Високі шпилі веж собору мов пробили небо - лив дощ. А водостоки у вигляді зловісних химер гнівно випльовували вниз потоки води. Їх силуети виразно виступали на фоні будівлі. Сіра пітьма сутінків пожирала вежі західного фасаду.
Коли вдаряли блискавиці, крізь кольорове скло вітражів приміщення наповнювалося яскравими спалахами світла,чітко окреслюючи контури видовжених вікон і струнких колон,які тягнулися вгору,немов стебла квітів. У повітрі пахло ладаном.
Вона відчула чийсь важкий погляд на потилиі, легкий холод пробіг спиню, беззвучно зойкнуло серце. Жінка обернулася і піймала Його погляд. Темні очі чоловіка пронизували до кісток, а лукава посмішка сковувала рухи. То був Він, майже щоночі приходив до неї вві сні, сідав на край ліжка, дивився, гладив волосся, наспівував: « Werfe dein Herz. Wenn Sie wollen, um seine Seele zu retten…» Вона з жахом спостерігала та знесилена беззвучним плачем, засинала.
♥ ♥ ♥
Сьогодні, прокинувшись, підійшла до дзеркала і помітила,що зникає. Майже не відображалася у дзеркалі. Торкнулася поверхні та рука пройшла крізь його товщу і відчула холод - болючий нестерпний жорстокий. Різким рухом витягла і ледь не зомліла від побаченого. Вона змінювалась. Рука посиніла, покрилася інеєм. Зима. Там зима…А надворі п`янкий квітень. Одягнувши вишукану оксамитову рукавичку пішла до собору…
І зараз Він дивився просто на неї. Його гарне обличчя обрамляло темне волосся, зібране на потилиці в невеличкий хвіст. Його велична постать у вогнях свічок здавалася по-неземному чарівною. Вона швидко попрямувала до виходу та єдиним невимушеним рухом Він зупинив Її.
-Ти…Тут…Але як? - Вона танула від його всепоглинаючого погляду, мов бездна.

♥ ♥ ♥
Прокинулася від холоду. В повтрі пахло вічністю. Йшов сніг. Відголоском звучала вечірня молитва і ці звуки впивалися в кожну клітинку Її мозку. А в серді відчувався глухий біль. Поглянувши на свої руки Вона побачила сині з довгими пазурами лапи звіра. Скаженіючи, підхопилася з місця та сильні міцні обійми зупинили Її. Це був Він.
-Хто Ти?- Ледь прошепотіли змерзлі губи.
-Я-це Ти. - Він пильно вдивлявлявся в Її очі.
♥ ♥ ♥
Сон. Лише сон. Змучена посмішка з`явилася на Її обличчі. Та погляд впав на стару фотокартку у різьбленій важкій рамці. Вона з рудоволосою жінкою та молодим чоловіком - фотограф спіймав хвилину щасливої посмішки на їх обличчях. Та… Коли ти знаходиш руже пасмо волосся на светрі коханого чоловіка, впізнаєш парфуми найближчої подруги. Світ тьмяніє, розпливається, а потім розсипається на тисячі пазлів. З часом деякі губляться і життя стає на своє місце, ти знову вливаєшся в нормальне життя.
Вона підійшла до дзеркала та побачила Його.
-Я не хочу більше відчувати. Пробач... – І Вона з силою жбурнула стару фотографію. Дзеркало посипалося срібним дощем. Вона встигла вловити його тужливий погляд. Десь в голові відлунням пролунало: «Я намагався, пробач…»
Зібралася, пішла на роботу. На душі – важко, а серце… Серце мовчало!
В кімнаті на підлозі лежали уламки, на яких виступила кров.

П.Коельо З гуркотом відчинилося вікно,на підлогу з дзенькотом впав горщик з квітами і червоні пелюстки квітучої гортензії розсипалися по підлозі,неначе краплі крові. В кімнату ввірвався потік свіжого повітря і вранішня прохолода пронизувала вже кожну її клітинку.
Постать шмигнула за вікно. На вулиці почувся зойк переляканої жінки,яка в цей час гуляла алеєю що попід вікнами новісінького дев`ятиповерхового будинку.
В кутку сиділа дівчина,обійняла ноги руками, підібрала їх під себе, обличчя видно не було, довге темне волосся важкими потоками спадали вниз. Кімната була в полоні холоду й пітьми. Тим часом на вулиці вже чувся плач сирени швидкої. На асфальті лежало тіло молодої дівчини,вона неначе тендітне пташеня, що ненароком випало з гнізда. Темне волосся на сонці вигравало червоними відблисками, то була кров, молода кров,що кілька хвилин тому текла стрімкими гарячими потоками, несла життя, надавала прекрасного рум’янцю цьому юному, вже синіючому, тілу.
З дзеркала щось виднілося,ніби спостерігало за всім, що тут відбувається. Постать обережно вийшла із дзеркала, повільно рухалася, наближаючись до дівчини, яка все непорушно сиділа,не піднімаючи голови.
- І що ти досягла цим? – Гостя допитливо поглянула на дівчину. Та мовчала. Тоді голос прозвучав сильніше. - Що ти наробила,вбивця?! – Постать із Задзеркалля, шаленіючи, охопила голову руками, очі її палали, в голосі відчувалися ноти невимовної туги.
- Я хотіла бути вільною. – Вона дивилася їй просто у вічі,не зводячи погляду. Ці очі! Ясні, мов весняне небо,чисті,як гірські джерела, бездонні - прірва пекла.
День і Ніч, Інь і Янь… Вони такі ж неподільні, нерозривні часточки цього величезного Всесвіту.
- Яка ж ти дурна!!! – Голос прозвучав потоком агресії,та враз змінився іронічною усмішкою. Як швидко змінювалися її емоції. Відчайдушна і безпорадна, агресивна і нестримна, Іронічна і холодна, байдужа…
В кімнату ввірвався вітер, підхопив фіранки, гойдався, щось наспівуючи. Гостя із Задзеркалля взяла дівчину за руку, обережно, ледве торкаючись її тендітної ніжної руки.
- Я піду. Мені тут більше не місце. Ти даремно її вбила.
- Я хотіла бути вільною. – Та Гостя наче й не чуючи цих слів, продовжувала.
- А мені вона подобалась, така безпосередня й невинна. Завжди мило посміхалася мені з вітрин магазинів,чи то люстерка в косметичці. Я любила її.
- Та що ти розумієш,що?! Ти лише нікчемний Привид Задзеркалля,- вона відштовхнула її з такою силою. Похитнулась, не впала. - Ти - бездушна істота,яка лише відтворює чужі емоції, бо не здатна мати власних! Ти не відчувала того, що я! Думаєш приємно,коли хтось втручається в твій світ, порушує гармонію між вами - тобою і Нею. – Погляд Її впав на відчинене вікно, розвівалися фіранки, сонячний промінь ніжно торкнувся пелюсток гортензії , що доживали останні хвилини. Продовжила вже спокійніше. – Це все Вони! З тобою відбувається щось незбагненне, з`являється тривожне відчуття… Чується голос, шепоче тобі улесливо: «Зроби це, тобі буде добре,ти забудеш всі свої проблеми,давай,не вагайся,ну ж бо,дорогенька…Сміліше…сміліше» Ти не хочеш чути цього, закриваєш вуха руками…марно, воно звучить всередині тебе…то веселою полькою, то похмурим реквіємом. Голос поступово затихає і наступає нестерпне очікування,воно триває лише кілька секунд,а здається - цілу вічність! І ти нічого не можеш вдіяти, підкоряєшся їй, відчуваєш як наповнює , пронизує бридке відчуття хірургічного металу в тілі…Охоплює відчуття невимовного страху… Хочеться бігти! Тікати чимдуж… Та марно. Марно,замкнена у цій клітці. Спостерігаєш як знущаються над тобою, нівечать усе!!! Усе чого прагла, на що сподівалася,про що мріяла...кохала… І це ти кажеш,що я вбивця, смієш докоряти,Ти?! Та хто ти така?! - Дівчина несамовито кричала. - Кажеш про любов?! Ти не здатна любити! Бо не маєш ні душі, ані серця! Йди! Йди!!! Ненавиджу тебе! – Дівчина металась по кімнаті, мов дикий звір,загнаний у пастку. Та Привид Задзеркалля спокійно спостерігав, пильно вдивляючись в божеволіючи юну істоту.
- Душі вже не маєш й ти. – Спокійно відповіла Гостя.
Вона зупинилася. Завмерла на кілька секунд і поглянула таким пронизливим поглядом.
- Геть збожеволіла?! Кажу ж, йди! Нестерпна мені.
Гостя ніжно поцілувала її в чоло і зникла у дзеркалі. На мить отямившись дівчина побігла за нею. Дзенькіт скла, уламки розбитого дзеркала, різкий гострий біль переповнював тіло, поглянувши на руки, застигла на місці, замайоріла кров.
- Кров? Як?! Не може бути!!! Ні! Стій, чуєш, повернись!
Вона мов божевільна підхопилася до вікна, зірвавши фіранку, поглянула вниз, де лежало її тіло… Нікого не було… На дворі вирувало життя! Спокійно гралися діти, бабусі біля під`їзду ділилися новинами, на лавці сиділа закохана пара, квітникар продавав червоні гортензії. Співали пташки. Сівши просто на підлогу, вона зрозуміла… Що вбила не Її, а себе - Душу, яка прагла гармонії,квітучої весни,чистого кохання… Вона сама… Бездушна істота, яка не має навіть власного Відображення у дзеркалі…

Вона сиділа на холодному підвіконні палати і з цікавістю дивилася у вікно, підібравши ноги. Чітко пам'ятала зраду коханого чоловіка, те, як після провалу її роману життя пішло шкереберть. І тепер ось ці білі стіни та лікарняне ліжко. Вона сиділа так годинами і вночі спала з відкритими очима.
Тихо відчинились двері і до палати зайшов молодий чоловік зі скуйовдженим темним волоссям та великими очима. Вона навіть не глянула в його сторону.
- Я хотів Вам сказати, що…
- Як гарно! Правда? – Вона грайливо глянула на спантеличеного юнака. Не чекавши відповіді і граціозно, неначе хижа кішка, підійшла до нього. Торкнулася долонями його обличчя і пильно поглянула в очі. Їх безмежна синь поглинула її. Вона ще довго дивилася в його очі, ніби шукаючи там щось знайоме, рідне і близьке.
- Які холодні…
Він і досі спантеличений стояв і зачаровано дивився на неї, цього він не очікував. Його переповнювало почуття, раніше не пізнане, таке хвилююче та незрозуміле. Нарешті він знайшов у собі сили і знову спробував сказати те, заради чого сюди прийшов.
- Я…
- Ти бачиш як там гарно? Небо таке чисте і жодної хмаринки. Килим свіжої, молодої зелені стелиться до самого небокраю. Посміхається Ра і обіймає промінням землю. І цей запах конвалій, дурманить розум, неначе музика Бетховена.
Він стояв непорушно, здивовано дивлячись то на неї, то у вікно.
- Надворі зима.
- Це неможливо! – Заперечила вона.
- Але ж зима… - Юнак подумав, що ця тендітна жінка глузує з нього. Вона широко всміхнулася, знов підійшла до нього і потягла до вікна.
Він відчинив вікно, ввірвався холодний зимовий вітер і сніжинки весело закружляли в своєму останньому передсмертному танку, танучи під впливом теплої кімнатної температури. А вона закрутилася на місці, обхопивши голову руками, голосно реготала. Він пішов.
На снігу лежала жінка, її волосся темними ріками спадало на сніжно-білий килим крижаної Володарки. Очі широко відкриті, а на обличчі застиг вираз невимовного щастя. Догорав захід, розливаючи небом червоне, неначе артеріальна кров проміння, що мов закривавлена рука самогубці повільно, беззвучно кричачи, спускалася склом. Вона дивилася на небо і бачила його очі. А він так і не зміг сказати їй найголовнішого.

Мирослава важко спала, її мучали кошмари – прокидалися від власного крику, бігла до ванної кімнати, вмивалася холодною водою, діставала з шафки пігулки, хапала пригорщами воду і жадібно заковтувала. Потім набирала повну ванну гарячої води і лежала так годинами, слухаючи якийсь психодел.
Одного дня, лежачи так в гарячій ванній, Мирослава почула гавкіт ротвейлера в сусідній квартирі – миттю підхопилася, послизнулася і боляче впала на холодні кахлі. Вдарилася головою – ледве підвелася, збираючи до купи всі сили, підійшла до дзеркала і побачила кров на скронях, торкнулася і відчула тупий біль, що паралізував свідомість. Їй ввижалося, що навкруги собаки – оскалили зуби і гарчать, а слина капає прямо на підлогу. Мирослава відчувала їхній сморід – ще мить і вони накинуться, вчепляться в шию і роздеруть її. Вибігла з кімнати, зачинила ванну, ключ кинула на журнальний столик в коридорі. Все, вони звідти не вийдуть і не зможуть заподіяти їй шкоди. В квартирі панувала абсолютна тиша і вона чула биття свого переляканого серця.
- Потрібно випити кави. – Сказала Мирослава вголос і попрямувала до кухні.
Поки варилася кава, вона нервово палила, випускаючи дим чудернацькими хмаринками. Налила в улюблену чашку, яку їй на День народження подарувала шкільна подруга, Еля Адом¹, з якою вони товаришували 27 років, доки та не потрапила в автомобільну катастрофу. Цілеспрямована, інколи по-дитячому наївна Еля, завжди досягала поставленої мети, загинула в досить молодому віці – 33 роки. Тож ця чашка була єдиним спогадом про подругу. Мирослава часто бачила уві сні закривавлене тіло Елі, суміш мозку з чорними пасмами хвилястого волосся подруги на лобовому склі.
Мирослава взяла чашку і пішла на балкон. Аромат гарячої бразильської вдарив їй у ніздрі. Ледь торкнулася напою і відчула сирий землистий присмак на губах – кров. Вона, охоплена жахом, дивилася в чашку – багрова густа рідина, а звідти зловіще реготала Еля Адом. Мирослава пожбурила чашкою з балкону і чула як та з дзенькотом розлетілася об асфальт. Її охопив страх – первісне, звіряче почуття, сильне і нездоланне. Трусилася, мов у гарячці.
- Я спізнююсь на роботу. І що мені за це буде? Чергова догана. Еля була прав, я – невдаха. – Заметушилася Мирослава, швидко накинула плащ, похапцем згребла папери. Що лежали на столику в коридорі поруч з ключем від ванної. – Собаки. Замовкли. Певно чекають тієї миті, коли я відчиню. Е,ні! Не дочекаєтесь! – Погрозливо сказала Мирослава, дивлячись вбік ванної кімнати.
Вулицями ширився туман. В повітрі пахло дощем та осіннім листям. За рогом вже мала бути редакція, в якій працювала Мирослава, тому вона пришвидшила ходу.
В коридорі зіткнулася з молодою жіночкою в розтягнутому светрі та потертих джинсах, про себе відмітила, що вперше її тут бачить. Зайшла до приймальні, за столом сиділа секретарка, зосереджено щось друкуючи, як здалося Мирославі - теж новенька. Не встигла спитати хто вона. Як жінка рвучко перевела погляд з монітору на незнайомку і почала ввічливим звучним голосом.
- Доброго дня. Чим можу допомогти?
- Юрій Олександрович у себе? Мені потрібно віддати йому статті. - Різко мовила Мирослава.
- Так, у себе. А хто Ви?
- Як хто? Мирослава Подольська!
- Вибачте, але в нас така не працює.
- Це ж як не працює?! Не може бути! Де шеф? – Роздратована Мирослава, незважаючи на протести секретарки, ввірвалася до кабінету головного редактора.
- Юрію Олександровичу, це ж як розуміти, що Мирослава Подольська у Вас не працює? Це розіграш?
Редактор сидів у кріслі та дивився у вікно, тож непрохана гостя могла бачити лише спинку шкіряного крісла.
- Так, так… Мирослава… - Протягнув чоловік. –Я пам’ятаю таку. Мирослава Подольська працювала у нас, але вона загинула в автокатастрофі 27 років тому.
- Ви знущаєтесь? – Лютіючи шипіла пані Подольська.
Редактор повернувся до гості, щоб поглянути на роздратовану жінку, що цікавилася померлою журналісткою. На Мирославу дивився імпозантний чоловік з потьмянілими очима. І нагадувало того Юрія Олександровича, якого знала вона, лише швейцарський годинник фірми Omega на правій руці.
Розсіювався, мов мара, кабінет шефа, потроху насувалися стіни, відтиснюючи Мирославу ближче до виходу, паркет під ногами став м’який, неначе пухова перина, чувся далекий голос секретарки.
Бігти. Куди? Якнайдалі звідси!
Блукала містом годинами, аналізуючи все що сталося, та розумних висновків на думку не спадало.
Вулиця Софіївська. Сюди. Туман потроху розсіювався, та атмосфера від того менш гнітючою не ставала. Повітря - холодне, вогке та непривітне. Акуратно викладений з коричневої цегли трьохповерховий будинок здавався майже ідеальним. Старі видовжені вікна самотньо дивилися в пустоту брудними шибками. Дикий виноград загребущими лапами чудовиська тягнувся догори, обвиваючи балкони та водостоки. Мирослава зайшла до під’їзду і піднялася мармуровими, дещо занедбаними, сходами. Двері двадцять сьомої квартири були відчиненими. Майже пуста вітальня самотньо зустрічала гостю. Вицвілі шпалери, старий диван, припалий пилюкою, що неможливо було розгледіти якого він кольору, на столику розкидані газети, фотографії та листи, двері на балкон були відчинені, під подихом осіннього вітру розвівалися фіранки. Мертву тишу порушив дзвінок старого телефону, що теж припадав пилюкою поруч з газетами, фото та листами. Мирослава обережно взяла слухавку і ледь мовила.
- Алло…
- Алло, Мирослава? – Почувся дзвінкий, до болю знайомий, жіночий голос.
- Еля?
- Так,так. Еля! Впізнала! Рада тебе чути, подружко! В мене стільки новин! А ти не переймайся щодо тієї автокатастрофи. Хто ж знав, що нам назустріч виїде вантажівка.
Погляд Мирослави впав на перерізаний телефонний кабель.

Адом¹ (іврит) – Червоний.

Скрізь говорять про кохання Ромео і Джульєти, Трістана та Ізольди, Осіріса та Ісіди, - а де живе те заангажоване, затерте, зашарпане, зачитане людське почуття про яке всі так говорять?
А живе воно на пожовклих сторінках книг, що скніють, припадають пилом в старих будівлях, забутих Богом, назва яким бібліотеки, живе воно в далекому спекотному Єгипті, в гробниці муміфікованого, ніким не визнаного, нереалізованого фараона, поселилось в побитих міллю, гнилих бинтах і грає зі скарабеями в покер на гроші.
Про кохання не говорять – його відчувають. Кому прийде в голову пробивати об’єкт анатомії, запліснявіле в формаліні чотирикамерне серце, залізною стрілою, поїденою корозією з присмаком крові та смерті, якщо у нього є здоровий глузд? Корозія проникає глибше, в підсвідомість, захоплює найсвятіше – душу, обвиває її павутиною, неначе чорна вдова, висотує все, спустошує, поселяючи там страшну недовіру. А далі що? Неврози, психози і передавай привіт скарабеям.
Бути розіпнутим на воротах пекла, закатованим чертівнею з відчуттям повної ейфорії від упоїнням коктейлем зі смоли і абсенту. Реальність з міфом сплітається в одне, мов дві змії на жезлі святої Софії, і ти вже не розбереш де щире почуття, а де лише продукт акторської майстерності з рожевими зайчиками та дешевими серенадами під твоїми вікнами, виконавця яких, сусіди потрохи закидають похапцем взятими з холодильника яйцями і проведуть овацією нецензурщини.
То може та смертоносна медична змія і є коханням? Тихо підкрадається, кусаючи передає отруту в кров, а далі вже по всьому тілу. Обрії крихкі та розмиті, кров шалено пульсує, серце б’ється в гарячці, молиться про пощаду, схлипує тихо : «Help me», - та якби ж ти to speak English, то може б і допомогла, надала першу медичну допомогу, та коли серце бігало на курси англійської – ти зібрала речі і переїхала жити у віртуальну реальність, не розпаковуючи валізи, цілодобово оновлювала сторінку соціальної мережі, щось на зразок vkontakte.ru.
То що таке кохання? Кохання – це щось із фантастики Роджера Желязни, чи Стівена Кінга, ілюзорне почуття, що віками зводить з розуму людство, знищує цілі народи, витирає гумкою з історичної карти цивілізації, це примара Лондонського Тауера, про яку всі говорять, та мало хто бачив, це спраглий мандрівник невизначеного віку, який з`являється нізвідки і стукає до вашого будинку, щоб попрохати ковток води. Тож як побачите його, передавайте мої найщиріші вітання і запрошення на чашку гарячої кави. Чекатиму з нетерпінням!
14.02.2011

Лілія Рахманова

«Зустріч з дияволом»

Яскраве світло вуличних ліхтарів та барвисті вогники магазинних вітрин заливало всю вулицю,було світло,неначе вдень. Бруківкою неслися автомобілі, один з них швидко вивернув убік, пролунали різкі гальма, у повітрі відчувався різкий запах паленої гуми, гучно стукнули дверцята автомобіля. Звідти вискочила молода дівчина.

Та марно, дівчина впевнено і рішуче крокувала вперед. В голові роєм диких бджіл звучали слова «Нічого не було», «Я просто підвіз її додому…просто…просто підвіз». Кров шалено била у скроні,тіло тремтіло, обличчя палало. Поспішаючи,вона спіткнулася і зламала підбор.

Вирішила звернути з дороги й піти через сквер, що виглядав темною плямою серед мільйонів ліхтарів цього мегаполісу. Високі величні дерева зверхньо і ворожо дивилися на неї, десь вгорі залопотіло гілля і здійнявся ввись пугач, зловіще насміхаючись. Серце прискорено застукало. Алеєю стелився туман. А повний місяць з цікавістю споглядав за її діями.

Гнів заполонив серце, пекло у грудях. Уява малювала моторошні картини. І ось, неначе матеріалізувавшись, посеред дороги щось виднілося, в голові промайнуло «Що за чорт?!» Зупинилась та напружилась. Раптом постать випрямилася і було видно, що це маленький хлопчик з м’ячем, років п’яти, він декілька разів ударив ним по асфальту і цей стукіт прозвучав відлунням в її голові «Небезпека». Та розум враз розвіяв ці думки. «Яка ж це небезпека? Малий хлопчик грається на вулиці.» «Так пізно? Певно загубився і заблукав. Або живе неподалік, чому ж так пізно гуляє сам і куди тільки батьки дивляться?!»

Хлопчик впевнено прямував до дівчини. Підійшов і протягнув їй руку.

- Ходімо зі мною,пограємося! – Він пильно вдивлявся у її очі, було в цьому погляді щось зловіще, та знову раціональне відігнало непотрібні думки.

* * *

Вранці пустотливий вітер підхопив опале листя, різноманітних відтінків жовтогарячого кольору, від золотавого до бурштинового, і помчав алеями скверу, підхоплюючи все на своєму шляху. На лавці лежала свіжа преса, вітер дмухнув вранішньою прохолодою та газета лише затріпотіла сторінками, перелистуючи рекламу парфумів, оголошення агентства нерухомості, інтерв`ю з новоспеченою естрадною зіркою та зупинилася на кримінальних новинах, слова статті вискакували зі сторінки і шикувалися вздовж квітучої клумби пахучих п’янких гліциній. «Вранці в центральному сквері міста було знайдено тіло молодої журналістки. Причину смерті встановити не вдалося. Місцеві жителі поговорюють про містичність цього місця, адже позаминулої ночі було знайдено тіло п`ятирічного хлопчика. Батьки Георгія відразу звернулися до міліції, хлопчик так і не повернувся з тренування.»