"Я - не тіло, наділене душею,
Я - душа, частина якої видима
і називається тілом".

П.Коельо

П.Коельо З гуркотом відчинилося вікно,на підлогу з дзенькотом впав горщик з квітами і червоні пелюстки квітучої гортензії розсипалися по підлозі,неначе краплі крові. В кімнату ввірвався потік свіжого повітря і вранішня прохолода пронизувала вже кожну її клітинку.
Постать шмигнула за вікно. На вулиці почувся зойк переляканої жінки,яка в цей час гуляла алеєю що попід вікнами новісінького дев`ятиповерхового будинку.
В кутку сиділа дівчина,обійняла ноги руками, підібрала їх під себе, обличчя видно не було, довге темне волосся важкими потоками спадали вниз. Кімната була в полоні холоду й пітьми. Тим часом на вулиці вже чувся плач сирени швидкої. На асфальті лежало тіло молодої дівчини,вона неначе тендітне пташеня, що ненароком випало з гнізда. Темне волосся на сонці вигравало червоними відблисками, то була кров, молода кров,що кілька хвилин тому текла стрімкими гарячими потоками, несла життя, надавала прекрасного рум’янцю цьому юному, вже синіючому, тілу.
З дзеркала щось виднілося,ніби спостерігало за всім, що тут відбувається. Постать обережно вийшла із дзеркала, повільно рухалася, наближаючись до дівчини, яка все непорушно сиділа,не піднімаючи голови.
- І що ти досягла цим? – Гостя допитливо поглянула на дівчину. Та мовчала. Тоді голос прозвучав сильніше. - Що ти наробила,вбивця?! – Постать із Задзеркалля, шаленіючи, охопила голову руками, очі її палали, в голосі відчувалися ноти невимовної туги.
- Я хотіла бути вільною. – Вона дивилася їй просто у вічі,не зводячи погляду. Ці очі! Ясні, мов весняне небо,чисті,як гірські джерела, бездонні - прірва пекла.
День і Ніч, Інь і Янь… Вони такі ж неподільні, нерозривні часточки цього величезного Всесвіту.
- Яка ж ти дурна!!! – Голос прозвучав потоком агресії,та враз змінився іронічною усмішкою. Як швидко змінювалися її емоції. Відчайдушна і безпорадна, агресивна і нестримна, Іронічна і холодна, байдужа…
В кімнату ввірвався вітер, підхопив фіранки, гойдався, щось наспівуючи. Гостя із Задзеркалля взяла дівчину за руку, обережно, ледве торкаючись її тендітної ніжної руки.
- Я піду. Мені тут більше не місце. Ти даремно її вбила.
- Я хотіла бути вільною. – Та Гостя наче й не чуючи цих слів, продовжувала.
- А мені вона подобалась, така безпосередня й невинна. Завжди мило посміхалася мені з вітрин магазинів,чи то люстерка в косметичці. Я любила її.
- Та що ти розумієш,що?! Ти лише нікчемний Привид Задзеркалля,- вона відштовхнула її з такою силою. Похитнулась, не впала. - Ти - бездушна істота,яка лише відтворює чужі емоції, бо не здатна мати власних! Ти не відчувала того, що я! Думаєш приємно,коли хтось втручається в твій світ, порушує гармонію між вами - тобою і Нею. – Погляд Її впав на відчинене вікно, розвівалися фіранки, сонячний промінь ніжно торкнувся пелюсток гортензії , що доживали останні хвилини. Продовжила вже спокійніше. – Це все Вони! З тобою відбувається щось незбагненне, з`являється тривожне відчуття… Чується голос, шепоче тобі улесливо: «Зроби це, тобі буде добре,ти забудеш всі свої проблеми,давай,не вагайся,ну ж бо,дорогенька…Сміліше…сміліше» Ти не хочеш чути цього, закриваєш вуха руками…марно, воно звучить всередині тебе…то веселою полькою, то похмурим реквіємом. Голос поступово затихає і наступає нестерпне очікування,воно триває лише кілька секунд,а здається - цілу вічність! І ти нічого не можеш вдіяти, підкоряєшся їй, відчуваєш як наповнює , пронизує бридке відчуття хірургічного металу в тілі…Охоплює відчуття невимовного страху… Хочеться бігти! Тікати чимдуж… Та марно. Марно,замкнена у цій клітці. Спостерігаєш як знущаються над тобою, нівечать усе!!! Усе чого прагла, на що сподівалася,про що мріяла...кохала… І це ти кажеш,що я вбивця, смієш докоряти,Ти?! Та хто ти така?! - Дівчина несамовито кричала. - Кажеш про любов?! Ти не здатна любити! Бо не маєш ні душі, ані серця! Йди! Йди!!! Ненавиджу тебе! – Дівчина металась по кімнаті, мов дикий звір,загнаний у пастку. Та Привид Задзеркалля спокійно спостерігав, пильно вдивляючись в божеволіючи юну істоту.
- Душі вже не маєш й ти. – Спокійно відповіла Гостя.
Вона зупинилася. Завмерла на кілька секунд і поглянула таким пронизливим поглядом.
- Геть збожеволіла?! Кажу ж, йди! Нестерпна мені.
Гостя ніжно поцілувала її в чоло і зникла у дзеркалі. На мить отямившись дівчина побігла за нею. Дзенькіт скла, уламки розбитого дзеркала, різкий гострий біль переповнював тіло, поглянувши на руки, застигла на місці, замайоріла кров.
- Кров? Як?! Не може бути!!! Ні! Стій, чуєш, повернись!
Вона мов божевільна підхопилася до вікна, зірвавши фіранку, поглянула вниз, де лежало її тіло… Нікого не було… На дворі вирувало життя! Спокійно гралися діти, бабусі біля під`їзду ділилися новинами, на лавці сиділа закохана пара, квітникар продавав червоні гортензії. Співали пташки. Сівши просто на підлогу, вона зрозуміла… Що вбила не Її, а себе - Душу, яка прагла гармонії,квітучої весни,чистого кохання… Вона сама… Бездушна істота, яка не має навіть власного Відображення у дзеркалі…