось "Кімбо"?
В яких воно світах?
Окрайцем Твого німбу
Мене торкнувсь Твій птах.

У поцьойбічнім світі
Погарцювати б з милою.
Я ж з борозни не вийду.
І пруся за кобилою.

Куди поділось "Кімбо"?
То сон, а чи міраж?
Орю заради хліба,
Іду в новий віраж.

Тут соняхи зійшлися на майдан,
Очей не зводять зі свого месії,
Месія не зійде у їхній стан,
Бо він ті соняхи не сіяв.

І гудзиком відірваним униз
Закотиться за горизонт світило,
А на майдані гільотинний блиск,
І бункери набиті свіжим тілом.

Я соняшник незрубаний поки,
А голову тримати вже не сила,
А очі вибирають й не круки,
А мрії орлі горобці обсіли.

Розпука й сум покрили цей майдан,
В маєтки закурилися підводи,
Зі Сходу сходить новий отаман,
Та вдруге соняшник чи вродить.

Тож вересень. Переді мною сад.
Далекий грім міського мурашиння
Лишився десь за крилами, позад.
Й турботи звіялись лушпинням.

Вже хвилі не являють Афродит,
Лиш мозаїчно граються минулим,
Я мушлю виловив з троянських плит,
Вона мене дістала із намулу.

Пісок білесий вкриє тілеса,
Мандрує сонце в товариськім колі,
І поводком туга коса
Дівча жбурляє в примхах долі.

Люблю цей берег. Між рядів маслин
Гуляє вітер під крилом чаїним,
Поміж човнами одиноких спин
Блукають дівчина й хлопчина.

Старий Лиман у парусинні яхт,
Козацькі чайки і човни кімерів
З-за обрію минулого летять
На веслах неозброєних спортсменів.

Вже вересень. Час випити вина
З Ольвійських амфор й щедрої лози.
Відчути Бузький аромат сповна
Із присмаком чаїної сльози.

Про мене кажуть, що вродливий, -
Мужчини падають до ніг.
Здавалося, б з якого дива?
Я звик їм буть за оберіг.

Мене підтримують і хочуть
Всі мрії справдити нараз.
Та всі безсилії щоночі
Затанцювать безглуздий джаз...

Чому ж це все мене так тішить?
Чому ж такий щасливий я?
Чи написать якогось вірша,
Надії засвітить маяк?

Тож вересень. Переді мною сад.
Далекий грім. Тисячолітній свідок.
Кімери й скіфи вийшли на парад
І п'ють горілку по шатрах бесідок.

При кожнім боці меч
Забрязкотить рингтоном.
То незборимий смерч
Йде плиткою й понтоном.

У рунах рам'я,
Рамена під руном,
Сто грамів раю
Осяються вином.

Цілую милу під салютом
На плитах чорного Інгулу,
В обіймах стоголосих люду
Я пещу кочівницькі скули.

Пливемо в ніч. По Адміральській.
Ти протекла. Корма на крен.
Ну годі. Час вже забираться.
- Іди. Іди собі.

Перемога...
Чия перемога?
Ми обоє упали подолані,
І даремно вишукувать Бога
Ув очей божевільному промені.
На білій траві боєвища
Під горни північного радіо
Ми прагли здійнятися вище
У наших цілунків параді.
Та сонце сховало обличчя
В долоні жалю і розпуки,
Й скотилося наше величчя
За нами на шовкові луки.
Як лаври ділити по бою?
Чию ускульптурити міць?
Ми лежимо горілиць
Пробиті одною стрілою.

2005

Осінньо в очах і у барі,
Ми пили янтар золотий,
І рибу, що була у парі,
Безжально донищила ти.
Ти в рибі.
І риба в тобі.
Не буде для неї "спасибі",
Лишились на жирній губі
Останні ознаки по рибі.
Ти в рибі, не знаючи це.
І посмішка жирна є хибна,
Бо вже проковтнула лице,
Нічого не кажучи, риба.

2005

Знов кава міцніша за скоч,
З пельменем в тарілці корида,
Дівчино, будь-ласка, помовч,
Я хочу послухати рибу...

2005

Квіти в саду засихають,
Не розквітаючи. Липень
Надто жаркий з малахаєм.
Квіти в саду засихають,
Слива схилилась суха.
Меду не буде із липи.
Квіти в саду засихають,
Не розквітаючи. Липень.

Липню, прости і помилуй,
Ласку зіллі зіллю-квітам,
В них запали свою силу.
Липню, прости і помилуй,
В що я вбиратиму милу?
В що сад вбиратиме літо?
Липню, прости і помилуй,
Ласку зіллі зіллю-квітам.

Липню, візьми антифон цей,
Голубом злине на рам’я,
В силі могутніший сонця.
Липню, візьми антифон цей,
Вишню упоєну в соці,
Квітку з пелюстками раю.
Липню, візьми антифон цей,
Голубом злине на рам’я.

Квіти в саду, озовіться
Радістю та воскресінням
Теплим пісням-громовицям..
Квіти в саду, озовіться
Щебетом райдужним птицям,
Оди розлийте маслинні,
Квіти в саду, озовіться
Радістю та воскресінням.

Стали при талії далії,
Липами липень полинув
У чорнобривих сандаліях.
Стали при талії далії,
А гладіолус в баталії,
У поцілунках малина.
Стали при талії далії,
Липами липень полинув.

Квіти в саду засихають,
Не розквітаючи. Липень
Надто жаркий в кровограї.

Стріли стотисячні. Злива
Смертю посіє й уродить.
Сонце знад поля йде сиве.

Кровомісити народам,
Та не зродитись нащадкам,
Гинуть мужі й безбороді.

Руси не просять пощади,
Мертві не знатимуть глуму,
Їм не рядитися в шати.

Красну кривавую клумбу
Кров'ю скропімо рясненько,
Квіти покірного шлюбу.

Ой не ридай, стара ненько,
Гордо пишайся за левів,
Мужніх синів молоденьких.

У стоголоссі та реві,
В брязкоті, буханні, стуці,
Звийсь, Святославовий регіт.

Силою руки озвуться,
Йдуть до Христа візантійці,
Але ще більше до русів.

Та не зламати позицій,
Гордо стоїть Доростол
Ззаду черленої криці.

Знов поспішаймо до столу
Пити кривавого меду
Й впасти хмільному додолу.

Не порадіти букету,
Квіти в саду засихають,
Цвіт у ногах часолету.

Квіти в саду засихають,
Не розквітаючи, липень
Надто жаркий...
Губи давно не кохають,
В солі, потріскались, злиплись
З крові кори.

Я розриваю сорочку,
Кару несу незворотню
Відьмі самій.
Я тільки дощику хочу,
Молоти бухають в скроні,
"Й ти будеш мій".

Я заблукав у волоссі,
Десь еверестяться перса.
Зв'язки ж нема.
Дике твоє стоголосся
Кличе сиренами вперто,
Де глибина.

Компас застряг не на північ,
Боже, дорогу розвидни
Крізь лабіринт.
Добре, прокинувся півень,
Й сутінки тричі роздвинув
Криком на Крит.

Відьму ж прирік на покару
І запалив на багатті
Власних долонь.
Відьма в ковульсіях жару
Вкрилась в ромашкові шати
Над оболонь.

Я прочитаю молитву
Понад затихлими ребрами.
Хай буде так!
Я викликатиму зливу
Цими святими маневрами.
Падай навзнак.

Квіти в саду засихають,
Не розквітаючи, липень
Надто жаркий...
Пси мої вже позіхають,
Не засинаючи, липне
Втома до вій.
Вріжу свинини з цибулею
Смачноголовою, слина
Скрапне в траву.
Вулик здоїть не забули
Золотосяйності, слива
Вже на меду.
Риба бурштинить на сонці,
Жиростікаючи, короп
За 5 кіло.
Діва відбилася в оці,
Рівнобедруючи, море
Зносить весло...

Пси - не найгірше на світі,
В пащі турбот рахівник,
Ночі сколисані в звіті,
А до життя ще не звик.
Рвуть паперові снаряди
Ялти на згарища цифр,
А побивальні обряди
Вже не замінюють сир.
Пальці з відбитками "клави",
Чи ви торкались життя?
Чи банкоматову славу
Вам підійняти за стяг?
Кров поступилася чаю,
Мозок - на автопілот,
За нововірним звичаєм
Звело у посмішці рот.
Мозок продзвоне легеням,
Скине кінцівочкам факс,
Й житиме циферний геній
На перехресті образ.

Я нікого не вбив на добро України,
Москалі, малороси, манкурти,
Скільки вас розвелося, охочих зі спини
В мене шкіру зідрати на куртку.
Німо плачуть і денствують рідні краяни,
І немає церков на майдані,
Знову пана годують німі хуторяни,
Дні гіркі і як ланки кайданів.
Не чатує на здобич старий сіроманець,
Загубились у мітах кентаври,
Уся вольниця може вміститися в ранець,
Дикий Луг подробивсь на гектари.
Мої стріли поламані в п'яному герці,
Ти пробач, ми тебе пропили,
За тобою приїдуть на чорному мерсі,
Й згодом викинуть в рот ковили.
Я підвестись хотів, та не слухають ноги,
За шаблюку - проклятий шинкар!
Ну до кого, у кого просить допомоги?
Хто полегшить мій чорний тягар?
Моя торба стікає і повниться кров'ю,
В ній лоби закатованих люто,
В ній підрізані мрії вляглися з горою,
І по ним не злунають салюти.


2
Я убитий козак у нерівнім бою,
Нерухомо у житі лежу й, наче, сплю,
Я напоюю щедро землицю мою,
Я тебе, моя земле, люблю.
Ти пробач мені, рідна, що колос вломив,
Неславетною смертю ще більш завинив,
Не зійду упокос на твої килими,
Просто я не вернувся з війни.
Мої вії розвіє завійний борвій,
Грає вусом та чубом, та я не живий,
Я спочинок надибав собі у траві,
Та не можу спочити, хоч вий.
Ворог мій переміг й свій провадить закон,
Його правда і воля у нас у хатах,
Рідна кров цебенить із новітніх ікон,
Із гаптованих риз на катах.
Хто заступиться, мати, за тебе, я ж впав?
А живі - мов у сні - ще мертвіші собою...
Не сумуй, моя рідна, на згине гопак,
Я постану із пекла до бою.

2001