Полиск блакитної зірки
Сіра, прямокутна коробка. Невеличке вікно. Єдине, самотнє. А кімната така велика. Тільки декілька сірих променів прозорим полотном спускаються до кімнати. Тиша і темрява зводять з розуму. Ти сидиш на ліжку, скрутившись зігнувшись, здається тебе тут і нема. Можливо, й нема, а це - тільки тінь, чиясь тінь. Ти відчув як тремтять руки. Це від втоми, чи болю? Втоми? Та ні, Ти ніколи в це не повіриш, Ти ніколи не знав втоми. Біль? Ти до нього вже звик.
Тобі здалося, наче ліжко хитнулося. Ти відкрив тяжко заплющенні очі, і побачив замість чорної підлоги безмежну прірву. Подивився на стелю – не було вже стелі, тільки мільйони окатих зірок споглядали з небес. Ти навіть не спитав себе, що трапилося, Ти знав, що світ – це також видіння, в яке ми свято віримо. Це лише одна ілюзія замінила іншу.
Замість спеки тісної кімнати – прохолода гірської ночі. Але легше не стало. В голові пульсують хаотичні думки. Не було слів, були лише видіння, і що ця ніч і прірва в порівнянні з ними.
Тепер ти певно знав – це втома... Свідомості не було вже сил зупинити потік тих далеких образів минулого. Вони завжди йшли слідом, але тепер вони захотіли йти поруч, а іноді й випереджати Тебе. Не було сил сказати: „Ні!” Не було сил терпіти далі.
Раптом, ти відчув легких доторк. Звідки? Навколо прірва. Обернувшись назад, ти побачив Її. Таку саму, якою Вона була колись дуже давно. Її чорне волосся; глибокі, темно-зелені очі, Її гострі риси обличчя, які ранили твоє серце зараз так само, як і багато років тому. Але Ти не хотів дивитися Її у лице, не було потреби, Ти беріг його образ у душі.
Холодна, як завжди, рука торкнулася його рамена.
- Як тобі моє диво? – лунало немов би нізвідки.
„Нічого особливого” – ти не сказав, подумав.
- Я хотіла зробити тобі приємність. Я пам’ятаю: ти любиш самотність під нічним небом. Вибач за те, що тут так прохолодно. В наш час важко знайти місце, де б не перебували люди.
- Вибачаю, в тому немає твоєї вини.
- Дозволиш? – вона сіла біля нього на стілець, нашвидкоруч зроблений з нічного туману і клаптя заблукалої хмари.
- Будь ласка, це ж твоя ілюзія – Він ховав своє обличчя в нічній імлі, не хотів, щоб вона бачила його таким...
- Навіщо ти прийшла? Тобі подобається отруювати моє серце гіркотою поодиноких зустрічей? Чи просто стало набридливо?
- Ти ніколи не вірив у мої щирі почуття. Я прийшла до тебе, тому що прийшла. Я відчула, що ти сам і... Можливо, тобі не подобаються гори? – вона плеснула в долоні, і все навколо зникло, натомість з’явився сад, запахло яблуками.
- Я хотіла тебе здивувати, а Тобі не подобаються мої дива.
- Навіщо вони мені зараз, коли я просив про них, Ти мене не чула. Навіщо мені тепер Твої яблука? – Він глибоко вдихнув солодке повітря, таке лагідне після колючого гірського. Він обожнював яблука. Вона це знала, а також знала, що Він радий її бачити, але не може дозволити собі цю слабкість. А вона не хотіла примушувати, бо усвідомлювала, що прийшла як завжди, лише на мить. Це була її слабкість, і Вона дозволила її собі. Завтра Він прокинеться, і вважатиме, що це лише сон, тому сьогодні Вона могла дозволити собі бути відвертою.
Дивна картина. Ніч і тільки двоє самотніх людей. Він – розтріпаний і незібраний, і Вона – як завжди, досконала, як завжди, блискуча, як завжди в чорному. Вони такі не схожі, але все одно разом.
- Ти знаєш, - пролунав її м’який з придихом голос – я досі бережу твій подарунок. – Вона відхилила комір – на чорній оксамитовій стрічці сяяла блакитна зірка. Я не вірила. Коли ти сказав, що достанеш зірку з небес, я думала це тільки чародіям під силу. Але ти довів, що сила твоя більша. Тепер я не знаю кому вірити: їм чи Тобі?
- Вір їм, бо їх ти ніколи не покинеш...
- Не треба так, ти добре розумієш, я не можу залишитися.
- Тоді лиши мене в моїй маленькій сірій кімнаті. Знаю, вона огидна і брудна, але вона моя. Я маю повні права нею володіти. Я весь час здоганяв примари, а тепер мені захотілося спокою... і реальності. Я хочу торкатися стільця і знати, що він справжній. А перед тим, як опинитися в саду, я хочу провештатися через усе місто, крізь ці сірі і довгі вулички. Я хочу звичайного життя.
Вона посміхнулася, усвідомлюючи, що це говорить не він, а ображена гордість.
- Кожна людина має право обирати.
Він здригнувся, щось чорне сунуло на нього. Але це була стіна, до болю знайома, стара, пошарпана стіна. Знову від кімнатної задухи розум скував головний біль. Вже не пахло зорями. А стеля була така сама брудна.
„Все як завжди” – подумав він.
Аж ні. Біля ніг м’яко мерехтіла маленька зірка, та сама, що нещодавно так любо милувалася на Її шиї.
- Навіщо так жорстоко! – тільки зараз він відчув потік тепла і ніжності, що виром увірвався в душу. Йому стало шкода зірки, що була для нього найвищим символом.
Маленька зірка мерехтіла в нього на долонях, вона ще берегла Її тепло. Він міцно стис її, щоб не проронити жодної краплини того тепла. І він збереже його і поверне зірку. Вони обов’язково ще зустрінуться, нехай тільки настане ранок...
Коментарі (2)
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
-