Де ті столочені трави, невиспані шпички сіна:
я би-м тебе присипляла
на грудях,
як змія чи сина,
так би-м тебе колихала – синіли потерті коліна.
Я ж би посміла – не знав’їс?! –
пір’їною
поверх
перини
впасти –
від подиху подивом смертного чаду смерку,
яблука плоттю з укусом незбутих чудних присяг.
Янголе білий без сміху, з чийого ребра затерпнеш?
Янголе чорний безкрилий, хто бо тобі нині птах?
Тіні важенні заходять
у біль горизонту
гостро,
гейби у любаску вперше
охітно –
як назавжди.
Серпня жарінь проміж нами – незраджений морем острів…
Серпиком місяць украяв туману хлипкі сліди,
де у недремних отавах викровлюють лона маків,
лем офірують під лезом пекучу терпку сльозу.
Я вколишу тя на грудях,
дощем заховаю
заки
пазуха зродиться сонцем,
зав’яжеться у лозу
вагости ягід липкавих. Чи зцідиш губами соки?
Серпнем розгойдане сіно тихенько зітхне в косі.
Змію мій янгольський… Ідоле!
…сину усіх пороків…
Топляться кроки повільні в ясирних плачах роси.
3.05.18

Скресни рікою ти багатоводною,
Виламай товщу льодів до хребта.
Сонячним зайчиком мічена родинка –
Та, найтепліша, стидлива ота,

Що виціловує шиї спружиненість,
Лащить до себе: торкни чи не руш.
Я у руках твоїх зм’яклою глиною
До первозданності, ангело-муж…

Випали, випали всі упередження,
Всі недомовки, образи, брехню!
Темним гранатом по контурах звершених,
Танцем метелика серце торкну.

Ти мій ліхтар в лабіринтах Венеції,
Тиша причалу в примарній війні.
O Sole Mio, притрушуєш спеції,
Мітиш химерним рисунком огнів

Душу сполохану, груди розсміяні,
Пипками в небо, рожевим у рай.
Свічки лавандові вибухли мріями
І засиніли зіницями. Знай

Буду я рибою, мушлею, соняхом,
Яшми густою пітьмою крізь ніч.
Як же зосталося мало нам, трохи лиш
Часу взаємного. Плач або клич

Милості долі у пальцях заплетених,
Де молитви у хоралі весни.
Я збережу сниво березня трепетне…
Нашого березня гойдані сни.

26.03.17

Я у глек зцідила кисляку:
Хай достоїть, перебродить хмелем.
Доленько розпатлана, гірку
Чарку вип’єм? Чи досмачиш зелом

Біль княгині, що за служку є –
Нелюбима більше, не до ложа…
А зозуля за вікном кує,
Навісна така, на відьму схожа,

Бо вістує довголіть років
Самотою. Чи топись, чи впийся!
Серце пересіяне муки
Ліс-ординець поціляє списом.

Наваляю повсті, хай лежить…
Руки чим зайняти, білі, княжі?!
Ув очах два ворони олжі –
Будь же проклят вічно, муже-враже!

На губах кармінові сліди,
Солод вуст чужих, що п’єш захланно.
Кінь стоїть – буланий чи гнідий?
А вона… руда? Русява? Га-а-а-рна...

Доленько заповстана моя,
Не чесати – стригти коси буду.
Тільки снами давні він і я:
Вірний князь іще цілує груди …
11.02.18

…Бо корінь отруйний, бо корінь живий…
Нема оберегу і берег запався.
Пропаща душа заблукала в міжчассі,
Приваблена реготом п’яних повій.

На небі зловісно кривавиться місяць,
Він спільник, розбійник, наложник і кат.
Повішений хрипом і сім’ям стікав,
А корінь у зав’язь химерно мостився.

Вузлами морськими їй коси в’яжи:
Ця жінка болюча, як ранішня тиша.
Набавишся – викинь, наситишся – знищ, бо
Вона надто щира у лісі чужім.

У сукні так душно, у сукні так тісно,
Хай північ остудить затруєну кров.
Шукай мандрагору, співай молитов
Допоки ще темінь шепоче зловісно.

Паліччя крізь груди у сон проросте,
Бо вже відболіло, бо вже відбіліло,
Отрута синців заціловує тіло
І живить собою стебло золоте.

Роздряпуй до рани невтрачений сором,
Браслет на зап’ясті випалює слід.
Про щастя ні слова, і пальці, мов лід.
Надія сконає під крик мандрагори.

жовтень 2012

Я тікала од тебе, калічила ноги камінням,
Межи цвітом жаливи спікала литки в пухирі.
Не займай тіні край, хай помре в болотах, а вгорі
Закипить помаранчева ватра. І з тріщин на спині

Два крила, ой не білі, не білі, ой не лебедині…
Язиком по… губах… як ножем по зап’ястю… Здурій
Молодим румаком крізь отави у вибух зорі…
Що мій біг, що мій плач, що мій сміх, що мій страх – не зупинять,

Як копитами вдавиш у ґрунт, і у пазусі синє
Ой не небо, не небо, а вужжя кублисте зболить.
Поки маки затерпли, згубились циганські вітри,
Я тікала від тебе, бо карти пророчили сина.

Я тікала? Облудо північна, без тебе загину!
Мій завитий віночку, пливи попри вирви, пливи…
Аж розпатлані змії сичать у чужій голові,
Аж на папороть кличе зловісне світіння люцину.

Я до тебе тікала. Спізнилася лем на хвилину:
Чорна відьма врікала дороги стрілу в чагарі.
Я клялася навічно, клятьба на гарячій кровІ,
ТвОї ж клятви упали додолу листочком осіннім.
Порожнеча у небо загусла.
Сорочку пірви –
Ту, вишивану мною…
Збрехали бо карти про сина.
23.06.17

І. Закличне

о шамане безжалісним ритмом терзаєш мене
закайданену бранку напнуту розпластану дику
шаленієш у хижому танці вигойдуєш не
розмикаєш очей не спиняєшся плавишся криком

чорна мамба пульсує у венах затроєна кров
і накликаний дощ що стікає між пальців між стегон
поклоняйся богині правічній ліліт змієлов
місяць в’яже свідомість відлунням химерного реготу

пошматовані тіні означують хоті вогонь
вдихом видихом стогоном і небажанням до спину
пипок вишні налиті скотились у сув’язь долонь
ніч-пантера роздряпує грації вигнуту спину

о шамане нещадний твій танець утілення зла
я піддамся укотре і требою стане розплата
хміль омели у скронях дозрів і сп’яніла бджола
полонянка сьогодні багряно і грішно розп’ята

ІІ. Чужий

Чужий на цій постелі до німого вихрипу підгорля
Болиш в мені на смерть болиш і де до дідька клята гордість
Тебе собою прип’ясти до крові покусати губи
Палити клясти берегти освячувати німбом блудним
Вростати ребрами в ребро єдиного_на_час_Адама
Сичить клубОчиться гарчить байдужодушшя холодами
А крик у стелю дзвінко б’є чужий чужий і сльози всохли
Серпневий лід серпневий сніг портрет роздряпаний до вохри
Стриножити хоча б на ніч шальним відьомським замовлянням
Впиватись нігтями а ти а ти моїм уже не станеш
Гірка мана у всіх світах підшкірна невигойно-чорна
І простирадл підбитий птах у ранок нарізно огорне…

ІІІ. Постскриптум

Я тебе намалюю кармінним зітханням на таці
Зішкребу позолочену фальш аж до хрусту кісток
І оголену душу оголену місячним танцем
заховаю між тріщин люстерка в надщерблений шов

де усі переливи пекучі до крові до глянцю
як напахчені стегна рибинно-покірних жінок
а зненависть солодша зненависть впивається ланцом
огадючує очі поставу і слід підошов

проминаюча ніч наговорить на вибух багрянцю
на пелюстя небесне розірваний сонця вінок
я тебе намалюю здираючи серце і пальці
до німих голосінь горизонту куди ти пішов…

Чого тобі, хлопче, аж райдужна сіль у зіниці
Захлюпалась рибкою, легко пірнувши у блюз.
Донині лиш вітер торкався моєї спідниці –
Палючий і вірний. А ти… а тебе я боюсь…

Занадто блавату засіяла мама ув очі,
Задовгі співанки гойдали колиску малу:
Офіра русалкам, що лілії дикі полощуть,
А трута цвітіння звиває легені у млу.

Ти лук арбалетний, ти гукіт стрімкий водоспаду,
Уже не втекти ані вбрід, ані вплав, лиш у смерть.
Попереду прірва щербато регоче, позаду
Столочені квіти, поламані клятви. І все...

Крило повітрулі звихнулося летом до тебе,
Їй серце триножив, вростаючи наскрізь у стан.
В’язала закляття, шепочучи п’яно, а лебідь
Видзьобував з рук обважнілих зелений туман.

Що, хлопче, шукаєш між лісом і сонцем укотре?
Чи сплаканих мавок не доста в нічному саду?
Силяй їх намистом, а сльози тихенько закопуй,
Барвінком і рутою зійдуть. А я украду

Твій подих поранній, сорочки кутас чорно-білий, –
Хай з того намостить гніздо соловей молодий.
Чого тобі, хлопче? Впинаєшся хижо у силу,
У владу над євами, а не боїшся біди?

Чого ж? Я питаю, бо справді – чого тобі, чуєш?
Забави, насмішки, зарубки на новий лежак?
Лиш я не піддамся, бо вітер коліна цілує
Крізь бганки батисту. Бо вітер зо мною лежав…

Не цілуй її шию, хай храми спинаються в небо,
Хай шпилясті пір’їни збиває стріла торжества.
У вітражному співі органу хто Либідь, хто лебідь,
А вона упокорена Леда чужого ребра.

Їй не каятись – жити, зануривши пальці прозорі
В помаранчеву пащу геєнни, а суддями хто?
Запинай стегна, груди, живіт, але звершиться голо
Опівнічне пророцтво купальської ночі. І сто

Зголоднілих русалок протяжно ураз заголосять,
Розтинаючи тишу липневу на повсть проміж зір.
Ти забудеш її, а вона обстриже чорні коси,
Вона висіє коси і з того народиться звір…

Там де льон і жита, де яєчка висиджує чайка,
Де козак задрімає, схмелівши од браги тепла,
Там пройде дивний звір, у стежину зволочиться крайка,
Тільки коси обрізані, мабуть, навряд чи й була…

Не цілуй ані шиї, ні перса чи смагу рамена,
Не звертай навіть погляд у сад полуниць-молитов.
Білі яблуні палені, зболені мавки і темне
Вишиття гарячковою гладдю старих корогов.

Не цілуй! Хай цілує вона, хай скипає окропом,
Молоком вишугує за межі і щерблений край,
Непритомною кров’ю, паруючим криком щокроку
Помирає з жаги. Але ти не цілуй. Не чіпай.
6.06.17

Так бились вітриська об шибу,
Так рвали завіси хлипкі,
Луската вполошена риба
Між грози впливала. Гіркий

В долонях приховано місяць –
Поділений хмарами лік.
Душі опівнічної пісня
Заслабла утретє на крик,

Що пнеться у гори і ріки,
На руки лягає дитям,
Між ребра росте чоловіком
І гасне відбутим життям.

А півні мовчать – не до співу:
Гримить горизонтом, гримить.
Розлук крижані переливи…
Омріяна тиші блакить

Розквітне фіалкою, зніжить
Сумління засмучених риб.
Відбуде розгрішення снігом
І сонцем в зіниці згорить.
16.10.15

Візьми гітару в руки, о візьми!
Візьми її, як хвойду чи коханку.
Лелечим згуком злунить од стіни,
Ввійде, вросте й забудеться до ранку,

Бо день новий. Історія нова.
І що отим розпачним переливам…
Кришталь фужеру виповнять слова,
Згалужуючись бліками і зливами.

Візьми гітару, чуєш, це наказ.
Вилещуй спурхом пальців струнну тонкість.
Бо то не спів, а крик од метастаз,
Двобій, дворух, двоспазм, двобіль, дволомка.

Не ти її… ніколи ти її!
Хай бавишся в самообманне его,
Жорстоких фраз обпалені краї –
Так баглось сліз, а місяць креше регіт.

І ловиш скалки, мостиш поміж нот
Керваві самоцвіти не-любові.
Свічею згасне видиво чеснот
У цигарковій плинності розмови.

Між вас полин, і болість, і обман.
І терня обладунків недомовок…
Візьми гітару. Бо таким був план:
Зіграти і забути. Вкотре знову.
3.10.15

Її ховала ніч у кривизні дзеркал,
Пацьорками дощу гасила жар у скронях,
Світився тремко тіла пів-розквітлий сонях,
Кориця, кардамон і кінчик язика…
Зміїні розчерки ліниві, точні, сонні.

І падала навзнак, злітаючи над світ,
Мереживо панчіх зросталось з голизною,
Медвяним воском, снігом, срібною лускою, –
Така, як марив, – дика, проросла в траві
Крізь ночі спрагло-синю нехіть, і не встоїш…

Лиш не відводь очей, бо стрілися на час,
Випалює цей танець саламандри душу.
Огненне жало болем пестить, ранить, рушить
Усі основи світотворення нараз.
Долонь сахара обпікає груди-груші.

Відгусла дивна ніч, а з нею сон про жін-
ку м’ятну, панну білу давніх віддзеркалень.
Підборів вистук розгубився тихим жалем
У світанковому пробудженні стежин.
Твій світ гірчив мереживом панчіх. І жалив.

19.02 2012

Задми свічу – бо це дороговказ…
Сховай лице, замкни душі кімнату.
Бажання перевтілиться на татя,
У небезпечну тінь між трьох дзеркал,

Де вітер лицедіє скрипом брам,
Здирає хмар благенькі одежини,
Нап’ятий нерв зривається пружинно –
Ти сутність андрогінна без ребра.

І що тим євам з ябками в очах,
В подолах, пазухах, руках, компотах:
Сузір’я Мрії зманює допоки
Так незбагненно палахтить свіча.

07.01.2012

Повітря загусло, зцукроване медом,
Ліниво надтріснув небес помаранч.
Заходить у тяж не від лебедя Леда,
Вагою зірок посеребрена треба,
ПрорОсла у виші, де Вищий Сівач
В космічних долонях видушує щедро
Дозрілого місяця здольчену цедру,
Замішує ночі цукатний калач.

15.12.2011

А попід серцем незагорнуте дитя,
Чи вірш, чи щем такий сунично-свіжий…
І вже сама не знаю до пуття,
А лиш лечу, дзвеню, ламаю тишу.
Печалі зав’язь пророста крізь день,
Осіннє сонце втомлено-змарніле.
У сховках долі гобелен пісень
Барвисто-нотно огортає тіло.
Одна-єдина нить твого дзвінка
Змережить ніч або зітре надію.
Терпіння – дар, прокляття чи ріка,
Яку переплисти я не зумію?…

листопад 2011

Іскри-вибухи,
Зорі злякані,
Незолочені,
Неоплакані.

Ноша на плече –
Рядна зіпрані
Всіх небесних сфер.
Ватрою пече

Вишиття доріг.
Долі хрестики
Обплели поріг,
Біль означили.

Кроків-притупів
Темна курява,
Жилами напнись,
Втомо людська і
Чоловіча міць,
Шалом збурена.

Побратимчики!
Смілості огонь,
Лезом зчеркані
Мозолі долонь.

До безмежності –
Як трембіти плач,
Те, що втрачене,
Всім богам пробач

І не став на карб,
Щастя не проси,
У лампаді днів
Чоловік єси.

Шиє ватра ввись,
В’яже у вузли
Нитку вижухлу,
Зсукану колись,
Зчорнену печаль
Чорної золи.

Ніч Карпатами
Тупотить аркан,
СтрАхи страчує,
Шматтям дре туман.

До опришківських
Зазирає віч
Буйно-зоряна,
Срібночола ніч.

Тіней топірцем
Місяць розтина.
ГУцул креше світ,
Неба крик без дна.

25.11.2011

Ніч безсовісно красива,
Ніч зухвало молода.
Кіс рудих доземну гриву
Місяць хтиво розгляда.

Повня повнить пружне лоно…
Вільгість. Пахощі зела.
Бродять соком виногрона,
Медоносить ковила.

У очей зелене денце
Чортик плюснувся – і-га!
Причаклую зграбним танцем:
Я і в одязі нага…

Нічка хмурить чорні брови,
Плечі кутає в туман.
Полечу, де тужать сови,
Світ реальності – обман.

18.11.2011

У рівень брів, сурмлЕних в нить,
Арабська ніч до зір п’янить.

Чадри серпанок, вільгість віч,
Вага округла стегон. Клич-
ний дзвін сережок, вій пітьма, –
Спивай до дна бажань дурман.

Тягучий спів, щербету смак,
Небес розкритий зодіак.

Халвою вабить пругкість пліч,
Бурштин і мед – арабська ніч.
У слів тенета на вустах
Метеликом піймався шах.

Стріла мечеті, джин і сич,
На таці фінікова ніч.

Тонке зап’ястя, вуж-браслет,
Пантери вигнутий хребет
Кинджально тне ліниву ніч.
Граційне марево сторіч.

Навислих зір дозрілий сік,
Перебродивши, небом тік.

Зникома таїна облич
В шафранних бліках срібних свіч.
Пісок і млість, перлинний піт,
Окреслений в жагу живіт…

У вистук серця – над і пріч –
Шахерезади пряна ніч!

15.11.2011

розланцьована свобода
колісниця лук
віраж
вістря сонця запеклося
никне болем чорний страж

бій копит клепсидра часу
зорі збиті з ніг
не спи
б’ється в маминій утробі
первісток іще сліпий

ключ дочасся у підковах
не стогни волай
ти бог
перемога сіль бенкетна
оплати вселенський борг

і долоня на руків’ї
безнастанно жде
сигнал
розірви судомні пута
крові жаска хіть корал

зашифроване послання
курява змія
доріг
пропекло тавром рамено
рабе вбий раба в собі!!!


12.11.2011

Чи суккуба, чи муза, чи згусток містерій, болючих інерцій,
Що сплелися клубком у підгорлі й нестерпно-ядучо гірчать...
Ти моя нелюбовна любов, перестигла осінньо у серці,
Фея зради, рунічно-кривава молитва, підшкірна печать.

Я забуду! Я зможу! Побачиш, суккубо граційно-примхлива.
Хай вуста ці кармінно-пригірклі так знуджено-зверхньо мовчать.
Попри все сподіваюсь, наївний, на трепетне вічності диво:
Перевтілення жорсткої вамп на весняно-суничне дівча...

Я шукаю себе. Знов надривно зриваю облудливі маски,
І шукаю: між рим, поміж втрат, перероджень, пісень і зачать.
Королево правічна, єдина, суккубо прощальної казки,
Твої очі, мій всесвіт спаливши у бЕзум, беззвучно кричать…

Музо, грішна у святості ночі і чиста у лігвищі встиду,
Юна й скорбна у власних метаннях . Дотліла остання свіча.
В титрах автор буденно сховає феміну, фанданго, феміду…
Вкотре вірю тобі і шукаю лиш крил, не тавра, на плечах…

Філігранно шліфоване дотиком тіло, означене в спротив,
Пересмислення граней між «буду» і «щезну» стерпає в очах.
Нереальна лякливице в масці, відспівана трепетно в нотах,
Відпускаю твій світ, переплавлений мною у солод і жах.

28.11.2010

Терпко-терпко пахне хвоя,
Місяць ллється молоком, -
Ніч карпатська зорепадна -
Чари, змотані клубком.
Десь між віттям стогне мавка
Чи з розкоші, чи з туги.
Кожна квітка, як жертовник,
Скелі й урвища - боги.
Ніч серпнева, ніч карпатська -
Чари відьомських очей.
Душні, стиглі, надшалені -
Не забути тих ночей.
Місяць срібним напівкругом
Обіймає юну ніч.
Мавки в танці вихилялись,
Світло скочувалось з пліч.
На малиновий жертовник
Вже покладено дари:
Вина, зоряне намисто
І полуденні вітри.
Ніч циганкою хмільною
Ворожила по зірках.
Тихо квіти шепотіли,
Ніжно танули в руках...
Лань тремтлива і печальна
Завмира, як силует.
Ельфи в синіх незабудках
Розпочали свій балет.
Калиново і ранково
Помирала древня ніч,
Щоб з пробудженням русалок
Знов подати юний клич.

Ревнощі гріховним круком
В’ються над тобою.
В серці криком, шалом, стуком,
А в душі – луною.
Помсти, помсти! Чорний вершник –
Полум’я крилате.
Трутизну життя – до решти,
У гербі – розплата.
Чорно-чорно, душно й тісно,
Ніч – дитя почину.
Золотокоронне крісло,
Тронний зал – причина.
В келії черниця темна,
Сплакана свічею,
Молиться душевно-ревно,
З попелу лілея.
Дивна дама під вуаллю,
Губи тужно-грішні,
Фея ночі, квітів, далі,
Вигини неспішні.
Привороти нелюбовні
Снігом в коси вплела.
Перестоялася повня,
Визріла омела.
Вершник стрілами із криги
Цілить ніжну душу.
Сльози – посестри відлиги,
Руни древніх зрушень.
Ревнощі достигло-чорні
Обпалили долю.
Міцно ув обійми горнуть
Плетивом прозорим.
Снам предивним годі й ліку,
Біль милуй сердечний
На зорю лиш не очікуй –
Всесвіт безконечний!

Орлиний профіль і палюче сонце,
На скроні жилка рветься, мов струна.
Твій вирок: перемога чи труна
Тривожно зблисне ув очах багрянцем.

Шалений! Невідпорний! Бо – звитяжець.
І кожна донна, кожна маха в нім
Губила розум, серце, цноту, німб…
Яка колекція зашпильок від корсажів!
Все тлін…

Звивалась змійно, ртутно розтікалась
Константа поверхова грішних дум.
Розтрачував життя чортам на глум,
Кохався, мов тікав од себе. Мало!

Фанданго пристрасті і непокори,
Двобій шалених уст – тавро чи дар?
Ритм кастаньєт і стогони гітар.
Жнива розкішні, полум’яний матадоре,
Тих чар.

Все має ціну: усміх, подих, нота,
Захоплення чи зненависть юрби.
І зараз важить лиш оцей двобій:
Кумиром станеш чи впадеш на дно. Та

Хто чує трепет серця матадора?!
Чекання варте тисячі смертей,
Хіть крові жаско натовпом росте.
Поблідла тиша, від напруги гостро-хвора.
Чи ж те?!

Людина_бандерилья_погляд: «Торро!»
Рик звіра, рев юрби і твій удар,
Лиш… мимо. Сонця плавлений янтар
Холоне на повіках крові взором….

***
Заграва дня зболіла. Безупинно
Ридала ніч в мовчанні кастаньєт.
Черниці півпрозорий силует
Тремтів. Хрестила-цілувала , як причинна
Портрет.


Вона ж Його кохала! Так невинно…

20.11.2010

Лиш мить…
Упав хлопчина чорнобровий,
Ще вчора пАсли з ним корови,
З дівчатами плели вінки.
А вже в снігу отут-таки

Хрестом лежить.

Щемить.
Бо втратив друга, побратима,
В очах навстіж дитинно- синіх
Холоне біль волинських плес,
Міліє висота небес.

Вже не болить.

Він спить?
Як вишиванка під мундиром
Зчорніла юна кров. З могили
Не відмолити те хлоп’я.
Сніг тихо саваном сія.

Без корогов.

Пішов…
У пекло впав, злетів до раю,
Невизнаний у ріднім краї,
Свічею в пісню перейшов.
На серці в мами болю шов

Вогнем горить.

… Червоно-чорна нить.

...не обірвати б.
Не згубить...
14.10.2010

А тій вдові хтось заглядав у душу,
Щоб так-от дьогтем вимастить чоло?
Там пласт болючий вглиб, що і не зрушиш.
Безсовісно приліплене тавро!

Чи хтось хоч знає про беззвіздні ночі,
Як погляд в стелі сліпне. Мов шальна
Стискає зуби, аж щелепи корчить,
А сон не йме. Лиха? Мо’ навісна?!

Ти їй, «вовчиці», зазирни у вічі –
Які там перегірклі полини…
За коси легше шваркнути у відчай:
Чаклунка! А то – мамцині сини.

Ні! Їй дивилися лишень у спину
Чи трохи нижче. Діло молоде.
І рахували складки на перинах.
Хіба болить? Та ж потім перейде.

В балансі між цвітінням і між тлінням,
Посеред всіх міжгендерних забав,
Життя чуже – то споришів плетіння.
От, може, хтось її б пошанував…

11.10.2010

Багрянцю над-ядуча вагота
На груди тисне. Жаско небом креслить
У сто зірок розмелений екстаз.
Затерп ураз: на зламі долі – хрестик.

Перегоріла стигмою свіча,
Сльоза зарубцювалася на личку,
А він мовчав. Надривно так мовчав,
Відсутність слів збираючи на ничку.

Зібрав таки. На тридцять срібняків.
От в акурат – напийся і повішся…
Живеш поміж шакалів та вовків,
До спазм болить з’явитись на узліссі.

Болить за край, а людям він пісняр,
Хай в серці стогін, грудям тісно-тісно.
Минувшини розтріпаний тягар –
Пліткують язики під сонцем грішно.

Казися, плач і чайкою кигич!
Злетіло півсекунди у півкроці,
Востаннє аж по серце криє ніч,
Забракло терня. Жити збракло моці…

6-8.10.2010

Схололий місяць навпіл у долонях
Вивершує останній свій сонет,
Осінні груди, стиглі, як ранет,
Врожаєм повниться-яріє в пишнім лоні.

Мінорна пам’ять серпня днів зотлілих
Вся сплакана прогірклим в біль дощем.
Клепсидра літа скінчена ущент
В світанках вересня невинно стуманілих.

Вже старець ветхий з памороззю в скронях
Віщує втечу від зими у сон,
Де листя мед бере усіх в полон,
Вилущуючи усміх, як дозрілий сонях.

Кленові стигми пропікають тіло,
Стікаючи в траву, що днесь живе.
Останню краплю вітер ще зірве
І нарегочеться з тих жалощів уміло.

Чернець буддійський вересень нірванно
Відмовив сонцю в схимі золотій.
Зоставив у холодній самоті
Вогонь жоржини, скурений до зір кальяном.

Наміткою невив’язана біло,
Вже не дівиця, та ще не жона,
Молилась осінь край твого вікна,
Складала тужні віття рук отак несміло…

21.09.2010

Отак безстидно оголивши нерви,
Що й тіла так не виставиш, мабуть,
І що коли б торкнувся – то помер би,
Втрачаючи і глузд, і власну суть, -

На камені стояла. Як на пласі.
Палило сонце осудом людським.
Чи прийде? Кине їй, голодній птасі,
Зерно себе на любощ чи загин?

Світанки бУли дикі й пурпурові.
І м’ятні. Аж сукенка у росі…
Безумства мед, замішаний на крові,
Ще й тепла нерозгрішеність краси.

Черешеньками персів достигала,
Пила цикуту вуст, як те «прощай».
Так зоряно-нестримно вибухала,
Вступаючи в любов, як у ручай.

Та він пішов. Як літо – без пробачень.
У той Вирай, котрий уже не їх.
А плетиво півпотайних побачень
Забрав з собою. Їй зоставив гріх.

На камені стояла безборонно.
Ловила в пригорщ всі заграви дня.
В косі прим’ятий мак – смутна корона,
Вкруж долі - ненаситне вороння.

Стояла. Нерозкаяна і боса.
Гасила в оці образ, що як дим.
Невінчана жона простоволоса
Із присмаком полинно-молодим.

29.08.2010

Носила біль натужно, мов дитя,
А сонце лЮдським співчуттям палило.
Де ж скальпель, щоб відтяти півжиття?
Снодійне не бере – воно безсиле.

А спробуй осягни: нема нема НЕМА!

Одна.
Віднині.
Навідмаш. За віщо?!

Роздряпувала руки в кров і крик,
Стискала зуби до судом в щелепах,
В собі гасила до задухи рик
Звіриний. І отим всім мантелепам,

Котрі не вдови, чорно заздрила вона.

Вина?
Горілки?
Висоти балкону?

І ніч, яка приходить, наче кат,
Здираючи до вен контролю маску.
Лиш подих. Фото. Тінь. Не муж, не брат.
Усе мине? Для чого їй ця казка…

Немає винних. Знала це й сама. Отак

Як знак.
Ananke.
Лиш судомить знову.

А біль капканно трощив до кісток,
Вив’язував вузлами мертво серце.
Над силу кожен день новий і крок…
Готова здатись в цім надсаднім герці –

Зустрічний поїзд як спокуса півгірка…

Донька!!!
Спинилась.
Поборола его,

Знайшовши аргументи до життя.

28.08.2010

Ти так спішиш з дитинства у весну
І довгоного бігаєш у сонце.
В піжамці ловлю запах твого сну,
Смішинки виціловую в долоньці.

По плічках серпень покотився враз,
Поливши медом обгорілу спинку,
І зазорів на дні очей – якраз,
Де всі чомульки стихли на хвилинку.

Так кицьок любиш, аж вони пищать,
Ридаєш гірко у тарілку каші…
Русяво павутинкою блищать
Секрети перші. Що уже НЕ НАШІ.

Ростеш, пташа! З роси ж бо і води!
Вже хлопці кіски смикають до плАчу,
Жуків в портфелик кИдають – адИ! –
Ти ж робиш вигляд, що сердита. Наче.

Розкидані колготки і пісні
Збираю. Розкладаю по поличках.
Ще скрикуєш від страху уві сні,
А я зціловую сльозу із личка.

Та ти спішиш. Довірливо у світ
Метеликом летиш, гартуєш крила.
Тобі сім літ. Тобі УЖЕ сім літ.
І очка кліпають безмежно-сіро.

22.08.2010

Русяве пташатко вгніздилося в серці,
Таке безпорадне й задиристе – ось!
Ті вушка солодкі,
Очиська – як Всесвіт,
І я розгубилась… Це ж Щастя збулось!

На ровері в’їхало так галасливо,
Розсипало барбі десятків зо три…
Колінка побиті,
А руці – то крила,
В долоньці камінчик: «Для тебе! Бери!»

Русяве дівчатко медово-перчене,
Принцеса Чомучок, замріяна в світ,
«НЕХОЧУНЕБУДУ!!!» –
Красунька нечемна…
Повір, окрилятиму сни твоїх літ!

В сім рочків з богами Олімпу й ВирАю
Знайома. На «ти». Хто не вірить – дарма!
Ото бровенятко…
І пупчик… Не знаю,
Як жила до тебе? Рідненька моя!

21.08.10

Отак – з плеча і навідмаш:
Іди! У свою Мекку!
Кармінно краплений вітраж –
Як небезпека.
Напнута крику тятива
Німа. Конає спека.
У Храмі Див димлять слова
Жерця-ацтека.
У чорній хоті дикий скіф
Згорів. Царівна з греків
НанОво виспівала міф
В сирому склепі.
Уся незначимість ридань –
Не смій! Підший у теку…
Безмірна марність сподівань
Вмістилась в деку*.
Навзнак розпластані віки –
Тобі! Не я – далеко.
У віч зачорнені піски
Упав лелека…

12.08.2010

Закипали молоком черешні,
Захід сонця від роси хмелів...
Сни були - що пропустити страшно,
Ну а ночі - як заснув - не жив!
Твої губи пропікали наскрізь,
Шепотіла я, кричала - хто це зна...
Блискавицею ураз прошило жаско,
Піддалась я... А тепер - винА!!!

серпень 2010

Мабуть, я намалюю собі пристрасть -
Шалену, аж до сонця ув очах...
Її плекатиму, мов те мале дитя,
Допоки ж бо сама себе не знищу...

***

А чом би й ні? Хіба ж є заборони
На щастя шал у миті, що уже
Косу покриє відблиском корони,
Взаємністю від болю вбереже.
Так - моя суть це: самоспопелятись
Заради миті, хоч воно й не варт...
І в кожнім починанні помилятись,
Отримуючи болісний свій гарт.
Немає гідних? Чи се я - не варта?
О де б отвіт знайти в глухих пісках!
Вкруж твого серця непідкупна варта,
Тож зірка вичакловується в снах...
Боротися? За тебе чи з собою?
Чи з всеньким світом - зраненій мені?
Кульгає час розп"ятою ходою,
Я гублюся в цій безкінечній тьмі...

Ти, як Адам, що без вибору, –
була лиш Я.
Ти мене в герці виборов –
воля Твоя.
Січень зачитував вирок свій:
кінно в любов.
Сніг закипає у жилах: Стій! –
місяця кров!
Скалки убитого дзеркала
вперто мовчать.
Жаско Касандрою стерпла Я –
Долі печать…
Руки, розмічені лезом, –
кров голуба,
Істинно в тім шлюбна меса:
біла журба.
Зайве зсудомлено вигорить –
руни душі.
Як же мені тебе вилюбить
в ритмі дощів?

09.08.2010

Я хочу збурити спокій неба криком: Кохаю! –
Чуєте, ви – глухії од тиші буденності?
Я хочу показати серце, Ним-хмелем-трунком сповнене, –
Бачите, ви - що осліпли від власної сірості?!
Контур різкого профілю зіниці Мої
Відбивають на палахкучого неба багрянці.
Варвар! Я гідна жити отрутою уст Твоїх,
Клянусь довжиною коси й шалом юного Сонця.
Коли Я обіймами сплутана, – час – зайва формальність.
Коли Ти раз в іноді вимучуєш: Кохаю, –
Тоді десь на стадії збуреної крові
Нашу рівність (не сумісність) усвідомлюю. Чекаю.
Але коли Ти ідеш по паралелі – мимо – як сніг,
Або байдужий, як «вчора» чи «коли-небудь»,
Я питаю ніч, що важче: завданий біль чи омріяний гріх
І чи маю Я цю мазохістичну потребу?
Спитай чорноту ночі і Ти: Чи вартую Її для себе?

Мені заважає Твоєї торішньої тінь…

07.08.2010

Саламандрою звиватися в огні,
Блискавицею сліпити в вишині, –
Все це долею призначено мені –
Навідмаш роздвоєній Оксані.
Знаю добре свого двійника:
Ідолопоклонниця, язичниця.
Інша – кисть руки гнучка, тонка
І очей прозориста самітниця.
Любиш першу – то до крові, до вогню,
Як цілує – то смертельний трунок!
Херувими вибирають лиш рівню:
Дотик крил голубки – поцілунок…
Спис, перо, вино і божевілля.
І очей наївна голубінь.
Ніжність – приворотне моє зілля,
Ум і серце – дальня далечінь.
Ради іншого в огонь піду і воду,
Ради себе страшно: обпечусь…
Ще боюсь поганої погоди,
А от ночі й чорта не боюсь!
Як такою жити? Карти брешуть.
Полюсність духовна і в яву.
Руки коси довго-русі чешуть,
Люблю чи ненавиджу – живу!
Саламандрою згорнутись у вогні,
Зіркою пройти у вишині
Чи зів’янути ромашкою у сні –
Непомирено роздвоєній мені?

серпень 2010

А я божевільна…
Бо ти того вартий…
Я знов полонянка
Сердечної варти.
І що мені осуд,
І людськії сміхи –
Згорю без остатку
У безумі втіхи.
Бо я, Боже, вільна!
Бо ти – того вартий!
Отак добровільно
Здаюся під варту.

2010

Ви засудили жорстко, без емоцій:
За мою сповідь – отаке добро!
Я похитнулась: півсекунди у півкроці,
І вже плече обпечене тавром.
Моя коса, розплетена на вітрі,
Живе своїм окремішнім життям…
Клепсидра полічила миті світлі –
Вже морок пригортається дитям.
О падре! Вироки – то ваша меса:
Пекельний ключ до раю – у косі.
Душа моя в озерах віч воскресла
Й відбилася сльозою у росі.
Не скажу: Mea culpa, не чекайте!
Моя туга, мій біль – то МІЙ політ!
Врожаї душ, вам відданих, збирайте.
Я – лиш відлуння, вкраплене у світ…

серпень 2010

Я каялась. А опісля грішила.
Ішла від тебе. Поверталась знов.
Летіла в небо. Згодом ворожила,
А карти аж кричали: ТО ЛЮБОВ!
Я каялась. Мене затаврували,
Сказавши: недостойною єси...
Від сліз моїх пекучими ставали
Подерті мрії, спраглі до краси.
Я каялась... Та ти того не бачив...
Чи не хотів - тобі простіше так.
Ішла від тебе - просто - без означень.
Ти ж характерник? А інакше - ЯК?!

***
Я посміхнуся. Навідмаш. У Сонце.
І більш уже не буде каяття!
Все втрачене я віднайду у доньці!
Таки піду... В свою спіраль життя.

серпень 2010

Виклично (і обдумано) – крок в бурштинове півсвітло.
Переглянувши наскрізь все і вся,
Втолити спрагу вишнею і ковточком вітру.
Жити. Не як всі, а від (і без) кінця.
Проти течії – проти натовпу – тобі навпереймИ, –
Читай по очах, грамотний, (напис: обіймИ).
Решта – формальність, суть – крила,
Перевернуті зорі надимають вітрила.
В керунку серця через осінь жоржин
Не згуби терпіння (рівне «не вбий»
Любові). Квінтильйони стежин
В спокій. І одна – до тебе.
Тільки б не стати Євою. Не занапастити.
Яблуко спокуси в Адама на шиї –
Так треба. Може. Вмій жити.
Зміна світогляду – ревпереворот. Не міняй навмання.
Падають зорі в небо. Ми
Нечитаною газеткою прикривши срамоту незнання, –
Люди, будьмо людьми!
Аорти розрізані, очі відкриті – VITA.
Скорботи, любові, ненависті, емоцій ріки –
Я хочу так – VINI, VIDI, VICI!

серпень 2010

Гуща кави на денці зіниць вистигала начорно,
Розповзалась на райдужку тихо і якось готично.
Відкривалось майбутнє таке непристойно мінорне,
І шалена весна пролітала не повз, а дотично.
Додавала ще дрібку кориці і сонячний зайчик,
Що скотився на вії, шукаючи сховку від грому…
Східних пахощів в’язь набирала непевно на пальчик
Й ворожила лиш янголу – босому й трішки хмільному…

серпень 2010

Спогадів палких намисто
І корсажу рвана рана.
Терням болю серце стисло:
Плачте, донно Каетано!

Смуглоплечий кабальєро
Так ярів у ній: “Кохана!”,
Зрада личить всім тореро…
Гріх покриє Каетану…

Причастилася в розлуку,
Стисла груди велич храму.
Реготом гасила муку –
Киньте камінь в Каетану!

Власяницею на душу
Відблиски свічі й сутана.
Сльози помстою осушить
Непокірна Каетана.

І розгрішення не буде,
Лик святого чорним стане.
Кровію рубін на грудях…
На коліна, Каетано!

Полум’яна тонадилья
В траурі мантильї тане.
Приворотне ваше зілля,
Незрівнянна Каетано…

липень 2010

Жінка-риба,
Донька моря,
Звабна посестра акул.
Хвилі в очі,
Хвилі в груди,
Хвилі, простір і намул.
В руки піну набирати,
Розбиватись об граніт,
Мертвих тільки цілувати...
Вічно жити хочеш? - Ні!
І ридає чайка в хвилях,
А морським це не дано.
Води щоки зборознили, -
Солоно, ох солоно!

Кава парувала душно й пряно,
Вітер осінь спрагло цілував.
І журилась синьоока панна:
- Ти мене ніколи не кохав.
Місяць срібло сіяв крізь долоні,
Сині очі – глибина душі.
Не журіться, моя ясна панно,
Ще і вам присвятяться вірші.
Усміхнулась осінь тонкостанна,
Кава стигла в чашці золотій…
Моя феє, моя чиста панно,
Спалах сонця на горі крутій!

Синьоокий, хочеш – погадаю?
На все те, чого давно немає…
Не збрешу і правди не скажу,
Не свята хоч, та хіба ж грішу?
Тут три лінії: дорога, ти і я…
Значить, серце, доля я твоя!
Полюби чаклунку, покохай –
Взнаєш все про пекло і про рай.
Зорі в небі розцвітуть для нас,
Північ, милий, то таємний час.
Папороті ми знайдемо цвіт,
Буде знову нам по вісімнадцять літ.
Хочеш – подарую я печаль?
Ревність, тугу і розлуки жаль.
Але враз забудеш про розлуку,
Лиш зустрінуться раптово наші руки.
Чом мовчиш, чужинцю, іншу маєш?
Чорноброву Відьму не кохаєш?
Значить, третя лінія – не я…
Значить іншого я доля, доля не твоя!

Так – кинусь в прірву й буду тим щаслива:
Хоч мить, та знала все ж польоту диво!
Згорю свічею я до тла, до смерти,
Та де той кабальєро, гідний жертви?
Гітара грала – дарувала муку.
Я реготом глушила біль-розпуку.
Мантилья зради огортала плечі…
І все ж життям хміліла у цей вечір!
А кастаньєти били ритм невпинно.
Покарана не за свою провину,
Зробила крок до прірви …божевільна…
І полетіла ввись, душею вільна!

2010

Зоряним пилом притрушені шовкові коси,
Погляд у погляд –
наскрізь –
від душі до душі.
Кохання омиють весни самоцвітнії роси,
І спогад сапфіром твій принц лиш тобі залишив.
– Кохана! – в очах глибина і чарунок життя,
Срібні далі, мереживо стежок й доріг.
– Голубко, водоcпад твоїх кіс – сутність мого буття,
Космос, Вічність і Вірність –
атрибути кохання –
до ніг!
– О мій любий! Це серце – мов келих іскристий вина,
Що дарує солодку печаль й щастям сповнений сміх.
Не барись, і устами із уст моє серце – до дна!
Ти для мене усе: ранок, сонце, весна,
мій калиновий гріх…
Так дві тіні вночі крізь тумани і зорі ішли,
Пили весну до дна і збирали з яблуней цвіт.
Та змережаний Сонцем й росою палац свій знайшли,
Щоб залишитись там, забувши про всіх і про світ...

Північ.
Ніч пробила навпіл
На годиннику права.
Шурхіт,
шепіт,
шелест, –
слухай, –
Посестрам передавай.
Квітне місяць срібно-срібно,
Очі – ліхтарі душі.
Зрада й жінка так подібні?
Зрада й жінка не чужі?
Північ.
Тихо,
темно,
чорно.
Зорі падають до рук.
Вітер ніжно не пригорне,
Вітер,
шурхіт,
крик
і крук.
Північ.
Не сидиться в хаті.
Чорний кіт і чорна масть…
Час не спати – дослухатись:
Відьми час? Нечистий час!

Амазонка неприручена свавільна,
Від моралі і умовностей ти вільна.
Досконала,грішна і прекрасна,
Сильна духом,бунтівна й нещасна.
Ти-вогонь.який зустрівся з льодом,
Буря,шквал чи море в непогоду.
Квітка дика,проростаєш з серця,
Ти закохуєш у себе по інерції.
Факел з ніжним розрізом очей,
Блискавиця збурених ночей.
Синьоока фея або фурія,
Чи загублена в сучасності Валькірія!

Маестро, ваш вихід!
Прожектори,
очі
Засліплюють,
дивляться,
рвуть.
Беззахисність сили,
Невиспаність ночі
І думка,
що б"ється, як ртуть!
Таланту замало,
якщо він великий, -
Потрібно іще талану.
Так хочеться виспівать душу у крику,
Змішати вина й полину!
ПолИну! Душею полИну у гори,
У небо, у сонце, у Вся!
І срібною тінню колишеться в морі
Русалки зелена коса...
-Маестро,
ваш вихід!

Фавориткою покинутою, –
Ваша величносте, –
згляньтеся!
Я, що звикла роздавати милості,
Уклінно прошу пробачення.
За недостатньо палкі освідчення,
За малогодинні побачення,
За поцілунки не-насмерть,
За погляд не-наскрізь, –
отче, –
гріхи відпусти.
Грішна любов’ю, отче,
Ти відпусти на прощу –
Губами пошерхлими до ікони,
Як серцем до серця,
Дзвін над церквами
Луною у скронях б’ється –
на коліна –
хрестись!
Через натовп –
жерла ротів і ями очей –
З презирливим усміхом, довгошия,
Як пам'ять травневих ночей, –
Косами в пилюку йому до ніг.
– Ваша милосте,
Скажіть по щирості, –
І вже пошепки:
– Як ти міг…
Ударом в лице чийсь сміх.
– Відцілував –
відвернувсь –
заснув,
А відлюбив – на плаху.
Це ж ідеальний союз у нас був:
Ти без жалю, я без страху.
Мовчить монарх.
Мовчання – золото в скарбницю.
Підвелася.
Очима поцілунок
Послала у минуле.
Рука тонка рвонула
Рожеві перли з шиї –
Останній подарунок.
Подумала:
– Знов припаду устами
І вже не встану, вже тепер не встану.
А що лишень втрачати є мені?
Ні! Горда все ж,
А, може, божевільна,
Але простіше все:
Я, о Боже, вільна
Невільниця коханого свого.
Не хочу я такої волі
На прив’язі удару серця.
Його! Лише його!
– Ваша величносте,
відпусти!
І подумки:
прости…

Я королева сновидінь,
Тих білих, метастазно-хворих,
Що виринають з-під склепінь
Повік. І пропадають в хорі
Чиїх думок? Чиїх бажань?
Чи дурощів, на час взаємних…
І варте лиш оте: Не стань
Рабом пороків потаємних.
Я біла Панна сновидінь,
І як вони – так важко хвора.
Лечу, не кидаючи тінь
Чомусь в провалля, а не вгору…

2010